Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, в якому Ніна разом із друзями йде в село, де знаходить нові таємниці

Ніна притулилася лобом до залитої дощем шибки. По той бік не бачила ліхтарів перед фабрикою, самий лише морок, що причаївся назовні. У тому мороці був ліс, а в лісі… вовки, як сказав Лис. А може, навіть щось небезпечніше.

Вона чекала півтори години на самоті в кімнаті, яка, здавалося, була створена, щоб у ній сиділи й нервували. Тут були стіл і два стільці, але окрім цього — жодних меблів, стіни мали колір сірої жовчі, на підлозі лежав вигорілий, колись, здається, темно-червоний килим. Усе було чисте, підлога, схоже, тільки-но витерта, на столі ані сліду пилюки, але це чомусь іще більше пригнічувало Ніну. Вона подумала про «прибиральну групу», яка, мабуть, тут попрацювала. Може, у ній був Маріуш?

Хлопець, який отримав червону картку, хай там що це означало.

Напругу майже неможливо було витримати — наче перед важкою контрольною, коли людина водночас боїться і мріє, аби все це вже залишилося позаду. Двічі дівчина чула в коридорі стукіт важких військових чобіт, і двічі хтось проходив повз двері, а її серце підстрибувало до горла. Коли кроки віддалялися, вона відчувала розчарування, що це не по неї, що їй і далі доведеться сидіти й нервувати.

Ніна підійшла до дверей і натиснула клямку — вони були відчинені, дівчина перевіряла вже кілька разів, але й надалі не насмілювалася вийти. Зрештою, куди тікати? На фабриці її швидко знайдуть, а до лісу вона піти не може. Не зараз, у сутінках і під дощем, коли там буде темно, наче у склепі.

У коридорі знову пролунали кроки, і Ніна завмерла. Мить тому вона хотіла, аби все закінчилося, а тепер віддала б свою найкращу сукню за ще кілька хвилин чекання.

Кроки зупинилися перед дверима, дівчина стримала дихання. Клямка клацнула, і за мить до кімнати увійшов невеличкий сірий чоловічок. Під пахвою він ніс пузату течку, а другою рукою притримував окуляри, що раз у раз зсувалися з носа.

— 77WR, правильно? — запитав.

Вона кивнула.

— Можеш звати мене поручником Голубом. Зараз ми поговоримо.

Усівся за стіл, розклав папери і якийсь час про щось мимрив. Ніна нервувала, сидячи на другому стільці. Сірий чоловічок і справді здавався сірим: волосся мав посивіле, а шкіру — нездорового відтінку, наче вже давно не виходив на сонце. Справляв враження трохи запиленого — аж хотілося узяти щітку й пройтися по ньому. Дівчина легко могла уявити, як він сидить, заростаючи павутинням, десь на забутому всіма складі, серед стосів усяких папірців.

— Розкажи мені про останні канікули, — сказав він, підводячи на неї погляд. В одному оці в нього розірвався капіляр, і червінь, що розлилася по білку, була єдиною кольоровою плямою в усій його сірості.

Ніна здригнулася. Чекала на подібне, авжеж, але все одно напад паніки був наче раптове занурення під воду.

— Я… Мої батьки мають замало грошей, щоб відсилати нас, мене й мого брата, у табір, тож канікули я провела в місті. У Вроцлаві, це ви, напевне, знаєте, бо я там живу. Було непогано, моя приятелька, Агнешка, теж нікуди не виїжджала, тож ми трималися разом. Ходили засмагати на Одер і до Щитніцького парку. Раз пішли у зоопарк, але мені не сподобалося, усі тварини там здавалися страшенно нещасливими. Це неправильно — замикати тварин у клітках два на два метри, коли вони повинні бігати саваною, чи не так? Або джунглями. Я впевнена, ви не захотіли б жити в таких умовах. Тому я більше люблю кіно. Ми були на файному фільмі про принцесу, якій набрид придворний етикет, і тому вона втекла, щоби подивитися на місто, а потім зустріла журналіста, який у неї закохався. Усе це відбувалося в Римі. Я хотіла б якось поїхати до Рима, побачити Колізей, Форум, фонтан Треві й Ватиканський музей…

Голуб закліпав, ошелешений потоком слів. Ніна й сама була трохи здивована — не думала навіть, що зможе отак говорити, але, схоже, нервова ситуація відкрила в ній приховані раніше родовища красномовства.

Чоловік кашлянув і поправив окуляри.

— Гм, то що, ти нікуди й не виїздила? Бо тут один хлопець сказав, що зустрічав тебе в місцевості Маркоти…

— Ох, — якусь мить вона хотіла заперечити, але, мабуть, це не мало сенсу. — Я була там дуже недовго.

— Розкажи мені про Маркоти. Ти поїхала туди на запрошення янгола, чи не так?

Вона кивнула.

— Що він від тебе хотів?

Ніна зітхнула, а потім продала Голубові вигадану ними історію. Поручник нічого не говорив, лише крутив, слухаючи її, олівець. Його сіре обличчя демонструвало задуму, наче думками він перебував десь далеко.

