Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ ШОСТИЙ, в якому Ніна отримує те, що не хотіла, знаходить двері й бере участь у тестуванні

На її ковдрі щось лежало; Ніна побачила це одразу, ледве ввійшла до зали. Книжка й кілька чорно-білих прямокутників урозкидь. Раптовий наплив паніки мало не відібрав у неї дихання. Вона швидко кинулася до ліжка, схопила роман і фото й запхала їх під подушку. «Не хочу! — дзвеніло в її голові. — Не хочу, не хочу!». Тільки за мить дівчина ризикнула роззирнутися.

Із сусіднього ліжка на неї дивилася висока білявка. Ніна бачила її — якщо не враховувати ночей — лише зрідка, але, здається, знала, як її звуть. Галина? Гелена? Так, саме так вона назвалася першого дня, коли Ніна приїхала до Інституту. Не Геля, Галшка чи хоча б Геленка, а Гелена. Серйозне ім’я, саме для дівчини, якій на вигляд було років сімнадцять чи вісімнадцять і яка поводилася дуже впевнено, наче людина, котра справедливо вважає себе дорослою.

— Ти бачила, хто це поклав? — запитала Ніна, зарум’янившись по самі вуха.

— Що поклав? Те, що ти тільки-но заховала? Гадки не маю, я щойно прийшла, — білявка уважно придивлялася до Ніни. — Знаєш, що ми будемо в одній групі?

— У «D»?

— Ага, у «D», мені Ганка сказала. І що тебе підбило отак помінятися? — Гелена розсміялася, схоже, не очікуючи на відповідь. — Ти дурненька, знаєш про це?

Відвернулась і витягнула щось із валізки, яка лежала під ліжком. Потім пішла в інший кінець зали, а Ніна, повагавшись, сунула руку під подушку й вийняла «Ніч у бібліотеці» й фотокартки.

Сказала, що детективу потрібно більше даних, — і, прошу, отримала більше даних.

Мить вона боролася зі спокусою відчинити дверцята найближчої пічки й кинути туди всі фото, а може, й книжку. Але це не було б розумним. Що зробила б на її місці звичайна дівчина? Найімовірніше, зраділа б, що має що почитати, а потім подивилася б на ті знімки й відклала б їх, нічого не зрозумівши. Була б занепокоєна, може, трохи перелякана і дуже збита з пантелику, але не стала б реагувати — навіть під впливом паніки — так, як мало не відреагувала Ніна.

Тож вона відклала книжку й узяла до рук світлини. Як і очікувала, на них була родина вугляра. Мати, яка місила в діжі тісто на хліб, вішала прання і скубала курей. Батько, який випалював вугілля, увесь чорний від сажі, наче диявол, що тільки-но вистрибнув з пекельної брами. І двоє дітей: старший хлопець, негарний, але із хвацькими вогниками в очах, і ще малий, який крутився десь поблизу брата.

— Що це? — запитала Тамара, раптом з’явившись коло ліжка.

— Нічого, — відповіла Ніна, ледь опанувавши величезне бажання знову сховати фото під подушку. — Я цього не хотіла!

Пояснювала свої дії, наче була винна; ба й гірше — здавалася винною.

— Що ти не хотіла?

— Цих знімків. І книжку. Взагалі — нічого не хотіла.

— Може, почнеш спочатку?

Ніна зітхнула, а потім розповіла про зустріч із Лисом. Коли закінчила, Тамара взяла одне фото й насупилася.

— Що йому треба? — запитала. — Він розраховує на те, що ти розгадаєш загадку?

— Мабуть, що так. Або що я принаймні намагатимуся і таким чином викажу свій талант, отриманий від Славка. От тільки насправді немає ніякої загадки.

— Як це — немає?

Ніна стенула плечима.

— Якщо коваль і ксьондз не брехали, — а навіщо б їм брехати? — вбивцею має бути старший хлопець. Лис стверджує, що ні, але ж це його брат, тож нічого дивного, що Лис не вважає його винним.

