Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, в якому Ніна знову змінює роботу, а Хуберта забирають до костьолу

Ніна йшла довгим темним коридором, минаючи шеренгу дверей. Світло падало лише на одні з них: ті, що були наприкінці, до яких вона й прямувала. У напівтемряві світилася білість свіжої фарби, на якій було добре помітно криваву червінь картки з написом: «Не заважати, йде операція».

Дівчина натиснула клямку, двері з легким рипінням відчинилися. За ними виявилося село. Сонце клало плями слабкого світла на порослі мохом дахи, криві тини й листя, що встеляло землю: таке сухе, що лопалося із тихим тріском на кожному кроці. У цьому світлі не було справжнього тепла, тільки холод близької зими: він відчувався уже в запаху вітру, що віяв від лісу. Ніна всілася на призьбі. Заплющила очі, під повіками досі бачила образ дерева, яке росло під будинком: розчепіреного й неприродно чорного на тлі плям сонячного світла — наче біблейська неопалима купина[15]. Хтось за її спиною кричав, але вона не озиралася, щоб побачити, хто саме. А потім раптом запала тиша, а хатні двері стали поволі відчинятися, щоби випустити у світ згромаджену всередині темряву…

— Ніно!

— Що сталося? — вона розплющила очі, каламутне світло дощового ранку вигнало із закамарків розуму залишки сну.

— Ти кричала, — сказала Тамара.

— Справді?

— Авжеж. Тобі наснився якийсь кошмар?

— Мабуть, — Ніна вже не могла згадати, що саме їй наснилося. Лише пам’ятала протяжний крик, який може видати тільки смертельно налякана людська істота, а потім скрипіння дверей, що почали прочинятися, — і ту страшну, паралізуючу впевненість: те, що з них вийде, буде гіршим за все, що вона досі бачила.

— Посунься, — буркнула Тамара, лягла поруч і обійняла подругу здоровою рукою. — Боїшся? — запитала тихо.

— Так.

— А я — ні. Але інколи майже боюся того, що не боюся, якщо це має якийсь сенс.

— Має, — пробурмотіла Ніна, заколисана заспокійливим Тамариним теплом.

Коли вона знову прокинулася, подруга вже сиділа на своєму ліжку, а Ласка ставила на нічному столику сніданок: чотири скибки зі сливовим повидлом, добре намазані маслом, два яйця і глечик із ячмінною кавою з молоком. Дівчата схрумали свої порції до останньої крихти.

— Бачу, що апетит до вас повертається, — весело сказала санітарка. — Якщо ввечері буде так само добре, може, доктор Ведмідь дозволить вам повернутися до легкої роботи.

Тамара почекала, поки Ласка відійде, а тоді зі стогоном упала на ліжко.

— Прокляття, от ми й ускочили в халепу. Що тепер? Відмовлятися від обіду?

— Вважаю, що обід ми з’їмо, а потім ще й продемонструємо, які ми здорові й радісні. — Ніна із тихим сичанням — бо боліло — нахилилася за капцями.

— Ти що, справді хочеш повернутися до роботи? Тут ми хоча б отримуємо добру їжу й можемо нарешті виспатися…

— Знаю, але якщо нам треба йти у село, то ми мусимо працювати з іншими. Із загальної зали можемо вийти на дві-три години, а звідси — ні. Тут завжди хтось є.

Тамара скривилася.

— Добре, нехай так. То що, чудесно одужуємо до вечора?

— Спершу ми маємо поговорити з Хубертом.

Світловолосий хлопець теж не спав: читав у ліжку «Клінічну психіатрію». Побачивши дівчат, підвів голову з-над книжки й глянув на них гарячковими неспокійними очима.

— Як ти почуваєшся? — запитала Ніна.

— Чудово, — запевнив він. — Справді. Просто чудово.

У його запалі було щось, що їй не сподобалося.

— У тебе ж начебто струс мозку.

— Та де там, — посміхнувся він, і цього разу здавався більше схожим на себе. — Я удавав, бо боявся, що, як буду здоровий, мене заберуть на допит, чи до костьолу, чи куди там вони хотіли мене взяти.

— Справді? Ти здаєшся… — Ніна завагалася. Хотіла сказати «переляканим», але ж вони всі боялися, тож, очевидно, у цьому не було нічого дивного.

— Справді.

— А Яцек? — запитала Тамара, глянувши в бік хлопця, який лежав на сусідньому ліжку: важко дихав, голова була замотана бинтами.

