Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ, в якому Ніна повертається додому й надто пізно розуміє, що мала на думці ворожка

Для певності дівчина почекала ще хвилинку, а потім підвелася. Забрала з олтаря пальто й ковдру — вони, на щастя, виявилися сухими — і накинула на плечі. Це не дуже допомогло, вона й надалі цокотіла зубами так сильно, що могла б відкусити собі язика.

Біля входу в церкву Ніна зустріла Лиса.

— Усе добре? — запитав той.

— Ні, — буркнула змерзла, змучена дівчина. Вона залізла на заднє сидіння джипу й скрутилася там під ковдрою. Машина рушила.

— Я не боявся, — гордо заявмв Лукаш. — Тут було чимало привидів, але я всю ніч проспав.

— Це чудово, — пробурмотіла Ніна.

— Я й не очікував, що їх буде так багато, — визнав Лис. — На щастя, на нас вони не звертали уваги.

«Авжеж, бо їх цікавила я», — похмуро подумала дівчина.

Вони зупинилися на лісовій дорозі. Поміж деревами в перших променях світанку виднівся будинок Інституту.

— Ніно, почекай тут. Лукаше, йди зі мною.

— Я намочу черевики, — комизився хлопець.

— Я тебе перенесу.

Залишившись сама, Ніна усвідомила, що мала б запротестувати або хоча б запитати, чому повинна чекати саме тут. Не було сили ані на одне, ані на інше. Мокрий одяг огидно прилип до шкіри, але вона, принаймні, вже не тремтіла: ковдра й тепло автівки трохи допомогли. Навіть вдалося заснути на кілька хвилин.

Її розбудив стук у скло.

— Гей, відчини!

Знадвору, у завеликих для нього калошах, стояв Хуберт. В одній руці тримав валізку Ніни, в другій — власний скромний рюкзак.

Дівчина відчинила, і хлопець усівся поряд із нею на заднє сидіння.

— Я приніс твої речі. Можеш перевдягтися.

— Дякую. Відвернешся?

— Авжеж.

Поки Ніна змінювала мокрий одяг на сухий (на жаль, брудний), Хуберт доповідав, що відбувалося вночі в Інституті. Розповідь була сповнена напруги й несподіваних поворотів сюжету, але цієї миті дівчина не могла її оцінити, тож тільки закарбовувала в пам’яті найважливіші факти.

Удруге привиди атакували близько опівночі — невдовзі після того, як Ніна й Лукаш виїхали з Лисом.

Після другої години їм вдалося вдертися до приміщень, і якийсь час ситуація здавалася доволі поганою, але потім привиди раптом відступили, наче знайшли деінде цікавіше заняття (бо дійсно знайшли, подумала Ніна).

А на світанку вони всі зникли.

Ніна у відповідь розповіла власну, лише трохи прикрашену історію. Хуберт — вона зауважила із певною приємністю — був надто вражений. Здається, жалкував, що сам не мав змоги виказати відвагу. Загорнута в ковдру, Ніна уявила світловолосого худого хлопця, який проводить цілу ніч у поганенькому пальті. Може, то й на краще, що це вона пішла до костьолу.

Потім дівчина подумала про дитячий будинок, куди Лис збирався відіслати Хуберта.

До паралельного класу в її школі ходило двоє сиріт, сестри Вільчаж, — обидві носили якісь дивакуваті речі з подарунків, завеликі мішкуваті светри й сукні. Про їхнє життя в сиротинці розповідали чимало неприємних речей. Що сестри-монашки любили бити вихованців лінійкою, а за більші провини зачиняли в темній комірці, де треба було молитися і прохати в Бога вибачення. Що рекордсмен провів у тій комірці понад двадцять годин і сестри випустили його, тільки коли він обмочив штани, і за це, зрештою, отримав додаткове покарання. Що під час їжі не можна говорити й завжди треба з’їдати з тарілки все до останньої крихти, навіть якщо комусь від погляду на ту їжу ставало недобре — бо «як можна не доїдати, коли в Африці діти голодують».

Вільчажки, зрозуміло, могли й вигадувати, але Ніна колись особисто бачила синяки на спині Ельвіри, а завжди похмуре обличчя Марти промовисто це підтверджувало.

Чи Ніна і справді хотіла, щоби Хуберт опинився в подібному місці?

— Слухай, — почала вона непевно. — Ти… ну, знаєш, розмовляв із Лисом? Про те, що ми маємо на нього працювати?

— Так, і що?

— І досі не хочеш погодитися?

Хуберт зціпив зуби.

— Він комуніст. Ти погодилася б, якби не мусила?

— Власне, у тому й річ, що я мушу, і… — Ніна відчула огиду до самої себе, але заштовхнула її углиб свідомості. — Прошу, не залишай мене з ним саму! Знаю, що я поводжуся жахливо, але я й справді не впораюся без вас!

Вийшло це в неї настільки природно, що Ніна аж трохи злякалася.

Чи й справді вона так почувалася?

Авжеж, трохи так. Мабуть, навіть більше, ніж трохи.

Хуберт глянув здивовано.

— Тамара погодилася. І Яцек також.

— Справді?

— Ага. Дивно — після того, що Лис із ним робив. Але він думає, що спочатку погодиться на цю роботу, а потім дістане можливість для помсти. І взагалі — страшенно жалкує, що ми билися з привидами, а він увесь цей час лежав у ліжку.

Ніна поки що відклала проблему Яцека.

— Тут річ не в компанії, а в різних… уміннях. Ти придався б нам як четвертий.

— Але ж я навіть не маю вмінь Обраного.

У голосі Хуберта почулося легке розчарування, і Ніна вже знала, що хлопець погодиться. Йому не вистачало лише сильного аргументу, а вона могла цей аргумент надати, якщо все правильно розіграє.

— Але ж ти один із нас маєш магічні здібності, які вмієш контролювати. Якщо ми мусимо допомагати в різних справах, пов’язаних із янгольськими чарами, то ти будеш нам потрібний.

— Вважаєш?

Вона гаряче закивала.

