Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, в якому Ніна дізнається історію вугляра, а привиди з’являються знову

Їм пощастило: коли заходили до великої зали, до вечері залишалося десь п’ять хвилин. Лена зі свого ліжка незадоволено зиркнула, а потім повернулася до перерваної розмови з Міхалом. Ніна зняла пальто, кинула його на ліжко — і саме цієї миті до неї підійшов Жук.

— Я вас шукав, — сказав, переводячи очі з Ніни на Тамару й навпаки. Це був погляд, що викликав неспокій, бо очі Жук мав дуже темні, вони вирізнялися на блідому вузькому обличчі. Його волосся було чорне й гладенько зачесане назад, із темно-синім відлиском, справді трохи нагадувало панцир жука. — Де ви були?

— У ванній, Ніна робила мені макіяж, — відповіла легковажно Тамара. — Це трохи затягнулося, розмалювала мене в такий жахливий зелений колір, що ми потім не могли всього змити…

— І для макіяжу вам довелося вдягати пальта?

— Тут усюди холодно, — поскаржилася Ніна. Це була правда, багато хто із в’язнів надягав пальта, навіть якщо йшов у туалет. Ніна й Тамара — ні, але Жук не міг про це знати.

— А ваш товариш? Той худий, із дуже світлим волоссям? Його також ніде не було.

Ніна стенула плечима.

— Певно, пішов із кимось розмовляти. А зрештою, можете самі його запитати, — вона не хвилювалася за Хуберта, бо була впевнена, що хлопець збреше переконливіше, ніж будь-хто з них.

Жук стиснув губи.

— Запитаю, можеш бути впевнена. А шукав я вас, бо ваш приятель прийшов до тями.

— Яцек? — Тамара пожвавилася. — Ми можемо його побачити?

— Не сьогодні. Він спить, лікар Ведмідь сказав, що поговорити з ним можна буде завтра. Я хотів сказати вам, бо мені здавалося, що ви через нього непокоїтеся…

— Непокоїмося, — запевнила Тамара.

— І ми дуже вдячні, що ви нам про це сказали. Дякуємо, — поспіхом додала Ніна.

Жук, приймаючи подяку, не посміхнувся, не кивнув. І далі дивився на обох дівчат, а його темні очі були холодні, наче арктична ніч.

— Я намагався бути ввічливим, але, щиро кажучи, не впевнений, чи це доречно у вашому випадку. Може, ви й справді займалися у ванній бабськими дурощами, а може, і ні — не знаю. Але тепер — кінець зі зникненнями, зрозуміли? Ви й ваш друг будете доповідати щогодини мені чи товаришці Видрі. Щойно запізнитеся на п’ять хвилин, ми зрозуміємо, що ви знову втекли, і тоді зробимо висновки щодо коду 23GD. Це зрозуміло?

— Так, — сказала Ніна, втуплюючи погляд у підлогу. Поряд почула трохи голосніше й менш покірне «так» Тамари.

— Це все. Завтра після роботи можете сходити до шпиталю.

— Дякуємо.

Жук пішов, Тамара схопила з візка, що проїжджав повз них, тарілку й кухоль. Ніна зробила те саме. Не була голодна, але заштовхнула в себе скибку хліба з ковбасою і запила гарячим солодким чаєм. «Треба мати сили», — думала вона, прожовуючи твердий хліб. А взагалі, хоч як подивися, майбутнє вимальовувалося в дедалі темніших відтінках.

Після вечері Ніна вийняла з ранця зошит із біології і записала найважливіші факти, які запам’ятала з розповіді зустрінутого в селі дідугана. Історія ця, позбавлена нетерплячих запитань підлітків і покашлювань незнайомця, але доповнена Ніниною романтичною уявою, мала приблизно такий вигляд.