— Без змін, — похмуро відповів Хуберт. — Але Ведмідь каже, що він має отямитися сьогодні або завтра, і тоді стане зрозуміло.

— Стане зрозуміло що?

— Ну, наскільки серйозні пошкодження.

Вони певний час мовчали, уникаючи дивитися одне одному в очі, а передусім — на непритомного приятеля. Першою ожила Тамара.

— Треба вирішити, що далі, — сказала. — Ніна стверджує, що ми повинні знову піти в село… як там воно зветься? Криві Кути?

— Старі Кути, — згадала Ніна. — Але ми не можемо туди піти з Хубертом. Якщо він припинить удавати хворого, із ним зроблять те, що й з усіма сиротами, а ми досі не знаємо…

— Мені все одно, — заявив хлопець із похмурою рішучістю. — Я йду з вами.

— Ти впевнений? — у голосі Ніни чулося вагання, але Тамара лише стенула плечима.

— Та досить. Якщо вже каже, що хоче йти, то нехай іде.

Ніна поклала на коліна зошит із біології (вирішила, що найкраще пожертвувати ним) і взяла олівець.

— Давайте подумаємо, що ми маємо зробити. По-перше, треба вибратися в село й розгадати загадку хати вугляра. По-друге, довідатися, що означає червона картка і як її отримують. По-третє, знайти те, що блокує наші магічні здібності, і якось їх розблокувати. І, по-четверте, вийти звідси так, аби всі ми були в безпеці — як і наші родини.

Вона закінчила писати й, відкопиливши губу, оглянула список. Усі пункти здавалися фантастичними — з тим самим успіхом вона могла б написати «полетіти на Місяць» або «оживити Карла Маркса».

— Вважаєш, що Лис допоможе нам втекти? — запитав Хуберт невпевнено.

— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Бо я не впевнена, що він не має наміру нам допомагати з доброї волі. Але… мабуть, він хоче обмінятися послугами.

— І якщо ти доведеш невинуватість його брата, він зробить так, що нас відпустять?

Ніна роздумувала, чи Лис насправді настільки сентиментальний, що за реабілітацію братового імені зрадить своїх товаришів. Що знала про цю людину! Але вона чогось не сподівалася, що все настільки просто.

Дещо невпевнено вона сказала про це іншим.

— Тоді допиши: «Довідатися, чого насправді хоче від нас Лис», — Хуберт кивнув на зошит.

Ніна послинила олівець.

— А ми не могли би просто його запитати? — запропонувала Тамара. — Чому ви так на мене дивитеся? Маю щось на носі? Деякі люди відповідають на запитання, якщо їх поставити.

— Але не ця людина, — заявила Ніна рішуче. — Він, ну, знаєте, підступний і хитрий, наче справжній лис. А якби хотів зі мною поговорити, то сам би мене знайшов.

— Що тобі заважає спробувати? — Хуберт підтримав Тамару. — Якось ти вже з ним розмовляла й нічого страшного не трапилося. Найбільше, що скаже тобі, — йти геть, або збреше, що це не він передав ті фото. У будь-якому разі ти маєш шанс про щось довідатися.

— Тільки тобі треба перехопити його десь на самоті, бо інакше він нічого не скаже, — додала Тамара. — І не треба такого переляканого обличчя, адже він тебе не вкусить.

«Легко вам казати», — думала Ніна похмуро, коли через десять хвилин пленталася нога за ногою коридором до кімнати, в якій востаннє зустріла Лиса і яку подумки називала «відпочинковою». Трохи сподівалася, що не знайде його там. Правду кажучи, навіть подумувала кілька хвилин почекати в коридорі, а потім повернутися до шпиталю і збрехати, що не змогла ніде знайти поручника. Вмовляла себе, що це була б навіть не брехня, бо ці дії від початку не мали сенсу. Збрехавши, вона просто звільнила б Тамару й Хуберта від недоречних сподівань, нічого більше.

Але насправді Ніна просто боялася. Лис досі не зробив їй нічого поганого і, якщо не рахувати Ласку, був, здається, найдобрішою до дівчини особою. Але якась із його рис будила якщо не страх, то тривогу.