— Я знаю, що прошу дуже багато. Це страшенно егоїстично з мого боку — вважати, що ти міг би заради нас пожертвувати собою. Ти не повинен цього робити. Вибач. Забудь, що я тобі казала, добре?

Ніна відвернулася і заховала обличчя в долонях. Не плакала, але була близька до цього — хоча не через ті причини, про які міг подумати Хуберт.

За хвилину вона відчула на плечі його худу руку. Хуберт обережно поплескав її, наче вона була зі скла.

— Я залишуся з вами, — сказав. — Я і сам мав про це подумати. Разом ми не дамо себе зламати!

Ніна почувалася гидко. Насправді дуже гидко — як ніколи в житті. Наче оце продала друга — бо приблизно це й сталося, еге ж? Що з того, що зробила це для його добра? Вона мусила дати Хубертові можливість вирішувати самому. Проблема в тому, що аргументи «погоджуйся, тобі потрібні добра їжа, одяг і школа» ніколи в житті не дійшли б до хлопця, — він відгукувався тільки на жертовність і страждання.

Сумління гризло дівчину так сильно, що вона навіть готова була від усього відмовитися, але раптом на дорозі помітила дивну групку, що наближалася. Це йшли Лис, Сова, Тамара та Яцек, і на ногах підлітків були калоші, схожі на ті, які носив Хуберт (Ніна хотіла запитати, де, хай їм грець, вони їх узяли, але майже одразу забула про це). Яцек ішов цілком жваво, хоча пов’язка на голові й надалі надавала йому жахливого вигляду.

Вони зупинилися неподалік машини.

— Це остання послуга, — сказала Сова. — Більше на мене не розраховуйте, товаришу.

— Не розраховую, — запевнив Лис.

— Сподіваюся, що ми ніколи більше не побачимося.

— Зроблю для цього все, що від мене залежить.

Жінка розвернулася і пішла, а трійця залізла у джип. Яцек зайняв місце спереду, Тамара — заднє сидіння поряд із Хубертом.

— Сова знає, що я не отримала червону картку? — запитала Ніна, коли Лис увімкнув двигун.

— Сам би я не зумів підробити документи.

— А вона… — Ніна завагалася, не в змозі дібрати правильні слова, — …одна з вас, ким би ви не були?

— Ні, вона тільки жінка, яка з певних причин була винна мені послугу. Знає не більше, ніж повинна знати.

— Ага, — буркнула Ніна, нічого не зрозумівши. — А куди ми тепер їдемо?

— Додому, — заявила Тамара. — Офіційно ти отримала червону картку, а ми пройшли всі тести негативно й були звільнені. Файно, так?

Їхали на південний захід, спочатку повільно, продираючись болотистими лісовими дорогами, потім, коли опинилися на шосе, — швидше. Усі були зморені й мовчазні, а з Яцека на Лиса променіла майже фізична неприязнь. Ніна заснула, поклавши голову на плече Тамари, заколисана теплом і монотонним рухом автівки. Прокинулася, коли приятелька шарпнула її за лікоть.

— Прокидайся.

Дівчина розплющила очі. Вони стояли на брукованій площі невеликого містечка, оточеній симпатичними, хоча й занедбаними кам’яничками вісімнадцятого століття. «Бароко», — подумала Ніна машинально, перш ніж повністю прокинулася. Потім зафіксувала подумки, що затрималися вони перед рестораном «Казковий», поряд із яким стояв будинок пошти. Мабуть, надходила восьма, бо сірість світанку поступилася місцем ясності осіннього дня. Дощу вже не було, небо стало чисте, але віяв холодний вітер, який морщив воду в калюжах і рвав навіс над рестораном. Площа була порожня, наче паскудна погода знеохотила всіх виходити з дому. А може, просто було зарано й мешканці ще не встигли прокинутися?

— Ідіть поснідайте, а я зателефоную з пошти. Приєднаюся до вас за хвилину і розрахуюся, — сказав Лис, виходячи з машини.

Вони слухняно увійшли до порожнього ресторану. Всередині крутилася одна офіціантка, яка обвела їх допитливим поглядом, сповненим неприязні, а тоді повернулася до протирання столів.

Четвірка підлітків зайняла столик на шістьох біля вікна, Тамара взяла меню. За мить підійшла офіціантка, так само з набурмосеним обличчям. У руці тримала мокру ганчірку.

— Ви щось замовляєте чи просто прийшли посидіти? — буркнула.

— Я хочу камбалу в лимонному соусі, — Тамара підняла голову з-над меню. — І пляшку червоного вина.

— Ми не подаємо вина неповнолітнім. А камбали немає.

— Тоді гуляш із вепра.

— Також немає.

— Пожарська котлета?

— Тільки після тринадцятої, коли видаватимемо обіди.

— То що у вас є? — запитав Хуберт.

— Налисники із джемом можу подати за чверть години, — ласкаво сказала офіціантка. — Яєчню з макаронами — ще швидше.

— Тоді прошу яєчню, — вирішила Тамара.

Ніна й Хуберт попросили налисники, а Яцек узяв і те, й інше.

Офіціантка підозріло глянула на пов’язку на голові товстуна, потім перевела погляд на зламану руку Тамари, а закінчила, вдивляючись у сліди багнюки на спідниці Ніни:

— Ви ж маєте чим заплатити, правда?

— Так, зараз прийде наш дядько й заплатить, — не кліпнувши оком заявив Хуберт.

Офіціантка зітхнула, схоже, беручи у свідки свого нещастя небо.

— Щось пити? Можу дати чай або молоко.

— А каву з молоком? — зацікавилася Ніна.

Жінка завагалася.

— Ячмінну?

— Ні, звичайну. З цукром. Цукру побільше.

— Подивлюся, що можна зробити.

Коли офіціантка відійшла, Ніна глянула на трійцю.

— Я маю пропозицію. Коли ми всі в це влізли, я хотіла б, щоб ми дещо одне одному пообіцяли.

— Що саме? — запитала Тамара.

