Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ, в якому Ніна разом із друзями збирає інформацію і довідується, чим саме загрожує втеча

Ніна глянула на трьох друзів і побачила в їхніх очах віддзеркалення власного страху.

— Нас шукають, — сказала вона.

Гавкіт наближався. Діти могли побігти кудись світ за очі, намагаючись утекти, але Ніна знала, що шансів немає. Навіть найшвидший підліток не виграє перегони з молодим здоровим собакою.

— На дерево! — скомандував Яцек. — Тамаро, ти на що чекаєш?

Вони полізли на найближчий дуб. Товстенький хлопець скакав по гілках, наче білка. Довгонога спортивна Тамара й худий Хуберт також упоралися доволі непогано. Лише в Ніни виникли проблеми. Двічі вона мало не впала, шорстка кора здирала їй шкіру з долонь, а піт заливав очі.

— Швидше! — сичав згори Яцек.

— Легко… тобі… говорити… — ледве дихала вона. Була дівчиною нормальною фізично, але в їхній четвірці почувалася цілковитою тюхтійкою.

Тамара простягнула їй руку й допомогла всістися на одній із гілок. Тепер вони були на висоті метрів десять над землею. Якщо хтось гляне вгору, то одразу їх побачить — бо на дереві вже не було листя. Але вони не мали іншого виходу.

— Тихо, — прошепотів Яцек, але сенсу в цьому не було, бо ніхто й не мав наміру подавати голос.

Ніна заплющила очі й притулилася щокою до шорсткого стовбура. Гавкання наближалося щомиті, вона чула тріск гілля, що ломалося, і перегукування:

— Туди, швидше!

Вона змусила себе розплющити очі. Крізь голі кущі продиралися чотири німецькі вівчарки, а за ними, тримаючи довгі напнуті повідці, виринули молоді солдати. Один із них ніс у руках дивовижно знайомий рожевий светрик.

— Вони обидві пішли на північ!

Ніна стримала дихання: гілка, на якій сиділи Яцек і Хуберт, легенько затряслася, але більше нічого не трапилося. Погоня пробігла метрів за п’ять від дерева, і жоден солдат не звернув уваги на підлітків, що сиділи на ньому.

Друзі перечекали, поки стихнуть кроки погоні, а потім злізли на землю.

— Вони нас не помітили, — Яцек полегшено зітхнув, а тоді додав із несподіваною щирістю: — Боже, я на мить подумав, що обпісяюся з переляку!

— Тепер нам просто доведеться пройти крізь ліс, — заявив Хуберт. — Бо повертатися не можна.

— Можна, — озвалася Ніна. — Вони шукали не нас, а якихось дівчат. Сказали «обидві», ви ж чули? І в одного солдата був рожевий светр — такий, як носила твоя Кася з архіву. Напевне, втекла вона та якась її подруга.

— А ти впевнена, що не про нас ішлося? — Тамара глянула на Ніну.

— Майже впевнена, — чесно відповіла та. У неї з’явилася думка, що їхнє зникнення, можливо, також помітили, але ще не вислали погоню. Або ВОНИ помітять це, щойно порахують в’язнів. Але вирішила, що більше аргументів за те, аби повернутися, ніж проти цього.

Вони проголосували: Тамара та Яцек підтримали Ніну, Хуберт хотів тікати крізь ліс.

— Знаєте, — пирхнув Яцек, — ми не повинні робити все разом. Якщо хочеш іти, то йди.

Хуберт зціпив зуби, встромив руки в кишені, а тоді з похмурим обличчям попрямував за іншими.

Вийшовши на галявину, вони побачили, що над Інститутом здіймається дим. Не з труби, а звідкись нижче, наче хтось розпалив вогнище на площі перед фабрикою.

Або наче горів один із будинків.

Вони перезирнулися, геть нічого не розуміючи, а потім, за командою Яцека, знову пролізли крізь діру в огорожі. Обійшли Інститут, прямуючи до головного входу. Спершу побачили полум’я, що охоплювало гаражі, потім підлітків, які бігали з відрами. Полум’я здіймалося високо, лизало вологі дошки й сипало іскрами. Навколо відчувався запах спаленого дерева, у повітрі, наче гостре каміння, літали накази: «Швидше, більше води, що ви ледь ворушитися, ноги вам повідривало, чи що?». А також: «Не наближатися, може вибухнути!».