У давні часи, чи то одразу після закінчення Першої світової війни, коли Польща отримала незалежність, у Біловіжжі жив молодий єврей, Хаїм Абрамович. Народився він третім сином убогого власника лавки й майже нічим не вирізнявся з-поміж інших, за винятком однієї риси: Хаїм був бридким, але дуже принадливим для жінок — настільки, що коли він стояв за прилавком у батьковому магазині, і єврейки, і християнки приходили туди лише для того, аби пожартувати з ним при закупівлях. Він міг би мати багато дівчат, але, на своє нещастя, обрав Дануту Хризек, панну з рудими кісками, родом із села Старі Кути. Це мала бути велика любов (Ніна дуже хотіла в це вірити), бо Хаїм заради Данки порвав із родиною, охрестився й оселився в убогій хаті тестя, який був вуглярем, а через два роки, коли старий Хризек помер, успадкував його справу.

Ця історія могла закінчитися словами «жили довго й щасливо», але насправді це був початок цілої низки трагедій. По-перше, Хаїм, вихований у місті — а тепер його звали Кароль Квітень, за тією місцевістю, де хрестили, — не міг бути добрим вуглярем, тож у селі, де половина мешканців працювала в цій галузі, він щоразу ставав посміховиськом. До того ж сусіди досі вважали його євреєм — ще гіршим, ніж звичайні, підступним, таким, що тільки вдає з себе чесного християнина. Кароль із запальністю неофіта бігав на кожне свято до костьолу, дотримувався постів і слухав ксьондза, але це не мало жодного значення, бо для більшості мешканців Старих Кутів він так і залишався пархатим жидом. Жидками були і його діти, а їх він мав із Данкою чимало: дві доньки і троє синів, народжені протягом десяти років. Звичайно, їх усіх похрестили в місцевому костьолі й вони отримали християнські імена. Проте це теж не допомогло, бо, як говорили місцеві, єврей залишиться євреєм і навіть у сьомому коліні погана кров своє візьме.

Село, між тим, щодалі біднішало, випалення вугілля перестало бути вигідним, частина молоді втекла до міста, а старі із завзятістю, гідною кращого застосування, трималися звичного життя. Й от прийшла зараза — «зле повітря», як говорили селяни — тільки якась дивна, бо зазвичай хвороба забирала найслабших, дітей і старців, а ця вподобала чоловіків і жінок у розквіті сил. За два тижні цвинтар біля костьолу збільшився втричі, а половина дітей у селі втратили батьків. Винятком була родина Кароля, в якій чомусь — наче зла доля хотіла виокремити родину Квітнів і тут, — сталося навпаки: вижили батьки й найстарший син, а померли четверо найменших. Через кілька місяців Данка народила шосту, останню дитину, хлопчика, якому батько дав єврейське ім’я Даніель. Ніні здавалося, що це була ознака бунту, адже Кароль зрозумів, що ані його самого, ані його родину селяни ніколи не сприйматимуть як справжніх поляків, і наче остаточно визнавав своє єврейство. І хоч як дивно, відтоді стосунки між родиною Квітнів і сусідами трохи потеплішали, наче люди вважали, що смерть чотирьох дітей — достатня кара за нечисту кров. Уцілілі хлопці, старший Антек і молодший Даніель, могли зростати доволі спокійно.

Кілька років здавалося, що у Квітнів усе якщо не добре, то принаймні краще, аж поки в рік великої засухи (Ніна здогадувалася, що був то, ймовірно, 1932-й) життя села сколихнули дві події.

Першою, менш серйозною, було прибуття братів Козелів, Яна та Юзефа. Ян називав себе фотографом й увіковічував ті сільські професії, які щезали, — наприклад вуглярство. Юзеф же начебто щось писав, вірші чи прозу (місцеві не дуже відрізняли одне від іншого). Брати винайняли кімнату в коваля і вешталися селом: Ян із великим апаратом на штативі, Юзеф здебільшого в пошуках партнерів, аби розпити келишок чи два. Селяни спочатку ставилися до них недовірливо, навіть ходили плітки, начебто ніякі вони не митці, а бандити, які переховуються в лісі від поліції. Проте із часом присутність Козелів стала для села звичною, особливо з огляду на те, що Юзеф, начебто хворий на сухоти, щоразу рідше потрапляв людям на очі, а Ян нікому не заважав, бо був мовчазний і не цікавився нічим, окрім свого любого апарату, — навіть рум’яними сільськими дівчатами, які ходили за ним і просили, аби він їх сфотографував.