— Що ми не матимемо таємниць одне від одного. Ну, особисті, звичайно, можемо, але не ті, які впливатимуть на роботу.

— Це які? — насупився Яцек.

— Чому ти дивишся на мене? — водночас із ним відгукнувся Хуберт.

— Бо ти приховував від нас, що зустрів у селі духа. А Яцек навіть не писнув, що все розповів.

— Я ж вибачився… — товстунчик стис у руці кухоль із молоком, який саме принесла офіціантка. Ніна тільки тепер зрозуміла, чому Яцек погодився працювати на Лиса: не йшлося про помсту чи про каяття — лише про почуття провини. — Обіцяю, що я реабілітуюся. Якщо дасте мені шанс.

— До тебе ніхто не має претензій, — поспішно запевнила дівчина. — Я згадала це тільки як приклад дурнуватих таємниць, які можуть коштувати нам… — хотіла сказати «життя», але забракло сміливості, — …дорого, — і повторила: — Можуть дорого нам коштувати.

— Ти також не про все говорила, — нагадала Тамара.

— Так, знаю. Тому це правило стосується і мене. То як, ви погоджуєтеся?

Друзі кивнули.

— І без хвацькості, — додала Ніна. — Якщо хтось із вас не відчуватиме сили щось зробити, то має сказати про це іншим, замість удавати, що все нормально, добре?

— Ти знову дивишся на мене, — у голосі Хуберта відчувалася образа, а Тамара пирхнула.

— Ну вибач, я і не знала, що ти можеш бути настільки рішучою.

— Погоджуєтеся? — натиснула Ніна, яка й сама дивувалася своїй поведінці.

— Як на мене, не проблема, — відповіла Тамара.

Хлопці кивнули, трохи подумавши. Ніна вирішила, що поки цього вистачить.

За хвилину офіціантка принесла сніданок, і Яцек сунув собі в рота половину налисника.

— Не їж швидко, ти ж недавно хворів, — застерегла Ніна.

— Їжа ще ніколи не шкодила, — пробурмотів хлопець. — До того ж я добре почуваюся.

Ніна перемкнула увагу на вміст своєї тарілки. Коли майже закінчила, повернувся Лис, усівся поряд із Тамарою і попросив офіціантку принести каву.

— Я винен вам пояснення, — сказав. — Навіщо я вам потрібен і подібне.

Чотири пари очей зацікавлено глянули на нього. Ніна поспішно ковтнула останній шматочок налисника й запила кавою, від якої, схоже, ставала залежною.

— Добре, тож спершу короткий вступ. Янголи, як ви знаєте, змінюють нашу реальність. Не всюди… Але в Польщі є шістнадцять зон, якими крилаті фактично заволоділи.

— Сімнадцять, — нагадала Тамара. — Якщо додати нульову зону.

— Нульова — це особливий випадок, там янголів давно вже немає. А в інших зонах вони є. Тож ми маємо шістнадцять місць, де діє магія, з’являються чародійні створіння, потвори й, звичайно, Бестії, які йдуть за янголами. Добра новина така, що ці зони не збільшуються, а нам досі вдається утримувати інформацію про їхнє існування в таємниці — на щастя, це містечка й села далеко від великих міст.

— Як Маркоти, — сказала Ніна, а Лис кивнув.

— Як Маркоти. Погана новина — ми практично не контролюємо ті зони. Ми не знаємо, що там відбувається, а новини, які ми отримуємо, дуже тривожні. Досі всі спроби інтервенції закінчувалися фіаско. Як дорослі, ми не маємо магічних здібностей, до того ж уся ця магія для багатьох із нас, особливо тих, хто застарий, є… малозрозумілою. І трапляються випадки, коли ми її навіть не можемо помітити, бачимо лише результати, а не безпосередню причину.

— Як із духами, — озвався Хуберт.

— Правильно.

— Тому ви дійшли думки скористатися дітьми, — втрутилася Тамара.

— Я дійшов такої думки, — визнав Лис. — Тому почасти почуваюся відповідальним за проект, який назвали «Червоний капелюшок».

— Трохи нехороша назва, вам не здається? — буркнула Ніна.

— Не я її вигадав. Проблема в тому, що проект було визнано цікавим і водночас надто непевним і небезпечним, тож офіційного дозволу в нас немає.

— А неофіційний? — зацікавилася Ніна.

— Скільки завгодно. Річ у тому, що ми отримуємо гроші й часткову підтримку, але, якщо певного дня наробимо дурні, уряд Народної Польщі вдаватиме, що ніколи про нас не чув. І нас, зрозуміло, офіційно не існує.

— Майже як таємна організація, — у Хубертових очах розгорялися іскри.

Ніна проти власної волі також відчула певне піднесення і запитала:

— Ви зустрічаєтеся в якомусь таємному місці? У підвалах, куди спускаєтеся в чорних плащах із каптурами, освітлюючи собі шлях смолоскипами?

— Найчастіше ми зустрічаємося на віллі в Мокотові, — спокійно озвався Лис. — А тобі треба переглянути критерії, за якими ти обираєш книжки. І, мабуть, немає потреби говорити, що дуже нерозумно з вашого боку комусь розповідати про цю розмову, еге ж?

— Немає потреби нас лякати, — Тамара здавалася ображеною. — Ми нікому не скажемо.

— Я просто ще раз переконався, — Лис запалив цигарку.

— Ми не станемо нікого кривдити, — застерегла Ніна, намагаючись мислити розсудливо, що було важко, бо перед очима поставав Лис у каптурі й зі смолоскипом у руці. Хоч як дивно, цей образ не був надто абсурдним. Поручник якимось дивом мав природний вигляд за будь-яких обставин. Наприклад, зараз, коли сидів за одним столом із підлітками, у ньому не було нічого військового. У звичайному чорному светрі він СПРАВДІ міг здатися змореним молодим дядьком, який не дуже охоче вибрався у поїздку з чотирма веселими племінниками й племінницями (зрозуміло, джип, якого було припарковано перед рестораном, трохи псував цю картинку). «З Лиса вийшов би непоганий шпигун», — подумала Ніна, а потім повернулася до важливішої проблеми.

