Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ, в якому Ніна запитує про поручника Лиса, а потім оглядає трупи

— Ніно, ти жива? Прокидайся!

Хвиля тиші, а потім знову:

— Гей, Ніно?

Голос долітав до неї приглушено, здавався абсолютно неживим, як щось, почуте уві сні. Дівчині ввижалося, ніби вона погойдується на водах темного теплого озера, в яких вона почувалася пречудово — треба було тільки лежати, залишатися непорушною, наче колода, бо поряд таївся біль, готовий накинутися, щойно вона ворухнеться. Дівчина звідкись знала про це, хоча й не намагалася рухатися. «Я можу залишитися так назавжди», — подумала вона ліниво, колисаючись на межі сну.

— Ніно? Боже, та відгукнися хоча б…

Цього разу голос був настирливішим і здався їй важливим, тож вона ризикнула розплющити очі. Світло осліпило, картинка перед очима розмивалася в пульсуючому сяйві, але за мить воно потемніло до звичайного сяяння лампи під стелею, а тіні склалися в обличчя занепокоєної Тамари.

— Прошу, скажи мені щось.

Ніна дуже хотіла це зробити, але слова тікали, наче перелякані кролі, і, перш ніж вона зуміла впіймати котресь із них, знову занурилася в темряву.

Коли випірнула з неї вдруге, у приміщенні панував приємний напівморок, а Тамара сиділа на ліжку, читаючи «Ніч у бібліотеці», — книжку тримала в лівій руці, бо права висіла на черезплічнику[11]. Ніна ворухнула губами. Вони були склеєні, а горло — пересохле. Їй хотілося пити, і це була перша конкретна думка, яку зумів сформулювати її розум.

— Гей, — сказала вона — або принаймні намагалася сказати, бо насправді з її вуст зірвалося лише хрипіння. Але воно подіяло, бо Тамара підвела голову з-над книжки.

— Ти прокинулася! Хочеш попити?

Ніна намагалася кивнути — спочатку щось паскудно клюнуло її на рівні сонячного сплетення, але гострий біль одразу перетворився на слабку пульсацію, яку можна було витримати. Заохочена цим успіхом, дівчина ворухнула пальцями ніг і рук. Здавалося, що все діє, хоча вона й почувалася так, наче по ній проїхалася вантажівка.

Думка про вантажівку призвела до того, що Ніна надто різко всілася і застогнала. Цього разу біль був значно гіршим, і довелося перечекати хвилинку, перш ніж вона зуміла дихнути.

— Спокійно, — Тамара приставила їй до губ кухоль із холодною водою.

Ніна ковтнула.

— Що з хлопцями? — запитала вона. Коли вже зволожила горло, виявилося, що говорити вона може абсолютно нормально.

— Хуберт прокинувся десь годину тому, вигляд мав приблизно такий, як і ти. Говорять, що з ним, імовірно, усе буде добре, тільки повинен лежати — на той випадок, якщо в нього струс мозку. Ти також мусиш залишитися в ліжку. Голова болить?

— У мене все болить.

— Тобі недобре?

Ніна замислилася.

— Ні.

— То, мабуть, усе нормально, — втішилася Тамара.

Ніна роззирнулася приміщенням, яке виявилося невеличкою лікарняною палатою із трьома ліжками. Одне з них було закрите білою ширмою — за заслоною було видно темну фігуру, яка нерухомо лежала на ліжку. Ніна здригнулася.

— Яцек?.. — прошепотіла.

— Ні, що ти. Хлопці в окремій палаті. Це Каська, та дівчина, яка тікала пішки. Кажуть, їй поганенько.

— А Яцек?

— Отримав більше за нас, бо сидів попереду, — Тамара насупилася. — Досі лежить непритомний, але ВОНИ, — Ніна виразно почула великі літери, — говорять, що скоро має з цього стану вийти.

— Хтось мусить повідомити його матері…

— Не думаю, аби ВОНИ про це пам’ятали.

— А що з тобою?

— Зламана в двох місцях рука й тріщина на ребрі, — похвалилася Тамара. — Але все одно, отямилася я першою. Я крута, га?

Ніна й собі насупилася. Чогось не вистачало до цілісної картинки.

— Я бачила, як на тебе напав собака. Думала… Боже, я була переконана, що він тебе загризе.

— Я також, — зізналася Тамара. — І навіть трохи перелякалася, — додала, наче це було якесь досягнення. — Але пес тільки перекинув мене на землю, став мені на спину й загавкав.

— Не заподіяв тобі жодної кривди?

— Ні, якщо не зважати на переляк. Ти щось із усього цього розумієш?