— І говориш, що в Маркотах бешкетувала якась потвора?

— Не знаю, чи потвора, — виправила Ніна. — Може, це був просто дикий звір.

— Який викрадав підлітків?

Вона стенула плечима.

— Як вважаєш, що це могло бути?

— Не знаю.

— Ти над цим не замислювалася?

— Не дуже. Лише хотіла повернутися додому. Знаєте, коли людина дуже боїться, то не може багато думати. — Принаймні це було правдою.

— І що сталося з тією потворою?

Вона пригадала мертву Бестію, настромлену на палю, і ковтнула слину.

— Хтось її прогнав. Мабуть.

— Хто?

— Не я, це точно.

— А хто? Якби ти мала вгадати, то на кого б ставила?

Чи ВОНИ саме це й шукали? Підлітка, який переміг Бестію? І що зроблять, коли його знайдуть? Або з нею, бо непросто було сказати, кому приписати заслугу вбивства потвори з Кола. Ніна на мить уявила, кого б із приятелів з тих канікул вона здала б, якби ВОНИ стали її змушувати (наприклад тортурами). Артура? Він у їхній групі був найменш симпатичним…

Відчула себе поганюче. Як вона могла так подумати?! Може, саме це й було найгірше з того, що ВОНИ робили з людиною: наказували обирати, кого з приятелів зрадити першим.

Голуб дивився вичікувально. Ніна похитала головою.

— Я справді не знаю. Була надто зайнята тим, що боялася і ховалася. Яцек, Тамара й Хуберт майже весь час були зі мною, тож це не вони, а щодо інших — навіть не знаю.

Сподівалася, що він на неї тиснутиме, але він ні сіло ні впало змінив тему.

— Розкажи мені про янгола, який був у Маркотах.

Потім він ще розпитував про магію (чи Ніна зауважила щось, що неможливо було б жодним чином пояснити), про Обраного й про їхню опікунку, пані Целіну. Дівчина намагалася, з одного боку, дотримуватися правди настільки близько, як тільки було можливо — щоб Голуб не впіймав її на жодній серйозній суперечності, а з другого — не зрадити нічого, чого зрадити вона не має. Як наслідок, усе звелося до постійного повторювання: не знаю, не звернула уваги, не думала про це. Інколи вона була незадоволена сама собою. Здавалася ідіоткою, точнісінько як і казав Яцек.

Поручник знову спитав про Бестію. Ніна почувалася дедалі більше змореною і вичерпаною, допит щомиті ставав хаотичнішим. До того ж інколи вона могла б закластися, що Голуб навіть не слухає її відповідей. Може, вся справа в тому, щоби її залякати й дезорієнтувати, вона ж мало що знала про методи допитів, а може…

— Розкажи мені про останню ніч, яку ти провела в монастирі.

Вона облизнула сухі, наче кора, губи. Трохи жалкувала, що тут немає Лиса зі склянкою води, зараз вона охоче напилася б.

Ризикнути чи ні?

Вирішила ризикнути.

— Ми всі десь бігали, було чимало криків і гонитви коридорами. А я залишилася сама, сиділа в спальні, скрутившись зі страху. Потім повернулися дівчата й сказали, що не хочуть залишатися тут ані на мить довше й що я можу втікати з ними, якщо захочу.

Чекала, дивлячись на поручника, наче рибалка, який прораховує, чи заковтне рибка гачок. Але не помітила жодної реакції, Голуб тільки зітхнув і відсунув папери.

— Добре, мабуть, на сьогодні все. Повертайся до приятельок.

Вона встигла на вечерю, яку тут розвозили на візку. Миша й Ванда пхали двоповерховий скрипучий механізм залою, повною підлітків, уміло оминаючи поставлені в центрі кімнати печі. Старша жінка наливала в кухлі чай з великого термосу, молодша клала на тарілки скибки хліба з паштетною ковбасою. Як повідомила Тамара, треба було все з’їсти й випити раніше, ніж візок доїде до кінця зали, а потім віддати посуд, бо інакше Миша могла запам’ятати повільного в’язня і позбавити його наступної вечері. Ніна думала, що не зможе нічого проковтнути, але тільки-но надкусила хліб, зрозуміла, наскільки зголодніла, і дві скибки зникли із блискавичною швидкістю.

Після вечері в них залишилося десь півгодини до душу, тож вони використали цей час для розмови з хлопцями. Цього разу вони сиділи на ліжку Яцека — уся четвірка з напруженими обличчями.

Маріуш не повернувся, і, здавалося, ніхто й гадки не мав, що з ним сталося.

— Я питав про ту червону картку, — сказав неохоче Хуберт, — але не почув нічого конкретного, самі лише плітки. Знаєте, хтось чув від когось, а той ще від когось. Ніби тих, із червоними картками, забирають до якоїсь кімнати і там замикають, а потім чути тільки крики. Або вивозять у ліс, дають лопату й наказують копати собі могилу, а тоді стріляють над тією могилою в голову. Або…

— Досить, — простогнала Ніна, якій стало погано.