— Ані янголів, ані людей. Ми нікому не заподіємо кривди.

— Цього від вас ніхто не вимагатиме. Окрім того, — у Лисових очах блиснули веселі вогники, — я не думаю, що ви в цьому надто вправні.

— Ну, ага, — Ніна кахикнула, геть не розуміючи, чи вважати це за комплімент. — Але як ви собі це уявляєте? Тамара буде у Варшаві, Яцек — у Гданську, я — у Вроцлаві, а Хуберт — бозна-де… Яким дивом ми зможемо працювати на вас?

— Спокійно, ми за вами пошлемо, коли виникне така потреба.

— Це означає, ми будемо наче приспані агенти? Боже! — Тамарині очі дивно блищали.

Навіть Яцек, який уперто мовчав і випромінював нехіть, здавався зацікавленим. А Ніна не знала, що про це все думати. Слова Лиса звучали підозріло гарно, а дівчина й далі не надто довіряла поручнику. Проте чому це не має бути правдою? Наразі все, про що вона знала, начебто мовило «за». Ще й найважливіший аргумент — тепер уже ніхто з них не може відступити.

«Що ж, — подумала вона. — Якщо я зараз припустилася найбільшої помилки в своєму житті, перейматимуся цим пізніше».

— Їжте, на вас чекає далека дорога, — підігнав Лис. — Тамара та Яцек пересядуть у Варшаві в іншу машину, що відвезе їх додому. Ніна й Хуберт поїдуть зі мною до Вроцлава.

Як і пообіцяв поручник, у Варшаві на Тамару та Яцека очікувала чорна машина, а в ній — чоловік, трохи старший за Лиса, але дивовижно схожий за типажем: звичайнісінько вдягнений і наче непомітний на загальному тлі.

— Бережіться, — Ніна обійняла спершу Тамару, а потім Яцека. — Сподіваюся, що скоро побачимося.

Вона одразу прикусила язика, бо усвідомила, що «побачення» станеться через роботу для Лиса, а це може означати чимало різного.

Наприклад, пригоду, на що й розраховувала Тамара.

Або дуже серйозну небезпеку, чого, своєю чергою, боялася Ніна (хоча пригоду вона також брала до уваги, чому ні). Так чи інакше, здавалося, що життя їхньої четвірки геть зміниться.

Поки Тамара прощалася з Хубертом, Ніна глянула на Яцека.

— Ти впевнений, що хотів би з нами залишитися? Витримаєш, якщо доведеться, ну, знаєш, щоденно дивитися на Лиса, виконувати його накази? Може, ти ще…

— Я впораюся, — хлопець стиснув губи.

— Ясно, дякую, — вона не очікувала іншої відповіді, але вирішила, що це останній шанс спробувати переконати його.

Тамара і Яцек усілися, машина рушила. А Ніна і Хуберт поїхали з Лисом у бік Вроцлава. Ніна вперлася лобом у скло, дивилася на поля й уявляла повернення додому. Цікаво, чи мама і далі вважатиме, що Ніна сама влізла в проблеми? Але ж це не була її провина!

І що скажуть рідні, якщо колись — може, навіть скоро — по Ніну приїдуть люди в мундирах і знову заберуть невідомо куди? «Ми за вами пришлемо», — адже так сказав Лис.

Дівчина не хотіла про це думати. Намагалася викинути з пам’яті хату вугляра та її таємницю. Урешті-решт виявилося, що вона не розв’язала цю загадку. І що з того? Найімовірніше, не було жодної таємниці: напевне, Кароля і Дануту Квітень вбив Антек. Найпростіші відповіді найчастіше є і найправильнішими. Що з того, що Лис пам’ятав, як брат із ним бавився? Йому було три роки, а трирічна дитина геть не свідок. Діти інколи пам’ятають те, що бажають пам’ятати. Ніна мала чіткий спогад, як сонячного літнього дня, з морозивом у руці, вона ходила з батьками в зоопарк. Та коли розповіла про це мамі, та засміялася і сказала, що Ніна щось вигадала: у зоопарку вони були тільки раз, у вересні, і тоді йшов такий паскудний дощ, що вони одразу повернулися додому. Яке могло бути морозиво за такої погоди?

А якщо спогади Лиса справжні, то батьків обох хлопців, напевне, зарубали коваль або ксьондз через якісь лише їм відомі причини, про які Ніна й гадки не мала, бо в неї було замало даних.

Ох, а зрештою, що їй до цього, навіщо взагалі про таке думати? Це вже не мало значення, найважливіше, що вона нарешті поверталася додому.

Дівчина дивилася, як на склі розбризкуються краплі дощу. За Лодзю задощило серйозно, щітки машини ледь устигали прибирати воду. Дівчина неспокійно крутилася на сидінні.

— Що з тобою? — запитав Хуберт.

— Нічого.

— Ага, а правило «жодних таємниць» — це, виявляється, тільки балачки.

Вона хотіла відповісти щось гостре, але прикусила язика. Хлопець мав рацію.

— Вибач. Мені весь час здається, що я щось не помітила.

— Наприклад?

— Проблема ж саме в тому, що я не знаю. Якби знала, то не пропустила б це. Не переймайся, мабуть, нічого важливого.

У Кенпні вони на хвилинку затрималися біля пошти, і Ніна зателефонувала до сусідів, які покликали до телефона її маму. Почувши доньчин голос, Ядвіга Панкович крикнула з радощів:

— Ніно! Ми хвилювалися за тебе! Коли ти повертаєшся?

— Десь за півтори години ми повинні дістатися Вроцлава.

Зв’язок був поганим, дівчина постійно чула тріск і шуми. Але в якийсь момент виразно почула дзвін розбитого скла.

— Мамо, що трапилося?

— Нічого, просто в мене трохи запаморочилося в голові, я випустила склянку з чаєм. Зараз приберуся.