Лише промовивши вголос, вона зрозуміла, наскільки ця думка правдива — поручник Даніель Лис, якого вона так боялася, був звичайною людиною, двадцять років тому він ходив усюди за улюбленим старшим братом, а тепер захищав його попри все, що підказував здоровий глузд. Ніна поки не розуміла, чи придасться це знання, але їй стало трохи краще.

— І що тепер? — запитала Тамара.

— Книжку я прочитаю, а знімки нехай тут і лежать. Може, Лис їх забере.

— Як хочеш, — Тамара завагалася. — Слухай, я можу тобі дещо сказати?

— Звісно.

— Сьогодні в лісі, коли ми почули гавкіт, а Яцек сказав лізти на дерево, ну, знаєш…

— Знаю. І що?

— Я стояла там і дивилася на кущі, з яких от-от мали вибігти люті собаки, і геть не боялася. Анітрохи. І тільки потім я трохи здивувалася — не перелякалася. Аж тут наче промайнуло: нас зараз зжеруть, треба тікати. Знаєш, максимально холодно. Ви стали б діяти рефлекторно, а мені довелося самій собі пояснювати. Розумієш?

Ніна кивнула.

— У тебе немає інстинкту самозбереження, — сказала. — Або ж його в тебе куди менше, ніж треба. Прокляття.

— Саме так: прокляття, — погодилася Тамара.

Досі Ніна завжди думала, що відвага подруги має лише сильні сторони, а тепер зрозуміла, що через неї можуть бути й проблеми. Страх — це паскудно, так, але він може й знадобитися, бо інформує про небезпеку і дозволяє її уникнути.

А раніше, ніж вона встигла хоча б щось відповісти, Видра закричала:

— Дівчата беруть рушники й ідуть за мною!

Через півгодини Ніна знову тремтіла, закутавшись у ковдру до кінчика носа. У темряві зали чувся стукіт чобіт Жука, який ходив туди-сюди: сьогодні була його черга. Дівчина обережно підвелася, неохоче залишивши вже трохи нагріте місце, і перекрутилася в ліжку на сто вісімдесят градусів, лігши головою до замкнених залізних дверцят пічки. Завдяки цьому в неї тепер було джерело світла: щоправда, поганеньке, але хоча б якесь. У світлі жовто-червоних відблисків, які танцювали на простирадлі, Ніна розклала вийняті з-під подушки знімки. Могла не боятися Жука, чоловік був куди лагіднішим, аніж Видра, і після того, як гасло світло, навіть дозволяв в’язням розмовляти. Ніна й зараз чула приглушений шепіт. Правду кажучи, чула небагато: більшість підлітків були надто змореними, аби проводити нічні дискусії.

Повіки в Ніни також опускалися, але спокуса знову глянути на фото виявилася сильнішою. Великого сенсу в цьому не було, а в неї самої залишалися і важливіші проблеми, ніж роздуми про вбивство, що сталося двадцять років тому. Але вона не могла втриматися, як інколи неможливо втриматися, аби не торкатися язиком хворого зуба. У цих старих фото було щось, що привертало її увагу. Вона підвелася на ліктях і вдивлялася у сцени родинного життя. Батько, який працює, і мати, яка порається в будинку. Малий, який плутається під ногами. А ще, зрозуміло, старший хлопчик (як там його звали?) із обличчям симпатичного бридулі, із викликом у погляді, що було помітно навіть при слабкому світлі. Ніна вирішила, що він міг би їй сподобатися. Якби він, звісно, був живий. І якби він не був убивцею.

Але думала вона не про хлопця. Було щось іще, що її зачіпало, — і тільки через мить зрозуміла, що саме.

Хто, най би йому грець, зробив ці фото?