Ніна поволі похитала головою: у ній досі шуміло, наче хтось добряче гепнув по черепу. Дівчина ще раз роззирнулася. Одягнена була у свою нічну сорочку, з-під ліжка визирала знайома валізка. Хтось приніс сюди її речі, перевдягнув її і, здається, навіть помив мачулкою, бо вже не було того мерзотного відчуття, наче вся вона липка від бруду. Потягнула за пасмо волосся і потерла його в пальцях — воно було пухнастим, не жирним.

— Ми в Інституті, еге ж? — упевнилася Ніна, хоча могла й не питати. — Нас схопили?

Тамара двічі кивнула.

— І що з нами тепер зроблять?

— Не знаю. Поки що я бачила тільки лікаря, якого звуть Ведмідь, і ще Ласку — вона досить мила. Це санітарка. Вони весь час повторювали одне: ми повинні відпочити й не маємо ні про що хвилюватися.

Не хвилюватися, так? Ніна вважала б це похмурим жартом, якби в неї залишилася хоча б крихта почуття гумору.

Тамара відкашлялася.

— Я оце почитала твою книжку, сподіваюся, що ти не маєш нічого проти, — дівчина махнула в подруги перед очима детективом. — Усередині був лист…

— Лист? — Ніна відчула, як умить нап’ялися всі м’язи.

— Ага, лист. Я його прочитала. Якось це само вийшло, вибач. Але я не думала, що ти хочеш щось від мене приховати.

— І де він?

— Тут, — Тамара потягнулася до книжки, взяла складений папірець.

Ніна розгорнула й прочитала:

Яцек і Тамара в безпеці, не треба щодо них хвилюватися. Хуберт сам упорається. Але ти повинна мені довіряти. Якщо зважишся, запам’ятай: у замку з піску мешкає стара червона жаба, носить капелюх із пером і любить грати на гітарі. А якщо вам спаде на думку ще раз вибратися в село, то огорожу із заходу досі не відремонтовано.

P. S. Стережіться туману. Коли він з’являється, знайдіть укриття і сидіть тихо, тоді ні з ким нічого не станеться.

— Там було ще оце, — Тамара віддала фото. — Це написав Лис, правильно?

— Так, — лист не було підписано, але Ніна не мала сумнівів, хто є автором. — Здається, це він допоміг нам утекти.

— Допоміг? — насупилася Тамара. — Не розумію.

— Прослідкував, аби ми змогли дістатися до машини, і наказав вартовому біля воріт не ставити запитань. А також застеріг Яцека, що туман небезпечний.

— Він хотів нам допомогти?

Ніна стенула плечима.

— Я так не думаю. Якби це було так, він одразу сказав би нам, як із цього лісу виїхати. — Вона похитала головою. — Ні, здається, він дав нам утекти саме тому, що наперед знав, що ми не виїдемо з лісу. Може, це був… якийсь тест чи щось подібне.

— Тест на що?

— А я знаю? На сміливість? Винахідливість?

— Може, чувак просто на нашому боці?

— Авжеж, може, він миленький, переводить стареньких через дорогу й дуже любить малих пухнастих кроликів, — буркнула Ніна.

Тамара зітхнула.

— Добре, але це може означати, що Яцек від самого початку на нас доносив. Думаєш, це він розколовся на допитах і всіх видав?

Ніна неохоче погодилася:

— Мені так здається.

— От свиня, — буркнула Тамара. — Я такого від нього не очікувала.

— Коли він прокинеться, може, усе якось пояснить. Зрештою, до лісу він, здається, хотів поїхати не менше від нас.

Тамара пирхнула, але не сказала більше нічого, тільки за мить запитала:

— І що тепер? Ти маєш намір довіритися Лисові?

Ніна замислилася. Вона відчайдушно потребувала допомоги когось дорослого. У Маркотах була пані Стефанія, а тут, здавалося, усі вороги. Тому вона дуже хотіла повірити, що Лисові можна хоча б трохи довіряти. Адже він підсунув їй правильні відповіді для тесту (якщо це насправді були правильні відповіді) і попередив Яцека, щоби той остерігався туману. Навіть якщо оберігав їх через якусь егоїстичну мету — Ніна не була настільки наївною, аби повірити в його альтруїзм, — вони все одно цим скористалися.

Проте, довіряючи цій людині, вони могли потрапити в іще більшу халепу.

— Не знаю, — сказала дівчина нарешті. — Я повинна про це подумати. Слухай, ані тобі, ані Яцекові ніхто ж не показував жодних картинок, правильно?

— Ні. Уже кілька днів нас навіть не викликали на допити.

— Це збігається з тим, що пише Лис. Може, ВОНИ зорієнтувалися, що ви не маєте сили, дали вам спокій і тепер концентруються лише на мені й Хубертові.

— Із чим він мав упоратися?

— Може, тому, що контролює свою магію, а я — ні?

Тамара зітхнула, зручніше сідаючи на ліжку.