Вона дісталася «кімнати відпочинку», обережно зазирнула у відчинені двері й побачила чотирьох молодих солдатів, які грали в карти, час від часу відпиваючи із фляжки, що стояла на столі. Дівчина полегшено зітхнула й відступила. Уже збиралася повертатися, коли її увагу привернули відчинені двері навпроти, які ніби запрошували ввійти. Ніна спробувала згадати, чи були вони замкнені, коли вона приходила сюди востаннє, шукаючи Сову. Так, майже точно були, хоча невідомо, чи на ключ, — це вона, зрозуміло, не перевіряла.

Ніна нервово сковтнула слину, а потім ще раз глянула на солдатів — їхні обличчя були червоні, як у людей, котрим алкоголь сильно вдарив у голови.

— Відкриваємося! — гарикнув один.

— Кольори на трефах! — кричав інший. — У сраку собі встроми ту трійку!

Жоден не зважав на дівчину, яка стояла в коридорі. Схоже, вони не помітили б її, навіть якби вона приїхала на слоні, побрязкуючи намистом із мушель.

Ніна зітхнула, а тоді ширше відчинила таємничі двері й прослизнула всередину. Опинилася у приміщенні, яке на перший погляд здавалося звичайним кабінетом: тут стояли солідний письмовий стіл, зручне крісло, попереду — крісло куди менш зручне, наче призначене для порушника, який повинен пітніти, коли шеф, сидячи за столом, із насолодою затягується сигарою. У кутку — м’яка червона канапа і скляний столик із двома відбитками від ніжок бокалів на поверхні. Хто тут міг відпочивати? Директор Інституту? Ніна усвідомила, що навіть не знає, хто він і чи взагалі існує.

На одній зі стін висіла картина з лебедями, що пливли під мостом, на другій — портрет сонної дівчинки. Перша була більше кичувата, ніж імпресіоністська, а друга точно не вийшла з-під пензля Виспянського[16], але обидві вони, хоч як не крути, виявилися милою несподіванкою там, де Ніна думала знайти лише соцреалізм. Вона придивилася до картин, а потім перевела погляд на третю стіну — ту, що була за столом: там висіла карта Польщі. Спочатку дівчина подумала, що це звичайна карта, така, яку на уроках географії висіла у класі пані Грубєш. І тільки за мить вона помітила, що деякі території позначено червоними цятками розміром із монету в п’ять грошів. Підійшла ближче. Одна з цяток оточувала місце, де вони перебували, і була підписана «Зона 0». Інші, розкидані по всій Польщі, було позначено номерами аж до шістнадцяти. Ніна помітила, що в центрі четвірки Маркоти, і їй стало гаряче. Найпевніше, це означало, що в Польщі є шістнадцять зон, де янголи за допомогою магії змінювали реальність, а діти отримували силу. Вона знайшла на столі аркуш і олівець, а тоді почала незграбно перемальовувати карту. Коли дійшла до половини, з-за дверей долинули кроки і відгомін розмови — хтось ішов коридором, прямуючи до кабінету (або до «кімнати відпочинку», але Ніна не могла ризикувати). Вона перелякано роззирнулася: єдиним непевним укриттям був письмовий стіл. Тож Ніна пірнула під нього і стримала дихання.

Незнайомці зупинилися біля дверей, ручка легенько ворухнулася. За мить до кабінету ввійшли двоє. Ніна бачила тільки їхні черевики: одні чоловічі, інші — жіночі.

— У нас усе менше часу, — сказала жінка. — Залишилося кілька днів…

— Знаю, — у голосі чоловіка чулося роздратування. — Але що я можу зробити? Шістка підвела, у нас лишилося два коди.

— Проблема в тому, що вісімнадцятка хвора, а вісімдесят п’ять — це мала дитина, — жінка наблизилася до столу.

Серце Ніни калатало так, що вона боялася, чи не почують цей стукіт. На щастя, невідома тільки висунула шухлядку, хвилинку порпалася у ній, а потім знову пішла до дверей.

— Тоді візьмемо хворого, — рішуче промовив чоловік. — Дитина може ще трохи почекати.

— Сьогодні ввечері? — обоє уже виходили з кабінету.

Відповіді Ніна не почула, бо її заглушив тріумфальний рик молодого солдата із сусідньої кімнати.

«Я мушу попередити Хуберта», — подумала вона, але мала достатньо розуму, щоби спочатку перемалювати карту.

— Я не боюся, — заявив Хуберт, позираючи вдалечінь похмурим поглядом, який у будь-якого романтичного художника викликав би захват. — Вони можуть мене мучити й катувати, але я не боятимуся.