До війни селяни фотографувалися на свята, найчастіше на весіллях або на похоронах, і тоді вони позували біля будинку або в студії усі разом: жінки у своїх найкращих накрохмалених сукнях, до смерті поважні чоловіки в сорочках із високими комірцями, що підпирали підборіддя, а ще нерухомі, наче кілки, діти з руками, рівно покладеними на коліна. Ніна бачила в альбомах родичів чимало таких фото, але там не було жодного схожого на оці — що показувало би буденну працю і звичайне життя.

Може, туди приїхав фотограф, якийсь завзятий майстер, що мріяв зафіксувати сіру повсякденність убогого села. Може, це він спав на різьбленому ліжку в хаті вугляра.

Знову почувся стукіт; оскільки Ніна не лежала головою до стіни — звук був притлумлений і невиразний. Дівчина обережно визирнула, потягнулася під ліжко, а тоді намацала в рюкзаку пенал. Зуміла його дістати й витягнула олівець.

Перевернула знімок — і помітила, що навскоси по білому картону йде напис. Забувши про стукіт, вона підсунулася ближче до пічки і прочитала:

«Запам’ятай та обери: пса, який з’їдає троянду, що росте на болоті, яке має колір синього неба, наче дитяча сорочка».

Колір чорнил був чорним, свіжим, геть не збляклим, почерк — рівним, круглим і гладеньким, як і вся особистість Лиса, бо, найпевніше, він і написав ці слова. Ніні здалося, що вона, сама того не бажаючи, бере участь у грі, правил якої не знає і, що гірше, яка її лякає. Може, перша думка була слушною і вона має кинути все це у вогонь?

Натомість дівчина ще раз придивилася до знімків, але на жодному не побачила ні пса, ні троянду, ні тим паче болото чи синю сорочку, бо ж фото були чорно-білі. Дивилася на них, наче очікуючи, що от-от котрась із постатей на фотографії ворухнеться і відповість їй, у чому тут узагалі річ. Авжеж, нічого подібного не трапилося; стара світлина лишилася тільки старою світлиною, трохи пожовклою скраю, потертою там, де хтось — напевне Лис — її згинав. Але більше — нічого.

Ніна нарешті набралася сміливості, почекала, поки Жук перейде на інший край зали, а потім вихилилася з ліжка, крізь тканину нічної сорочки взялася за дверцята пічки, відчинила їх і кинула фото у вогонь. Майже тієї ж миті вона усвідомила, що знищила важливу сімейну пам’ять, але ж Лис, най йому, даючи їй ці знімки, сам на таке напросився. Ніна не мала наміру жаліти комуніста.

Вона все ще відчувала на щоках жар від пічки, коли лежала, вдивляючись у темряву й удаючи, що спить.

Її розбудив знайомий — і такий ненависний — звук горна. Дівчина виповзла з-під ковдри невиспана, з важкою головою і запухлими очима. Вона навіть темними зимовими ранками вставала до школи сповненою веселощів та енергії, а зараз сиділа на ліжку, наче п’яний нічний метелик. Так, вона точно ненавиділа це місце.

Одяглася біля пічки, щоб отримати хоча б трохи тепла, а потім із дівчатами з групи «D» стала біля виходу. Хлопці приєдналися до них за хвилину. Їх було мало, ледве четверо на дванадцятьох дівчат (пізно ввечері прибула ще одна), і всі мали такий вигляд, наче у «групі прибирання» опинилися тільки тому, що нічого більше не вміли робити. Але Ніна знала, що це може бути помилкове враження: товстун Яцек також на перший погляд здавався тюхтієм.

Контролером у групі «D» був Кіт. Цей гнучкий, наче варена макаронина, юнак ходив м’яким кроком і мав невеличкі вусики а-ля Еррол Флінн[9]. Ще в нього було зачесане назад волосся; судячи з усього, він хотів бути схожим на зірку довоєнного кіно.

— То що, доброго вам дня і за роботу? — він із широкою посмішкою потер руки.