— Ми повинні знати факти, — зауважила Тамара. — Особливо ти, якщо вже хочеш бути детективом.

— Це ніякі не факти, це вигадки, — обурилася Ніна. — Хуберт же сам сказав. Маєш щось конкретне? — звернулася до хлопця, а той похитав головою.

— Ні. Ніхто не знає навіть, звідки взявся вислів «отримати червону картку» і що це означає. Інколи в «червонокартківців» іде кров з носа, очей чи вух, а інколи хтось просто не повертається з допитів.

Ніна насупилася, бо їй дещо спало на думку.

— А де саме ти працюєш?

— Я ж казав тобі: це наче архів.

— Так, але що саме ви там робите?

— Нам дають протоколи допитів, а ми позначаємо відповіді на спеціальних стрічках, кожен код має свою, а потім вкладаємо їх у машину, яка робить на тих стрічках дірки.

У Ніни блиснули очі.

— Чекай, але ж це значить, що ти можеш довідатися, що таке ті червоні картки і що ці люди від нас хочуть! Досить порівняти…

— Вважаєш, що я про це не думав? — перебив Хуберт. — Але це не настільки вже й просто, бо вони все шифрують, не тільки відповіді, а й запитання також. Самі лише цифри, літери та якісь дивні позначки. З того нічого неможливо зрозуміти.

— Спробуй хоча б порівняти стрічку Маріуша з нашими й побачити, чим саме вони відрізняються. Принаймні ми тоді знали б, чи не загрожує червона картка й нам.

Хуберт зітхнув.

— Добре, можу спробувати. Який у нього був код?

«Був», не «є». Ніну боляче зачепило, що вони говорять про Маріуша в минулому часі, і вона відчула себе ще гірше.

— Хтось пам’ятає? — Хуберт глянув на друзів.

— Я ні, — похитав головою Яцек.

— Я також ні, — буркнула Тамара. — Навіть не запитувала, правду кажучи.

Ніна вимушена була визнати, що також не запам’ятала. Прокляття. Як для детектива вона виявилася не дуже й метикуватою.

— Спробуйте розпитати хлопців, поряд із якими він спав, може, вони запам’ятали, — сказала. — Або людей із його групи. Або, може, хтось пам’ятатиме код іншої людини, яка отримала нещодавно червону картку. Ми мусимо зібрати інформацію, і що більше — то краще. Почнімо з того, про що вас розпитували на допитах.

— Чи віримо ми в Бога, — озвався Яцек. — Я думав, що вони мене якось покарають, якщо я відповім «так», бо це ж комуністи. Але вони тільки щось записали в своїх паперах.

— Я сказала, що це не їхня справа, — захихотіла Тамара.

— А вас питали, чи ви сироти? — Ніна глянула на трійцю, вони кивнули.

— Навіщо їм сироти? — дивувався Яцек.

Тамара знизала плечима.

— А навіщо янголам Обраний? Сироти, вони ж, розумієте…

— Магічні? — підказала Ніна.

— Саме так, магічні. Так їх зображено в усіх казках і легендах, правильно?

Ніна поволі кивнула. Ще нещодавно така аргументація здавалася б ідіотською, але в цьому новому, зміненому янголами світі це мало сенс.

— Ти зізнався? — Тамара глянула на Хуберта.

— У чому?

— Що ти сирота. Єдиний серед нас.

— Я не сирота, — обурення залишило на блідій шкірі хлопця червоні плями. — Мій тато досі може бути живий.

Хуберт був позашлюбною дитиною, а його батько, з того, що Ніна знала, ніколи не цікавився ані сином, ані його матір’ю.

— І саме це ти й сказав на допиті? Що твій батько, можливо, досі живий?

Хуберт відвернувся.

— Я сказав, що знаю, що він живий, — відповів, помовчавши. — Бо я отримав від нього кілька листів, і тільки потім наш контакт обірвався. Я збрехав, розумієш? Хотів лише… — стенув плечима, а Ніні стало його шкода.

Він хотів лише, щоб це було правдою.

— Добре, — запевнила вона поспішно. — Краще не зізнаватися, якщо вже ми не знаємо, навіщо їм сироти.

— Мабуть, ні для чого хорошого, — втрутився Яцек.

— Мабуть, ні для чого хорошого, — погодилася Ніна і почала прикидати, яку інформацію треба зібрати.

— По змозі ми повинні отримати план фабрики. І зрозуміти, які тут є групи окрім тих, у яких працюємо ми. Може, завдяки цьому ми дізнаємося більше про те, що вони роблять. І про що запитували на допитах в інших хлопців і дівчат. І ще — чи хтось має магічні здібності…

— У такому ніхто не зізнається, — зауважив Яцек. — Тут ніхто нікому не довіряє.

— Ну то ми повинні зробити так, щоб нам довіряли. Повинні…

— А навіщо, га? Адже завтра ми все одно втечемо, — Яцек глянув на Тамару й Хуберта, шукаючи підтвердження.

