Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ СЬОМИЙ, в якому Ніна дізнається, що приховує туман, а потім усе стає ще гірше

— Куди тепер?

— Прямо, а куди ще?

— Вони їдуть за нами? Прокляття, нічого не видно, як тут темно…

— Не панікуй.

— Їдуть?

— Дивися на дорогу.

— Тихо!

— Сама тихо!

Джип підстрибував на ямах, колеса розбризкували воду з калюж. Фари ледь пробивали заслону дощу, сірі стовбури з’являлися на узбіччі в жовтуватому каламутному світлі й одразу тікали назад. Яцек нахилився над кермом, напружений, наче струна, що будь-якої миті може порватися, по його лобі стікав піт. Ніна усвідомила, що коли він сказав: «Мама навчила мене водити», то, ймовірніше, мав на думці їзду вдень і по рівних дорогах, а не гасання на військовому джипі по темному лісі. Багато речей він просто не взяв до уваги, плануючи цю втечу. Наука на майбутнє, подумала Ніна, якщо, звичайно, якесь майбутнє на них чекало.

Ще її мучила думка, що все було занадто просто. Ця машина стояла точнісінько в гаражі без охорони, браму просто відчинили — і все. Це викликало неспокій. Та, може, тут і не було нічого неправдоподібного, ВОНИ могли вирішити, що Каська, яка тікає до хворого батька, — це виняток, що ніхто інший не має причин порушити правила. І вже напевне не думали, що група дітей украде джип і виїде на ньому за ворота.

— Куди тепер? — крикнув Яцек, вирвавши Ніну із задуми.

— Прямо! — чітко відповіла із заднього сидіння Тамара.

— Можна тільки праворуч чи ліворуч! Куди нам повертати? Ніно?!

— Ліворуч!

Вона не була впевнена, чи це правильний напрямок. Раніше їй здавалося, що дорога крізь ліс буде одна, бо навіщо тут більше? Та розмоклий від дощу й повний калюж шлях весь час розгалужувався. Може, тут їздили возами по дерево, може, це були старі дороги, які вели до забутих сіл. Усе одно. Праворуч, ліворуч, знову праворуч. Ніна відчувала, як її дедалі сильніше охоплює паніка.

— Куди?! — у голосі Яцека чувся страх.

— Праворуч! — обирати, так обирати.

Машина підстрибнула, дівчина вдарилася головою об дах. Тамара лаялася словами, яких не повинна знати нормальна дівчина чотирнадцяти років, Хуберт мовчав, рішуче стиснувши губи. Ніна непогано орієнтувалася у просторі, але не тоді, коли навколо було темно так, що хоч око вийми.

За мить джип знову шарпнувся, мотор гавкнув, пирхнув і припинив працювати. Закінчився бензин.

— Це твоя провина! — крикнув Яцек на Ніну. — Ти сама сказала повернути праворуч!

— Моя? Я вигадала цей кретинський план? І треба було перевірити, чи в нього повний бак, ідіот! Того, що машина не їде без палива, мати тебе не навчала?!

— Я перевіряв, але цей вказівник на вигляд інакший, тому я помилився!

— Тепер вони точно нас дістануть! — промовив Хуберт тоном Кассандри.

— Та заткнися нарешті! — Тамара без проблем перекричала всю трійцю. — Нам треба подумати. Ніно, ти знаєш, де ми?

— У лісі, — буркнула та.

Ніхто не прокоментував цього сумнівного дотепу.

Певний час вони мовчали, а потім із легким ваганням озвалася Ніна:

— Якщо почекаємо світанок, вважаю, нам вдасться знайти шлях. Ми їхали приблизно на захід, так мені здається, а тому ми набагато ближче до краю лісу, ніж раніше.

— Тобі здається? — пирхнула Тамара.

— Мені здається, ага. Нічого кращого не маю. Якщо хочеш, можеш сама нас звідси витягати.

— Можемо взяти ліхтарики й піти далі пішки, — запропонував Хуберт. — У нас є ліхтарики?