Хлопці й дівчата, яким не вистачило відер, стояли осторонь і дивилися на все це широко розплющеними очима.

Хуберт витягнув із групи невелику, схожу на мишу дівчинку з кісками.

— Що трапилося?

— Кася й Олька кудись завіялися півгодини тому, — прошепотіла дівчинка. — Потім викликали код Ольки й одразу зрозуміли, що їх немає. А за хвилину запалав гараж.

— Щоби відвернути увагу, — сказав Яцек, але дівчинка похитала головою.

— Та ні. Кася й Оля нічого не говорили про підпал. Я знаю, бо вони хотіли, аби я пішла з ними, та я вирішила залишитися.

— Чому? — запитала Ніна машинально, а дівчинка-миша здивовано глянула на неї.

— А навіщо мені тікати? Я за кілька днів усе одно повернуся додому. До того ж якби я зараз там з’явилася, батьки одразу відіслали б мене назад. Каська втекла, бо її тато помирає, хотіла з ним побачитися. А Оля пішла за компанію, бо вони найкращі подруги. Але з моїм татом усе нормально.

— А червона картка? — запитав Яцек, та дівчина знизала плечима.

— Червоні картки бувають дуже рідко, — буркнула. — Усі про це знають. Досить просто сидіти тихо й робити, що тобі кажуть, і нічого не станеться.

Ніна в це не вірила, так само як не вірила у випадковість пожежі. Але здивувалася, тому що наміру тікати не мала не лише дівчинка-миша. Глянувши на згромаджених на площі підлітків, побачила на їхніх обличчях відразу, наче вони відчули в ній бунтівницю. Насправді вони не були в’язнями, бо більшість її товаришів по нещастю не розуміли, що вони в небезпеці, і хотіли лише перечекати. Найімовірніше, вони не втекли б, навіть якби перед ними широко відчинили браму. Це пояснювало, чому огорожу пильнували так слабко. Ніна відчула злість на всіх цих ґречних і слухняних наївних діток, які дали ЇМ себе обдурити, а потім повернулася думками до пожежі. На щастя, не всі були такі слухняні, дехто мав сміливість порушувати правила. Як Каська та її подруга. Або як та людина, яка допомогла дівчатам, розпаливши відповідної миті вогонь, — Ніна вірила, що хтось зробив це навмисно.

Той, хто вмів думати й діяти блискавично, бо навіть якщо дівчинка-миша трохи перегинає щодо тієї «хвилини», таємничий добродій усе одно не мав багато часу.

— Як вони підпалили? — запитав Яцек. — Мокра деревина погано горить…

Тамара стенула плечима.

— У комірчині є каністри з бензином. Я їх там бачила сьогодні вранці.

— Покажеш мені ту комірчину? — запитала Ніна.

— Чому ні? — Тамара провела їх навколо будинку до місця, де стояло щось на зразок жерстяного сараю.

Замок було виламано, у напівтемряві поряд із реманентом стояли попід стінкою запилені баняки, літрів на двадцять кожен. Ніна спробувала підняти один, але не зуміла навіть зрушити його з місця.

Хтось досить сильний, аби спочатку розібратися із замком, а потім винести важкезну каністру. Хтось, хто, найвірогідніше, працював у групі «B», бо знав, де знайти бензин.

— Що це ви тут шукаєте? — молодий солдат підійшов до них, вимахуючи зброєю. — Тут немає нічого цікавого! Геть звідси!

Четвірка підлітків слухняно здиміла. Вони повернулися до загальної зали й усілися на ліжку Яцека.

— Ну, маємо наступну загадку, — промовила Тамара, відхиляючись назад і спираючись на лікті. — Хто підпалив гараж?

«Ніяка це не загадка, — подумала Ніна. — Я це знаю».

До зали почали повертатися чорні від диму хлопці й дівчата, втомлені, без настрою, попри виграну битву з вогнем. За хвильку Видра наказала їм стати «струнко» поряд із власними ліжками.

Ніна виконала наказ, сповнена поганих передчуттів.

— Ви, напевне, вже знаєте, що сталося, — почала охоронниця. — Двоє людей вирішили не зважати на наші прохання і вийшли за огорожу. Тому, аби в майбутньому запобігти таким випадкам, завтра вранці вас чекатимуть дві додаткові години роботи. Може, цей метод навчить вас нарешті нам довіряти, а передусім — нас слухати.