Другою, значно важливішою подією, було прибуття янгола, який одного жовтневого дня впав з неба у криницю Квітнів. За десять хвилин навколо, охаючи й ахаючи, зібралася чимала юрма. Баби притискали дітлахів до широких спідниць, хлопи прикидали, чи впасти перед дивом на коліна, чи, може, краще схопитися за вила. Урешті-решт зробили перше, бо янгол був геть справжній, із крилами, у сяючих шатах — точнісінько як зі святої ікони. Представився ґречно Божим посланцем і заявив, що на якийсь час залишиться у Старих Кутах, після чого попрохав мешканців, аби ті зберігали таємницю.

Коваль хотів вигнати Козелів і взяти на їхнє місце крилатого, але той відмовився — поселюся, сказав, у найбіднішої людини, яку ви найменше поважаєте. Чи то в жида Квітня. Навіть якщо селяни як добрі католики й відчули певну зневагу, ніхто не посмів протестувати. Тож крилатий увійшов у хату Кароля, спав на спеціально принесеному для нього різьбленому ліжку, а сяючу голову клав на гаптовані подушки. Дні проводив у костьолі: зачинявся на ключ і нікому не дозволяв заходити — навіть ксьондзу. Ходили різні чутки, але всі вони були далекі від правди, бо скоро крилатий почав запрошувати до костьолу місцевих сиріт, хлопців і дівчат віком від восьми до шістнадцяти років. Ті візити завжди відбувалися однаково: янгол зачиняв за тими, хто заходив, двері, а через годину чи дві сирота виходив, білий зі страху, наче полотно. Діти, опитані дорослими, казали, що янгол показував їм диявола, ув’язненого в шпарині під олтарем, і пояснював, що начебто сирота, якого погань не наважиться атакувати, має виявитися кимось особливим, героєм, призначеним для кращої долі. Про почесті, які чекають на сироту, янгол розповідав так яскраво, що місцеві дітлахи, не зважаючи на переляк ровесників, і собі пхалися до костьолу. Одним із тих, хто неодмінно хотів помірятися силами з дияволом, виявився Антек. Хлопець кілька разів на день з’являвся у церкві й умовляв, аби крилатий дозволив йому пройти випробування — але завжди отримував ту саму відповідь: ти не підходиш, бо маєш обох батьків. Урешті якогось дня коваль і ксьондз вирішили піти до Квітнів і поговорити з упертим Антеком.

Подальшу частину цієї історії Ніна знала: двоє чоловіків прийшли до хати вугляра, сіли на призьбі, чекаючи, поки батько розбудить сина. Потім був крик, закривавлена сокира й тринадцятирічний підліток, який не міг пояснити, чому його батьки мертві. Для місцевих усе було зрозуміло: хлопець так палко прагнув виявитися тим самим сиротою, що скоїв найтяжчий з усіх можливих гріхів, убивши власних матір і батька. Селяни чекали на янгола, який порадив би, що треба зробити в цій ситуації, але він зник, наче камінь у воді. Усі вирішили, що крилатий, наляканий жорстокістю вчинку, відвернувся від села й полетів шукати більш богобоязних господарів. Тож місцеві взялися самі роздавати справедливість і повісили Антека на гілці, стиха розраховуючи, що після смерті винного юнака янгол повернеться.

Але той не повернувся, і, що гірше, тієї самої ночі костьол тріснув навпіл, а шпарина під олтарем — доти невеличка, дрібна помилка в конструкції, яку просто не доходили руки залатати, — раптом розрослася до великої щілини. Щілини, з якої вилилася срібляста імла й виповзли дияволи, уже не один, а кільканадцять постатей з очима, що палали в пітьмі червоним. Перелякані селяни втекли, кинувши увесь скарб, залишивши в сараях худобу, а у дворах прив’язаних собак, чий гавкіт міг їх виказати. Пішли майже всі, за винятком однієї родини, яка не мала наміру кидати землю предків і сховалася від привидів у криниці…

У цей момент Тамара рішуче шарпнула подругу за рукав і зажадала, щоби вони повернулися до Інституту, а Хуберт її підтримав, тож Ніна не встигла запитати, як їм вдалося пережити й хто ще — окрім старого — до тієї родини належав. Це вже не мало великого значення, вона й так дізналася про найважливіше.