— Ти добре почуваєшся? У тебе дивний голос…

— Усе добре. Я рада, що ти повертаєшся. Зроблю на обід твої улюблені вареники із сиром.

Щось знову тріснуло, і зв’язок перервався. Ніна вийшла з пошти й сіла в машину. Мабуть, здавалася знервованою, бо Хуберт глянув на неї неспокійно, але нічого не сказав.

В Олешніці до них приєдналася висока світловолоса жінка. Справді висока: було в ній десь метр вісімдесят, а підбори ще й додавали зросту. На більшість чоловіків мусила дивитися згори — але, можливо, вона саме цього й хотіла? Вдягнена була елегантно і мала ту холодну класичну вроду, яка Ніні завжди нагадувала англійських акторок.

— Ева Вішневська, — представилася вона, чим здивувала дівчину, бо та чекала ще на один тваринний чи пташиний псевдонім. — Підвеземо тебе до Вроцлава, а потім я займуся Хубертом.

Вона сіла за кермо, а Лис перебрався на сидіння поруч і миттєво заснув — з легкістю людини, яка звикла засинати за будь-яких умов. Ніна також відчула сонливість; монотонний стукіт дощу, який бив у скло, послабив неспокій до рівня, коли вона майже про нього забула. «Нічого поганого не відбувається, зараз я буду дома», — повторювала вона собі, аж урешті й справді в це повірила. Занурилася у дрімоту. Їй знову снилося, що вона сидить на призьбі будинку вугляра. Був гарний листопадовий день, світило сонце, сухе листя мінилося всіма кольорами осені. Дівчина чекала: крику, скрипу дверей за спиною. Знала, що цього разу вона озирнеться і побачить, хто виходить із хати. Адже це був останній шанс розгадати загадку, а Ніна належала до тих, хто завжди хоче знати. Навіть якщо правда може вбити.

Вона здригнулася, коли нарешті дочекалася крику, але не стала озиратися. Поки що ні. Тільки за мить, коли почула скрипіння.

Озирнулася. Потроху, мобілізуючи сили, аби змусити себе до цього простого руху.

Озирнутися. Глянути.

Двері хати розчинилися, і в них виникла знайома постать. Невисока, дівчача, із каштановим волоссям, що скручувалося в локони.

Ніна.

Вона прокинулася спітніла, із криком на вустах.

— Що? — запитав Хуберт. — Ти бліда, наче простирадло.

— Просто дурнуватий сон.

Звісно, це тільки дурнуватий сон, бо що спільного могла мати Ніна з убивством, яке сталося двадцять років тому? Коли Антекові батьки померли, її навіть на світі ще не було.

Дівчина зітхнула, намагаючись очистити свідомість від решток жаху. Вони вже в’їхали до Вроцлава, Лис прокинувся й інструктував Еву, де вона має завертати. Ніна дивилася на знайомі вулиці. Через п’ятнадцять хвилин вона опиниться вдома. З’їсть смачні вареники, поговорить із батьками, а потім обіграє в шахи Шимека, якщо той уже встиг одужати. Завтра неділя, отже можна витягнути Агнешку в кіно. Вони навіть можуть піти на якийсь вестерн або до «Полонії» на детектив «Незнайомці в потягу» (адже треба тренувати детективні навички).

Десять хвилин.

Вона намагалася зосередитися на приємних моментах, пов’язаних із поверненням. Нарешті смачна їжа, гаряча ванна, а не спільний душ, книжка, яку читаєш під теплою ковдрою, і какао перед сном — усі дрібниці, щодня такі очевидні, що людина навіть не помічає, які ж вони хороші. Ніна згадувала, але щось у ній криком кричало. Це був не просто неспокій — це була справжня паніка.

Хуберт дивився на неї з ще більшою турботою.

— У тебе справді кепський вигляд…

— Тихо. Я думаю.

«Я щось недодивилася. Прокляття, справді не додивилася. Але що саме? Що могло би бути настільки важливим, щоби мати значення саме зараз?».

П’ять хвилин. Вони звернули з Казімежа Великого й минули костьол Провидіння. Ніна стиснула руки на краю сидіння. Дихала нервово, машина здавалася їй затісною. Оце тільки бракувало, аби вона пережила напад клаустрофобії. У дзеркальці помітила погляд Лиса.

— Ти добре почуваєшся?

Ні, Ніна не почувалася добре. У її вухах досі стояв звук розбитої склянки й слова мадам Зулейки: «Адже ти сама це собі зробиш».

Вони в’їхали на вулицю, де мешкала Ніна. Ще дві хвилини — і будуть під її будинком.

Ти сама це собі зробиш, сама це собі зробиш, сама…

Дівчина різко нахилилася вперед.

— Ви впевнені, що не Антек убив ваших батьків?

— Упевнений, — відповів Лис.

— Розкажіть усе, що ви пам’ятаєте про той ранок. Це ж був ранок, правильно?

— Так. Батько тільки-но привів Антека й скандалив, що той провів ніч поза домом.

Тривога в голові Ніни вже не дзвонила, а вила.

— Антек кудись ходив уночі? Куди?

— Не знаю, напевне, сидів під костьолом і чекав на можливість туди увійти.

Вони зупинилися біля будинку. Ядвіга Панкович, мабуть, помітила машину з вікна, бо збігла вниз, аби привітати дочку. Ні, не збігла. Причовгала. Бо Нінина мати мала поганий вигляд, її обличчя було блідим, наче сир, і блищало від поту. Дихала важко й притискала долоню до серця. Щоби не впасти, сперлася на двері, але все одно, здавалося, лише мить відділяла її від того, аби опинитися на мокрому тротуарі.

— Цій жінці потрібна допомога, — спокійно сказала Ева.

Лис вийшов, Ніна хотіла піти за ним. Так підказував їй інстинкт: вилізти, підтримати маму, провести її до квартири й викликати лікаря. Або навіть одразу їхати до «швидкої».

Не зробила цього. Завмерла, стискаючи ручку дверей, бо нарешті дещо зрозуміла.

— Їдьте, — сказала крізь перехоплене горло. — Їдьте, будь ласка!