Відповіддю був загальний стогін протесту, що одразу стих під грізним поглядом Видри.

— Ми вже говорили: вам нічого не загрожує, досить пристосуватися до наших прохань — і за кілька днів ви повернетеся додому, живі й здорові. Але якщо нам не вдасться домовитися з вами по-доброму, домовлятимемося силою. Зараз вільний час, насолоджуйтеся відпочинком, бо завтра на вас чекає дуже довгий день. За годину Жук проведе хлопців під душ, потім я заберу дівчат. І не думайте, що ми не знайдемо тих, хто втік. Із цього лісу немає виходу, вбийте це собі до тупих довбешок і припиніть намагатися; кажу це для вашої безпеки.

Ніна мовчала, втупившись у підлогу. А коли Видра закінчила говорити, дівчина підвела погляд на Тамару й сказала:

— Зачекай хвилинку.

Але подруга саме цієї миті схопила її за лікоть.

— Це ти зачекай! Що думаєш робити із тим, що Хуберт начебто зрадник? Або Яцек, або я?

— Не знаю, — зізналася Ніна, помовчавши. Власне, вона про це не думала. НЕ ХОТІЛА думати.

— Ми не можемо отак просто удавати, що все нормально. Я знаю, що це не я, але щодо хлопців такої впевненості не маю, а вони можуть підозрювати або мене, або один одного. Тільки ти чиста, наче клята лілея, якщо вже тебе привезли останньою.

— Вони могли навмисне прислати мене сюди останньою. А я могла сказати про все це вам, аби зняти з себе підозру.

Тамара закліпала очима.

— Справді?

— Ні, ну що ти. Я просто кажу, що теоретично також можу бути винною. І не маю гадки, що із цим робити. Якщо ми припинимо довіряти одне одному і якщо кожен діятиме на власний розсуд, сенсу в цьому не буде. А ми не можемо виключити лише одного з нас, якщо не маємо впевненості.

— То зроби нам якийсь тест чи що.

— У тесті немає сенсу, якщо ти про нього знаєш заздалегідь.

Тамара зітхнула.

— Ти любиш усе ускладнювати, еге ж?

— Не люблю. Але життя і саме по собі складне.

— А ти розумієш, що той, хто нас зрадив, може й далі співпрацювати з ними і про все доносити?

— Вважаю, що тоді нам ніхто не дозволив би піти до села — нас би одразу схопили, щойно ми вийшли б за огорожу. Хіба що в них є щодо нас якісь інші плани, — Ніна раптом відчула бажання по-старосвітському обхопити голову. — Прокляття, це справді складно. Може, дійсно проговорився Маріуш. Я ж могла згадати в розмові, що живу у Вроцлаві…

— Ага, вмовляй себе, якщо хочеш.

«Тамара має рацію, я ховаю голову в пісок», — думала Ніна, йдучи вздовж ряду ліжок. Швидко знайшла те, на якому сидів Міхал. Поряд зайняла місце гарненька Лена, на сусідньому примостився чорноволосий хлопець, який саме тасував старезну колоду карт.

— Зіграймо? — сказав так, наче хвилину тому нічого не сталося.

Ніна кахикнула, і тільки тоді вони звернули на неї увагу.

— Я хочу з тобою поговорити, — сказала вона Міхалу.

Одного погляду на хлопця вистачило, аби дівчина відчула, що її шлунок скрутився, а ноги стали геть ватними. Міхал був надто симпатичний, ба й більше: майже несамовито вродливий. Очі мав кольору найчистішої блакиті, довгі темні вії, золоте волосся, ніс, наче вирізьблений Мікеланджело…

Вона розуміла, що витріщається на нього, але, попри найщиріше бажання, не могла припинити це робити. Хай йому грець, це був аж надто поганий момент, аби зрозуміти, що в неї слабкість до блондинів певного типу.

— Так? — спитав хлопець.

— Я знаю, що це ти підпалив сьогодні гараж, — видушила вона із себе. — Не питай, як саме я про це довідалася, я просто знаю. І не заперечуй: ти Обраний.

— Хто? — звів він брову.

Здивування його було настільки щирим, що Ніна подумала: «Боже, він що, справді й гадки про це не має?».

— Обраний. Янголи створили Обраних, щоб вони захищали їх від Бестій. Але менше з тим. Це тому ти такий сильний, спритний, розумний і… — вона мало не додала «красивий». — …умієш швидко ухвалювати рішення.