— Добре, то зараз скажи мені, у чому річ із тим туманом.

Удень, несучи на таці дві тарілки томатного супу, з’явилася пухкенька санітарка із симпатично задертим носиком і сміхотливими блакитними очима.

— Можеш називати мене Ласкою, — сказала, ставлячи тарілку на столик біля ліжка Ніни. — Ти добре почуваєшся? Голова не болить?

— Трохи.

— Нудота?

— Ні.

— Нормально, тоді можеш з’їсти обід. Потім я тебе огляну і подивлюся, чи немає температури.

Ніна підозріло глянула на суп і з хвилинку помішувала його ложкою, набираючи й знову виливаючи в тарілку. Нарешті скуштувала — суп був смачний, а шлунок, стиснутий від переляку, розслаблявся з кожним новим ковтком. Було приємно з’їсти нарешті щось із тарілки, а не з військового казанка. Наче вдома. Ніна відчула сльози на очах.

— Що з нами буде? — запитала тихо, коли суп уже зник із тарілки.

— Не знаю, дитинко, — Ласка зітхнула. — Це не від мене залежить. Поки що відпочивайте й набирайтеся сил.

— Нас катуватимуть? Зачинять у в’язниці?

— Катування? В’язниця? — шокована жінка дивилася на неї великими очима. — Як тобі така дурість спала на думку?

Або Ласка була геніальною акторкою, або ж не знала, що відбувається в Інституті, або ж і справді ніхто не збирався рвати малолітнім в’язням нігті чи бити їх током. Добре, Ніна — нехай поки з обережністю — була схильна повірити, що це правда.

Певний час вона мовчала. Тамара, яка також закінчила обід, продовжила читати «Ніч у бібліотеці». Ласка крутилася в палаті, а потім зайшла за ширму, де лежала поранена дівчина. Ніна відвела погляд і підтягнула коліна під підборіддя. За хвилину санітарка підійшла до неї з термометром.

— Поміряємо тобі температуру, добре?

Дівчина сунула термометр під пахву. Він був холодний, дівчина аж здригнулася.

— Хочеш що-небудь смачненьке? — запитала Ласка. — Твоїй подрузі, — вона кивнула на Тамару, — я приносила тістечко із кремом, може, і ти таке хочеш?

«Я хочу знову опинитися вдома», — подумала Ніна, але натомість запитала:

— Що тут узагалі відбувається? Ви ж знаєте, правда? Чому нас сюди привезли і що хочуть із нами зробити? Хто ви взагалі такі?

Ласка похитала головою.

— Я не можу цього сказати, на жаль. Такі правила. Можу лише запевнити: якщо ти не намагатимешся більше вийти назовні, то з тобою тут не станеться нічого поганого.

— Хіба що отримаю червону картку.

Жінка, схоже, хотіла заперечити, але все ж кивнула.

— Хіба що отримаєш червону картку. Але таке буває рідко, тож можна не зважати.

— Що означає та червона картка?

— Я не можу сказати. Це…

— Таємниця, я зрозуміла.

Ласка легенько посміхнулася і відгорнула волосся з Ніниного чола.

— Ти розумна дівчинка. Але та втеча була недоречною. Не робіть так більше, прошу вас.

— Ми тільки хотіли повернутися додому… — хлипнула Ніна, а санітарка обережно обійняла її і погладила по спині.

— Знаю, дитинко, знаю. Вас скоро випустять, от побачиш.

Коли Ласка вийшла, Ніна перехопила погляд подруги.

— Ти розклеюєшся, — осудливо промовила Тамара.

— І що? — шморгнула Ніна.

— Ми повинні думати й діяти.

— Ох, та досить тобі, — Ніна відвернулася до стіни й прикрилася ковдрою, хоча подруга, звісно, мала рацію.

Мабуть, вона на якийсь час задрімала, бо, коли прокинулася, за вікнами вже висіла дощова темрява, а на сусідньому ліжку сопіла, прикривши носа книжкою, Тамара. Ніна обережно підвелася — їй треба було сходити в туалет, і вона мала намір зробити це самостійно. Бо, попри те, як її сприймала Ласка, вона не була малою дитиною.

Дівчина знайшла потрібне приміщення і вирішила проблеми, намагаючись контролювати найменший рух, оскільки будь-якої миті її тіло могло відгукнутися різким болем. Скінчивши, вона підняла нічну сорочку й оглянула у дзеркалі ноги, живіт і грудну клітину. На перший погляд, справи здавалися кепськими: тіло було в синцях, місцями кольору брудної зелені, а місцями — фіолетовими, майже чорними. Ніна поспішно опустила сорочку, помила руки й почовгала в палату. По дорозі їй вдалося знайти кімнату, де лежали хлопці. Хуберт, який спав, мав вигляд цілком непоганий, проте, побачивши непритомного Яцека — під крапельницею, з перев’язаною головою, — Ніна відчула, як стискається серце. Вона подумала про його матір, яка десь там, у Ґданську, помирала зараз від занепокоєння, не знаючи, що з її дитиною. Може, якось вдасться передати їй звістку? Але навіть коли так — що далі? Яцекова мама не зможе сюди приїхати, ВОНИ точно цього не дозволять.