— Ще недавно ти удавав хворого, аби цього уникнути, — нагадала Ніна.

— Знаю, але, якщо немає іншого виходу, я мушу постати проти призначення, — він важко зітхнув, а його чубчик злетів під різким подихом, відкривши блакитні очі.

— Ти міг би вдати, що ще більше занедужав, — запропонувала Тамара. — Адже вони не заберуть тебе, якщо ти зомлієш або блюватимеш.

— Ні, — Хуберт був переконаний. — Досить із мене вдавання.

«Може, — подумала Ніна. — А може, з якоїсь незрозумілої причині ти хочеш повернутися у село». Але поки що вона це полишила й вийняла з кишені кофти аркуш.

— Навіщо ти намалювала товсту качку? — зацікавилася Тамара.

— Це не качка, це карта Польщі, — обурилася Ніна.

— А мені здається, наче качка. Отуточки її дзьоб…

— Це Хель.

— Навіщо тобі карта Польщі? — втрутився Хуберт.

— Бо на ній позначені такі місця, як Маркоти.

— З магією? — Тамара полишила ідентифікувати «качку» і з цікавістю схилилася над картою. — Боже, аж шістнадцять?

— Точно. А це, де ми зараз, має номер нуль, дивіться.

— Цікаво, чи вони нумерували в тому порядку, як місця з’являлися? — задумався Хуберт.

— Мабуть, так, але не в цьому річ. Дивний саме «нуль». Наче це означає щось особливе, відмінне від інших. Ви так не думаєте?

— Може, просто його створили першим? — у голосі Тамари прозвучав сумнів.

— Тоді, думаю, йому дали б номер один, — Ніна поклала аркуш назад у кишеню. — Досить про це, ми маємо подумати, що скажемо ввечері лікарю.

— У тебе болить голова? — запитав Ведмідь, світячи їй в очі ліхтариком, який тримав величезною, як батон хліба, рукою.

— Ні.

— Відчуваєш часом слабкість? Нудоту?

— Ні.

— У тебе паскудна рана на лобі. Ти зомліла?

— Просто перечепилася.

Він підозріло глянув на дівчину, морщачи зрощені чорні брови.

— Хочеш повернутися до роботи?

— Якщо робитиму щось легке, то я згодна. Тут страшно нудно, — це була щира правда. Ув’язнена в мініатюрному шпиталі, Ніна аж шаліла від самої думки, що могла б зробити, якби мала трохи більше свободи.

Лікар зітхнув.

— Ну добре, здається, ніщо не стоїть на заваді, аби ти повернулася до великої зали. Тепер перейдемо до тебе, — кивнув на Тамару.

Дівчина відповіла на ідентичну серію запитань, після чого обидві пацієнтки отримали від лікаря папірці з нашкрябаними таємничими фразами.

— Сержант Сова дасть вам нове призначення, — сказав на прощання Ведмідь.

— А що з Хубертом? — відважилася запитати Ніна, коли вони вже стояли в дверях.

— Поки що залишиться. А тепер ідіть, не хочу більше вас тут бачити.

— Зможеш це прочитати? — запитала Тамара, коли вони йшли коридором.

Ніна взяла в неї аркуш, а потім порівняла його зі своїм. Здавалося, що на обох було написано те саме, хоча, зважаючи на жахливий почерк, дівчина не могла бути впевненою.

— …ове… оме… оне… Рекомендоване? Рекомендована? Далі не розумію, — сподівалася, що подальші фрази звучать: «Рекомендована легка праця», а не, наприклад, «Рекомендовано послідовний контроль, бо пацієнтки щось крутять».

Вони дісталися до зачинених дверей «кімнати відпочинку», і Ніна приклала вухо.

Зсередини не долинало жодних гучних звуків, лише шелест, наче там гортали сторінки книжки, і ще монотонне скрипіння пера, що совалося по паперу.

— Стукаємо? — Ніна глянула на подругу.

— Ти перша.

Ніна вдихнула глибше, наче перед стрибком у глибоку воду, і постукала, а коли почула жорстке «прошу», увійшла всередину.

У кімнаті сиділа Сова, яка, побачивши дівчат, підвела голову з-над списаного аркуша.

Трохи далі, біля вікна, влаштувався поручник Лис, занурений у читання.

— Ми за дорученням лікаря Ведмедя, — сказала Тамара, підсовуючи жінці свій аркуш. Ніна зробила те саме, а потім кинула зацікавлений погляд на назву книжки Лиса — цього разу це була «Анна Кареніна».