День був геть не добрий — дощовий і похмурий, а окрім того, навіть не почався: за вікнами досі висіла холодна мокра темрява, голі лампочки над головами підлітків підморгували, згущаючи й без того гнітючу атмосферу. Ніні хотілося плакати від самої думки, що попереду десять годин роботи.

Вони забрали з кухні приготовану для них їжу, а ще відра з гарячою водою і ганчірки. Кіт повів їх у залу, де зі стелі звисали великі залізні гаки, а попід стінами стояло іржаве обладнання, призначення якого Ніна не могла вгадати. Різати метал? Гнути його й розтягувати? Якщо вона правильно розуміла й цю фабрику під час війни збудували німці, тут мали виготовляти зброю — бомби або автомати, а може, й те, й інше.

Вони з’їли по шматку хліба, напилися чаю з термоса й заходилися мити підлогу — звісно, Кіт, попри використану ним у фразі множину, не працював разом із ними, а тільки ходив залою із цигаркою, а потім і зовсім десь гайнув, сказавши на прощання:

— Мені треба вийти. Гелена вас попильнує.

Білявка задоволено посміхнулася, підвелася з колін і продовжила обхід з того місця, де свою прогулянку закінчив Кіт, наче тепер вона стала охоронницею. Їй не вистачало лише цигарки, смердючий дим якої змішувався б із затхлою курявою.

Ніна чхала й терла, терла й чхала. Очі сльозилися, волосся вилазило з-під хустки, пов’язаної на голову, і липнуло до лоба; коліна й руки боліли. На підлозі лежав прошарок бруду настільки товстий, що за півгодини вода в усіх відрах стала не просто сірою, а майже чорною. Тоді Гелена оголосила перерву.

— Відпочиньмо, а Ніна поки що принесе свіжу воду, — сказала дівчина, дивлячись злостиво.

— Чому я? — вихопилося у Ніни. Їй саме це й було потрібно: вийти із зали і роздивитися Інститут, але відчуття справедливості було сильнішим, ніж розсудливість. — Має піти кілька людей, я за раз можу взяти лише два відра…

— То сходиш чотири рази й таким чином принесеш вісім.

— Це безглуздо, чому я повинна бігати, коли ви відпочиватимете?

— Бо я так кажу, — Гелена стала перед Ніною, дивлячись на неї згори. — А коли Кота немає, тут головна я. Чи вважаєш, що ти за нас краща?

— Вважаю, що я не гірша. Якщо хтось тут і вважає себе за кращу, то це ти, яка гуляє, поки ми миємо кляту підлогу.

Білявка стиснула губи. Хоча й мала надто різкі риси, була цілком симпатичною, але коли дивилася отак — ставала геть бридкою.

— Бо через таких, як ти, дурних кіз ми отримали сьогодні дві додаткові години праці, — просичала. — Вважаєш, я не в курсі, що ти там крутиш зі своєю подругою і приятелями?

Ніна почервоніла. Чи міг хтось чути, про що вона розмовляла з Тамарою, Яцеком і Хубертом? Радше ні, бо вони намагалися залишатися обережними, говорили пошепки й завжди пильнували, аби поблизу нікого не виявилося. Але Гелена мала рацію: така поведінка мала здаватися підозрілою. Ще одна річ, про яку Ніна не подумала. Може, вона й не була настільки спритною, як їй здавалося?

— Я нічого не кручу, — сказала вона, намагаючись, аби це прозвучало переконливо. — Ми просто розмовляємо. А тобі ніколи не доводилося розмовляти із друзями? Спробуй: це дуже приємно. Ну, якщо знайдеться якийсь приятель… а з твоїм характером це буде непросто.

Гелена ще сильніше стиснула губи, а Ніна зрозуміла, що оце зараз надбала ворога. Проте таке ставлення світловолосої дівчини могло виявитися цілком корисним.