Ніна обережно, навшпиньках, відступила. Тамара й далі спала, а в палаті панувала тиша, яку порушував лише шерхіт дощу, що стукотів у шибку. Ніна спробувала витягнути детектив з-під щоки подруги, але та щось пробурмотіла крізь сон і обійняла книжку рукою. Ніна відступила й зосередила увагу на фігурі, яка лежала за ширмою: такій тихій і непорушній, що здавалася майже… мертвою? Ніна підійшла ближче (серце мало не вискакувало з грудей) і якийсь час прислухалася — нарешті вона почула звук дихання, легкого, наче порух літнього вітерцю.

Вона різко підстрибнула, коли за її спиною відчинилися двері.

— Ти не повинна вставати, — лагідно сказала Ласка. — Повертайся до ліжка.

— Що буде з цією дівчиною? — Ніна проігнорувала прохання.

Санітарка помовчала.

— Вона в дуже важкому стані, — промовила за мить.

— То вона помре?

Ласка кивнула.

— Доктор Ведмідь стверджує, що вона, найімовірніше, не переживе сьогоднішньої ночі. Це велике нещастя, Ніно, але…

— А що потім?

— Потім? Не розумію.

— Коли вона помре. Що ви зробите з її тілом?

— Покладемо її у морзі, в підвалі, а пізніше повернемо рідним.

— Вигадавши при цьому відповідну історію, чому їхня дочка померла, так?

Ласка стиснула губи, уже трохи роздратовано.

— Ніно, справді. Це не…

— …залежить від вас, я знаю, — вона не повинна говорити таким тоном, до того ж із єдиною людиною, яка була до неї милою.

Дівчина зітхнула, намагаючись опанувати страх і розчарування.

— Вибачте. Я знаю, що це не ваша вина.

Санітарка зітхнула.

— Якщо ти вже встала й не хочеш знову лягати, ходімо. Порозмовляємо, нікому не заважаючи.

Ласка привела Ніну в крихітну затишну комірчину з маленьким столиком, двома старими стільцями й гасницею, на якій у чайнику кипіла вода. Також тут стояли засклена шафка для ліків і ще одна, менша, в якій за склом висіли найрізноманітніші за розміром ключі.

— Вип’єш чаю? — запитала санітарка.

— Так, охоче.

— З молоком і цукром?

Ніна кивнула й уже за хвилину сиділа з кухлем у руці, над яким здіймалася пара. Чай був солодкий, із великою кількістю молока — такий, як треба. Дівчина напилася, відставила кухоль на столик. Чи може Ласка виявитися союзником? А чому б ні, вона ж була милою і — що важливіше — не намагалася, здається, ошукати. Однак санітарка й сама визнавала, що мало що може, її влада не поширювалася далі палати із хворими. Щодо Лиса — інша річ: він, схоже, мав різні… можливості.

Ніна випила ще чаю, а потім кахикнула.

— Я хочу вас про дещо запитати…

— Так? — Ласка заохочувально посміхнулася.

— Ви знаєте поручника Лиса?

— Авжеж, — Ніна заприсяглася б, що жінка трохи зарум’янилася і затріпотіла віями. — Симпатичний чоловік.

Дівчина розсудливо вирішила не занурюватися в дискусію щодо цього питання.

— А чому ти про нього питаєш? — санітарка поставила на столик коробку з масляними тістечками.

— Це дивно, але він схожий на дядька Альберта, кузена мого діда. Я вуйка ніколи не бачила, знаю його лише з фото, бо з тією частиною родини ми втратили контакт іще до війни. Тому я оце й думала…

— Чи не може він виявитися твоїм родичем?

— Далеким родичем, — про всяк випадок уточнила Ніна. — Але мій тато зрадів би, якби виявилося, що хтось із боку дядька пережив війну. Не знаєте, як звуть поручника Лиса по-справжньому? Хоча це ж, напевне, таємниця, так?

Ласка відкусила від тістечка.

— Ми тут не знаємо справжніх прізвищ одне одного, тож навіть якби я хотіла відповісти тобі, то не змогла б. Такі правила. А поручник, з того, що я знаю, не має родини, виховувався в сирітських будинках, а одразу після війни вступив до СПМ[12]. Він дуже лояльний, відданий справі комуніст.

