Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, в якому Ніну допитують, а Маріуш отримує червону картку

— Ім’я?

— Ніна. Точніше — Яніна.

— Прізвище?

— Панкович… але ж ви знаєте.

— Мушу для протоколу, — Сова відхилилася на стільці, не надто привітливо поглядаючи на дівчину.

Ніна тремтіла, наче осика, на протилежному боці простого дерев’яного столу. Щоправда, ніде не бачила інструментів для тортур, однак її допитували, а всім відомо, що відбувається далі. Через переляк вона забула про голод, але тепер їй стало недобре. Якби мала у шлунку хоча б щось, точно виблювала б на стіл і на розкладені на ньому папери.

Лис, який стояв біля вікна, озирнувся, а потім підсунув дівчинці склянку води.

— Випий, — сказав. — Здається, ти от-от зомлієш. Насправді ми просто хочемо поставити тобі кілька запитань. Ніхто не має наміру тебе кривдити.

— Незважаючи на те, як саме я на ці запитання відповім? — вона намагалася дихати глибоко, нудота потроху відступала.

Сова закліпала очима, і дівчина зрозуміла, що, схоже, влучила в ціль — існували відповіді, які вона не повинна давати, якщо хотіла вийти звідси живою.

«Нікому не кажи», — попередила Тамара.

На щастя, здавалося, що ВОНИ поки не мають наміру піддавати її тортурам. Ніна трохи заспокоїлася. Не надто, але хоча б трохи. Може, зуміє щось скомбінувати, вона ж найрозумніша дівчина у класі, якщо не у всій школі.

— Ти сирота?

Олівець, який тримала Сова, завис над аркушем.

Тепер закліпала очима Ніна.

— Ви ж розмовляли з моєю мамою.

— Ти можеш бути нерідною.

— Я не нерідна. Принаймні нічого про це не знаю.

Жінка позначила хрестиком одну з клітинок.

— Твої батьки зникли за таємничих обставин?

Ніна безпорадно глянула спочатку на Сову, а потім на Лиса. Це мав бути якийсь жарт, але вона й гадки не мала, у чому він міг би полягати.

— Відповідай! — підганяла сержант.

— Колись мама залишила мене з братом і повернулася через шість годин.

— Таємниче зникнення?

— Ні, довга черга по м’ясо.

В очах Лиса вона помітила щось, що могло бути іскрою сміху. Поручник нахилився над Совою і прошепотів їй на вухо кілька слів, а та, подумавши, звільнила для нього місце за столом. Чоловік присунув папери ближче до себе.

— Ти віриш у Бога? — запитав.

Ніна замислилася, чи це не одне з тих питань, на яке вона повинна дати правильну відповідь. Так чи ні? Завдяки якій відповіді вона зможе повернутися додому?

— Це легке запитання, — він дивився на неї, вичікуючи, готовий олівцем позначити відповідну рубрику.

«Не таке вже й просте», — подумала дівчина і відповіла:

— Ні, тепер уже ні.

І лише зараз зрозуміла, що сказала правду. Раніше вона над цим не замислювалася, але й справді на останніх канікулах зневірилася. Не тому, що янголи виявилися фальшивими, це була дурнувата причина (несправжні янголи не означали відсутність Бога), але просто… раптом це здалося очевидним.

— Чому?

— А чому я маю вірити?

— Не знаю: чому люди вірять у Бога?

— Бо потребують цього? — припустила Ніна.

— А ти не потребуєш?

— Потребую. Я дуже хотіла б, аби Бог існував. Але мені здається, що моє бажання нічого не змінить.

Лис зазначив відповідну клітинку.

— Я не комуністка, — поспішно додала Ніна. — Можете це записати.

Й одразу завмерла, бо, зрозуміло, не мала цього казати. ВОНИ вважали, що кожен, хто не комуніст, — ворог батьківщини. Але Лис тільки пробурмотів:

— Дякую, вважаю, що я мушу це запам’ятати. А що з янголами? Віриш у янголів?

Вона дозволила собі злегка знизати плечима.

— У янголів вірити немає потреби — вони просто існують.

— Так, але хто вони такі? Перевдягнені люди? Посланці Небес? Хтось інший, хто може видатися нам магічним, але таким, хто не має нічого спільного з Богом?

Ніна почувалася так, наче йшла по тонкій кризі. Обережно, дуже обережно. Що їй тепер робити? Зрозуміло, що правдивою була відповідь номер три, але…

Лис терпляче чекав, а вона раптом подумала: ВОНИ знають. Якимось дивом довідалися, ким є крилаті насправді.

Дівчина втупила погляд у стіл.

— Я над цим не замислювалася.

— Ти ніколи не зустрічала янгола?

Тепер її запитають про Маркоти. Мабуть, вона сильно зблідла, бо Лис присунув ближче до неї склянку з водою.

— Тобі й справді треба напитися, — сказав він. — Маєш поганий вигляд. Може, хочеш трохи відпочити?

— Не перегинайте, товаришу. Нічого з нею не сталося, — гарикнула зі стільця під вікном Сова, а Ніна подумала, що бачила таке у фільмах: грали з нею в поліцейських, злого й доброго. От тільки насправді тут не було «доброго», ніхто не хотів їй допомогти.

Вона відставила склянку.