— У нас є один, мій, — буркнув Яцек. — Ніхто ж інший про це не подумав, еге ж?

— Добре, то що робимо? — Ніна не мала сил щось вирішувати.

— Я за те, щоб піти далі пішки, — заявила Тамара, але, хоч як дивно, проти був Яцек.

— Ми не можемо вийти з машини. Дощ ущух, зараз може прийти туман.

— Ну й що з того? — розізлилася Тамара.

— Туман небезпечний, — пробурмотів хлопець, відводячи погляд.

Тамара вже збиралася щось сказати, але Ніна її випередила:

— Яцек має рацію, ми не можемо просто піти вперед. Це ж чисте самогубство. Ми заблукаємо й помремо в цьому лісі. Ми мусимо почекати, коли розвидниться, і лише тоді матимемо хоча б якийсь шанс.

— До того часу нас знайдуть, — зауважив Хуберт. — Вони вже напевне знають, що ми втекли.

— А звідки вони знатимуть, де ми? Ми стільки разів повертали, що вони можуть нас шукати й цілий день.

— Будемо отак просто чекати, поки нас знайдуть? — Тамара звела брови.

Яцек зітхнув і запропонував:

— Маю ідею. Залишимося тут до світанку й сторожитимемо по черзі. Якщо вартовий помітить якусь машину, то розбудить інших, і тоді ми сховаємося в лісі.

— Буде пізно, — застеріг Хуберт.

— Ні. Тут так тихо, що звук мотора ми почуємо здаля. А пішки вони не будуть за нами гнатися. Ми розділимо час до світанку, один сторожитиме, а решта — спатиме.

— У тебе є годинник? — запитала Тамара.

— Є, — похвалився Яцек. — Отримав у жовтні як подарунок на день народження.

Посвітив ліхтариком на циферблат.

— Одинадцята. До світанку десь вісім годин, точнісінько по дві на кожного. Я можу вартувати першим, потім Тамара, Хуберт і Ніна.

— Спочатку я, потім Хуберт, — рішуче сказала дівчина.

— Чому?

— Тому що. Скажімо так, під ранок я хотіла б трохи поспати.

— Хай так. То я почекаю назовні, а ви спробуйте трохи поспати. О першій розбуджу Тамару.

Яцек вийшов з автівки, а Ніна лягла на задньому сидінні, притулившись до Тамари. Була виснажена, але сон усе не йшов. Страждала від голоду й спраги, а передусім — від страху.

«Що буде, коли нас упіймають? Ми отримаємо червону картку? Нас зачинять у тісній темній камері? Катуватимуть?». З усього цього саме темна камера лякала її найбільше.

Спереду неспокійно крутився Хуберт.

— Тут холодно, — буркнув нарешті.

— То йди до нас, — Тамарині очі блиснули в темряві. — Разом буде тепліше.

Хлопець завагався, але переліз назад і сів поряд. Ніна дивилася у вікно, за яким була темрява. Їй здавалося, що ніч напирає на скло, важка від вологи й холодного осіннього вітру. Через якусь хвилину вона почула рівне дихання Тамари й Хуберта, але сама й надалі не могла заснути.

Мало бути далеко за північ, коли вона нарешті ухвалила рішення, відчинила дверцята й, не розбудивши друзів, вийшла назовні.

Яцек стояв, спершись на задній бампер машини. Коли дівчина підійшла ближче, він підняв ліхтарик і запитав нервово:

— Хто це?

— Я. Досить світити мені в очі.

— Ти мала спати.

— Я голодна.

Він встромив руку в кишеню і вийняв замотаний у полотно шматочок сира й хліба.

— Тримай. Тільки не їж весь.

— Та ти геніальний, — пробурмотіла дівчина з повним ротом.