— Ця мала намагається до тебе залицятися, — захихотів хлопець із картами. — І, треба визнати, вона вміє говорити компліменти.

Ніна зарум’янилася по вуха.

— Я хочу тільки…

— Те, що ти говориш, дуже мило, — серйозним тоном почав Міхал, — але я і справді не зацікавлений. У мене вже є дівчина, — жестом власника він обійняв Лену, яка поклала голову йому на плече. Разом вони були ідеальними, наче якийсь новий вид людини, який може з’явитися виключно в книжках і на картинах. — Окрім того, ти для мене замолода. Знайди собі когось свого віку.

Ніна відчувала, що от-от згорить від сорому. Міхал дивився співчутливо, чорноволосий хихотів.

— А може, все ж даси себе переконати? — запитала Лена. — Така молода — це непогана ідея, можна її виховати, як захочеш…

— Авжеж, у твоєму випадку виховувати вже пізно! — проричала Ніна, а тоді глянула на Міхала, намагаючись ігнорувати його приятеля і дівчину. — Я тільки хочу сказати, що коли вже ти отримав від янголів усі ці вміння, то маєш їх якось використовувати.

— Наприклад — як саме?

Уява підсунула їй картину Обраного в поплямованій кров’ю сорочці, який веде народ на барикади. Вона із зусиллям відсунула від себе цю картинку.

— Ну, ти, наприклад, міг би організувати нашу втечу. Таку, що закінчилася б успішно. Або ж ми могли б підпалити цей їхній архів, знищити всі матеріали щодо допитів і…

— Ти, здається, і справді вважаєш мене кимось іншим.

— Але метод для загравання непоганий, — знову похвалив чорноволосий, відклав карти й заголосив пискляво: — Допоможи нам, про-о-ошу, ти такий м’яке-е-енький…

— Та досить тобі, це ж лише дитина, — поблажливо втрутилася Лена.

Ніна почервоніла ще більше, хоча, здавалося, це неможливо. У її очах стояли сльози. Вона різко розвернулася: красива дівчина ще щось говорила, намагалася, здається, утішати й вибачатися. Але Ніні не було потрібне її милосердя.

«Ну й нехай, — думала вона, крокуючи залою. — Не дуже й потрібна ваша допомога».

Кинулася на ліжко й розревілася, ховаючи обличчя в долонях. Приниження палило живим вогнем, спогади про декілька останніх хвилин боліли, наче хтось крутив пальцем у свіжій рані. Вона намагалася викинути з голови картинку всієї цієї розмови, але пам’ятала кожне сказане слово й кожен насмішкуватий погляд.

Вона вже почала заспокоюватися, коли відчула шарпання за плече.

— Що трапилося? — розпитувала Тамара, неспокійно схилившись над подругою. — Хтось помер?

— Моя віра в Обраного… — Ніна шморгнула носом, сіла на ліжку. — Я думала, що… А, годі про це.

Тамара подала їй хусточку.

— Тут є якийсь Обраний? І хто це?

— Той хлопець із твоєї групи, що наче з плакату. Ну, такий біловолосий пролетарій, який сміливо дивиться у соціалістичне майбутнє, напружуючи м’язи й шкірячи зуби, як абсолютний кретин. — Ніна витерла ніс. — Але він не хоче нам допомагати. Що ж, упораємося без нього. Хай валить із усіма тими своїми вміннями.

— Може, треба його якось переконати? Обраний би нам придався…

— То сама його й переконуй. Я не хочу мати з ним нічого спільного.

— Добре, мовчу. Ходімо до нас, поділимося інформацією.

Хлопці вже чекали. Хуберт тактовно не звертав уваги на почервонілі очі Ніни, Яцек хотів щось сказати, але Тамара копнула його в кісточку, і тому він стулив рота й узяв зошит із математики, а Ніна нагадала собі, що його забрали просто зі школи.

Товстун кахикнув.

— Ну, то можемо підсумувати, що вдалося дізнатися. В Інституті шість груп: «A» опікується малюками, «B» ремонтує огорожу й інші речі назовні, «C» — кухня, «D» прибирає Інститут, «E» працює з архівами, а «F» — із собаками. Разом це дає сорок вісім осіб, кожна з яких позначена своїм кодом.