— Я на це не піддамся, — заявила. — Ви намагаєтеся бути для мене милим, аби я ґречно відповідала на всі ці дурнуваті запитання. Але я нічого не знаю ані про янголів, ані про щось інше. І не хочу, щоб ви були милим, хочу просто повернутися додому.

Якусь мить вона відчувала гордість, що зуміла бути настільки мужньою. Але одразу все зіпсувала, бо розревілася: великі, наче горох, сльозини стікали по її щоках і скрапували на стіл, одна за іншою.

Лис зітхнув.

— Я можу бути настільки немилим, наскільки зумію, якщо тобі це допоможе.

Вона шморгнула носом, намагаючись опанувати себе, але не змогла, лише заплакала голосніше, обличчя Лиса й Сови розпливалися перед її очима.

Поручник прошепотів щось до своєї товаришки, а та скривилася.

— Це все на сьогодні, — заявив Лис. — Зараз будеш вільною, тільки ще два моменти. По-перше, ти маєш код 77WR; якщо хтось тебе так покличе, ти повинна відповісти. Запам’ятаєш?

— Запам’ятаю, — прошепотіла вона пригнічено. Не була вже Ніною, тільки кодом — що гіршого могло з нею статися?

— По-друге, у нас тут є ще одне, найважливіше правило: за жодних обставин ти не маєш виходити назовні, за огорожу, розумієш?

— Так, але я досі не розумію, що це за місце. В’язниця? Я не зробила нічого поганого!

— Ні, це не в’язниця. Це інститут Тотенвальд.

Перш ніж вона встигла зреагувати, Сова підштовхнула її до дверей — ця жінка весь час тягнула її і штовхала, наче дівчина була лялькою винятково агресивної дитини. Вони зійшли стрімкими залізними сходами (Ніна спускалася обережно, бо сходинки були високі, а вона несла валізку й ранець), а потім завернули у вузький коридор. Дівчина намагалася зрозуміти, де вони, власне: це не міг бути звичайний будинок, бо звичайні будинки не мали таких сходів чи коридорів, у яких ледь могли розминутися двоє людей. Під стелею звивалися сплетення кабелів, уздовж стін бігли труби, колись, схоже, пофарбовані в біле, а тепер сірі й запилені.

Якась фабрика?

Сова передала її іншій жінці, худорлявій, на відміну від Сови, але з таким самим пронизливим голосом. Охоронниця — Ніна вже думала про неї як про охоронницю, а про себе як про ув’язнену — відвела її до гігантської зали. Якби це місце справді було колись фабрикою, тут можна було б літаки будувати. Уздовж стін тягнулися ліжка, поставлені одне коло одного, наче в лікарні, посередині стояли пічки, які давали більше диму, ніж тепла. У залі було повно підлітків десь Ніниного віку — дівчата ліворуч, хлопці праворуч.

— Знайди собі вільне ліжко, — кинула охоронниця. — І швидше, бо зараз ви йдете у душ.

— Ходімо, — Тамара якимось дивом виявилася поруч і підхопила подругу під лікоть. — Я зайняла тобі місце поряд.

Тільки-но Ніна кинула на ліжко валізку, худа жінка вереснула:

— Дівчата беруть рушники й ідуть за мною!

Ніна безпорадно глянула на Тамару, але та лише похитала головою.

— Роби, що вона каже, — прошепотіла тихенько.

Підлітки, яких підганяла охоронниця — десь двадцять, може, двадцять п’ять осіб, — спустилися на поверх нижче, до душової. Чи принаймні того, що трохи нагадувало душову: викладене потрісканими кахлями приміщення з дерев’яною лавкою вздовж стіни й рядами душових форсунок[7] під стелею. Не було окремих кабінок, переодягальні чи навіть шафок, у яких можна було залишити речі. Дівчата, які, схоже, вже пережили це кілька разів, без протестів знімали одяг, але деякі, як оце Ніна, здавалися шокованими.

— На що чекаєте?! — верещала жінка. — Роздягаємося, раз-два!

Ніна не пам’ятала, коли востаннє почувалася так жахливо. Плач підступав їй до горла, крізь сльози, що готові були пролитися з очей, вона ледве бачила. Пальці були наче дерев’яні палички, поки знімала синю сукню, а потім панчохи й білизну.

— Не все так погано, от побачиш, — прошепотіла Тамара, якій, схоже, не заважало те, що вона стояла голісінька у приміщенні, повному людей. Тільки дівчат, авжеж, але все одно.

Ніна схопила мило, а тоді її разом з іншими загнали під душ. Згори падали гарячі потоки, приміщення наповнилося білою, наче молоко, парою. За мить дівчина вже не чула нічого, окрім пирхання і шуму води, яка заливала їй очі, а потім мило вислизнуло з її руки, і вона нахилилася, аби знайти його між голих ніг та крапель на підлозі.

— Тримай, — Тамара знайшла слизький шматок і подала подрузі. — Швидше, бо зараз відключать воду.

Ніна абияк помилася, надто приголомшена й нещасна, аби зробити це нормально. За мить гарячі потоки зникли так швидко, як і з’явилися, а кілька намилених дівчат привітали це криками протесту. Коли припинила текти тепла вода, у душовій запанував холод, а хмари вологої пари прилипали до голої шкіри, наче мокрий холодний компрес.