Ніна відкусила ще трохи, віддала Яцеку решту, а сама відійшла на узбіччя і підставила складені «човником» долоні під гілку смереки, з якої вітер струшував краплі дощу. Вода відгонила залізом. Ніна на мить замислилася, що сказала б мати про таку поведінку, — імовірно, не була б у захваті, бо це ж не є ані елегантним, ані здоровим. Утім, Ніна не мала наміру через це нервувати. Для добрих манер час настане пізніше, коли повернеться додому, а ВОНИ припинять за нею ганятися.

— Чому ти вперлася, що вартуватимеш першою, а Хуберт — після тебе? — запитав Яцек, коли Ніна повернулася до машини.

Дівчина знизала плечима.

— Бо він напевне не став би мене будити, а мучився б усі чотири години. Вирішив би, що це такий лицарський вчинок, аби я могла виспатися, — або ще щось.

— О! — Яцек закліпав очима і додав поспішно: — Я теж можу бути лицарем.

— Та досить тобі, навіщо, це ж звичайна дурня. Хлопцям потрібно спати так само, як і дівчатам.

Яцек не здавався переконаним, але не мав наміру сперечатися.

Ніна обхопила себе руками. Подихи вітру лізли під тоненьке пальто й виганяли з тіла рештки тепла. Вона затремтіла. Треба було зігрітися в машині, але дівчина й далі стовбичила на болотистій дорозі, вслухаючись у звуки крапель, що сипалися з гілок, та у скрипіння суччя, яке розхитував вітер. А поза цим панувала тиша, навіть у кущах нічого не шелестіло, як зазвичай буває у лісі. Яцек мав рацію, такої ночі звук мотора вони почують із великої відстані.

— А що з туманом? — запитала вона.

— З яким туманом? — на противагу Хубертові Яцек не був хорошим актором і не міг приховати, що нервує.

— Ти говорив, що туман небезпечний. Чому ти так вирішив?

— Але ж ти мене підтримала й також сказала, що ми не повинні звідси йти.

— Так, але я мала на увазі те, що ми загубимо дорогу, а ти… ну, це так прозвучало, наче в тумані щось може таїтися.

— Не знаю, про що ти говориш, — пробурмотів Яцек, уперто відвертаючись.

«Але ж знаєш», — подумала дівчина. Вона згадала про відчинений гараж і про браму практично без варти — і знову занепокоїлася. Не хотіла погано думати про Яцека, бо він був її товаришем, вони стільки пройшли разом. Але не могла стриматися.

— Чи ти… — почала й нерішуче замовкла.

— Що там ще? — гарикнув він. — Не можеш хоча б на хвилинку припинити балакати?

— Я хотіла тільки запитати…

— Тихо.

Спершу вона подумала, що Яцек стишує її, бо хоче уникнути розмови, але ні — у лісі щось відбувалося. Ніна завмерла, стримавши подих. Звіддаля долинув здавлений плач.

— Ти також це чуєш? — прошепотів хлопець.

— Так. Там хтось є, якась дитина.

— Ми мусимо їй допомогти. Ходімо. Тільки обережно. І пам’ятай, як з’явиться туман, ми одразу повертаємося у машину.

— Так що з туманом? Може, скажеш нарешті?

— Потім.

Освітлюючи собі шлях, вони зайшли поміж дерева. Ніна раз у раз чіплялася за коріння, що стирчало із землі, Яцек не мав цих проблем, але і йому було трохи ніяково: чула поряд його переривчасте нервове дихання. У світлі ліхтарика все мало нереальний сіро-жовтий колір, стовбури дерев сріблясто поблискували, відкидали розчепірені довгі й чорні тіні, наче друзі йшли крізь ліс духів.

— Гей! — крикнув Яцек у темряву. — Де ти?

Плач урвався, наче обрізаний ножем, немов невідома дитина перелякалася голосу Яцека й замовкла. Чекали ще трохи, стримуючи дихання, але нічого більше не почули.

— Ми хочемо тобі допомогти! — крикнув хлопець про всяк випадок.

Нічого. Ліс навколо мовчав — стікав дощем і скрипів під холодним вітром.

— Може, це був якийсь нічний птах, — із сумнівом промовила Ніна. — Вони інколи видають дуже людські звуки.