Дівчина вийняла з-під подушки фото Антека і якийсь час розглядала його. Хлопець із викликом дивився в об’єктив, а в його очах видніли неспокійні іскорки. «У нього диявол під шкірою», — мабуть, сказала б Нінина мати, але навіть вона не заперечила б, що Антек на фото здавався симпатичним і що в ньому було чимало похмурої чарівності. Дівчина намагалася уявити, як це: зростати у практично відрізаному від світу селі, де всі ставляться до тебе погордливо. Адже те «потепління» стосунків після зарази, імовірно, означало, що в родину Квітнів уже ніхто не кидав каміння, а не те, що селяни раптом стали з ними сердечними друзями. Ніна зрозуміла, що на всіх фото Антек був або ж сам, або з батьками чи молодшим братом — і ніколи з друзями. Самотній тринадцятирічний хлопець, який, схоже, завзято мріяв отримати нарешті свій шанс і вирватися зі Старих Кутів. Стати кимось, героєм, а не зненавидженим сільським парубком, якого всі обзивають пархатим жидом. Тоді з’явився янгол, котрий обіцяв золоті гори саме сироті. Антек, наче на зло, сиротою не був, йому бракувало всього, але — не батьків…

Це підходило? Страшенно підходило.

Ніна з люттю роздерла фото. Тамара глянула здивовано, але раніше, ніж устигла запитати, прийшла Видра й загнала дівчат у душову. Ніна під душем розплакалася, сльози змішувалися з гарячими струменями, що били її скалічене тіло.

«Я не вірю, що це правда, — повторювала вона подумки, — не вірю, не вірю, не вірю». Хотіла затулити вуха й кричати так, аби заглушити голос у своїй голові, який говорив їй, що це паскудний світ, де тринадцятирічні діти вбивають батьків, і що одним з цих дітей був Антек Квітень із села Старі Кути.

Цієї ночі уві сні Ніна знову сиділа на призьбі хати, чула крик, потім скрип дверей, що поволі відчинялися. Цього разу вона майже знала, хто з них вийде, майже була впевнена, але не озирнулася, аби перевірити, поки що — ні. Надто сильно боялася.

— Ти знову кричала крізь сон, — сказала Тамара вранці, коли Ніна допомагала їй надягати светр.

— Справді?

— Ага. Тобі снилися жахи?

— Мабуть, — Ніна забула, кого думала побачити, але пам’ятала все інше, кожну хвилину цього проклятого сну, хоча й не хотіла про це говорити.

— Я мало спала, — скривилася Тамара. — Цей ненависний дощ постійно мене будив.

— Який дощ?

— Усю ніч дощило. Ти справді не чула?

— Ні.

Тепер у вікно били краплі настільки малі, що їхній одноманітний шерех радше заколисував, ніж будив.

Тамара насправді здавалася невиспаною, але, коли вони йшли до «ясел» (Ольгу відіслали додому, і дівчата залишилися самі), явно пожвавилася і навіть застрибала по плитках коридору, наче грала у «класики».

— Ти, здається, дійсно любиш дітей, — сказала Ніна, яка, на противагу подрузі, була в жахливому настрої.

— Я завжди хотіла мати брата, — зізналася Тамара. — Я могла б розповідати йому історії про потвор.

— Лякати?

— Ну а для чого ще потрібні молодші? — дівчина радісно вишкірилася.

Ніна подумала про Шимека, але вирішила не підтримувати цієї теми.

У «яслах» панувала похмура атмосфера: Ворона була явно на нервах, підопічні — вередливі й осовілі. У кількох була гарячка, а Бася і Марися вночі блювали.