— Витиратися! — скомандувала худа жінка.

Ніна вперше зраділа, що підстригла волосся. З довгим вона залізно підхопила б хворобу, ідучи з душової до зали, що використовувалася як спальня.

За десять хвилин дівчина, перевдягнена в нічну сорочку, вже скрутилася під ковдрою і намагалася зігріти її теплом власного тіла. У залі погасили світло, запала тиша, в якій було чути тільки кроки охоронниці: та ходила туди й сюди. Час від часу вона покрикувала: «Не розмовляти!».

Ніна почекала, поки кроки віддаляться, і прошепотіла:

— Що це за місце?

— Ш-ш-ш… — Тамара ворухнулася на сусідньому ліжку. — Почекай хвилину.

Кроки віддалилися. Лише тоді Тамара встала й прослизнула під ковдру Ніни.

— Тепер вона нас не почує, — прошепотіла на вухо. — Видра має слух, наче заєць.

— Що це за місце? — повторила Ніна, не коментуючи зоологічної фрази. — Вони будуть нас катувати?

— Ні, думаю, що ні. Тільки питають.

— Про Маркоти?

— І про них також. Як і про магію.

— Що ти їм сказала?

Тамара тихенько захихотіла.

— Щоб відвалили — а ти що думала?

— Справді?

— Ага. Але я можу собі дозволити, бо в мене немає магічних здібностей. А вони саме таке шукають; це все, що я знаю. Тому ти не можеш розповісти їм про свою силу.

— А можливості Обраного?

— Що ніби після смерті Славека я стала відважною, а ти розумною? Це їх не цікавить. Здається.

— І як довго ти тут?

— Від учора. Отримала код 41WA. А ти?

— 77WR, — відповіла Ніна, розуміючи, що літери, схоже, означають міста, з яких приїхали молоді в’язні. Але цифри? Порядок, у якому їх реєстрували? — Що, справді за один день сюди привезли понад тридцятеро людей?

— Ні, що ти. Тільки три малі групи.

Це означало, що цифри дають випадковим чином — або ж вони означають щось інше, ніж порядок людей.

— Тут є ще хтось із Маркотів?

— Я бачила Хуберта й Маріуша, але не мала часу з ними поговорити. Нам тут наказують робити різні дивні речі. Я у групі «B», яка працює назовні, ми ремонтуємо огорожу й подібне. Паршива робота, постійно холодно й руки покалічені…

— Тихо.

Видра поверталася, стукання військових чобіт відлунням відлітало від стін, змішане з подихами підлітків, які спали. На одному з ліжок хтось плакав. Дівчата почекали, поки жінка знову опиниться на другому кінці зали, а тоді поновили розмову.

— Де тримають дітей? — запитала Ніна.

— Яких дітей?

— Ну, семи чи восьми років. Як Лукаш, який зі мною приїхав. Бо тут тільки хлопці й дівчата нашого віку.

— А, малята. Я бачила, як їх забирала кудись одна з охоронниць. Напевне, сплять окремо, ну й не працюють із нами. Не змогли б.

Ніна визнала, що в цьому є сенс. Було приємно знати, що принаймні про наймолодших хтось подбав.

Неподалік почувся гуркіт, стишений товстими мурами, але доволі виразний. Ніна здригнулася. Досі пам’ятала цей звук, хоча від закінчення війни минуло вісім років.

Хтось надворі стріляв у темряві.

Вона мимоволі схопила Тамару за руку, а та стиснула її долоню. Один постріл, потім другий і третій. Щоразу Ніна трохи здригалася в ліжку. Поряд відчувала напружене тіло подруги.

— І по чому вони стріляють? — запитала.

— Не знаю, — прошепотіла Тамара.

«Одне правило: не можна виходити за огорожу. Може, оце хтось його порушив», — подумала Ніна.

— Не хвилюйся, мала, — додала Тамара. — Ми щось вигадаємо. Впоралися в Маркотах, впораємося і тут.

— Тобі легко говорити, — пробурмотіла дівчина.

Тамара отримала після смерті Славека його відвагу, і відтоді існувало дуже небагато речей, яких вона боялася.

— От побачиш, усе буде добре. А тепер мені треба повертатися до себе.

Тамара підвелася і перебралася у своє ліжко.

Ніна думала, що не засне: була налякана, голодна і самотня, але втома врешті-решт узяла своє, і дівчина задрімала. Саме тоді, на межі сну, почула ще дещо — тихий, ледь чутний стукіт у трубах.

Здавалося, вона ледь заплющила очі, а у її свідомість уже вдерся різкий звук горну. Хтось грав, скільки було сил, наче від того залежало його життя.

— Уставай, — потрусила її за плече Тамара.

Ніна підвелася, досі затуманена сном. Біля найближчих ліжок уже вправлялися дівчата, переважно теж напівпритомні, із запухлими очима, плутаючись у власних ногах і незграбно натягуючи одяг. Котра могла бути година?

Видра розділила їх на групи, а «нових», зокрема й Ніну, вигнала на невеличкий плац перед будинком. Було холодно і волого, густу темряву ледь-ледь розганяли перші світанкові промінчики. Над землею повзли пасма білого, наче молоко, туману, вируючи у світлі ліхтаря повільним гіпнотичним рухом. Із рота Ніни йшла пара, а коли дівчина вступила в калюжу, під ногою хруснув тонкий шар льоду.