— Може, — муркнув Яцек. — Повертаймося.

У його голосі чулося полегшення — таке саме, яке відчувала дівчина. Вона геть не хотіла заходити поміж дерева. Здавалося, біля машини було досить безпечно, хоча це теж оманливе враження.

Раптом хлопець схопив її за руку.

— Тихо! — у його шепоті відчувалася паніка.

— Що…

— Ані слова. Ходімо до машини якомога швидше та якомога тихіше.

Дорогою плив туман. Клубочився і мерехтів сріблясто в блідому місячному світлі, а в Ніни раптом пересохло в роті. На них наче йшла гігантська біла хвиля, в якій рухалися тіні з червоними очима.

Вони прослизнули в машину — Яцек за кермо, Ніна на пасажирське сидіння. Хлопець нахилився до вуха дівчини.

— Якщо нас не почують, то пройдуть повз, — прошепотів.

— А що з ними? — вона кивнула в бік заднього сидіння, де спали Хуберт і Тамара.

— Ми не можемо їх розбудити, бо вони заговорять. Сиди тихо й не ворушися.

Ніна слухняно замовкла. Імла наближалася, у дзеркальці дівчина бачила білу стіну, що підступала до них. Мало не пискнула, коли опалесцентні[10] клуби торкнулися джипу, а потім почали обтікати його, наче річка. З неї випірнули червоноокі тіні, п’ять, може, шість високих худих фігур, що рухалися на диво ненатурально, але якось граційно — наче всі їхні суглоби згиналися у протилежний, ніж у людей, бік; наче те, що не має права існувати, — існувало. Ніна заплющила очі, а потім відкрила їх, перелякавшись, коли щось стукнуло у скло, — це була долоня з трьома пальцями, що зрослися разом, і з четвертим, товстішим, із гострим кігтем. Дівчина хотіла крикнути, але, на щастя, Яцек закрив їй рота рукою.

Постаті пройшли поряд, тягнучи за собою білий туман. Ніна відважилася зітхнути, лише коли туман порідшав, а потім зник.

— Що це було? — прошепотіла вона.

— Ш-ш-ш, вони можуть повернутися.

Дівчина підтягнула коліна до підборіддя і прикрила очі. У цілковитій тиші хвилини минали повільно. Ніна могла не боятися, що засне: вона надто перелякалась, змерзла, не кажучи вже про питання, які клубочилися в голові. Ніхто в подібній ситуації не зміг би спати. Не допомагало навіть те, що кілька днів вона ходила невиспана, а нині працювала десять годин і повіки опускалися самі… Не допомагало також і рівне дихання Тамари, Хуберта та Яцека — Яцека? — яке діяло заспокійливо…

— Уставайте, прокляття, уставайте! Ми проспали! Ніно, прокидайся!

Хтось грубо трусонув її за плече, волаючи у вухо. Дівчина розкрила склеєні сном очі. Вона змерзла, ноги задубіли — почувалася так, немов провела ніч на підлозі у крижаному вугільнику. Що гірше, їй здалося, наче трапилося щось страшне.

Вона згадала ніч і, різко сівши, вилаялася. На задньому сидінні прокидалися Тамара й Хуберт, обидва однаково перелякані. За вікном світанок уже розігнав темряву до сірості, небо на сході палало пасмами рожевого й фіолетового.

— Майже сьома, — простогнав Яцек, дивлячись на годинник.

— Це твоя вина, — сказав Хуберт. — Ти мав вартувати, а не спати!

— Я сховався в машині, бо було холодно!

— Вони зараз нас знайдуть!

— Не панікуйте, — озвалася Тамара. — Ворушіться швидше. Валимо звідси.

Підлітки виповзли з джипа змерзлі й задерев’янілі. Гілля дерев здавалося дивно затуманеним, наче вони дивилися крізь запітніле скло. Ніна навіть перелякалася, але це була лише перша паморозь, така легка, що майже непомітна.