Сова роздивилася аркуші й щось пробурмотіла над ними, а Тамара непомітно копнула подругу в кісточку, кивнувши на поручника.

«Запитай його», — її губи склалися у беззвучні слова.

«Зараз?» — подумала Ніна, але в очах подруги було стільки прохання, що вона підійшла до Лиса, який тільки тепер на неї глянув.

— Вона помре, — почала дівчина трохи нахабно.

— Пробач?

— Ну, Анна. У кінці кинеться під потяг. Якщо чесно, це єдиний класний момент у книжці.

— Прикро.

Дівчина не зрозуміла, чи Лис говорить про трагічний кінець героїні, чи, може, про її власні літературні смаки.

— Я думала, що ви любите детективи.

— Я читаю все, що потрапляє мені в руки. Тобі щось треба?

Дивився на неї настільки байдуже, що в Ніни вперше прокинулися сумніви, чи насправді Лис передав їй ті фото й інструкції. А якщо не він — то хто?

— Ні, я тільки-но закінчила «Ніч у бібліотеці» й подумала, що міс Марпл, яка розв’язала справу, абсолютно нічого від цього не отримала: уся слава дісталася нерозумному інспекторові поліції. Це несправедливо. Детектив повинен отримувати нагороду, якщо вирішує загадки, правильно?

— А може, для міс Марпл нагородою було саме провадження слідства? Я колись знав бідного хлопця, який мріяв грати на скрипці. Звали його…

— Янко Музика[17]?

В очах чоловіка вона побачила знайомий уже блиск сміху, який міг виявитися й оманою, — але Ніна мала впевненість, що був справжнім. Їй удруге вдалося розсмішити поручника Лиса, і вона так само не розуміла, це добре чи погано.

— Франек. Ян — це було його друге ім’я. Це я до того, що для Франека нагорода не мала значення: важливим було лише те, що він міг користуватися своїм талантом. Інакше був би дуже нещасливим.

«От і маєш», — подумала дівчина похмуро. Саме таких хитрих банальностей вона від Лиса й очікувала. Чи це означало, що вона має зайнятися таємницею хати вугляра з чистої цікавості? Ні на що не розраховуючи натомість?

Тамара вже стояла біля дверей, киваючи подрузі, тож Ніна ґречно попрощалася і вийшла.

— Я отримала направлення до групи «A», — сказала Тамара.

— Чудово, тоді довідайся, яка дитина має в коді номер вісімдесят п’ять.

— Не радій так, — захихотіла Тамара. — Ти працюєш разом зі мною.

— Інакше кажучи, ми й далі не знаємо, чи можна довіряти Лису, — сказав Хуберт, коли дівчата розповіли йому, що сталося.

— Не можна, — Ніна була рішучою. Чоловік, якому все одно, що він читає, повинен мати жахливий характер.

— А з тобою що? — запитала Хуберта Тамара. — Ти ж начебто залишаєшся в лікарні? Це добре? Отже, поки…

— Ведмідь сказав, що близько опівночі по мене все одно прийдуть, тож немає сенсу переводити. Як повернуся, зробить іще одне обстеження, і залежно від результату я або ще тут посиджу, або приєднаюся до вас.

— Ох… — Ніна не змогла сказати нічого іншого.

— Та нормально, — Хуберт відгорнув волосся з лоба. — Не хвилюйтеся, я впораюся.

Ласка зазирнула в палату.

— Дівчата, збирайтеся, — сказала. — Щоб вас тут не було, нумо, нумо!

Тамара сердечно обійняла Хуберта. Ніна з легким ваганням і куди незграбніше зробила те саме. Вони підхопили валізки й рушили до великої зали.

— Як думаєш, із Хубертом нічого не станеться? — запитала Тамара, коли вони знайшли два вільні ліжка, що стояли поряд. — Коли лікар сказав, що знову його огляне, то, значить, він повернеться з того костьолу живий-здоровий?

Ніна кивнула, хоча в неї з’явилася нехороша думка: може, Ведмідь сказав так лише для того, щоби хлопець не пручався, коли його забиратимуть… Вона якомога швидше викинула цю думку з голови, запхала валізку під ліжко й глянула на Тамару.

— Ми маємо щось дізнатися про шістку, — сказала подрузі.

— Це про ту, що не зуміла?