Їх було семеро: троє дівчат і четверо хлопців. Усі тремтіли від холоду й переляку. Майже всі, бо один із хлопців не гнувся, а сміливо дивився в очі охоронниці. Був високий, світловолосий, симпатичний. І дуже схожий на Славека. У Ніни сильніше стукнуло серце, але, перш ніж вона встигла хоча б над чимось задуматися, до майданчика побігла ще одна людина, яку підганяв вусатий солдат. Це був товстенький засапаний хлопець років чотирнадцяти, якого вона чудово знала.

Яцек.

Він став поряд із Ніною, здивовано дивлячись на неї. А за мить до Видри приєдналася сержант Сова, яка уважно розглядала їхню тремтячу групку.

— Щоб ви не нудилися, ми призначаємо вас на різні роботи, — почала вона. — Вам пощастило, бо сьогодні є вільні місця майже в усіх групах. Спочатку «A», чи то опіка над дітьми. Хтось із дівчат хоче?

Озвалася невисока пухкенька брюнетка, і Сова наказала їй відійти убік.

— Група «B», праця надворі, різні ремонти й подібні роботи. Є хтось, кому подобається майструвати?

Яцек, здається, хотів озватися, але Ніна тицьнула його в бік — бо пам’ятала, що говорила Тамара.

Симпатичний блондин і красива дівчина приєдналися до брюнетки.

— Група «C». Хто любить готувати?

Ніна завагалася. Кухня — непоганий вибір: тепло, близько до їжі, що після вчорашнього дня здавалося цікавим. Ну, й інше місце могло бути гіршим.

— Я люблю, — збрехала вона з усією упевненістю, на яку спромоглася.

— А я люблю їсти, — нахабно додав Яцек.

Хоч як дивно, це подіяло, бо Сова (правда, трохи вагаючись) кивнула в бік групки, що стояла осторонь. Скоро кожен отримав доручення. По Ніну та Яцека прийшла маленька сива жіночка, назвалася Мишею і повела їх на кухню. Дівчина чекала затишного приміщення, як у маркотському монастирі, а потрапила до вкритої білим кахлем зали, яка трохи скидалася на туалет, а трохи на вже знайому їй душову. Тут усе було величезне: каструлі, в яких можна було купатися, мийки такі глибокі, що Ніна зі своїм ростом ледь-ледь могла дотягнутися до їхнього дна. Усюди стояло різне обладнання: м’ясорубки, хліборізки й механічні ножі, що скалили сріблясті зубивістря. На щастя, тут було хоча б тепло; навколо гарячої пічки крутилися шістнадцятирічна дівчина й молодший за Ніну хлопець.

— Ви, напевне, зголодніли, — сказала Миша. — Візьміть собі трошки хліба й сиру. Чай на столі в термосі.

Це був скромний сніданок, але ні Ніна, ні Яцек і не думали жалітися.

— Ви сьогодні приїхали? — запитала Ніна, вгризаючись у скибку.

— Два дні тому, але я хворів, лежав у лікарняному крилі. Лише сьогодні Ведмідь сказав, що я можу приєднатися до решти.

— Знаєш, що це за місце?

Він похитав головою.

— Не дуже. Крім мене у шпиталі лежав тільки якийсь малий хлопець: випадково поранився, коли ремонтував паркан, але він нічого не знав, а Ведмідь не хотів нічого казати. Нікого іншого я не бачив.

— Тебе допитували?

— Тільки записали ім’я та прізвище, а ще дали код.

— Який?

— 23GD. Ти щось знаєш?

Ніна переповіла йому те, що їй говорила Тамара. Інформації було небагато.

— Тоді я теж можу ні про що не турбуватися, — заявив Яцек, коли вона закінчила. У його голосі немовби бриніло розчарування. — У мене немає жодних сил, тільки спритність.

— Ми не знаємо, що насправді вони від нас хочуть, — зауважила Ніна. — Може, вся справа не лише в магії. Розкажи, як вони тебе знайшли.

Але в історії Яцека не було нічого цікавого: просто два дні тому до його школи прийшла пара людей у мундирах, жінка, яка назвалася Чайкою, і чоловік на ім’я Канюк, а потім повторилося приблизно те саме, що було з Ніною, — з тією тільки відмінністю, що Канюк не розповідав про жодні дивні загадки. Просто запитав, чи не помітив, бува, хтось із учнів чогось незвичайного, а за двадцять хвилин Яцека викликали до кабінету директора.

— Ти хвалився перед кимось зі школи своїми вміннями? — запитала Ніна, хоча знала відповідь.

Зрозуміло, що так воно й було. Яцек, який більшу частину життя був незграбним товстунчиком, просто не міг утриматися.

Це означало, що для НИХ уміння Обраного мали значення, або ж… Або ж значення мали Маркоти, і ВОНИ знали, що Яцек там був.

А потім Миша загнала їх чистити гору картоплі, поглянувши на яку, дівчина лише зітхнула. «Будемо її чистити два дні», — подумала, але Яцек, навіть не моргнувши, приставив собі стілець і взявся до роботи. Ножик у його руках так і літав, розмиваючись у сріблясту смугу, позбавлена шкоринки картопля із хлюпанням падала в миску з холодною водою.