«Авжеж, — подумала Ніна. — Як інакше?». Що їй давала ця інформація? Було очевидно, що Лис ріс у сирітських будинках — адже він втратив усю родину. Цікаво, чи опікуни знали його історію? Знали, що його брат убив батьків сокирою? Навіть якщо й ні, то життя поручника не було легким. Але Ніна якось не могла викликати в собі співчуття.

Вона зрозуміла раптом, що Лис мав фальшиве не лише прізвище: Даніель — це ж єврейське ім’я, і малоймовірно, щоби жінка з малого села назвала так свого сина. Тепер це вже не мало великого значення, але ще нещодавно християни отримували тільки порядні християнські імена, такі як Ян, Юзеф, Шимон або Антоній. Чому Лис вирішив змінити своє? І чому саме на єврейське, якщо євреї у цій новій, кращій Польщі не почувалися надто добре[13]?

Усі ці питання ані на крок не наближали Ніну до розв’язання найважливішої проблеми — чи можна довіряти поручнику. Але вона не мала часу міркувати над цим довше, бо тільки-но встигла допити чай, як до комірчини увійшли двоє молодих солдатів.

— Ми повинні взяти на допит коди 77WR і 18MAR, — заявив вищий з них.

Ніна, власне, мала сподіватися на подібне, бо отримала ж від Лиса чергову підказку. Але з якоїсь причини здавалося, що їй нічого не загрожуватиме, доки залишатиметься у шпиталі. Дівчина вже призвичаїлася до цієї думки, уже встигла повірити: принаймні на кілька днів вона в безпеці.

Тепер кинула на Ласку розпачливий погляд.

— Я не можу йти на допит, я хвора!

Санітарка заспокійливо посміхнулася.

— Мені здається, ти маєш геть непоганий вигляд. Мабуть, зможеш пройти кільканадцять кроків, а потім повернутися.

— Я погано почуваюся.

Ласка обійняла Ніну, намагаючись не придавити її вкриті синцями плечі.

— Я знаю, що ти боїшся. Але що швидше ти це пройдеш, то раніше повернешся додому, а ти ж цього хочеш, правильно?

«Ви не розумієте, — подумала Ніна. — Я справді можу отримати червону картку, інакше Лис би мені не допомагав».

— Збирайся, дівчино, — сказав один із солдатів. — А той інший — де він?

— 18MAR нікуди не піде, — у голосі Ласки зазвучала рішучість. — У хлопця струс мозку, він має лежати в ліжку.

«Щасливчик», — зітхнула Ніна подумки, а тоді заявила:

— Піду з вами, але спершу маю перевдягтися.

Один із молодих солдатів кивнув, а потім зробив рух, наче хотів піти за дівчиною.

— Сама, — промовила вона з натиском, а хлопець не став протестувати. Може, навіть вони мали почуття сором’язливості.

У палаті Ніна зняла нічну сорочку й одягнулася: це було непросто, раз у раз вона стогнала від болю. Потім, не поспішаючи, витягнула з-під подушки лист від Лиса.

«Замок із піску, стара червона жаба, капелюх з пером і гітара, — повторювала вона подумки, йдучи із солдатами. — Зумію».

Вони привели її до тієї самої кімнати, де вона побувала востаннє, — там її чекала сивоволоса жінка. Ніна всілася у крісло й дозволила надягти на голову металевий чепець. Коли лікарка-не-лікарка щось робила біля обладнання, яке досліджувало мозкові хвилі, дівчина спробувала вгадати її прізвище. Яка тварина мала біле хутро? Або пір’я? Але не могла надумати нікого, крім ірбіса та полярного ведмедя, і сумнівалася, щоб цю жінку так назвали.

— Ти ж пам’ятаєш правила, правда? — запитала сивоволоса. — Я показую тобі дві картинки, а ти швидко обираєш одну.

— Я пам’ятаю.

— Чудово, тоді — починаємо.

Нічний Метелик, подумала Ніна. Вона — Метелик. Більшість цих комах, правда, були радше сірими, аніж білими, але щось у цій жінці нагадувало саме нічного метелика: може, м’якість рухів, може, щось в очах, що змушувало непокоїтися і викликало думку про темряву.

На екрані з’явилися дві картинки, і тест розпочався.

Цього разу було важче, бо світлини незрозумілим чином викликали неспокій. Ніби зображували звичайні речі, тварин чи пейзажі, але на їхньому тлі було приховано щось страшне, що Ніна не могла ідентифікувати, бо Метелик (якщо вже вона була Метеликом) постійно її підганяла.

— Швидше, ти мала не замислюватися.

— Старий!

— Який інструмент?

— Гітара!

«Добре, — подумки промовила Ніна до Лиса. — Я тобі довіряю. Сподіваюся, ти мене не обманюєш».

Коли встала з крісла, в очах Метелика була задума і наче якась недовіра.

— Це все? — запитала дівчина.