— Так. Тільки обережно, аби ВОНИ не довідалися, що ми про щось розпитуємо. Після нашої втечі за нами точно стежитимуть.

— Добре, намагатимуся бути обережною.

Наближався час вечері, більшість в’язнів уже сиділи на своїх ліжках, із нетерпінням чекаючи на возик із їжею. Дівчата розділилися, Ніна рушила праворуч, а Тамара — ліворуч.

Ніна одразу переконалася, що будь-яка обережність зайва, — усе одно ніхто не хотів із нею говорити. Усюди було однаково: спочатку в’язні, побачивши її, замовкали, а потім демонстративно відверталися і далі теревенили із сусідами, дивилися у стелю, порпалися у валізках чи робили будь-що, аби тільки ігнорувати Ніну. Наче вона стала невидимкою.

Заговорила з нею тільки Лена, дівчина Обраного.

— Дивуєшся, що ніхто тобі не радий? Коли ви втекли, нам дали додаткові години роботи, та ще й без сніданку. У «D» двоє зомліли, а у «B» дівчина впала в істерику й плакала так довго, що їй довелося колоти заспокійливе.

— Я не знала, — прошепотіла Ніна.

— Авжеж, не знала, — пирхнула симпатична шатенка. — Але наступного разу, прошу, трохи подумай, добре? Я знаю, що ви це не спеціально зробили, — її голос полагіднішав. — Але більшість тут хоче тільки дотягнути до того, як нас відправлять назад, от і все. Тут і так важко, тож нам не потрібні ті, хто все погіршує.

— Не боїшся, що отримаєш червону картку? А твій хлопець? Він…

— Він не є кимось особливим, я знаю його з перших класів, і якби він був героєм чи як ти там це називаєш, то, запевняю тебе, я б цього не пропустила.

Ніна уважно глянула на неї. Лена брехала? Або просто неспостережлива? Чи дійсно можна не помітити, що Обраний — він… ну, якийсь особливий?

Звичайно, існувала ще й третя можливість: що Ніна просто помилилася, але на це вона не хотіла зважати.

Вона повернулася до свого ліжка й застала на сусідньому сумну Тамару.

— І що? — запитала, хоча не мала великої надії. Обличчя подруги сказало їй про все.

— Шістка — це, ймовірніше, 6KR, дівчина з Кракова, яка вже поїхала додому. І це все, що я змогла довідатися. Ніхто не хоче нічого говорити, наче всі раптом оглухли й перестали чути, що саме я до них кажу.

— Ти й так отримала більше інформації, ніж я.

«Може, це й добре, що Хуберта забрали: принаймні, стане зрозуміло, що там із сиротами», — промайнула думка, яку одразу витіснили докори сумління. Дівчина думала про це після вечері й душу, коли лежала в темній залі, прислухаючись до знайомого потріскування вогню і звуку кроків вартового. «Я не така, для мене важливіші люди, а не необхідність про щось довідатися».

Проте якийсь тонкий паскудний голосок підказував: коли вона й справді стане детективом, то все дуже швидко зміниться.

Цієї ночі Ніна спала надто далеко від свого старого ліжка, аби почути таємничий стукіт, але це не мало значення — загадку вона вже розв’язала. «Хоча б одну», — подумала дівчина ще до того, як заплющила очі. Їй знову наснилося, що вона прямує темним коридором до сліпучо-білих дверей. «Не заважати, йде операція», — шкірилися чорні літери на тлі червоної картки.

Потім були залите сонцем село, сухе листя, що вкривало землю товстим шелестким килимом, і вітер, який пахнув зимою. Ніна сиділа на призьбі, чекаючи на крик за спиною, а потім на тихий скрип відчинених дверей. Чекала й знала, що цього разу вона також не матиме сміливості, аби озирнутися і побачити, хто вийде з хати.

Зі сну її вирвав звук горна, про який вона встигла забути під час перебування у шпиталі. Зі стогоном устала й сунула руку під ліжко по валізу. Поряд незграбно одягалася Тамара.

— Тобі допомогти? — запропонувала Ніна.

— Упораюся, — вперлася Тамара, але невдовзі їй довелося змінити рішення.

— У тебе й так непогано виходить, — похвалила Ніна, застібаючи подрузі кофту. — Я б нізащо не зуміла зробити все це лівою рукою.

— Бо я шульга, просто в школі мені постійно кажуть писати правою, тож я і звикла.