— Повільніше, — просичала Ніна.

— Чому? Я можу й швидше, ось!

— Але їм не треба про це знати.

В очах Яцека з’явився блиск розуміння, і хлопець почав чистити повільніше — тепер зрізав шкоринку так, як більшість хлопців його віку: не дуже швидко і трохи невміло.

Певний час вони працювали мовчки. Ніна боялася, що Миша повсякчас стоятиме над ними й покрикуватиме, але, на щастя, жінка зайнялася своїми справами. Старша дівчина — її звали Ванда — стояла над великим казаном, повним киплячого варива, молодший хлопець — Ришек — раз у раз бігав, аби викинути сміття або щось принести зі складу.

Ніна та Яцек лишилися самі, із наказом, аби «картопля була готова до одинадцятої». У тому кутку, де вони сиділи, їх навіть не було видно.

Годинник, що висів на стіні, показував восьму тридцять.

Ніна подумала, що останні двадцять чотири години її постійно штовхали й тягнули, а вона покірно з усім погоджувалася. Досить, час перехопити ініціативу й нарешті зробити щось корисне.

Перший обов’язок в’язня — це втеча: вона не пам’ятала, де саме таке прочитала, але звучало переконливо. Щоправда, із втечею було пов’язано кілька проблем, але про це вона подумає пізніше. Поки що принаймні могла роззирнутися навколо.

— Зробімо так, — нахилилася до Яцека. — Я на хвилинку вийду, а ти тим часом почнеш чистити швидше. Коли я повернуся, буде здаватися, наче ми працювали вдвох. Нормально?

— А я не можу піти з тобою?

— Ні, бо коли Миша прийде об одинадцятій і побачить нечищену картоплю, то про все здогадається.

— Вона може прийти раніше.

— Тоді скажеш, що я на хвилинку вийшла до туалету й от-от повернуся.

— Ну, нехай так, — хлопець був не в захваті.

Ніна витерла долоні об фартух, який дала Миша, тоді накинула пальто на плечі й вийшла з кухні.

Найкраще було б вилізти на дах, звідки відкривався гарний вид навколо. Тож дівчина попростувала високими металевими сходами вгору, намагаючись запам’ятати дорогу. Завертала у вузькі коридори, минала порожні зали, де у вікнах стирчали повибивані шибки, а під стінами лежали товсті, наче килими, шари пилюки. Двічі їй довелося відступити: обережно, навшпиньках. Одного разу, коли опинилася у приміщенні, повному солдат, що різалися в карти, а вдруге — коли побачила групу підлітків, зайнятих миттям підлоги в порожньому залі з високим склепінням.

Але нарешті вона дісталася четвертого поверху, того місця, де закінчувалися сходи, а вище була тільки металева драбина до прямокутного люка. Ніна насилу підняла ляду, намагаючись не запорошити курявою очі, і за мить опинилася на даху — збоку від високої фабричної труби, яку не помітила раніше в темряві. У бетон було вбито залізні східці, що вели вгору. Ніна пошарпала найнижчу й вирішила, що вони достатньо міцні.

Її спокушало влізти на трубу, але ж, якщо вона там опиниться, усі її побачать. Про всяк випадок дівчина підібралася до краю даху й визирнула вниз. Побачила групу Тамари, що ремонтувала дротяну огорожу, і двох солдатів, які розмовляли, покурюючи цигарки. Ніхто не дивився вгору.

З такої висоти вона бачила лише фабрику, плац перед воротами й чималий шмат лісу. З труби зуміла б помітити якесь село або містечко, хоча б якесь місце, куди можна піти по допомогу.

Із душею у п’ятах вона полізла нагору. Зазвичай дівчина добре переносила велику висоту, але зараз у неї паморочилося в голові, а в шлунку було неприємне відчуття. «Не дивися вниз», — наказала вона собі. Деякі скоби хилиталися, інші трималися в бетоні на чесному слові. Ноги ковзали по мокрих залізних прутах, крижаний вітер свистів у вуха й ліз під пальто. Що вище, то більш поривчастими ставали його подихи, аж нарешті Ніна ледь могла дихати, наче виставила голову у вікно швидкісного поїзду.

На тремтливих ногах вона дісталася вершини й роззирнулася. Ліс… ліс був усюди, наче неспокійне буре море, де-не-де позначене плямами темної зелені. Жодного містечка. Хоча… Ніна напружила зір. Між деревами, зовсім недалеко, побачила щось, що здавалося дахом хати, а поряд був інший дах. Якесь село? Звісно, це не місто, проте хоча б щось.

Вона почала злазити, обережно намацуючи ногами скоби. Тільки не дивитися вниз. Але якоїсь миті подивилася, і серце одразу підстрибнуло в грудях, і зовсім не через висоту.

На даху, спершись на одну з найнижчих труб, на неї чекав Лис. Ховаючи в руці вогник, запалював цигарку. Глянув на Ніну і повернувся до перерваної справи.

На мить вона відчула абсурдне бажання так і залишитися, зависнувши між небом та землею. От тільки це не мало сенсу: він уже її бачив.

Вона продовжила шлях униз, а на останній скобі ще й послизнулася. Лис підхопив її, допоміг утримати рівновагу, а потім прибрав руку.