— Якщо ти про тест, то так, — відповіла жінка з легкою посмішкою. — А тепер поговорімо про твою втечу.

— Ох… — Ніна нервово сковтнула слину. — Що з нами буде?

— Оце питання, еге ж? — жінка зволікала з відповіддю, але нарешті зітхнула й трохи скривилася. — Що ж, щодо вас не буде вжито жодних заходів, якщо ти цього боїшся. Залишитеся в шпиталі, доки не відновите сили, а потім повернетеся працювати з тими самими правами й обов’язками, які має тут кожна дитина. Мій начальник вирішив, що той нещасний випадок стане для вас достатньою наукою.

— Дякую! — Ніна полегшено зітхнула й поклала долоню на ручку, але її затримав голос Метелика.

— Не так швидко. Зі зрозумілих причин ми не можемо ризикувати тим, що така ситуація повториться, ти ж це розумієш, правильно? А один із вас, код 23GD…

— Його звуть Яцек.

— …залишиться в шпиталі довше, тому ми можемо вважати його, наприклад, заручником. Якщо хтось знову спробує втекти, двадцять третій розплатиться. Ти зрозуміла?

— Так.

— Чудово, тоді можеш іти.

Коли вона повернулася до палати, Тамара вже не спала. Ширму було відсунуто, а ліжко за нею — порожнє і заслане.

— Що трапилося? — прошепотіла Ніна, хоча все чудово зрозуміла.

— Каська померла. Її забрали десь хвилин десять тому.

Ніна сіла, придавлена смутком і відчуттям безпорадності. Цю дівчину вона не знала, ніколи навіть не розмовляла з нею, але це не мало значення: Кася була однією з них, в’язнем, і так само як Ніна, хотіла повернутися додому.

— Що тепер? — сумно запитала Тамара.

— Вони сказали, що коли хтось із нас знову спробує втекти, Яцек за це розплатиться.

— У якому сенсі?

— І гадки не маю. Припинять давати йому знеболювальне, аби він страждав? Узагалі припинять його лікувати? Я зовсім не маю наміру це дізнаватися.

— Відмовимося від утечі?

— Принаймні поки що, а там подивимося, — Ніна підійшла до вікна. Дощ ущух, і з лісу виповз туман, сріблястий у світлі ліхтарів. Раптом у темряві пролунав постріл, значно гучніший тут, у будинку. Один, а потім другий. Дівчина двічі здригнулася.

Розвернулася до подруги: та з цікавістю спостерігала за нею.

— Я можу тебе дещо запитати?

— Авжеж, — Тамара зручно простяглася на ліжку. — Але я попереджую, що мого еротичного життя практично не існує. Я тільки раз цілувалася з двоюрідним братом, та й то було несерйозно.

— Я не про це, — Ніна трохи зарум’янилася.

Тамара зітхнула.

— Знаю, це був поганий дотеп. Питай.

— Ти… ти колись бачила зблизька мертву людину? Так, щоби бачити все у подробицях? Маю на увазі когось убитого, не того, хто помер через природні причини.

— Раз, під час війни, — зізналася Тамара. — Я йшла з батьком, не пам’ятаю вже, куди саме, і мені захотілося пісяти. Тож я увійшла у кущі, а він там лежав. У мундирі й з діркою в животі. І на ньому було повно мух: вони відлетіли, ледь я підійшла, на мене — така гидка чорна хмара, іще й смерділо через спеку, і… Ну, я тоді сильно перелякалася, навіть намочила труси. Мені й досі іноді сниться той солдат.

— Ти боялася б, якби знову його побачила?

— Ніно, що ти крутиш?

Дівчина трохи почервоніла.

— Я не кручу. Чи то — трохи, але, розумієш, у хорошому значенні. Я мушу впевнитися.

— У чому?

— Чому насправді загинула Кася.

Ніна лежала в темряві, рахуючи хвилини. Уже, мабуть, минула одинадцята, хоча без годинника дівчина не могла бути впевненою. У будь-якому разі лікар Ведмідь уже зробив вечірній обхід (оглянув Ніну й Тамару, пробурмотів кілька банальностей і пішов), а вони з’їли вечерю, принесену Ласкою. Стихли голоси знизу, з великої зали, де спали здорові в’язні, і весь Інститут занурився у сон.

Майже весь.

Тамара звелася на лікті.

— Ходімо? — прошепотіла.

— Так.

При скупому світлі Яцекового ліхтарика вони вдягли взуття і светри. Цієї миті Ніна благословляла матір хлопця, яка, пакуючи синову валізку, подумала не лише про теплі штани чи шарфик, а ще й про такі корисні дрібниці. Потім вони навшпиньках пішли до Ласчиної комірчини. Двері були прочинені, посередині на розкладному польовому ліжку, загорнувшись у ковдру, спала санітарка. Ніна пригадала її слова: «Коли вам щось знадобиться, можете будь-якої миті мене підняти».