— Хтось знає, як вони призначають ті коди? — поцікавилася Ніна.

— Здається, як хтось виїжджає або отримує червону картку, то звільняється його номер, який дають іншій особі, а літери означають місто, аби відрізняти цифри, що повторюються. Я також порахував ліжка: їх рівно вісімдесят, а тому тут може спати майже вдвічі більше осіб. А ще я довідався, що ніхто не чув про того, хто був би в Інституті більше від тижня: за цей час його або відсилають додому, або… самі розумієте. Отже, ми маємо не більше ніж п’ять днів, аби звідси втекти.

Ніна була вражена, і їй навіть стало соромно — Яцек виявився значно кращим збирачем інформації, ніж вона, яка зуміла лише ревіти, наче дитина.

— Що, вони й справді можуть за тиждень отак просто мене випустити? — у голосі Хуберта чулася недовіра.

— Якщо ми не отримаємо червону картку, — нагадав Яцек.

Ніні спало на думку боягузливе: може, тоді просто перечекати, як інші, сподіваючись, що вдасться ЇХ ошукати? Але це було малоймовірно — якщо вже ВОНИ знали про Маркоти, то знали й про магію.

— Нормально, тож треба подумати, яким чином звідси втекти. Є в когось ідеї?

Тамара зітхнула.

— Нічого розумнішого, ніж піти крізь ліс, ми, думаю, все одно не вигадаємо. Але треба краще підготуватися, узяти їжу й теплий одяг, ну й пильнувати, аби не загубити напрямок. Це не може бути надто складним.

— За нами поженуться із собаками, — похмуро озвався Хуберт. — А ті роздеруть нам горлянки. Якщо не вони — то вовки. Або отримаємо кулю в голову, і наші тіла згниють у цьому лісі. Ніхто навіть не знатиме…

— Боже, ти й твої похмурі фантазії! — пирхнула дівчина. — Ти не міг би хоча б раз побути оптимістом?

— Ти ж сама говорила про те, щоби стрибнути в черево голодному вовкові, — парирував Хуберт, на що Тамара лише стенула плечима.

— Бо це цілком правдоподібно, але якщо ми все одно не маємо кращої ідеї, то навіщо панікувати наперед?

— Чекайте, — втрутилася Ніна. — Може, у нас і є дещо краще. Яцеку?

Товстий хлопець, як завжди, мав цілу купу ідей.

— Ми можемо підсипати собакам у їжу щось, що вирубить їх на кілька годин: знаєте, не смертельну отруту, а те, від чого на них нападе срачка або ж вони поснуть. Або ми можемо вдати важкохворих, аби нас довелося перевозити в нормальну лікарню, а не в те невідомо що, яке є тут. Або ми втечемо із транспортом, наприклад, випраних речей, у фільмах так завжди роблять. Або можемо сховатися в машині, або… Ну, більше не знаю, — зізнався він.

Ніна зітхнула.

— Добре, тоді по черзі. Щоби додати щось у їжу собакам, потрібно знайти ліки, ще й чимало, бо вівчарок багато і вони великі. Тож треба лізти в шпиталь, а потім прокрадатися до кліток, якось підкидати ліки… Мені це не дуже подобається, особливо тому, що ми можемо зашкодити невинним тваринам. Крім того, у лісі ВОНИ навіть без собак матимуть перевагу, бо ця територія їм відома, а нам доведеться якимось дивом — без компасу — тримати потрібний напрямок. Ні, здається, тікати пішки — це погана ідея. Удавати хворого… Із цим може впоратися Хуберт, але ми — навряд чи, крім того, хвороба має бути по-справжньому серйозною, що вимагала б, наприклад, операції, але нам не повірять, якщо ми всі відчуємо напад апендициту. І що ми зробимо в шпиталі? Скажемо: «Відкладіть, будь ласка, скальпель, пане лікарю, бо вже підемо»? Це навряд чи… Про прання треба розпитати когось із «D», але я готова закластися, що перуть вони тут, — бо чому мають це робити деінде? Проте звідси, можливо, вивозять щось інше, наприклад порожні діжки або ящики — вони ж якось мають поповнювати припаси. Треба довідатися. Ну й іще одне: ми можемо вкрасти машину, от тільки хто її буде вести?

— Я, — заявив Яцек. — Після тієї історії в Маркотах я попрохав маму, аби вона мене навчила, тож я зараз це вмію.