— Вибач, — сказав. — Я не хотів бути ввічливим. Це лише рефлекси.

— Я… — Ніна гадки не мала, що тепер робити.

Чоловік не здавався розлюченим — радше трохи веселим. Вона не знала, добре це чи погано.

— Ти прийшла роззирнутися, розумію. Уже знаєш, де ми?

Цієї миті вона припустилася помилки: була роздратована і невиспана, до того ж їй набридло грати дурепу.

— Посеред Біловезької пущі. Отам кордон, — дівчина махнула рукою на схід. — А якби я хотіла вийти з лісу, то мала б іти отуди, — показала в інший бік.

— Ну, будь ласка, — посміхнувся Лис. — А начебто дівчата не розуміються на мапах. Тоді ти напевне знаєш: щоби вийти з пущі, потрібно десь вісім годин. Звічно, якщо ти не втратиш дорогу, бо внизу, між деревами, усе здається зовсім інакшим, ніж нагорі. А тому тобі довелося б ночувати в лісі, а вночі температура падає нижче від нуля. І вовки — ти знаєш, що тут є вовки? А також багато інших небезпечних створінь. Пам’ятай про це, якщо тобі спаде на думку тікати.

— Я зовсім не маю наміру тікати. Ви ж казали, що не можна виходити за огорожу.

— А, зрозуміло, ти ж дівчина чесна, яка завжди робить, що їй говорять.

— Передусім я розсудлива, — заявила Ніна, а Лис кивнув, наче вона сказала щось очевидне. Насправді він, здавалося, був упевнений у її розумі куди більше, ніж сама Ніна.

— Тоді ми можемо без проблем домовитися. А тепер — іди вже, і якщо за п’ять хвилин повернешся до місця роботи, то я нікому не скажу, що ти тут була.

Коли вона дісталася кухні, Яцек уже почистив три чверті купи картоплі.

— Знайшла щось цікаве? — запитав.

— Недалеко звідси село, — вона схопила ножик і заходилася працювати. — Але я не знаю, чи дасть це нам бодай щось.

— Чому?

— Якщо ці люди мешкають так близько від Інституту, то напевне не захочуть проблем від когось звідси.

— Хай там що, це хоча б якийсь шанс, — хлопець був сповнений ентузіазму. — Можемо піти туди й попросити про допомогу. Може, у них є якийсь транспорт — не кажу, що машина, але хоча б віз. Ми могли б дістатися до якогось міста, а далі потягом…

П’ять наступних картоплин Ніна уявляла, як вони тікають на підводі, а добрі селяни сердечно прощаються з ними. Якась баба притискає її до великих грудей і тицяє в руки згорток зі свіжими тістечками, діти в мішковині зі сльозами на очах махають їм услід… На шостій картоплині вона отямилася й усвідомила, що це не може бути настільки просто. Не кажучи про те, що в селі вже ніхто не ходив у мішковині.

До одинадцятої вони впоралися з картоплею і взялися різати ковбасу. О першій годині настав час обіду. Тут не було їдальні, журек[8] представники працюючих груп забирали у великі термоси. Ніна за допомогою гігантського ополоника на відміряла порції, а Яцек видавав скибки хліба. Дівчина сподівалася, що від групи «B» прийде Тамара, але замість неї з’явилися симпатичний білявчик і красуня шатенка з великими очима: блондин обіймав її за плечі.

— Ви знали одне одного раніше? — запитала Ніна, наливаючи суп у термос.

Блондин кивнув.

— Ходимо до одного класу. Я Міхал, а це — Лена.

— Ніна. А тут є ще такі пари? Або й більші групи?

— Ні, наскільки нам відомо — ні, — відповіла Лена.

«Але з Маркотів нас — кілька», — подумала Ніна. І, схоже, це не означало нічого доброго.

Хотіла запитати про магічні здібності, але побоялася. Зрештою, вони і так не сказали б їй правду — не зараз, коли поблизу крутилася Миша.

Хвилин через десять, у товаристві худої дівчини в рожевому светрі, з’явився Хуберт. Ніна спершу не впізнала його. У Маркотах він удавав із себе іншого, мав пофарбоване в чорний колір волосся, а зараз вона побачила чотирнадцятирічного хлопця зі світлою, мало не білою чуприною. Разом із блідою шкірою це справило на дівчину неабияке враження — наче Хуберт був не хлопцем, а негативом хлопця. Або й привидом. У блондинистій версії її товариш з канікул здавався ще вразливішим і тендітнішим, ніж раніше.

— Де працюєш? — запитала Ніна, коли вони привіталися.

— Група «D», або ж архів. Переписуємо всілякі папірці.

— Ох, — тільки це вона й зуміла сказати. Чому, прокляття, вона викликалася йти на дурну кухню?

— Давно ти тут?

— З позавчора.

— Тебе забрали з дому чи зі школи?

— У мене вже немає дому, — драматичним тоном заявив він. Коли йшлося про декламації драматичним тоном, краще за Хуберта не було нікого. — Моя бабуся померла два тижні тому, і я втік. Боявся, що мене заберуть до сирітського будинку, тож переховувався в тітки в селі. Там мене й знайшли.

— Це, мабуть, було жахливо, — Ніні хотілося обійняти його, щоб утішити, але забракло мужності. — Тебе вже допитували?