Вона розмірковувала над цим, коли виливала брудну воду на площі перед фабрикою, а тоді несла свіжу й гарячу з кухні. Із двома першими відрами вона обернулася досить швидко, із наступними трохи сповільнилася, поставила їх, повні, між поверхами, а сама використала можливість трохи покрутитися по фабриці.

— Чому так довго? — зустріла її Гелена, коли Ніна затягнула в залу два останні відра. — Берися до роботи.

Але в голосі старшої дівчини не було задоволення, з чого Ніна дійшла висновку: вона впоралася на диво швидко.

Відтоді щоразу, коли треба було щось принести або винести, Гелена посилала саме її. Ніна ж вигадала непоганий метод: частину дороги бігла, а потім використовувала зекономлену хвилинку, аби розвідати коридор або ще одні круті сходи, що вели в невідомість. У такий спосіб вона знайшла кабінети, де сиділи військові старших рангів (біля одного довелося пояснювати, що вона загубила дорогу), кілька кімнат для допитів, а також приміщення, яке мало виявитися архівом, бо в замковій шпарині вона помітила Хуберта й людей із його групи.

Також вона знайшла довгий, погано освітлений коридор із дверима наприкінці. Начебто абсолютно звичайними, свіжопофарбованими в білий колір, які на контрасті із сірим тиньком наче світилися в напівтемряві. На дверях була відполірована ручка і шпарина для ключа, а ще вони здавалися оманливо нормальними, наче вели до кабінету лікаря або директора школи. За одним винятком: на дверях висів папірець із написом «Не заходити, йде операція».

Папірець був червоного кольору.

Побачивши його, Ніна відчула, як серце спочатку на мить завмерло, а потім неспокійно заторохкотіло. Вона підійшла ближче, нахилилася і зазирнула у шпарину, але всередині була лише темрява. Вона приклала до дверей вухо — теж нічого, жодних людських голосів чи звуків машин, що працюють.

Вона відступила навшпиньках, переконуючи себе, що колір картки — це випадковість, але зовсім не вірила в це.

Ближче до обіду повернувся Кіт і перегнав їх у наступну залу — меншу кімнату, яка, здавалося, колись була їдальнею. У пилюці на підлозі були помітні світліші квадрати від ніжок столів, під стіною стояло кілька струхлявілих стільців із кінським волосом, що стирчав із сидінь, зі стелі звисали гірлянди павутиння. А власне, відколи діяв інститут Тотенвальд? Ніна могла заприсягтися, що недовго, ледве кілька тижнів — якщо в ньому залишалося стільки брудних приміщень. «Цікаво, — подумала вона, — що робитимуть, коли ми поприбираємо всі?».

«Мабуть, накажуть розпочати спочатку», — підказав їй розум.

По обід вона пішла разом із Пшемиком — кістлявим незграбним хлопцем років п’ятнадцяти, який увесь час вигадував, як відмазатися від найважчої роботи. Ніна, правда, не мала до нього претензій, бо й сама намагалася робити те саме. У кухні вони застали Ганку й, звісно, Яцека.

— Ти шукав? Ну, сам знаєш що, — прошепотіла вона, скориставшись тим, що Ганка наливала суп у термос.

— Шукав, але нічого не знайшов, — також пошепки відповів приятель. — Спробую ще раз, після обіду.

Ніна хотіла дещо додати, але впіймала підозрілий погляд Пшемика й вирішила не ризикувати.

— Гелена має рацію, — сказав костистий хлопець, коли на зворотному шляху вони зупинилися перепочити між поверхами. Він ніс термос і скибки хліба, замотані в полотно, а Ніна — шістнадцять військових казанків, що брязкали, зв’язані мотузкою. — Ти щось крутиш.

— Бо перемовилася кількома словами із приятелем? Це називається параноя, знаєш? Коли хтось усюди бачить підозрілі речі.

— Ви хочете втекти, еге ж? — Пшемик не піддався. — Це нерозумно. Закінчиш, як ті двоє дівчат з архіву.

— Вважаєш, що краще весь час очікувати червону картку? — спалахнула Ніна.