— Добре, — прошепотіла Тамара. — Ти лишаєшся на варті, а я йду по ключ.

— Зможеш із однією рукою?

— Авжеж, не нервуй.

— Якщо Ласка прокинеться, скажеш, що в тебе болить живіт і що ти прийшла по краплі або по щось подібне, — додала Ніна.

Чекала в коридорі, дивлячись на світло ліхтарика, що рухалося в комірчині, і нервово підстрибувала від будь-якого шелесту. Викрадення ключів було б ідеальним завданням для спритного Яцека, але коли хлопець лежить непритомний, доводиться вірити, що вистачить і холоднокровності Тамари.

І вистачило, бо за мить дівчина випірнула з темряви, притримуючи кишеню кофти: вона була напхана й надихаюче побрязкувала.

— Не знала, який саме треба брати, тож узяла всі, — по-змовницьки прошепотіла дівчина. — Будемо обирати. Куди тепер?

— До підвалів.

Вони знайшли сходи і, присвічуючи ліхтариком, спустилися на два поверхи вниз. Попереду відкривався запилений коридор, де ліворуч бігли обсмолені труби товщиною з ногу дорослого чоловіка, а праворуч тягнулася шеренга замкнених приміщень. Зі стелі звисали голі лампочки, але ні Ніна, ні Тамара не мали наміру ризикувати й умикати світло.

— Ми ніколи не знайдемо ті, що нам потрібні, — простогнала Тамара, побачивши шеренгу дверей.

— Знайдемо, спокійно… Стривай!

— Що трапилося?

— Там хтось є, на тому кінці коридору.

— Серйозно?

— Я бачила світло ліхтарика. Вшиваємося.

Поблизу не було жодної криївки, тож їм довелося відступити назад на перший поверх, занурений у темряву, а потім сховатися за рогом, у коридорі, що вів до великої зали. Тепер вони були так близько до місця, де спали ще недавно, що легко могли почути за стінкою характерний стукіт чобіт Видри.

Минула виснажливо довга хвилина, перш ніж двері до підвалу нарешті відчинилися. З них вийшов молодий солдат. Ніна першої миті його не впізнала, бо ці хлопці в мундирах для неї були однакові. Тільки через хвилину вона усвідомила, що це той самий прищавий підліток, з яким вона їхала вантажівкою. В одній руці він тримав ліхтар, у другій — французький ключ[14]. Пішов у підвал, аби щось відремонтувати? Якщо так, то чому не увімкнув світло?

Утім, вона не мала часу над цим замислюватися, бо, ледве солдат зник зі сходів, Тамара потягнула її назад у підвал.

— Які? — запитала нетерпляче, коли вони знову стали перед рядом дверей.

— Момент.

Ніна при світлі ліхтарика оглядала замки. Деякі були заіржавілими, і їх вона одразу відкинула; інші, здавалося, принаймні час від часу відчиняли. Дівчина обрала той, де у шпарині було помітно свіжі подряпини. — Оцей. Мабуть.

Тамара сунула руку в кишеню, що тихо брязнула, і за кілька нервових хвилин двері з тихим скрипом відчинилися. Ніна завагалася.

— Ти досі хочеш це зробити?

— Піти до моргу опівночі? Ага. Ну, знаєш, мені зараз просто необхідний адреналін.

— Якщо нас упіймають, отримаєш його аж по вуха, — пробурмотіла Ніна. — Крім того, — додала розсудливо, — може, ми відчинили комірчину для картоплі чи щось подібне.

Якусь мить дівчина дійсно сподівалася, що за дверима вони знайдуть комору, пральню чи щось інше, але звичайне. Однак шанс на це був невеличкий, бо ключі від господарчих приміщень не висіли б у кімнатці санітарки. Це мав бути морг — і це виявився морг, хоча така назва не зовсім пасувала до цього місця: дівчата увійшли до підвалу з низькою стелею, доволі вузького; єдине, що нагадувало про зберігання трупів, — це лютий вологий холод. Ніна різко затремтіла. Світло ліхтарика вихопило з темряви металевий стіл, а на ньому — тіло, лише одне, прикрите білим простирадлом.

Вона нервово сковтнула слину. «Не хочу», — подумала у відчаї, але було вже пізно відступати.

— На раз-два-три? — запитала.

Тамара кивнула.

Вони порахували й підняли простирадло на «три», одночасно. Ніна глянула на Касине обличчя, бліде, наче гіпсова маска, із посинілими губами. Дівчина здавалася на диво спокійною. «Може, тому — сказала собі Ніна, — що перед смертю в неї вкачали чимало знеболювального». Але її шия… На шкірі був великий, на кільканадцять сантиметрів, шов — Каська здавалася ганчірковою лялькою, якій потрібно знову пришити одірвану голову. Рівний прямий розріз, глибока рана. Ніна уявила кількість крові, яка витекла з дівчини, і їй стало погано, світ раптом почав відпливати, ноги підігнулися.