— Двічі.

— А ти зізнався, що… ну, знаєш… — вона глянула на дівчину в рожевому светрі, яка стояла неподалік і саме брала в Яцека нерівно порізані скибки хлібу.

— Це Кася, їй можна довіряти. Ти маєш на увазі монастир у Маркотах? Питали, але я заперечував. Бо офіційно мене там не було. Ми мусимо бігти, побачимося після роботи.

Ніна задумливо кивнула. Хуберт не належав до дванадцятки, яка успадкувала після смерті Славека риси Обранця, але мав магічну силу, тож вона трохи за нього непокоїлася.

Було вже по четвертій, коли Миша нарешті дозволила їм повернутися до спільної зали (Ришека вона звільнила раніше, Ванда ще залишилася, аби допомогти з приготуванням вечері). Ніна не пам’ятала, коли востаннє почувалася такою змореною. Руки боліли від чищення, різання, січення, мішання і витирання, а очі самі собою закривалися. Інші в’язні, схоже, почувалися так само, бо коли вона йшла вздовж ліжок, то навколо бачила тільки сірі, змучені обличчя. Дехто сперечався про щось стишеними голосами, інші не мали сил навіть на розмови й просто лежали, втупившись у стелю, або спали. «Може, саме в цьому й полягала ідея, — майнула думка. — Заганяти нас так, щоби ми навіть не думали про втечу».

Невдовзі до зали повернулася Тамара з червоними від морозу руками й зі свіжою подряпиною на правиці. Її зазвичай добрий настрій, схоже, витримав сьогодні чимало випробувань.

— Валюся з ніг, — простогнала вона, падаючи на ліжко. — Вони нас, здається, хочуть прикінчити.

— Нам треба знайти інших, — безжально сказала Ніна. — Яцек також тут, ти знала?

Тамара похитала головою. Трохи посиділа нерухомо, потім, зітхнувши, підвелася.

— Добре, ходімо.

Через п’ять хвилин вони вп’ятьох сиділи на ліжку Маріуша, кремезного хлопця, якого привезли невдовзі після Тамари і який тепер працював у групі «E», чи то в «команді прибиральників», що означало миття і замітання всіх запилених, заплетених павутинням фабричних залів.

— Я хотів опікуватися малюками, — похмуро сказав Маріуш. Під його очима були тіні, а сам він здавався не стільки змореним, скільки приголомшеним і розчарованим, на межі зламу. — Але мені не дозволили, лише дівчат узяли. У мене троє молодших братів і сестер, то хіба я не схожий на того, хто може подбати про дітей?

«Якщо щиро — ні, не схожий», — подумала Ніна. Маріуш був кремезним і міцним, до того ж — завдяки померлому Славеку — неймовірно сильним. Крім того, як пам’ятала Ніна з Маркот, хлопець не був розумакою. Такий собі — на перший і на другий погляди — тип тупого здоров’яка, єдина роль якого — стати прибічником когось слабшого, але розумнішого. Також дівчина пам’ятала, як він грався з малою Малгожатою і як вона його любила.

Маріуш був єдиним із їхньої п’ятірки, хто під час допиту розповів про своє перебування в монастирі. Тож Ніна вирішила, що вони повинні підігнати свої версії до його.

— Якщо нас притиснуть, доведеться зізнатися, — сказала. — Але ми можемо спробувати оминути найважливіше.

— Тобто магію? — упевнився Яцек.

Вона кивнула.

— І те, хто такі янголи насправді. І про Обраного, і про те, що ми від нього отримали.

Цього було забагато, більше, ніж справ неважливих, про які можна говорити вільно.

— То що ми їм скажемо? — Тамара, схоже, теж це помітила, бо скептично звела брову.

— Що ми були в монастирі, що з нами сталися дивні речі, але нам мало що відомо. Ми весь час боялися і хотіли лише повернутися додому. Про Бестію знаємо тільки те, що якась потвора ходила коридорами, а потім зникла, а про янголів — що вони шукали якогось Обраного.

— Здаватимемося ідіотами, — обурився Яцек.

— І що з того? — Ніні ця ідея також не надто подобалася, але кращої вона не мала. — Ідіотизм не карається.

— Нам не повірять, — знову засумнівалася Тамара.

— Швидше за все, так. Але ми запропонуємо переконливу версію, ну, знаєте, таку, що буде схожа на істину, і вони намучаться тим, аби її спростувати. Ми отримаємо час, щоб утекти або ж вигадати щось інше.

Приготування «переконливої версії» зайняло в них майже сорок хвилин. Коли закінчили, за вікнами вже панувала темрява, а скло дзеленчало від дощу.

— Якщо хочемо втекти, доведеться зробити це якомога раніше, — сказала Тамара, дивлячись у вузькі вікна. — Бо, думаю, ніхто з вас не хотів би вештатися лісом у сутінках?

— Неподалік є село, вона його бачила, — Яцек кивнув на Ніну. — Ми думали, може, селяни якось нам допоможуть.

— Село? — Маріуш насупився. — І далеко?

— Десь хвилин двадцять дороги.

«Це якщо ми не заблукаємо в лісі», — згадала Ніна слова Лиса. Але не сказала цього вголос і лише запитала:

— Ви справді хочете туди піти?

— А чому ні? — Тамара глянула на неї здивовано.