— Добре, принаймні одну проблему ми вирішили. Узагалі-то, як мені здається, Яцек або я маємо проникнути й у групу «D».

— Навіщо? — насупилася Тамара.

— Бо це єдина можливість дослідити Інститут. Крім того, у нас були б свої люди у чотирьох найважливіших групах: у тій, що працює назовні, аби мати можливість у разі проблем вийти за огорожу; у кухні, щоби шукати те, що нам додають у їжу; в архіві, щоб порівняти матеріали допитів; ну й у групі прибиральників, яка краще за інших орієнтується в усій споруді Інституту. От тільки я не знаю, чи вдасться перевестися до іншої групи…

— Один з вас може з кимось помінятися: у нас в архівах одна дівчина так зробила, — сказав Хуберт.

— То що, тягнутимемо сірники? — Яцек глянув на Ніну.

Сірників вони не мали, але Тамара вийняла монету в два злотих.

— Решка — Ніна, орел — Яцек, — заявила, а обоє зацікавлених кивнули.

Випала решка, і Яцек полегшено зітхнув: Ніна підозрювала, що він від початку прагнув залишитися на кухні, але не хотів у цьому зізнаватися, аби його не звинуватили в пристосуванстві й бажанні урвати кращий шматок. Дівчина також не приховувала задоволення. Робота в групі прибиральників точно була важчою, але давала більше можливостей.

Ніна вирішила, що нема на що чекати, тому встала й пішла шукати того, хто схотів би з нею помінятися. Це не тривало довго — першою погодилася Ганя, міцненька дівчинка, яка говорила із сільським акцентом і, схоже, ледь зуміла повірити, що хтось хоче мити підлоги в холодних залах замість готувати в теплій кухні. Ніна й сама відчула сумніви, але намагалася тримати їх подалі від себе.

— Це тре’ із Совою говорити, — сказала Ганя. — Вона має погодитися.

Сова, подумала Ніна. Оце не пощастило.

Пішла до виходу, де сиділа на стільці Видра. Часом у залі пильнувала вона, часом — опікун хлопців. Ніна хотіла, аби наглядачем був Жук, тоді було б легше потихеньку завіятися.

— А ти куди? — як Ніна й припускала, жінка зупинила її у дверях.

— Я мушу поговорити із сержантом Совою.

— Третій поверх, остання кімната ліворуч. Хочу бачити тебе тут за чверть години, бо інакше прийду за тобою сама й тоді ти пожалкуєш. Зрозуміла?

Дівчина кивнула. Скандалити чи згадувати, що в неї немає годинника, не мало сенсу.

Остання кімната ліворуч — це була саме та кімната, де першого ж дня Ніна бачила солдатів, які грали в карти. А тепер там сиділа лише одна особа — поручник Лис, який читав «Ніч у бібліотеці» Агати Крісті. Не мав зброї, бо старші за званням із тих, хто представлявся іменами тварин, рідко її носили й часто вдягалися в цивільне. Але саме їх Ніна боялася — більше за тих хлопчаків, не набагато за неї старших, які бігали Інститутом, побрязкуючи автоматами.

— Ти когось шукаєш? — запитав поручник, побачивши дівчину, яка невпевнено зупинилася на порозі.

— Так, сержанта Сову. Я хотіла б приєднатися до групи «D».

— Сержант буде тут за кілька хвилин, можеш почекати. Що, набридла робота на кухні?

— Ні, просто я познайомилася із класною дівчиною і хотіла б працювати з нею, — Ніна наперед вирішила, що, аби допомогти собі, використає саме цю брехню. — Сподіваюся, пані Сова погодиться, хоча вона мене не дуже полюбляє.

— «Не полюбляє» — це досить м’яко сказано.

— А чому, власне, вона мене терпіти не може? — Ніну це інтригувало від самого початку. Зазвичай дорослі її любили.

В очах Лиса з’явилися веселі вогники.

— Це через твою сукню, в яку ти була вдягнена, коли ми забирали тебе зі школи. Сержант трохи… скажімо так, занадто правильна.

— Вважає, що дівчата не повинні носити суконь?

— Вважає, що дівчатам треба вдягатися скромно, як личить порядним комуністкам. Мережива і стрічки — ознака декадентства й буржуазної зіпсованості. Сержант вважає, що такий одяг — це антисистемна демонстрація.