— Ніно? — голос подруги долинав здаля, наче хтось кричав у глибокому лісі. — Що з тобою? Ні-і-іно-о-о? От зараза…

Наступне, що вона пам’ятала, був холод стіни за спиною і Тамара, яка давала їй інструкції.

— Сунь голову поміж колін. Нижче. Прокляття, ти тут все заллєш… Чекай, у мене є хусточка. Притримай.

— Що сталося? — слабким голосом запитала Ніна.

— Ти зомліла й гепнулась головою об стіл, лоб у тебе геть розбитий. Треба сказати Ласці.

— Не можемо.

— Давай без дурні. Зможеш підвестися?

— Не знаю…

Зуміла, хоча ноги досі були м’якими, наче з тіста. Підтримуючи її, Тамара вийшла в коридор. Посадила Ніну під стіною, зачинила двері, а потім поволокла приятельку сходами на другий поверх, до палати.

— Зробімо так, — сказала Ніна, коли вже сиділа на ліжку, притискаючи просякнуту кров’ю хусточку до лоба. У голові досі паморочилося, але дівчина вже могла більш-менш тверезо мислити. — Скажемо Ласці, що я встала, бо хотіла чогось напитися, перечепилася в темряві через валізку, що стирчала з-під ліжка, й ударилася головою в нічний столик, добре? Треба лише зняти взуття і светри. І віднести ключі, і сховати ліхтарик…

— Ага. Дай мені хвилинку. Не ворушися, бо скрізь капає кров!

Коли Тамара вийшла, Ніна нахилилася ще й вимазала кров’ю край столика. Чи залишилися сліди в підвалі? А на сходах? Їй здалося, що ні, більшість крові всоталася в нічну сорочку. А навіть якщо й ні, то що ж, тепер уже нічого не можна було зробити.

Ласка дала Ніні знеболювальне, а потім зашила лоба. «Напевне, залишиться шрам, — похмуро думала дівчина, коли санітарка знову вклала її у перестелене ліжко. — Яка ж має бути невдача, щоби вийти цілою з автомобільної аварії й одразу після цього розвалити собі голову об краєчок столу? І що з мене за детектив, який зомліває, побачивши труп? Із Шерлоком Голмсом таке точно ніколи не траплялося».

Вона подумала про Лідку, яка через неї в Маркотах отримала дуже схожий шрам. Була в цьому свого роду справедливість.

— Ти спиш? — запитала із сусіднього ліжка Тамара.

— Ні.

— Ти щось дізналася у тому підвалі?

— Так.

— І що?

— Кася померла не тому, що на неї напали собаки. Ти мала рацію: вони видресирувані так, щоб валити жертву й пильнувати, але не заподіювати їй шкоду. Та рана… ти сама бачила, там не було слідів зубів, тільки рівний розріз, наче хтось скористався ножем. Або довгими гострими щипцями.

— Як у тих потвор у лісі? У тих, що з’являються разом із туманом?

— Еге.

— І що тепер?

— Засвіти ліхтарик, — сказала Ніна, сідаючи на ліжку. — Обережно. І ходи сюди.

Дівчина вийняла з-під подушки фотографію, яку отримала разом із запискою від Лиса, і пильно до неї придивилася.

— Ти знайшла щось цікаве? — нетерпляче допитувалася Тамара.

— Не знаю… — Ніна завагалася. — Сама подивися. Що бачиш?

— Ну, звичайна родина: батько, мати, двійко дітей… Що в цьому дивного?

Дівчина поволі похитала головою. Це фото відрізнялося від інших, на яких були господарчі роботи чи дитячі ігри. На цьому знімку члени родини не робили нічого, просто стояли в саду: жінка поряд із чоловіком, двоє хлопчаків трохи далі. Й усі, здавалося, вдивлялися в одну точку поза кадром. Їхні обличчя мали дивний вираз: щось середнє між здивуванням і переляком.

— На що вони дивляться? — звела брови Тамара.

— Не знаю, але я впевнена, що там щось було. Або хтось.

Ніна встромила фото назад під подушку. Лис виказав кмітливість, коли з усіх знімків обрав саме той, який просто повинен був розбудити в глядачеві цікавість — адже саме ця риса була найбільшою слабкістю будь-якого справжнього детектива.

— Я вважаю, що нам треба туди повернутися, — сказала Ніна.

— У село? Навіщо?

— Бо Лис хоче, щоб ми розв’язали загадку. Може, це ціна за те, аби він нам допоміг.