Він знизав плечима, а тоді використав уже знайомий дівчині аргумент:

— Мало хто отримує червоні картки, більшість повертаються додому. Навіть ті, у кого є магічні сили.

Ніна кліпнула. Це було щось нове — уперше хтось із в’язнів уголос сказав про магію.

— А ти, ну…

— Чи маю я силу? Ні, я — ні, але тут був мій приятель, який дотиком перетворював воду на лід, і нічого не сталося: він просто поїхав.

— А ти впевнений, що він справді вмів чарувати? Може, він вигадував?

— Я ж кажу, це мій приятель, також із Ратібора. Мешкає на дві вулиці далі. Я сам бачив, як він цим хвалився.

— А ти не знаєш, звідки в нього з’явилася магія? — заінтриговано спитала Ніна. Скільки ще було таких місць, як Маркоти?

— Поїхав на канікули в якусь діру на Бещадах. Начебто там відбувались якісь дивні речі, з’являлися феї і духи. Не знаю, Кароль інколи любить набрехати повну діжку. Але деякі з тих, що були там цього літа, справді отримали магічні здібності, і тут він не брехав, бо…

— Бо ти бачив сам, я пам’ятаю.

— Отож. Тому нема чого боятися. Ми трохи помучимося, а потім нас відпустять.

«Хотіла б я, щоб усе було настільки просто», — думала Ніна, несучи обід на перший поверх. Звісно, ЇМ вона й надалі не довіряла, але Пшемикові слова перевернули все, що вона встигла дізнатися, догори дриґом.

Якщо червона картка не означає магічні здібності, то що вона тоді таке?

О четвертій дня Ніна повернулася до загальної зали, уся брудна, хилитаючись від утоми. Не мала сил навіть піти до душової, умитися над раковиною і перевдягтися. Тільки скрутилася клубком у ліжку й подумала: «Я краще б померла». У неї боліли всі м’язи, навіть ті, про існування яких вона раніше не здогадувалася. Але відпочити їй не вдалося: ледь заплющила очі, як Тамара шарпнула її за плече:

— Уставай. Погані справи.

— Ти це мені говориш? — застогнала дівчина, розплющуючи очі.

Тамара здавалася виснаженою: шкіра посіріла від утоми, ніс червоний від холоду. Урешті-решт, ніхто не почувався добре, по всій залі чулися стогони й зітхання. Хтось навіть зайшовся тонким дитячим плачем, який ніби встромлявся під череп Ніни і свердлив мозок.

— Серйозно. Хуберт оце повернувся з допиту. Йому сказали, що коли він так давно не мав контакту з батьком, то, може, той мертвий і хлопця треба вважати сиротою.

— Гад його морді, — Ніна від здивування навіть усілася.

І справді, це було погано.

Хуберт сидів у Яцека, сховавши обличчя в долонях. Ніна спочатку подумала, що він плаче, але ні: коли хлопець підвів голову, його очі були сухі й сповнені відчаю.

— Вони хочуть, щоб я пішов із ними сьогодні вночі, — сказав.

— Куди? — запитала Ніна.

— Не знаю, лише весь час повторювали, що я про все довідаюся на місці. Але один із них розсміявся і запитав, чи сподобалося мені, коли бабця брала мене на месу, а другий наказав, аби я вдягся тепло, бо там, куди ми йдемо, можу замерзнути. Тоді я і подумав про клятий костьол у селі.

Ніна безпорадно глянула на Яцека й Тамару.

Вони не здавалися тими, хто розуміє щось більше, ніж вона сама.

Першим отямився Яцек.

— Значить, ми повинні тікати сьогодні, — заявив. — Украдемо машину, як умовилися, і вшиваємося.

— Він правий, — підтримала хлопця Тамара. — Немає сенсу чекати: якщо ми маємо щось зробити, то просто зробімо це. Я сьогодні вранці бачила машину, яка стояла у відчиненому гаражі, бо його двері згоріли.