— Якийсь вірус, — сказала Ворона. — Нічого серйозного, лікар Ведмідь уже тут був. Обережніше, дівчата, щоб не заразитися.

Ніна мала намір бути обережною і в межах цього наміру широкою дугою оминула дітлашню, скупчену посеред кімнати, а потім пірнула між полицями з книжками. Взяла «Два роки канікул» Верна (уже читала), трохи роздумувала над «Робінзоном Крузо», але врешті-решт відклала. І тут її зацікавив запилений томик, устромлений поміж пригодницькими романами. Цю книжку вона також раніше читала, але не мала нічого проти того, щоб освіжити пам’ять. Ніхто на неї не зважав, тож Ніна могла спокійно зануритися в читання. З місця, де сиділа, дівчина чула звуки кухонного життя з-за стіни: шум води, дзенькання склянок, а потім свист поставленого на вогонь чайника. За мить вона почула стукіт у двері й шелест розмови. Поспішно підхопила чашку, що стояла на полиці, допила рештки холодного чаю, а чашку приклала до стіни — тепер уже чула окремі фрази з дискусії, яка велася приглушеними голосами. Ворона говорила про евакуацію і що «наближається річниця». Потім хтось промовив ім’я Лукаша, а Ворона заявила:

— Малий хворий, якийсь вірус…

Хлопець був серед тих, хто почувався непогано, а тому Ніна подумки подякувала Вороні за невелику брехню. Пізніше таємничий хтось (здається, чоловік, хоча говорив він так тихо, що важко було розрізнити слова) сказав щось про вечір, дівчина не розчула.

«Прийдемо по нього ввечері»?

Якщо так, це означало, що брехня Ворони не допомогла й у хлопця залишилося якихось дванадцять годин, а потім — хворий чи здоровий — він буде змушений протистояти привидам у костьолі.

Ніна намагалася читати, але не могла зосередитися. Лише бездумно гортала сторінки роману, аж доки знайшла на останній напис: «Власність Агнешки Лучевської». Їй стало холодно, вона вперше усвідомила, що всі ці книжки — а найімовірніше, й іграшки також — колись комусь належали. Раніше уявляла Ворону чи якусь іншу жінку в мундирі, як вона ходить по магазинах й обирає речі для дитячої кімнати. У цій картинці було щось симпатичне, що робило ЇХ майже нормальними людьми. Тепер дівчина думала, що все, що її оточує, було не куплено, а вкрадено. Вона уявила Агнешку Лучевську та її чоловіка, яких рано-вранці виводять із будинку, їхню малу донечку (чомусь вона думала, що це була дівчинка), яка з розпачем дивиться на людей у мундирах, що виносять усе з дитячої кімнати, пакують у ящики іграшки й книжки, після чого вивозять десь далеко.

Ким була дитина, яка колись цим усім бавилася? Вона повинна бути (Ніна досі думала про дівчину) доволі дорослою, аби тягати книжки з батьківської бібліотеки і ховати поміж пригодницькими романами. Одинадцять років? Дванадцять?

Як її звали? Де вона тепер? Де її батьки? Що трапилося з родиною Лучевських?

Ніна закрила книжку й підійшла до вікна. Дощ, що падав усю ніч, перетворив площу перед входом на велику багнисту калюжу, в якій загрузали колеса машин, а молоді солдати бігали вперед-назад, по кісточки в каламутній воді. Щось кричали, але з цієї відстані, дивлячись крізь скло, дівчина не чула жодного слова. Лише бачила, як відкриваються і закриваються роти, як руки креслять у повітрі складні знаки, а ще помічала неспокій, написаний на обличчях.