— Куди? — Ева кинула неспокійний погляд на Лиса.

— Байдуже! Швидше!

— Даніелю?

Поручник озирнувся.

— Їдь! Я зателефоную.

Жінка натиснула на педаль газу, і джип різко стрибнув із місця. Вулиці, одна по одній, лишалися позаду, Ніна скорчилася на задньому сидінні із заплющеними очима й долонями, притиснутими до вух. Нічого не бачити, не чути, не думати. Бо правда була надто жахливою, щоби хоч на частку секунди пустити її у свідомість.

— Що відбувається? — допитувався Хуберт, але дівчина тільки похитала головою.

Розплющила очі, лише коли машина зупинилася. Вони стояли перед віллою з невеличким садом, десь на околицях Вроцлава. Ніна не знала, де саме, і їй не було до цього ніякого діла.

— Ходімо.

Усі слухняно вийшли. Жінка відчинила двері й запустила їх усередину. Хуберт увесь час перелякано поглядав на подругу, але дівчина вперто мовчала. Ева завела їх до зали з каміном (справжнім! за інших обставин Ніні це дуже сподобалося б) і посадила на канапі.

— Гадки не маю, що відбувається, але мені здається, що на якийсь час ви тут залишитеся, а тому почувайтеся наче вдома, — сказала вона з майже англійським спокоєм. — Чаю?

— Охоче, дякую, — погодився Хуберт.

Ніна відмовилася, похитавши головою.

— Ти нарешті щось скажеш? — запитав хлопець, коли господиня вийшла із зали. — Що відбувається?

— Я щойно вбила свою маму! — крикнула дівчина. — От що відбувається!

Ніна все ж отримала чай: гарячий і дуже солодкий. Відпила ковток, відставила чашку, а потім скорчилася на тапчані. Хуберт обійняв її та незграбно поплескав по спині.

— Усе буде добре. Твоя мама захворіла, але ж це не означає, що вона помре.

— Ти не розумієш, — дівчина похитала головою.

— То, може, ти мені поясниш?

Ніна витерла очі, хоча ж не плакала.

— Я повинна була здогадатися раніше, — заявила з гіркотою в голосі. — Адже це очевидно.

— Ти про що?

— Про те, хто вбив Антекових батьків. Вікно хати замале, аби хтось у нього заліз, а в дверях сиділи ксьондз і коваль — навіть якби в будинку і був хтось чужий, то після вбивства він не зумів би вийти так, щоб його ніхто не помітив. Тож із самого початку існувало лише кілька можливостей: що це Антек або ксьондз, якого прикривав коваль (чи навпаки), або коваль і ксьондз разом, у змові. Ще один варіант: коваль і ксьондз чомусь збрехали про те, що вони весь час сиділи на призьбі, а насправді — кудись пішли, і в хату прослизнув хтось інший. Або ж батьки хлопців повбивали одне одного, але це останнє здавалося мені ледь імовірним.

— Шість можливостей, ага, — Хуберт покивав. — Більше бути не може.

— Але ж ні, є ще й сьома.

— Лис? — очі хлопця розширилися. — Ти ж не хочеш сказати, що трирічна дитина…

— Ні, що ти!

— Тоді хто?

— Ніхто, у цьому й річ. Антек бавився з молодшим братом, як Лис і сказав, а батьки поралися у великій кімнаті. Більше там нікого не було.

— Нічого не розумію.

— Це був нещасний випадок. Неймовірний, дурнуватий нещасний випадок, який не трапився б, якби не магія.

Вона уявила це, на кілька хвилин відклавши думки про матір: Кароль Квітень заходить до хати й говорить дружині, що коваль і ксьондз прийшли поговорити з Антеком. Жінка частує гостей кисляком. Тепер батьки повинні погукати сина, але вони зволікають, бо ані вугляр, ані його дружина не мають причин якось занадто любити чи шанувати найповажніших мешканців села. Думають, що зробити в цій ситуації, вони злі на хлопця, але не бажають, щоб у його виховання втручалися чужі люди. Кароль машинально продовжує роботу, яку перервав прихід гостей. Скажімо, має намір трохи відремонтувати шафу, де один із цвяшків уже наполовину прибитий (Ніна пам’ятала, як він стирчав з деревини). Тож бере сокиру, розвертає її і… не потрапляє, сокира відлітає, а вістря устромлюється чоловікові у голову. Дружина біжить йому на допомогу, перечіпається і б’ється лобом об гострий куток печі (її тіло лежало біля пічки). Можливо? Авжеж ні, шанс на щось подібне — один до мільйона. Але втрутилася магія, яка зробила так, що сталося майже неможливе.

— Навіщо магії вбивати батьків Антека? — запитав Хуберт.

— Оскільки він зробив те саме, що і я. Мені здалося, що я така мудра, але ж я була не першою, а другою. Антек також додумався, що не обов’язково бути сиротою, щоби скласти янгольський тест. Прочитав Юзефову книжку, пішов у костьол і переміг почвару. А магія вирішила, що коли він — сирота, то, звісно, не може мати батьків, тож Кароль і Данута мусили померти. Тепер розумієш? Саме це сталося, коли я розмовляла по телефону з матір’ю — і вона одразу відчула себе погано.

— Янгол знав, що так має скінчитися?

— Не уявляю. Може, й ні, бо вони ж і самі не знають, як запрацює їхня магія на Землі, — Ніна застогнала, наче раптом заболів живіт. — Що я наробила…

— Чекай, але ж це не має сенсу. Якщо Антек був тим самим сиротою, то яким чином після його смерті привидів раптом стало більше? Це дійсно було прокляття?

— Ні. Не було ані вбивства, ані прокляття. Проблема в тому, що янгол витягнув Антека трохи раніше, ніж хлопець закінчив тест. Так мені здається. А потім Антек помер, янгол зник, і більше не було перешкод, щоби привид відродився, звільнився — і навіть щоби їх побільшало.

— Звучить справді складно, — буркнув Хуберт.