— Ага, от тільки поряд крутиться чимало солдатів, — буркнула Ніна.

— Ми відвернемо їхню увагу, — запропонував Яцек.

— І як ти запустиш двигун без ключа?

— Зумію.

Ніна, схопившись за голову, застогнала.

Усе відбувалося надто швидко. Вона не мала ані хвилинки, щоби спокійно подумати.

— А як ми проїдемо крізь ворота? — спробувала останній аргумент, але Тамара мала відповідь і на це.

— Почекаємо сутінків, а тоді просто виїдемо. Вони не питають ні пароль, ні щось інше, просто відчиняють, коли бачать, що якась машина хоче виїхати. Я знаю, бо спеціально це зауважила. А як настане темрява, вони не помітять, хто сидить усередині, — Тамара поплескала подругу по спині. — Не хвилюйся, мала, — сказала поблажливо. — Саме такі безумні плани інколи й спрацьовують.

— Ага, у пригодницьких книжках, — пробубоніла Ніна. Хтось тут мусив виказати хоча б крихту розуму, і дівчина трохи шкодувала, що це має бути саме вона. у цій божевільній ідеї і справді було те, що їй подобалося.

— Інколи і в житті, — озвався Яцек. — Дядько розповідав, як під час війни…

— Зараз не до твого дядька, — перебила Тамара. — Просто проголосуймо. Хто за втечу, а хто проти?

Ніна залишилася в меншості: троє до одного.

— Нормально, піду тоді роззирнуся, — Яцек устав. — Подивлюся, чи машина й досі стоїть у тому відчиненому гаражі.

— Я піду з тобою, — Тамара також підвелася.

Хуберт і Ніна залишилися самі.

— Ти й справді вважаєш, що у нас є шанси? — запитала дівчина.

— Якщо направду, то, мабуть, ні, — сказав Хуберт. — Але краще померти з гідністю, ніж покірно чекати на смерть.

— Навіщо я тільки питала… — пробурмотіла сама до себе дівчина.

Хлопець мовчав, у залі чулися звуки розмов і монотонне стукотіння дощу в шиби. «Якби я мала свою силу, — подумала Ніна, — то могла б розвалити все це місце, каменя на камені від нього не залишити». Якийсь час вона насолоджувалася цією думкою, уявляючи солдатів, які з криками тікають від куряви, що здіймається над руїнами… І трупи? Чи справді вона готова вбити когось магією? «Ні, — вирішила дівчина. — Я ж не така».

Не така, як хто? Як Міхал з Любомежа й Берта з Катовіце?

— Як вважаєш, мій батько дійсно мертвий? — вивів її із задуми голос Хуберта.

— Не знаю, — Ніна завагалася, але хлопець заслуговував на правду. — Думаю, що це можливо…

— Але ж він може виявитися і живим?

— Авжеж, — вона не стала говорити, що навіть коли батько Хуберта і живий, то, найпевніше, він — величезна свиня.

— Ти маєш… ну, знаєш, свої здібності. Може, ти могла б пошукати його для мене?

— Чом ні, але займи чергу. Спершу мені доведеться впоратися з таємничим убивством давніх років, із загадкою, відповідь на яку хочуть почути від нас комуністи, і ще з кількома.

Хуберт замовк, трохи, схоже, вражений. Ніна зітхнула:

— Це було боляче, вибач.

— Нормально.

— Мені справді прикро, — під впливом імпульсу вона обійняла хлопця. Це вийшло незграбно, але Хуберт, на диво, здавався цілком задоволеним. А Ніна вкотре здивувалася, наскільки він худий. Сама шкіра й кістки, аж дивно, що його вітер не перекидає.

— Ще дещо… — пробурмотів він, коли дівчина відсунулася. — Тільки обіцяй, що не дивитимешся на мене дивно.

— Давай, — Ніна вжила улюблене слово Тамари.