— Ох… — Ніні не спадало на думку, що синя сукня може щось демонструвати, але їй це дуже сподобалася.

— Тому не думаю, що сержант буде схильна хоча б чимось полегшити тобі життя. Хочеш іще про щось запитати?

— Так, хочу. Якщо пані Сова має тут обов’язки, то навіщо вона поїхала з вами до Вроцлава?

Лис якусь мить із цікавістю дивився на Ніну, аж поки та не зніяковіла. Може, не треба було про це питати, може, це та сама надмірна цікавість, що могла її занапастити?

— Бо я її про це просив, — відповів він коротко, а в Ніни вистачило розуму не продовжувати тему.

Лис згорнув книжку, встромивши всередину чорно-біле фото, і відклав на столик.

— Ти любиш детективні романи? — запитав спокійно, наче вони розмовляли на сімейному пікніку.

У голові Ніни дзенькнув тривожний дзвіночок.

— Більше люблю пригодницькі, — відповіла обережно.

— Але ж детективи також читаєш?

— Інколи.

— Я можу позичити тобі оцей, якщо хочеш.

Ніна віддала б усі кишенькові гроші за книжку, що не була б шкільним підручником (вона вже встигла пожалкувати, що позичила «Психіатрію» Хубертові). Але не хотіла нічого брати від НИХ, бо це було наче брати цукерки від гітлерівців під час війни. Хоча спокуса була великою: це ж лише роман, і вона хотіла просто позичити його…

— Ви ж іще не дочитали, — сказала дівчина, уникаючи рішення.

— Я все одно вже здогадався, хто вбивця. Тобі ж доводилося розгадувати загадки?

— У книжках? — бовкнула вона, раніше ніж устигла прикусити язика.

— Ну, в житті, думаю, тобі таких можливостей не траплялося… хоча, може, я помиляюся? — він потягнувся за романом, вийняв фото, що правило за закладку, і простягнув дівчині. — Ти знаєш, що це?

— Фотографія.

— Так, але що на ній? Придивися.

Ніна молилася, аби вже прийшла Сова, накричала на неї, нехай би навіть штовхнула. Усе краще, ніж ця розмова, в якій будь-яка фраза була пасткою. «Поводься нормально, — нагадала вона собі. — Як звичайна дівчина».

Звичайна дівчина взяла б фото й придивилась до нього, тож Ніна й собі простягнула руку. На старій світлині було зображено сільську хату, а перед нею двох хлопчаків. Один із них здавався приблизно ровесником Ніни й мав негарне, але неочікувано симпатичне обличчя, укрите ластовинням. Другий був кількарічним карапузом, що сидів, широко роззявивши рота, на призьбі.

— Як вважаєш, хто це?

Вона хотіла похитати головою, але підліток був настільки схожий на Лиса, що лише ідіот не здогадався б, що це брати. А Ніна не хотіла вдавати з себе ідіотку — це було б нерозумно.

— Отой малий — напевне, це ви десь із двадцять років тому. А поряд стоїть ваш старший брат.

Він кивнув.

— А хата?

Дівчина стенула плечима.

— Може, та, про яку ви розповідали тоді в класі? Я й гадки про це не маю.

— А ти не хотіла б довідатися, що там трапилося? Знаєш, бути наче справжній детектив, який розв’язує загадку.

— Детективу потрібно більше даних, — вона одразу пожалкувала, що сказала про це, тож швидко додала: — Так буває у книжках.

— У книжках, ага.

Цієї миті до кімнати увійшла Сова, а Лис їй кивнув.

— Дівчина має до вас справу, товаришко.

— Слухаю, — сухо проказала сержант.

«Не думаю, щоби сержант була схильна хоча б чимось полегшити тобі життя», — згадала Ніна. Дивний добір слів, бо хто в подібній ситуації говорив би про полегшення? Під впливом раптового імпульсу вона взялася за краєчок сукні — на жаль, звичайної, з бурої вовни, — і присіла в кніксені в усій його довоєнній красі, на яку її тільки вистачило. По обличчю Сови промайнула тінь огиди.

— Я хотіла би помінятися із Ганею з групи «D», — сказала Ніна. — Я не звикла до важкої роботи на кухні, а дівчата з групи прибиральників говорили мені, що в них легше. Я можу витирати пилюку, я вмію це робити.