Ніна гмикнула.

— Власне, щодо цього…

— Боїшся?

Вона роздратовано трусонула каштановою чуприною і прибрала набік волосся, що впало на очі.

— Я просто думаю, що буде нерозумно, якщо ми чкурнемо, а потім виявиться, що в селі ніхто не допоможе. Що тоді? Хочеш піти лісом без жодної підготовки?

— То що ти пропонуєш?

— Піти в село, роззирнутися навколо, а в разі чого повернутися.

Яцек пирхнув.

— Ти жартуєш, чи що?

— Вона має рацію, — втрутилася Тамара. — Я не боюся йти до лісу, але така мандрівка — чиста маячня. Я не хочу скінчити в череві голодного вовка або іншого звіра. Ми повинні перевірити, чи можуть люди в селі нам допомогти, а якщо ні — то повернутися і розробити інший план.

— Ага, і як ти хочеш це перевірити?

— Я можу вдати хлопця, який загубився в лісі, — запропонував Хуберт, а потім зіщулився, затремтів і застогнав. — Прошу, я з ранку нічого не їв, мені так холодно…

Вийшло пречудово, Ніна відчула, як шкірою поповзли дрижаки. Таємничий батько Хуберта був, мабуть, актором, причому непоганим — вона була в цьому впевненою.

— Нормально. Але не говори, що ти втік з Інституту. Нехай вони самі здогадуються, а ми тим часом…

— Перевіримо, як вони ставляться до людей звідси, ага.

— Яцеку? — Ніна глянула на пухкого хлопця, і той замислено кивнув.

— Хай буде так.

Вони доопрацювали подробиці, а потім, коли дівчата вже хотіли повертатися до себе, Хуберт затримав Ніну.

— Ти не позичиш мені щось почитати? Поряд зі мною сплять страшенно нудні хлопаки, з ними навіть не порозмовляєш…

— У мене є підручники, бо мене забирали зі школи, але польська чи біологія тебе напевне не зацікавить, еге ж?

— Так, — Хуберт був старший за Ніну на рік, тож програму її класу вже пройшов.

— А ще я маю тільки «Клінічну психіатрію». Досить цікава, але страшенно похмура.

— Згоден і на таке, — Хуберт виразно пожвавився при звістці про похмурість.

Дівчина ледве встигла принести йому книжку, як Видра криком почала зганяти дівчаток у душову. Ніна зціпила зуби. «Я це витримаю, — подумала. — Адже загальне купання — не найгірше, що могло зі мною статися».

Цього разу їй хоча б вдалося не розплакатися.

Потім вона лежала під ковдрою, тремтячи від холоду, із поглядом, втупленим у темряву, а та була густа, наче на дні криниці. Прислухалася до потріскування вогню у пічках, до стукоту чобіт Видри й думала про те, як вони вчотирьох розмовляли на ліжку Яцека.

Тільки тепер вона зрозуміла, що всі її слухали — ну, принаймні більшу частину часу, поки Яцек не почав із нею сперечатися. Сказала, що мусять зібрати інформацію, а вони одразу це прийняли. Наче в тому, що Ніна вказує їм, як треба вчинити, немає нічого дивного. І це сталося саме по собі, цілком природно. А на неї раптом навалилося відчуття відповідальності, бо було схоже, що друзі всерйоз сподіваються, що вона знайде вихід зі складної ситуації.

Що вона «щось придумає», як придумала тоді, коли в монастир хотіла пролізти Бестія-з-Кола.

«Але я не зможу, — сумнівалася Ніна. — Бестію подолати легше, ніж цілу армію комуністів».

Скрутившись у клубок, вона намагалася думати про щось приємне. Наприклад, про неділю вдома (а завтра саме мала бути неділя), але все одно весь час непокоїлася: за Маріуша, а передусім за їхню четвірку, та й за себе саму. Чекала й пострілів, як минулого вечора, гуркоту, що роздер би темряву, стлумлений товстими мурами, і змусив би її серце нестися шаленим галопом. Натомість вона почула лише стукіт по трубах.

Стук, стук, СТУК, два слабші, один сильніший. А потім СТУК, стук, СТУК. Тихий, але настирливий стукіт, що йшов десь знизу, наче хтось, ув’язнений глибоко під землею, намагався з нею порозумітися.

СТУК, СТУК, стук, стук.

«Азбука Морзе, — подумала вона, потроху програючи втомі. — Я повинна записати це, а потім поговорити з Яцеком». Але перш ніж вона потяглася за зошитом і олівцем (у темряві це було б непросто), занурилася у сон.

Вони зустрілися наступного дня після роботи, біля дірки в огорожі, про яку повідомила Тамара.

— Сьогодні ми вже одну таку залатали, ця лишилася на завтра, — заявила дівчина, присідаючи в багнюку й дивлячись крізь діру в дротяній сітці на недалекий ліс.

— То як ми вийдемо потім, якщо сьогодні доведеться повернутися? — запитав Хуберт.

— Я можу заплутати дріт так, щоб його вдалося зняти.