— Аж ніяк, — Ніна потягнулася за чаєм. Гарячий солодкий напій трохи її заспокоїв, а розмова призвела до того, що вона не зосереджувалася вже так сильно на думках про найгірше. — Це… просто біологія. Янгол тримає привида на прив’язі, Антек був його природним ворогом, як вовк — ворог зайців. Але що відбувається, коли в лісі забракне вовків?

— Вони починають розмножуватися, — договорив Хуберт.

Ніна кивнула. У глибині будинку почувся дзвоник, і дівчина миттєво забула про привидів, вовків і зайців. Застигла, напружилася, прислуховуючись до тихої розмови, а потім до звуку кроків.

До зали увійшла Ева Вішневська.

— Твоя мама одужає. Стався серцевий напад, але небезпеки для життя немає.

Ніна розплакалася від полегшення.

— Бачиш, усе не так уже й погано, — сказав хлопець. — Усе нормально.

Ніна труснула головою.

— Ні. Уже ніколи я не зможу повернутися додому або навіть поговорити з батьками по телефону, бо цим я їх уб’ю. Я тепер справжня сирота. У мене є батьки, але я сирота.

Наступного дня вранці до будинку Еви Вішневської під’їхав поручник Лис.

— Плани трохи змінилися, — сказав чоловік. — Далі ви поїдете зі мною.

Ніна не заперечувала, запитала тільки, чи бачився Лис із її батьками. Поручник кивнув.

— Я пояснив їм ситуацію, наскільки це було можливо.

Дівчина апатично кивнула — усю ніч проплакала й тепер відчувала дивну байдужість. Вони з Хубертом були вже зібрані, та й у них не було багато речей. Ніна залишила Еві Вішневській «Клінічну психіатрію», попросивши віддати її Пьотрекові. Жінка пообіцяла, що зробить це. Здавалася симпатичною, але що з того? Лис теж міг справляти таке враження.

«Що він сказав моїм батькам? — роздумувала Ніна, уже сидячи в машині. — Чи мама досі вважає, що це моя вина? Що я сама влізла у проблеми?».

Ніна віддала би півжиття, аби все пояснити й попрощатися з батьками, але не могла цього зробити. Навіть написання листа не було безпечним. Вона лише отримала записку від тата, просто кілька фраз:

Кажуть, будь-який контакт між нами є небезпечним, тож напишу коротко: мама почувається добре й невдовзі має вийти з лікарні. Шимек уже здоровий. Ми будемо на тебе чекати і ніколи не втратимо надію, що знайдеться спосіб, аби ти повернулася. Ми тебе любимо. Будь обережною, Ніно.

«Знайдеться спосіб, аби ти до нас повернулася» — Ніна також учепилася в цю надію.

Вони поїхали на північ, у бік Щецина. У машині панувала похмура тиша, Хуберт читав позичену в Еви Вішневської книжку, Лис зосередився на дорозі. Ніна пальцем обмальовувала сліди, які залишали на склі краплі дощу. Осінь закінчувалася, скоро мала настати зима, а з нею — перші свята без батьків. Потім перший новий рік і канікули. А тоді — ще й ще.

У її горлі знову народжувався плач.

Вони зупинилися в Сулехові, неподалік Швебодзіна.

— Ви голодні? — запитав Лис. — Попереду дві години їзди, якщо хочете поїсти — краще скажіть.

Ніна й Хуберт синхронно заперечили.

— Нормально, але нам все одно треба зробити перерву. Півгодини, добре? Я дам вам гроші на оранжад і тістечка, якщо не бажаєте обідати.

Вони вийшли. Сіяв дрібненький дощик, люди не стільки ходили по вулицях, скільки пробиралися під захистом парасольок, які шарпало вітром. Хуберт здригнувся, коли холодна крапля впала йому за комір.

— Пішли, знайдемо якусь кав’ярню, — запропонував він. — Немає сенсу тут стояти.

— Ми можемо піти до костьолу, — Ніна вказала на великий будинок із цегли й каміння.

— Навіщо? Адже ти стала атеїсткою.

— Щоби подивитися.

— Ну добре, нехай.

У костьолі було холодно, але принаймні сухо. Ніна перехрестилася (деякі рефлекси важко викорінити), а тоді взяла на себе роль гіда.

— Це готика, можна її упізнати за вікнами і «зоряною» стелею. Бачиш? Має форму зірки. Таке склепіння постало з хрестово-реберного і є досить простим; далі, у нефі, ми маємо вже складніше склепіння, мережеве… — вона замовкла, оскільки до них приєднався Лис.

— Говори далі, — сказав поручник. — Це цікаво.

— Але олтар тут пізніший, оту картину написано десь у вісімнадцятому столітті й… Вас же насправді геть не цікавить історія мистецтва, правильно?

— Не дуже, — зізнався Лис. — Хоча я охоче дізнався б про олтар трохи більше.

— Ви знову намагаєтеся бути милим. Певно, для того, аби я на щось переключилася і не думала про батьків.

— Знаю, — Лис здавався зніченим. — Треба потренуватися бути несимпатичним.

— Це не смішно, — Ніна підвищила голос.

Хуберт, не звертаючи на них уваги, роздивлявся на картині Ісуса, знятого з хреста.

— Вибач, — сказав поручник. — Ти можеш мене ненавидіти, якщо так тобі легше. Так, я і гадки не мав, що мій брат відкрив спосіб стати «тим» сиротою. Це не була пастка, якщо ти про це думаєш.

— Не думаю, — буркнула дівчина, хоча таке дійсно спадало їй на думку. — А якби ви справді хотіли бути милим, то забули би про всі ці справи й відвезли мене з Хубертом до першого-ліпшого дитячого будинку. Разом ми впоралися б.

Це була правда. Ніна вже думала про таку можливість. Навіть найгірший сирітський будинок не здавався би страшним, якби вони могли допомагати одне одному.

Лис похитав головою — хоч як дивно, це було схоже на справжній смуток. Або ж смуток, який видавався справжнім.