«Евакуація, — подумала Ніна. — Чи це означає, що нас звідси заберуть? Може, тому всі так сильно нервують — бо треба зачинити Інститут і вивезти в’язнів? А коли так, то що потім? Заберуть нас до іншого Інституту? Відпустять?». Вона уявила, як повертається додому, хоча в глибині душі не вірила, що це виявиться настільки просто. Ніщо не буває простим, цьому вона вже встигла навчитися. Потім дівчина ще якийсь час фантазувала про втечу (поки що обходячи питання, що робити з Яцеком, якому, напевно, потрібен ще тривалий час для одужання). Під час евакуації, мабуть, буде чимало хаосу, тож вистачить і хвилинки неуважності, щоб утекти…

Ніна стояла біля вікна, спостерігаючи, як з лісу наповзає туман. Густі сріблясті клуби наблизилися до огорожі, а потім затрималися перед нею і наче… завагалися? Дівчина стримала дихання, дивлячись на солдатів, що бігали з автоматами. Раптом вона підстрибнула, коли в неї за спиною зарепетувала дитина. Дівчина озирнулася — посеред кімнати світловолоса Марися верещала, червона від злості, а з її носа текла тоненька цівка крові. Ворона вже бігла до білявки, але Тамара виявилася швидшою.

— З нею нічого не сталося! — кричала. — Вона просто впала, я бачила! Нічого з нею не сталося!

Вийняла хусточку, витерла Марисі ніс, а дівчинка втиснулася їй в обійми й заплакала, схлипуючи щоразу частіше.

— Нічого з нею не сталося, — повторила Тамара. — Це не воно…

— Не що? — очі Ворони небезпечно звузилися.

— Не те, що ви подумали.

Жінка стисла уста.

— Ти уявлення не маєш, про що я думаю.

— Прошу, — прошепотіла Тамара, а Ніна усвідомила, що вперше бачить, як подруга про щось просить таким-от тоном. — Будьте людиною.

Якусь мить вони мірялися поглядами, і дівчина несподівано виграла, бо Ворона відвернулася. На жаль, її погляд упав на Ніну, яка стояла біля вікна.

— А ти що там робиш? — запитала. — Чому не займаєшся дітьми? І що це за книжка?

Дівчина глянула на роман, який досі тримала в руці.

— «Монах», — відповіла, розумно вирішивши, що вистачить і того, що відповість тільки на останнє запитання.

— Якась релігійна? — на обличчі Ворони з’явився вираз огиди.

— Навпаки, це смілива критика католицького кліру, показує, який він зіпсований, на прикладі одного монаха, котрий зґвалтував власну сестру, а потім…

— Досить, — кахикнула Ворона. — Можеш читати після роботи. А зараз займися дітьми. Розкажи їм якусь історію, безсумнівно, вони тебе охоче послухають. Тільки без усіляких непристойностей, зрозуміла?

— Але…

— Жодних «але». Відклади книжку й берися до роботи, — Ворона повернулася на кухню, найімовірніше, щоб заварити собі ще одну чашку чаю.

Ніна неохоче присіла біля Тамари, яка трохи посунулася на килимі. Чотирнадцять пар очей із цікавістю вдивлялися в неї — дівчина аж відчула себе ніяково. Не любила говорити, коли на неї витріщалися (винятком була школа, там вона охоче відповідала). Але ж на неї дивилися не дорослі й навіть не ровесники, а група дітлахів, а хто переймається дитячою увагою? Крім того, улітку, коли вона їхала потягом до Маркотів, переповіла Славеку всього «Графа Монте-Крісто», тож може і з цим упоратися.

Шукала в голові якусь відповідну історію, де було би багато пригод і мало небіжчиків, але на думку спадали лише моторошні книжки: «Собака Баскервілів», «Дракула», «Привид опери»… Нарешті дівчина здалася і почала:

— Одного похмурого осіннього вечора наш герой, назвемо його, може… — вона замовкла, бо забракло ідей.

— Як ми його назвемо? — запитала Тамара, і звідусіль посипалися пропозиції:

— Здишек!

— Артур!

— Стефан!

— Панкратій!

— Кайтек!

— Хай буде Стефан, — вирішила Ніна. — Тож Стефан приїхав до свого приятеля, Родеріка Ашера, який мешкав у великому похмурому замку…

Ніна говорила, її голос змішувався із шумом дрібного дощу, який знову забарабанив у скло. Знадвору почувся звук пострілу, і всі в кімнаті нервово здригнулися, а Марися знову захлипала.