Ніна вирішила, що це досить непогана ідея. Яцек роззирнувся.

— Ходімо? — запитав.

Діти кивнули.

«А що, коли ВОНИ помітять наше зникнення?» — думала Ніна, пролазячи під огорожею. Теоретично в’язнів перераховували тільки ввечері, коли вони вже лежали в ліжках, але ж існувала можливість, що когось із їхньої четвірки викличуть на допит.

«Не думай про це, — наказала вона собі. — Ти в будь-якому разі нічого із цим не зробиш, тож немає сенсу непокоїтися».

Вона незадоволено глянула на обквацяну спідницю, а потім побігла за друзями, які вже зникали серед дерев.

Ніна вперше опинилася в хащах. Стовбури дерев були тут товстезними, наче колони. Крізь стелю з гілля, що густо переплелося, ледь продиралося каламутне світло листопадового дня. Мох на повалених деревах світився у напівмороці млявим зеленкуватим блиском, товста ковдра опалого листя прогиналася, наче м’який килим. Тріск гілочки під черевиком здавався пострілом із пістолету, і Ніна легенько здригалася. Усі мимоволі стишували голос, наче були в костьолі.

Друзі йшли на північний схід, у напрямку села. П’ятнадцять-двадцять хвилин швидкого маршу, казала Ніна, але тепер засумнівалася.

Що, коли вона погано прорахувала відстань? І через це загубить дорогу або й справді зустріне в лісі голодних вовків?

— Ви розмовляли з приятелями Маріуша? — запитала, щоб зайняти думки чимось корисним. — Хтось згадав, який у нього був код?

У відповідь усі лише заперечно похитали головами. Також ніхто не зміг згадати коди інших дітей з червоними картками. Зате Яцекові вдалося дізнатися, що в Інституті є ще одна мала групка, позначена літерою «F», до обов’язків якої належить доглядати собак.

— Хлопець, який спить на два ліжка далі, входить до неї, — проінформував він пошепки. — Нібито вісім вівчарок, великих, наче телята, і лютих, наче дияволи. Сидять замкнені в клітках позаду фабрики. Двічі на день їх годують кашею із сирим м’ясом.

— Навіщо тут собаки? — запитав Хуберт, але відповіді не дочекався, бо вони саме побачили між деревами дах першої хати. Низький, наче придавлений до землі, і порослий бурою травою.

Навколо панувала тиша, яку порушували тільки подихи вітру, що хилитали гілля. Але ж з такої відстані вони вже мали б почути звичайні звуки села: кудкудакання курей, рохкання свиней у сараях і гавкання сільських цуциків. Вони повинні були відчути дим з коминів і гострий запах гною, а тим часом до ніздрів долинав лише запах лісу: мокрий, рослинний та землистий.

— Щось тут не так, — Тамара сказала те, про що Ніна тільки подумала.

Хата справляла враження мертвої. Порожні вікна — наче випалені очні ями. Відчинені двері сумно хилиталися на завісах, які ледь рипіли під подихом вітру: рип, рип, праворуч, ліворуч.

— Боже… — прошепотів Яцек.

Невеличкий садочок був оточений кривим плотом, частина дощок паркану вже лежала на землі й поростала хвощем. Тамара зачепилася за заіржавлені граблі й вилаялася. У курнику вони знайшли розкидані пташини кістки, у сараї — неповні скелети двох корів, дочиста обгризені мурахами.

Ніна із серцем у горлі відступила. Друзі йшли за нею мовчки, навіть Тамара мала невпевнений вираз обличчя. Навколо панувала цвинтарна тиша.

— Це село… — почав Хуберт.

— Воно абсолютно мертве, — закінчила Тамара.

Яцек крутився поблизу.

— А ви помітили, що ніде немає людських кісток? Багато тварин, але жодної людини?

— Може, усі втекли? — запитала в повітря Ніна.

— Залишивши корів, свиней і курей? І собак? — Яцек копнув пожовклий череп, що валявся у траві.

У Ніни стиснулося серце. Вона подумала про корів, що розпачливо мукали, аж поки в них не розірвалося вим’я, повне молока, про собаку, кинутого хазяями, залишеного на поталу в селі, що помирало. Спочатку пес, мабуть, лазив у курник і живився птаством, що здихало, потім здичавів і навчився жити в лісі. А пізніше, коли зістарився, приповз на місце, яке знав найкраще за все, щоб тут померти. Може, навіть думав до самого кінця, що хтось із хазяїв по нього повернеться і догляне…

Ніна витерла сльози. Яцек моргав, наче йому щось потрапило до ока, Хуберт відвернувся. Тамара сиділа на порозі однієї з хат.

— Боже, — простогнала вона. — Що тут сталося?