— Ну, не знаю… Вам не казали, що в жодному разі не можна ходити за огорожу?

— Авжеж, говорили, — у голосі Тамари прозвучали нотки самовпевненості. — Але ж вони зацікавлені в тому, аби ніхто не втік, чи не так?

Ніна труснула головою. Це також, але, може, річ у чомусь іншому. Вчора вночі вона вірила, що солдати стріляють по в’язнях-утікачах, але зараз ця думка здалася їй абсурдною — якби хтось намагався утекти, то його б поранили, а може, навіть убили, а плітки про це розійшлися б дуже швидко.

Але якщо ніхто не виходив у ворота, то по кому в такому разі стріляли?

— Ніно? — голос Яцека вирвав її із задуми. — Ти з нами?

— Це не так просто. Ну, знаєте, ми не можемо отак просто втекти, потім зайти до першого-ліпшого посту міліції і сказати, що нас викрали бандити. Адже це не бандити, це люди з уряду. Ми також не можемо повернутися додому, бо там нас знайдуть — і ми наразимо на небезпеку наші родини…

— Поїдемо до Варшави, до мого батька, — вирішила Тамара. — Побачите, він щось вигадає. Ми не можемо тут лишатися. Чи то я і Яцек можемо, у нас немає магічних сил, але ви, — вона кивнула на Ніну, Хуберта й Маріуша, — самі знаєте…

— У нас офігенні проблеми, — похмуро заявив Хуберт.

— Я не маю наміру залишатися, — схоже, Яцекові сподобалася ідея втечі. — Тамара має рацію, її батько щось вигадає.

Тамарин тато був професором і по-справжньому мудрою людиною, він уже допоміг їм у Маркотах. І все ж Ніна відчувала сумніви. Але ж подруга говорила правду: вони не могли стирчати тут, чекаючи своєї черги, наче телята, яких ведуть під ніж. Може, могли б із родинами втекти за кордон? У країну, в якій не було б ані янголів, ані комуністів? Ніна на мить занурилася у видіння сповненого небезпеки нелегального перетину кордону, під час якого вона, беззаперечно, змогла б виявити неймовірні відвагу й кмітливість. А потім — приємне життя в Англії чи Франції, де в магазинах можна купити гарні сукні, а по радіо грає американська музика…

— Хтось приїхав, — сказала Тамара, і Ніна випірнула з марень.

Фари ковзнули по шибках, умитих дощем, ззовні стихало ревіння двигуна.

— Ходімо подивимося? — запропонував Яцек.

Кілька підлітків також вийшли, бажаючи побачити, хто вийде з «полуторки», дуже схожої на ту, яка привезла Ніну. А може, це була та сама машина.

Першою в грязюку вистрибнула присадкувата незграбна жінка — мабуть, мала прізвисько Качка чи щось схоже. Одразу за нею з’явився високий худий чоловік — Лелека чи, може, Журавель?

А потім обоє витягнули з-під брезенту малу — років шести — дівчинку, яка тремтіла від холоду й була смертельно налякана.

— Ворушися! — гарикнув чоловік, який, схоже, був у цій парі злим поліцейським.

— Бідна дитинка, — буркнув хтось за спиною Ніни.

Мала перечепилася, упала в грязюку й заревіла. Дощ мочив її довге світле волосся, брудна сукня, що визирала з-під пальта, прилипала до худих, наче патички, ніг. Солдат шарпнув дівчинку й грубо звів на ноги. Тієї миті з групи, що чекала під дверима, вийшов Маріуш.

— Облиш її, — сказав уже майже чоловічим голосом.

Лелека-чи-Журавель глянув на нього радше здивовано, ніж обурено. Поки що — здивовано.

— А ти чого втручаєшся? Геть звідси, шмаркачу, бо я розсерджуся!

— Облиш її, — повторив хлопець, а в Ніни з’явилися погані передчуття. Солдат будь-якої миті міг розсердитися, а Маріуш дивився на нього з тупою завзятістю того, хто, попри шляхетні наміри, не звик користатися мозком. — Бо побачиш, що я з тобою зроблю.

«Прошу, ні», — благала Ніна подумки.

Чоловік розсміявся, а Маріуш виразно почервонів — це було помітно навіть у світлі ліхтаря, що миготіло від дощу. А потім зблід і насупився. Ніна знала, до чого йде.

Він готувався скористатися магією.

Чекала, що от-от з’являться птахи, але минали секунди — і нічого не відбувалося. Маріуш неспокійно ворухнувся. Лелека-чи-Журавель уже тягнув світловолосу дівчинку до будинку. А хлопець поволі, наче актор у фільмі, опустився на коліна. З його носа витекла цівка крові, змішалася з дощем і потекла по підборіддю. Рот був відкритий, очі сліпо вдивлялися у темряву.

— Зараз отримає червону картку, — прошепотів хтось за спиною Ніни, наче сидів на трибуні й дивився матч.

Крізь натовп у дверях проштовхалися двоє молодих солдатів, схопили Маріуша під руки й потягли в темряву. Приголомшена і перелякана Ніна намагалася зрозуміти, свідком чого саме стала, але перш ніж дійшла якогось висновку, розумного чи нерозумного, зсередини будинку пролунав різкий голос Видри:

— 77WR — на допит!