— У Родеріка була сестра, леді Мадлен, дуже красива…

— Дивне ім’я, — висловила претензію дівчинка з темними кісками. Зося? Зузя? Ніна не пам’ятала.

— Мабуть, польською вона звалася б Магдалена.

— То й кажи «Магдалена», — відгукнувся Лукаш. — А не якась там Мадлен.

— Добре, тож Магда була дуже красива, але й дуже хвора. Страждала на каталепсію: час від часу її тіло застигало в одній позі, холодне й нерухоме. Ця хвороба щодня ставала сильнішою, і дівчина скоро мала померти…

— І ніхто не міг їй допомогти? — голосно запитала Зося-чи-Зузя. — Не було лікаря?

— Ні, — відповіла, дратуючись, Ніна. — Замок стояв на відлюдді, за багато кілометрів від найближчого міста, а Родерік і Магда були останніми в роду. Не мали грошей, їхня садиба з кожним сірим похмурим днем дедалі більше перетворювалася на руїну…

— Слуг вони також не мали? — це знову був Лукаш.

— Колись мали, але тепер грошей на них не вистачало, останній слуга втік у паніці, побачивши жахливий стан будинку.

— Так їм і треба, буржуям, — заявив хлопець. — Мій тато говорить…

— Годі про те, що говорить твій тато, — прийшла на допомогу подрузі Тамара. — Слухайте, а то наступного разу станете жертвами індіанських воїнів і будете спечені над багаттям, зрозуміло?

— Ми не можемо всі бути жертвами, — запротестувала Зося-чи-Зузя, але замовкла під грізним поглядом Тамари.

— Ніно? — старша дівчина глянула на подругу. Надворі знову пролунав постріл, у кімнаті стало темно, туман, що обліплював шиби, ледь пропускав сонячне світло.

— Однієї грозової ночі Магда померла. Блискавки роздирали небо. Стефан і Родерік були змушені самі поховати у крипті її красиве, біле, наче сніг, і холодне, наче крига, тіло. Завалили мавзолей кам’яною плитою і повернулися нагору, аби в теплі каміну вгамувати розпач. Стефан читав оповідання про лицаря, який намагався увірватися до хати пустельника, аж раптом почув звук, наче хтось молотив у двері…

Геп! Геп! — долинуло звідкись знизу. Всі підстрибнули, дощову імлисту тишу роздер іще один постріл. Тепер уже плакало кілька дітей, а Ворона вийшла з кухні й обійняла Марисю та хлопця, який саме захлипав. Тамара ткнула подругу ліктем.

— Кажи далі.

— Але ж…

— Вони не боятимуться, якщо ми їх чимось захопимо.

Ворона кивнула Ніні, і дівчина продовжила розповідь, хоча здавалося, що її слухає дедалі менше дітей. Тепер вона говорила більше для того, аби чимось зайняти саму себе, а не їх.

— Коли Стефан читав про битву лицаря із драконом, то почув протяглий скрегіт, який звучав точнісінько як гарчання дракона…

Із коридору долинув стогін дверей, що оце зараз відчинилися, — він не нагадував гарчання дракона, але діти все одно зблідли й затрусилися.

— А коли лицар в оповіданні впустив металевий щит, до вух Стефана долинув…

Раптовий дзвін скла був гучнішим за будь-який постріл. Ніна тепер чула голоси солдатів, які бігли коридором, і слова, якими вони обмінювалися:

— Вони в лівому крилі! Прикрити тили! Швидше! Швидше!

Ще одне скло розбилося десь на першому поверсі, уламки посипалися на підлогу із брязкотом, який міг видати кинутий на камінь металевий щит. І цього разу не було вже жодних одиночних пострілів — були черги, одна за одною, вони злилися в рев, що ранив вуха. Коли галас і торохтіння автоматів замовкли, Ніна якусь мить чула їхнє відлуння у себе в черепі.

А потім згасло світло й завила сирена.