Ніна та Яцек сіли поряд, Хуберт відійшов до паркану й задивився удалечінь, на розлогий явір. Вітер шарпав його світле, майже біле волосся і поганеньке пальто, куплене, схоже, у ті часи, коли хлопець був сантиметрів на десять нижчий. Що з ним станеться, коли ВОНИ нарешті його відпустять? Якщо відпустять. «Напевне, потрапить до дитячого будинку», — подумала Ніна. Їй було шкода Хуберта: спершу він жив із божевільною матір’ю, потім зі склеротичною бабцею, яку більше цікавила мертва донька, аніж живий онук, а тепер на нього чекала доля сироти у державному або монастирському притулку.

Нінина мати повторювала, що життя сповнене смутку і що лише після смерті людину чекає нагорода на небі. Ніна завжди з цього сміялася, а тепер була схильна погодитися. Життя, якщо говорити загалом, і справді не цукор.

— Нам треба повертатися, — буркнула вона, але ніхто не зрушив з місця, наче смуток, що панував у цьому місці, придушив усіх своїм тягарем. Тамара малювала гілочкою на землі якісь візерунки, Яцек, зазвичай непосидючий та енергійний, сидів, осоловілий, зіщулившись від холоду.

Ніна обійняла коліна руками. Може, настав час нарешті це сказати?

— Слухайте, — почала невпевнено. — Мені дещо спало на думку… Тільки не ображайтеся, добре?

— Гм, — пробурмотів Яцек.

— Давай, мала, — підтримала її Тамара.

— Мене допитували вчора, і мені здалося, що вони… що насправді не цікавилися тим, що я можу сказати. Наче наперед знали, що трапилося в Маркотах, і наче зовсім не мали потреби витягати з мене все те. Я навіть раз спеціально помилилася, сказала, що була з вами, а потім — що сама. Зазвичай, як мені здається, слідчий повинен скористатися можливістю і дотиснути в’язня, а цей — аж ніяк. Та й вам також якось надто легко все зійшло з рук. Хуберт збрехав, що не був у Маркотах — і все, а Тамара послала їх…

— Тоді навіщо взагалі ці допити? — старша дівчина насупилася.

— Щоби зламати нас. Так мені здається. Тому я мусила спочатку довго чекати, і тому вони постійно всіх штовхають та кричать. І ця праця… Сьогодні Миша побачила, що я закінчила чистити картоплю, а більше нічого робити не мала, тож вона наказала нам натирати великий заіржавілий самовар, що геть не мало сенсу, бо ніхто б його не став використовувати. Усе наче лише для того, аби ми ні на мить не змогли відпочити, наче ми постійно повинні бути змореними…

— Наглядачка в нашій групі абсолютно така сама, — буркнула Тамара. — Рись безперервно верещить і кудись нас жене. Я вже навчилася, що треба вдати, наче ти постійно зайнята, бо інакше одразу знайде якусь іншу справу.

Ніна кивнула.

— Тому я і вважаю, що ці допити — вони наче… ні до чого, розумієте? Принаймні щодо нашої четвірки. Вони чудово знають, що ми були в Маркотах і що саме там трапилося.

— Звідки вони це знають? — насупився Яцек. — Вважаєш, хтось нас зрадив?

— Саме так вона й уважає, — спокійно відповіла Тамара. — Точно, Ніно?

Дівчина неохоче кивнула.

— Лис і Сова не заявилися в мою школу випадково. Приїхали спеціально по мене, а малого Лукаша взяли принагідно.

— Ти не можеш цього знати, — втрутився Яцек.

— Лис називав мене на уроці Ніною.

— Але ж так тебе звуть.

— Ні. Вірніше — так, але ні. В усіх офіційних документах написано: Яніна Панкович. Той, хто просто зазирнув би до класного журналу, сказав би: «Янка», «Яся» або якось так. Ще ніхто з власної волі не називав мене Ніною.

— Хіба що він чув про тебе раніше, — підсумувала Тамара. — А ми всі з’явилися в Інституті раніше за тебе. Зрозуміло, це не я, але ти маєш тільки моє слово, правильно?

Яцек почервонів.

— Я також нікому нічого не казав. Мабуть, це Маріуш.

Ніна похитала головою.

— Він не знав мою адресу і прізвище.

— Тоді Хуберт. У Маркотах він весь час поводився дивно, а тепер теж щось комбінує. Де він, до речі?

Мов за командою, вони глянули туди, де тільки-но стояв світловолосий хлопець: там було порожньо.

Ніні довелося погодитися. Може, вона не стільки підозрювала Хуберта, скільки — доведись обирати — ВОЛІЛА б, аби це виявився саме він. Яцека й Тамару вона полюбила майже одразу після приїзду до Маркот, і відтоді вони трималися разом. Хуберта ж — справжнього Хуберта, а не хлопця, якого він удавав, — знала значно менше.

— Не можемо дати йому зрозуміти, що ми здогадалися, — Яцек загорівся новим планом, наче питання зради Хуберта було вже вирішене. — Вдамо, що ми й досі з ним приятелюємо, і тоді він…

Ніна не слухала.

Лис назвав її Ніною, але це не все, була ще та дивна загадка, яку він розповів у класі. Про що там ішлося?

«Давно, скажімо, років двадцять тому, у малому сільці, загубленому посеред лісу, у хаті бідного вугляра жила родина: мати, батько й двоє синів».