— Це не так просто. У тебе є магічні здібності, які ти не опанувала, а це означає, що вже ніколи й ніде ти не будеш у безпеці. Якщо залишишся з нами, ми можемо певною мірою тебе оберігати, якщо ні — рано чи пізно тебе впіймають, відвезуть до якогось Інституту й протестуть. Що тоді?

— Але ж офіційно я вже мертва, правильно?

Лис із легким ваганням кивнув.

— То чому мене мають шукати? — натиснула Ніна.

— Я не стверджую, що тебе шукатимуть. Досить і того, що тобі не пощастить. Наприклад, хтось помітить, що ти інколи дивно поводишся, — і донесе на тебе.

— Тобто я приречена працювати на вас. Ясно, дякую, я зрозуміла, — Ніна розвернулася до високих готичних вікон, у які стукотів дощ. Уперше вона цілком зрозуміла, в яку ситуацію потрапила.

Уже не розглядатиме з татом альбоми з історії мистецтва, не з’їсть обід, який мама приготувала спеціально для неї. Не піде з батьками у парк чи в кіно, не поїде на екскурсію. Не обіграє брата в шахи, не пожартує з його перших шкільних закохань, а він не глузуватиме дурнувато з її першого хлопця. Вона не почує від матері, що має надягти капелюха, а від тата — що у тринадцять років ще ранувато робити макіяж. Батьки не привітають її з тим, що вона піде до ліцею, а якщо Ніні не пощастить — то і з випускними іспитами чи закінченням навчання. Якщо їй хоч трохи пощастить, то побачить їх через кілька років, коли і вони, і вона будуть уже іншими людьми: це все, на що дівчина могла розраховувати.

Може, Лис говорив правду і в цьому дійсно не було його провини, а може, й ні. Зараз це не мало значення. Дощило, повітря в костьолі загусло від магії, важкі дубові лавки наче ворухнулися. Поручник терпляче чекав. Ніна машинально підвела долоню до обличчя, але не знайшла крові, яка текла б з носа. Хоч би що блокувало її силу, воно припинило діяти. «Я можу розвалити весь цей костьол», — подумала дівчина, і на якусь мить була близька до цього. Тільки що б це дало?

Хвилина минула, напруга спала.

— Ходімо? — запитав Лис, наче нічого не сталося.

Вони приєдналися до Хуберта, який чекав біля виходу, сіли в машину й поїхали далі.

Зупинилися через дві години в невеличкому містечку. Першим вийшов хлопець. Узяв із багажника рюкзак, попрощався з Ніною і вирушив до будинку з червоної цегли. Його супроводжував великий чоловік у сутані монаха.

— Це монастирська школа, — сказала Ніна.

— Від тебе це не приховати, — визнав Лис. — Твоя — жіноча — на другому боці міста.

— Ви комуністи, а віддаєте нас до монастирської школи?!

— Це єдині дві школи з інтернатом, які приймають підлітків вашого віку, усі інші — для учнів ліцеїв чи для технікумів.

— Я атеїстка.

— Ти впораєшся, я в тебе вірю.

Ніна стиснула губи. Через п’ять хвилин вона забрала валізку й вийшла. Мила пухкенька монашка чекала перед будинком, мокнучи під дощем. Дівчина не попрощалася, просто пішла в той бік. Машина позаду рушила з місця, шини заскреготіли по мокрій рінні раз, а тоді другий — коли водій здав назад. Ніна не озиралася — навіщо їй це робити? Тут на неї чекало нове життя, принаймні на якийсь час вільне від Лиса та його товаришів.

І тоді, як на біду, її наздогнало минуле.

Та мить вагання в костьолі, перш ніж поручник кивнув: мовляв, так, Ніна офіційно мертва. І день, коли вона отримала червону картку, а тоді сиділа під дверима, дослухаючись до стукоту чобіт. Що сказали ті чоловіки?

«Ми прийшли по червоні картки». А потім: «…правильно?». Яке ж там було недочуте слово?..

На здивування монашки, Ніна кинула валізку, розвернулася і побігла до машини, що саме рухалася до виїзду. Вдарила долонями у скло з боку водія. Лис сповільнився й опустив скло.

— Що сталося?

— Вони назвали цифру, — сказала вона.

— Які такі «вони» і що за цифра?

— Ті, хто прийшов по дітей з червоними картками. Сказали: «Шестеро, правильно?». Це значить, що хтось помер замість мене, так? Бо не могли ж забрати п’ятьох замість шістьох, це не та цифра, в якій можна помилитися. Ви взяли мою картку й причепили комусь іншому? Тому, хто не повинен був померти?

— Нонсенс, ти, мабуть, погано почула. Крім того, подумай трохи: якби я дав комусь твою картку, то навіщо ховав би тебе потім на четвертому поверсі? Йди всередину, ти вся мокра, а та монашка і так дивиться надто підозріло.

Ніна відступила від машини, Лис рушив та хутко зник з очей. Дівчина обернулася до монашки, яка справді дивилася недовірливо.

— Я забула попрощатися, — сказала Ніна, підіймаючи валізку.

Аргумент поручника звучав переконливо — так вона думала п’ять перших секунд. На шостій усвідомила, що ці слова переконливі стосовно інших кодів, але не Ніни, Тамари, Яцека чи Хуберта. Бо вони, про що дівчина не думала раніше, не були анонімними: через їхню втечу вони стали відомими. А якщо Ніна перетворилася з «коду 77WR» на «ту дівчину, яка намагалася втекти», то її треба було переховувати — на той випадок, якщо Метелик надумала б похвалитися, що дала червону картку «тій дівчині», а потім хтось помітив би Ніну в загальній залі. Авжеж, тоді кількість в’язнів не збігалася б — от тільки чи справді перед нападом привидів Видра й Жук хотіли перераховувати дітей? Але, може, Лис знайшов якийсь вправний спосіб, щоби кількість збіглася, може…

Вона може й далі крутити всі ці «може» або запхати сумніви вглиб свідомості й хоча б на хвилину повірити Лису.

Переступаючи поріг нової школи, Ніна обрала віру.