Разом зі ще однією дівчиною, Ольгою, їх відіслали на другий поверх, де містилися «ясла». Це були три кімнати з невеличкою кухнею: в одній була спальня, ще дві використовувалися для ігор. Ніна озирнулася, відзначивши полиці з книжками, складені в стоси під стінами настільні ігри, кольорові кубики, будиночок для ляльок, іграшкову залізницю, ведмедиків та інші іграшки. Група підопічних складалася із сімох дітей віком від шести до одинадцяти років — найстарша дівчинка була ненабагато молодшою від своїх няньок і, на думку Ніни, спокійно могла б працювати замість грати в ляльки. Цікаво, за яким принципом ВОНИ ділили в’язнів? Просто за роком народження, як у школі, чи якось інакше?

Головною тут була Ворона, присадкувата брюнетка з тінню вусиків над верхньою губою, майже — але тільки майже — так само мила, як Ласка. Зрештою, тут усе було більш-менш миле: розмальовані у веселі кольори стіни, м’який килим на підлозі, тепло від пічок і той факт, що на сніданок давали тістечка. Але попри все це діти здавалися вередливими, будь-що їх дратувало. При розподілі іграшок почалася сварка, а одна з наймолодших дівчаток навіть образилася і зачинилася у ванній. «Вони сумують за домом», — подумала Ніна. Спершу, стримуючи невдоволення, намагалася побавитися з малечею, але швидко зрозуміла, що вона тут не потрібна, — двоє інших дівчат чудово впораються. З легким відчуттям провини знайшла для себе книжку й залізла в куток. Читала «П’ятеро дітей і Щось», час від часу підводячи голову, щоби перевірити, чи Тамара й Ольга не потребують допомоги. Вона й далі не могла відійти від здивування, наскільки добре подруга домовляється з малятами. Заспокоювала тих, які були надто вередливі, і веселила сумних, а потім організувала для всіх гру у Відкриття.

— Ніна, пограєш із нами? — запитала. — Я дозволю тобі стати Колумбом, хочеш?

— Дякую, але мені не цікаво хапати рабів і красти золото.

Ніна повернулася до читання, з цього моменту ігноруючи крики (імовірно, індіанських воїнів) і різні предмети, що літали в повітрі (томагавки? інша зброя? навіть не намагалася здогадатися). Вона вже дійшла до середини книжки, коли хтось став поряд і засопів їй у вухо. Ніна неохоче підвела погляд.

— Привіт! — це сказала світловолоса дівчинка, яку намагався боронити Маріуш.

— Привіт, — буркнула Ніна, перетворюючись на один великий знак «Іди звідси».

— Я Марися, а ти?

— Ніна.

— Файна книжка?

— Нормальна.

— Про що?

— Про різні речі, — Ніна сподівалася, що, відповідаючи коротко, віджене дитину, але в тої, схоже, був імунітет до таких методів.

— Розповіси?

— Спершу скажи мені, який ти маєш код. Пам’ятаєш його?

— 81KA.

— А хто має 85? — Ніна сподівалася, що серед дітей літери, що означають місто, не мають великого значення і що вистачить просто цифр.

— Оно! — Марися пальцем вказала на восьмилітку, який із запалом розмахував пістолетом, зробленим із конструктора. — 85WR.

WR — це Вроцлав. Номером 85 був Лукаш, з яким вона їхала вантажівкою і який боявся так сильно, що намочив штани, а Ніна навіть не намагалася його заспокоїти чи втішити. Побачивши його, знову відчула докори сумління. Якби вона тоді поговорила із хлопцем, могла б ще раніше дізнатися, чи не сирота він, бува. Але що б це змінило? Усе одно вона не мала можливості його захистити.

Знадвору почулося гудіння мотору, тож вона встала й підійшла до вікна. У дворі зупинилася вантажівка. З неї вийшли двоє солдат, які за мить витягли Хуберта, котрий ледве стояв на ногах. Ніна міцніше притиснула до грудей «П’ятеро дітей і Щось», цю дурнувату дитячу книжку, яку вона мить тому ще вважала дуже непоганою (а не просто «нормальною») і за читанням якої непогано розважалася, поки ВОНИ кривдили її друга. Дівчина обперлася лобом на холодне скло. Хуберт увесь тремтів, очі на блідому обличчі запали, а сам він здавався напівпритомним. А на його пальті… чи це, бува, не сліди порізів? І не кров?

Що ВОНИ з ним зробили?