Дівчина питала інших в’язнів, але здавалося, що ніхто нічого подібного не чув. Або ця розповідь була просто примхою Лиса, щось на кшталт жарту, який тільки він розумів, або… з якоїсь причини вона була призначена саме для Ніни. Лис, знаючи, що дівчина отримала від Славека детективні здібності, запропонував їй загадку, наче принаду.

Це, до речі, аж ніяк не повинно означати, начебто історія про повішеного хлопця не справжня. Навпаки, Ніна щомиті дедалі більше переконувалася, що двадцять років тому це сталося саме тут. Вони були в селі, «загубленому посеред лісів», сиділи на призьбі, на якій того листопадового дня сиділи ксьондз і коваль, дивлячись на цей самий явір, на який зараз дивилися вони, тієї миті, коли в хаті хтось убивав батьків тринадцятирічного хлопця.

Хлопця, якого згодом звинуватили в убивстві й повісили.

Ніна ковтнула слину. На мить їй здалося, що вона бачить на яворі худе тіло, яке розгойдується на гілці, але видіння зникло настільки ж швидко, як і з’явилося.

Може, він і справді був винен і саме це є рішенням загадки? Дівчина не хотіла вірити, що її ровесник міг зробити щось настільки потворне, але… як казала її мати, світ паскудна штука, а остання війна показала, що в ньому відбуваються справді страшні речі. Діти, молодші за Ніну, вбивали й самі гинули, і всім до цього було байдуже.

«Він мав кільканадцять років, — подумала вона. — Як я, як більшість в’язнів Інституту, як підлітки, про яких я читала в газетах, Міхал із Любомежа або Берта з Катовіце».

До того ж, коли хлопець загинув, також був листопад.

Збіг? Може, але дівчина думала, що ні.

— Чого це ти замислилася? — Тамара штовхнула приятельку в бік.

Вона розповіла все друзям, старанно оминаючи картинку тіла, що розгойдується на яворі, і власні роздуми на тему злого світу.

— Вона має рацію, — підтримав Ніну Яцек. — Це й справді колись могло бути село вуглярів. Ну бо, чисто логічно, кому б ще жити посеред лісу?

Він устав, знову сповнений своєю звичною енергією, і закрутився подвір’ям.

— Отут, мабуть, стояла піч для випалення вугілля. А отут стара криниця.

Перш ніж вона встигла його зупинити, Яцек увійшов до хати. Тамара пішла слідом. Ніна залишилася надворі сама, бо Хуберта досі ніде не було видно.

Вона не відчувала ані найменшого бажання заходити всередину, але ж не хотіла стирчати тут сама, наче кілок посеред вимерлого села. Крім того, Тамара мала рацію: детектив повинен знати всі факти. Якщо вже хата була місцем злочину, Ніна мусить її оглянути.

Вона зціпила зуби й пірнула в темряву.

Це була звичайна сільська хата, принаймні наскільки Ніна могла оцінити. У великій кімнаті розташовувалася чимала піч, поряд стояли стіл і широка лавка. У меншій було подвійне ліжко, розмальована маками скриня і велика колиска, в якій, схоже, спав молодший хлопець. Вікна були вузькими, протиснутися крізь них могла лише дуже худа дитина. Тож коли коваль і ксьондз не брехали, що в будинку не було більше нікого, то злочин мав скоїти старший син.

До спальні прилягала невеличка кімнатка, де стояло ліжко значно менших розмірів, але багато різьблене, із гаптованими подушками, побляклими за цей час. Тут спав старший хлопець? Навряд чи, вирішила Ніна. Це місце здавалося призначеним для якогось шанованого члена родини. Або для гостя.

Чи то в будинку мешкав хтось іще, крім батьків і дітей? А якщо так, то хто це був і куди він подівся під час трагедії?

Вона проминула діжки, короби й плетені кошики — тут, мабуть, тримали припаси — та повернулася до більшої кімнати. Ніде не було жодних слідів злочину, хата мала такий вигляд, наче двадцять років тому її хтось вичистив, а потім просто пішов, зачинивши двері.

Вона торкнулася цвяшка, що стирчав з розхитаної шафи, і провела пальцем униз. На шкірі залишилася смуга пилу.

Тільки смуга, але ж за двадцять років її повинно лежати тут багато.

Тамара підійшла до пічки й приклала до неї руку.

— Слухай, — кивнула подрузі. — Тобі не здається, що вона якась тепла?

Ніна торкнулася пічки: та була холодна, але десь углибині й справді можна було відчути слід жару, наче кілька днів тому хтось розпалював тут вогонь.

Вона глянула на Тамару й безпорадно похитала головою. Нічого не розуміла й, що гірше, боялася дедалі сильніше.

— Подивіться сюди! — крикнув ззовні Яцек.