— Куди тепер? — запитала Тамара, випускаючи з рота хмарку пари.

— На захід — чи то сюди.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — буркнув Яцек.

Ніна також на це сподівалася.

Друзі йшли, щомиті нервово озираючись назад, але навколо й надалі панувала тиша. Жодних звуків машин чи гавкання собак. Це здавалося трохи неправдоподібним, але вони й справді мали шанс утекти.

Ніна почекала, поки Тамара й Хуберт підуть уперед, а тоді потягнула Яцека за лікоть.

— Ти повинен мені дещо пояснити.

— Що саме?

— Не вдавай ідіота. Я маю на увазі те, що сталося вночі. Ти не думаєш, що коли нам загрожує небезпека, то ми маємо право про це знати?

— Поки немає туману, нічого ні з ким не станеться.

— Зрозуміло. А коли туман прийде, ти прочитаєш нам кілька лекцій про те, як поводитися з потворами, що в ньому криються. Прискорено, за, скажімо, п’ять секунд, щоб усі встигли зрозуміти, що робити. Ти серйозно?

— А ти не можеш просто мені довіряти? Обіцяю, що все поясню, добре?

— Напевне. Тільки невідомо, коли саме, — пробурмотіла вона вслід хлопцю, який пришвидшився, аби наздогнати Тамару й Хуберта.

Дорога ставала все вужчою, із великими вибоїнами, зарослою. Тепліло, лід під ногами перетворився на багнюку, з рота вже не виривалася пара. Ніна розстебнула пальто, Яцек і Тамара зробили те саме. Тільки Хуберт ішов зігнувшись, наче досі мерз.

— Ти впевнена, що ми йдемо у правильному напрямку? — запитала Тамара, коли дорога перетворилась на зарослу кущами стежину. — Мені так здається, що ми все більше заглиблюємося у ліс…

— Якщо хочеш, можеш вести сама, — пирхнула Ніна. — Прошу.

— Не треба одразу їжачитися, я просто запитую.

— Я геть не їжачуся.

— Та ні, їжачишся, — докинув Яцек, який ішов поряд. Хуберт тепер опинився далеко попереду, досі скорчений, із руками в кишенях і підборіддям, втиснутим у комір осіннього пальто.

— Ну добре, я злюся, бо від самого початку це була дурнувата ідея, а до того ж…

— Гей, ідіть-но сюди! — крикнув Хуберт.

Трійця пришвидшила кроки. Світловолосий хлопець зійшов із нерівної стежини й стояв під деревом, щось розглядаючи. Яцек опинився поблизу нього першим, другою була Тамара — хлопець різко втягнув повітря, а дівчина буркнула приблизно: «А най мені…»

— Що там? — нетерпляче допитувалася Ніна, проштовхуючись уперед.

Раніше, ніж хтось відповів, вона побачила під деревом скелет. Він сидів, спершись на стовбур, із черепом, схиленим на плече, а біля ніг валявся заіржавілий автомат. На черепі залишилася купка волосся, посірілі кістки прикривали рештки мундиру.

— Німець, — сказав, нахиляючись, Яцек. — Цікаво, хто його вбив…

— Напевне, партизани, — озвалася Тамара.

— Напевне, — голос за їхніми спинами прозвучав, наче постріл, — хоча дехто говорить, що це були привиди.

Вони різко обернулися, готові чкурнути геть. З-за кущів вийшов молодий чоловік. На вигляд мав років двадцять чи двадцять п’ять, був одягнений у заляпаний плащ і залатаний светр. Абсолютно звичайний і, здається, не один із НИХ.

— Це ж Тотенвальд, ви, дітлахи, про це не знали? А взагалі, що ви тут, у біса, робите?

— Як добре, що хтось нас нарешті знайшов! — Хуберт відреагував блискавично. — Ми приїхали вчора на шкільну екскурсію і загубилися, наш автобус давно вже поїхав, а ми не знаємо, де опинилися…

— Усю ніч ходимо лісом, — додала Тамара.