— Витирати пилюку, ага? — буркнула жінка, хижо дивлячись на неї, наче справжня сова на товсту мишу. — Ох, думаю, що знайдеться чимало пилюки, щоби ти її витирала.

— Отже, ви не проти? Дякую! — виходячи, Ніна ще встигла помітити обличчя Лиса.

Здавалося, він дуже розвеселився.

До загальної зали вона встигла дійти саме тоді, коли в кімнату в’їхав візок із вечерею. Тамара та Яцек блискавично схопили свої порції і почали їсти хліб зі смальцем, а Хуберт із Ніною невпевнено поглянули спочатку на тарілки, а потім одне на одного.

— Я не голодний, — мужньо заявив Хуберт.

Ніна ж зголодніла. Навіть більше: була страшенно голодна. Її шлунок перетворився на малесеньку кульку й притиснувся до хребта, а кожна клітинка тіла відчайдушно кричала: «Їж!». Ніна сковтнула слину, дивлячись на смалець, прикрашений круглими коричневими шкварками. Вона майже відчувала на язику їхній смак.

«Я маю силу, але як я можу нею користуватися? — думала вона. — Досі мені вдавалося лише кривдити людей. Краще поставити на мислення, ним я хоча б нікого не пораню. Але ж важко думати, коли ти голодна».

Відпустивши собі таким чином цей гріх, вона вгризлася у скибку. Хуберт і надалі вагався. У його випадку ситуація здавалася інакшою, сила розведення вогню й справді могла придатися. Але хлопець заради тієї сили міг заморити себе голодом до смерті, а допускати цього було не можна.

— Їж, — заохотила його Ніна. — Якщо зомлієш, нікому краще не стане.

— Вона має рацію, — погодилася Тамара. — Якщо ми хочемо звідси вийти, то мусимо бути сильними. А проти блокади магії якийсь спосіб знайдемо.

Хуберт іще мить вагався, аж урешті взявся за свою порцію. Коли доїдав скибку, ззовні почулося гавкання. Усі завмерли, світловолосий хлопець відклав недоїдений хліб.

— Собаки, — ледь прошепотів Яцек. — Повертаються.

Вони підхопилися водночас із іншими підлітками. У дверях утворилася тіснява. Видра не мала наміру нікого втримувати в залі.

— Ідіть, — промовила, злостиво посміхаючись. — Побачите, як закінчують ті, хто виходить за огорожу.

На площі клубочився сріблястий туман. Лампочка, підвішена над дверима, виривала з темряви невеличке коло, а далі розлягалося море білої густої імли, наче Бог розлив сметану. Гавкіт собак у тій імлі звучав досить дивно, нереально, здавлено й віддалено. Ніна затремтіла від холоду. На повіках осідала волога, фігури в’язнів, які стояли трохи далі, зникали з очей, оповиті молочними опарами.

Гавкіт, хоча досі стлумлений, наближався. Через хвилину Ніна помітила в імлі першу тінь, вовчу й спритну, з палаючими очима. Потім з’явилися друга, третя і четверта. Собаки поверталися, а разом із ними й солдати. Ніна відчувала, як у натовпі зростає напруга, як усі стримують подих і вслухаються в неспокійний стукіт власних сердець. У коло світла вбігли вівчарки, тягнучи за собою поводирів. Двоє солдатів тримали натягнуті шворки, а ще двоє несли в руках темні фігури, що здавалися згортками одягу. Тоді стала помітна безвладна долоня, що вилізла зі згортку, кров на блідій шкірі, голова, закинута назад, і мертві очі, які відбивали світло. Хтось поряд із Ніною голосно застогнав, якийсь хлопець розплакався. Натовп розступився. Одна з утікачок ще жила, її губи рухалися, коли солдат, який її ніс, прямував до дверей. Ніна ледь упізнала Каську, яка приходила в кухню в рожевому светрику. Хуберт підійшов до пораненої дівчини, взяв її за руку й нахилився. Тільки тоді Видра смикнула його і відтягнула назад у натовп.

— Досить! — гарикнула. — Трохи розступіться!

— Вона щось сказала? — прошепотіла Тамара, коли хлопець опинився біля неї. — Чи знайшли вони вихід із лісу?

Хуберт похитав головою, збліднувши так сильно, що й сам здавався трупом.

— Не знаю. Каська… Каська сказала, що там щось є. Лише це. Що там щось є.