Хлопець провів їх до іншого будинку, де все здавалося дуже схожим: тонкий шар пилу на столі й лавці, павутиння під стелею і похмура атмосфера занедбаності, яка визирала з кожного кутка. Єдина різниця полягала в тому, що цей будинок не був на вигляд вичищеним: на печі стояв казанок із рештками якогось їдла, на столі лежали ніж і засохла скибка хліба. Наче мешканці якоїсь миті просто перервали свої повсякденні справи, встали й вийшли.

У наступній хаті було так само. І в наступній теж.

Перед п’ятою їх чекав Хуберт, який здавався блідішим, ніж зазвичай.

— Де ви всі поділися? — запитав.

— Це ТИ де подівся? — невдоволено кинув Яцек.

— Я пішов трохи роззирнутися. Не повірите, що я знайшов.

«З мене досить, — подумала Ніна. — Не хочу більше ані кісток, ані хат із привидами».

Проте пішла за Хубертом, який повів їх до місця, де мав бути центр села: тут стояв простий невеличкий костьол, що хилився до землі, як і всі хати навколо.

І був репнутий навпіл.

Тріщина бігла посередині головного нефа аж до кам’яного олтаря, ділила його на дві майже рівні частини, а потім здіймалася по нахиленому хресті. Розбите обличчя дерев’яного Христа було жахливе, наче хтось ударив по ньому сокирою.

Тамара присіла й зазирнула у шпарину. Ніна зробила те саме. Дірка була десь півметра завширшки та здавалася дивовижно глибокою. Над нею здіймалися білі опари — може, туман, а може, дим. Ніні чомусь спало на думку, що та тріщина тягнеться аж до пекла, але дівчина викинула це з голови раніше, ніж воно там закорінилося. Бо це ж неможливо, правильно? Бестія-з-Кола могла удавати диявола, але ж пекла не існує.

Яцек раптом зблід — став аж трохи зеленкуватим. Хуберт намагався тримати марку, але було зрозуміло, що це коштує йому зусиль. Ніна відчувала, що от-от заплаче. Але нікому не вистачило відваги першим запропонувати повернутися до Інституту. Зробила це Тамара — може, тому, що ніхто не звинуватив би її у боягузтві, адже від Славека вона отримала хоробрість і була найсміливішою серед них. А може, просто не звертала уваги на те, що про неї думають.

— Як на мене, то на сьогодні вже досить вражень, — сказала дівчина, встаючи. — Я пропоную повертатися.

Друзі вдячно глянули на неї і разом пішли до виходу.

За межами села, коли покинуті будинки вже сховалися за деревами, Ніна раптом зупинила їхню трійцю.

— Почекайте мить, — попросила. — Ще одна справа.

— Поговорімо в Інституті, ми й так запізнюємося, — намагався підігнати її Яцек. — Сонце вже заходить.

— Ми не зможемо зробити це в Інституті. І, даю слово, це потребує лише три хвилини.

— Добре, давай, — кивнула Тамара.

Ніна глянула на Хуберта.

— Чи ти навчився контролювати свою силу?

— Авжеж. А ти?

— Ні, але я не про це. Спробуй зараз розпалити вогонь. Тільки, будь ласка, дуже обережно. Якщо відчуєш, що щось не так, одразу припиняй.

Здивований Хуберт підняв із землі гілочку й почав у неї вдивлятися з насупленими бровами. Ніна чекала, рахуючи неспокійні удари серця. А після п’ятого з носа хлопця потекла кров, а сам він трохи хитнувся.

— Не можу, — прошепотів він, коли Тамара стрибнула, аби його підтримати. — Не знаю, що відбувається.

— Вони якимось чином блокують наші здібності, — сказала Ніна. — Не розумію, як це їм вдається, може…

Їй пригадався Лис, який пропонує під час допиту склянку води. Добрий поліцейський, еге ж, подумала вона із гіркотою і закінчила:

— …може, підсипають нам щось у їжу й питво.

— І що ми зробимо? — Яцек поставив запитання й одразу сам на нього відповів: — Можемо їсти тільки те, що не можна отруїти, наприклад яйця, або консерви, або…

— І звідки ми це візьмемо? — Тамара залишалася скептичною: — Ніна працює на кухні, тож у неї проблем не буде, а Хуберт? І що питимемо, коли вода отруєна? Дощову?

— Насамперед ми з Яцеком можемо пошукати той порошок чи рідину. Бо коли щось подібне існує, має бути десь на кухні, щоби Миша могла додавати це в їжу. Хуберте, ти добре почуваєшся?

— Ага… — Хлопець витер кров рукавом. — Зі мною все гаразд.

— Точно? — Ніна знала, що світловолосий хлопець радше дав би відрізати собі пальця, ніж зізнався в якійсь слабкості. Але він і справді мав не надто поганий вигляд — як для себе, звісно.

— Точно, — відповів він гордо. — Я готовий протистояти всьому, що на нас чекає. Будь-якій небезпеці.

Ніна хотіла якось це прокоментувати, але раніше, ніж вона вигадала відповідь (якщо на таку заяву взагалі існувала хоча б якась відповідь), небезпека озвалася сама.

З боку Інституту долинуло гавкання собак.