— Майже всю, бо трохи поспали в якомусь напівзаваленому курені, — Ніна усвідомила, що як на цілонічну біганину лісом вони виглядають надто добре.

— Ми голодні й замерзли, — Яцек вставив і свої три гроші. — І ноги в нас болять.

— Ви нам покажете, як вийти з лісу? — Хуберт жалісно шморгнув носом.

— Ага, підкину вас до найближчого села. Якщо ви загубилися вчора, то, напевне, міліція вас уже шукає. Ходіть за мною.

— Міліція? — прошепотів Яцек, коли вони пішли за чоловіком.

— Тихо, — буркнула Тамара. — Втечемо, щойно він допровадить нас до якоїсь цивілізації. Не нервуй.

Хоч як дивно, незнайомець довів їх до цілком солідної, як на лісові умови, дороги, на якій стояв заляпаний «москвич».

— Сідайте, — сказав. — Буде трохи затісно, але якось розмістимося. Тут неподалік село Яворники, відвезу вас туди.

— То ми йшли у правильному напрямку? — запитала Ніна, сідаючи поряд із Тамарою і Хубертом.

Яцек зайняв місце спереду.

— Ага, тільки шкода, що не по дорозі.

«Бачите?» — послала вона друзям тріумфальний погляд, а потім зосередилася на водієві, який саме повертав ключ запалення.

— Можете звати мене на ім’я, я Адам, — сказав чоловік. — Вам пощастило, що я саме крутився в лісі. Взагалі-то я вчуся в Ольштині, сюди приїхав на похорон бабці.

— Співчуваємо за бабцю, — Ніна завагалася, а тоді, згадавши Агнешчині поради, ризикнула: — Сартр мав рацію, в житті немає сенсу…

— Га? — закліпав Адам. — Сартр — це якийсь твій приятель?

— Ні. Це такий французький філософ.

— Ах, філософ. Я вивчаю лісництво, — похвалився юнак.

— То розкажи мені про цей ліс, — запропонувала Ніна. — Прошу.

— Ми всі просимо, — підтримав її Хуберт.

Юнак набрав у груди повітря.

— Отже, це найстаріший нерубаний ліс на теренах Польщі. Тут живе понад…

Ніна застережливо глянула на Хуберта, який драматично охнув.

— Це вже говорила нам вчителька під час екскурсії…

— Ми б послухали про привидів, які вбили німців, — швидко додала Ніна.

— Привиди — це вигадки, — Адам стенув плечима. — Уся ця балаканина почалася, коли років десять тому в пущі зник загін гітлерівців. Відтоді німці називали цю місцину Тотенвальд, що означає «ліс померлих». Дехто з наших перейняв цю назву.

— І ніхто з того загону не повернувся? — запитала Тамара.

— Ніхто. Лише коли скінчилася війна, знайшли кілька скелетів: один ви бачили. Кістки інших теж, напевне, десь валяються. Але в цьому немає жодної таємниці; імовірно, партизани заманили німців у засідку, а ті кинулися тікати. Хто не загинув від куль, помер від холоду, бо це було в листопаді. Ліс величезний, у ньому могли зникнути й три такі загони. Привидів для цього не потрібно.

— А село? — поцікавилася Тамара.

— Яке село?

— Під час екскурсії ми зупинялися в господі, не пам’ятаю назву, — гладенько брехав Хуберт. — І там старий чоловік говорив нам, що десь у лісі є покинуте село.

— А, ви про Старі Кути… — Адам скривився. — Це було ще давніше, перед війною. Років двадцять тому. Бабця мені розповідала, що тамтешні мешканці з якоїсь причини повісили невинну дитину й тому на них наклали прокляття. Церква тріснула навпіл, з-під землі вилізли привиди, а всі люди за одну ніч зникли.

— Привиди, що вийшли з-під землі, — це ті самі, що повбивали німців? — перепитала Тамара, але водія це не на жарт розізлило.

— Це дурня, дурнуваті бабські забобони. У нас вік науки й прогресу. Ви справді хочете слухати таку дурню? Ви — майбутнє народу, повинні мати більше розуму.

«Майбутнє народу» після цих слів замовкло. Ніна дивилася на дерева, що тікали назад, і думала про те, що дізналася від Адама.

Двадцять років тому, у листопаді, повішено хлопця, костьол тріскається, а мешканці села раптом зникають.

Десять років тому, також пізно восени, у лісі зникає загін німців.

«Я не вірю в збіги, — думала вона. — Принаймні в такі збіги».

Раптом відчула, як Хуберт, який постійно озирався, різко підстрибнув на сидінні.

— Їдуть по нас!

Ніна обернулася: дорогою сунула вантажівка, безумовно військова, безумовно вона належала ЇМ.

— Будь ласка, їдьте швидше! — крикнув Яцек, який також побачив машину й забув, що має звертатися до водія на «ти». — Швидше!

— Газ до упору! — підтримала Тамара, а смертельно бліда Ніна стиснула руки на краю сидіння. Вони були так близько, у них мало вийти!

Та Адам геть не збирався їхати швидше. Насупився і глянув на Яцека.

— Не розумію. Може, це люди, які вас розшукують? Тоді треба зупинитися…

Вантажівка засигналила, а хлопець у паніці крикнув:

— Швидше! Їдьте, най вам Боже!

Адам стиснув губи та сповільнив, а потім і зупинив «москвича».

— Це представники влади, — сказав він суворо. — Коли ви щось наробили, доведеться все пояснити.

І пішов до вантажівки, яка теж сповільнилася.

І забув вийняти ключі.

Яцек блискавично порозумівся поглядом із трійцею на задньому сидінні, пересів у крісло водія і запустив двигун. Ніна у дзеркальце заднього огляду побачила, як Адам розвертається, вибалушивши очі, — вираз його обличчя за інших обставин і справді міг здатися кумедним, — а потім біжить до вантажівки.

— Швидше! — підганяла Яцека, який нахилявся вперед, стискаючи кермо.

Хуберт ворушив губами, наче молився, і навіть Тамара зблідла. «Москвич», підстрибуючи, гнав по вибоїнах, мотор хрипів, грязюка летіла з-під коліс. Але він не міг дорівнятися до військової вантажівки. Ніна це розуміла. Вона глянула на Хуберта й побачила в його очах, що він також це розуміє.

— Швидше! — кричала Тамара. — Шви… Прокляття, гальмуй!

Попереду був поворот.

Яцек натиснув на гальма, але надто пізно, дерево на узбіччі раптом кинулося їм назустріч і заполонило все переднє скло, колеса мить крутилися в повітрі, коли машина вилетіла з дороги. Ніна ще встигла подумати: «Боже!», — і різко полетіла вперед, вуха наповнив звук битого скла і скреготіння гнутого металу. Здавалося, що сила удару вмить перетворила її нутрощі на спресовану кашу, а світ став дибки.

«Я не можу дихати», — подумала вона в паніці, зі щокою, притиснутою до холодного скла, яке дивом залишилося цілим. Із вантажівки вистрибували люди в мундирах, тягнучи на ременях собак. Мабуть, вона на мить знепритомніла, а коли отямилася, побачила, що на дорозі стоїть Тамара в подертому закривавленому пальті й з рукою, вигнутою під неприродним кутом. Дівчина мала такий вигляд, наче не розуміла, чи бігти, чи, може, битися із солдатами.

— Тікай, — безголосо прошепотіла Ніна. — Не будь ідіоткою.

Інстинкт самозбереження, схоже, підказав Тамарі правильний вибір, бо вона розвернулася і, шкутильгаючи, пройшла кілька кроків. Але не мала й шансу, зрозуміло, що не мала. Була надто повільною, а солдати спустили з прив’язі собак, які помчали до Тамари, наче бурі кулі.

Ніна прикрила очі.

«Я хочу померти», — подумала вона, і цього разу серйозно.