Хуберт завагався.

— Тоді, у тому мертвому селі, коли я залишився сам, я бачив одного з них.

— Кого?

— Того молодого, з довгим носом і таким дивним обличчям.

— Лиса?

— Так, здається, його звуть саме так. Не маю й гадки, що він там робив.

— Як і я, — збрехала Ніна, хоча могла сказати: «Можливо, він хотів оглянути місце, де народився». — Чому ти не сказав нам про це раніше?

— Сам не знаю, може, тому що це не здалося надто важливим. А ще ж і ви щось від мене приховуєте. Вважаєш, я не помічаю, як ви шепочетеся за моєю спиною і дивитеся на мене? Особливо Яцек… Підозрюєте, що я здав вас на допитах?

Ніна мала стурбований вигляд.

— Звідки ти взяв?

Хуберт стенув плечима.

— Це було не дуже важко. Не ти одна вмієш думати, чи не так?

— А ти здав?

Хлопець стиснув губи.

— Ні.

Не додав жодного аргументу, який підтверджував би його невинність, нічого — тільки похмурий виразний погляд, наче хотів, аби дівчина поставила його слова під сумнів. Але вона запитала:

— І навіщо мені дивно дивитися на тебе?

— Що?

— Ну, ти ж сказав: «Тільки обіцяй, що не дивитимешся на мене дивно». У тому, що Лис ходив селом, не було нічого дивного.

— А, ти про це. Просто вихопилося — інколи так буває, сам не знаю чому, — відповів Хуберт тоном, який притримував для справ, абсолютно не вартих розмови. Ніна повірила щонайменше на кілька секунд, бо майже одразу їй спало на думку, що хлопець, схоже, хотів сказати щось інше, але останньої миті змінив думку. Він мав таємницю, як улітку, в Маркотах. Їй це не дуже сподобалося, але ж і вона не була з ним відвертою.

Тієї ж миті Жук енергійним солдатським кроком вийшов на центр зали, почекав, поки припиняться розмови, а всі погляди зосередяться на ньому. Ніна могла б закласти голову, що всі зараз думали те саме: «Будь ласка, тільки не я. Нехай візьмуть когось іншого, будь-кого, аби не мене».

— 77WR і 18MAR — на допит! — сказав охоронець.

Ніна глянула на Хуберта, здивована та налякана: 18MAR був його код.

Цього разу чекати не довелося: молодий солдат біля зали прийняв у Жука Ніну (другий забрав Хуберта), а потім відвів її на другий поверх, у приміщення, яке геть не нагадувало кімнату для допитів. Більше було схоже на демонстраційний кабінет. Посередині стояло велике крісло. Управлялася тут жінка в білому халаті.

Ніна відступила, але солдат підштовхнув її усередину, а потім причинив двері.

— Не лякайся, — сказала жінка. У неї було молоде обличчя, але зовсім сиве волосся, що здавалося пофарбованим. — Я тебе не з’їм. Прошу, сідай. — Вона вказала на крісло.

Ніна зі страхом роззирнулася, шукаючи знаряддя тортур, і побачила щось на зразок залізного чепця, підключеного кабелями до квадратного обладнання. Перед очима потемніло, ноги стали м’якими, наче розварені овочі.

— Ні, — прошепотіла вона.

— Ти ж трохи завелика для такої поведінки, тобі не здається? — жінка всміхнулася, але в кутиках її губ майнула тінь нетерплячки. — Це для моніторингу твоїх реакцій, а не для завдавання болю. Сідай, поки мені не урвався терпець і я не покликала когось із охоронців.

— Що ви хочете зі мною зробити?

— Покажу тобі кілька картинок, а обладнання у цей час стежитиме за твоїми мозковими хвилями.

— Ви зможете читати мої думки?

— Ні, але я дізнаюся кілька інших речей. Сідай. Обіцяю, що боляче не буде.

«Дантисти теж так говорять, — подумала Ніна. — І завжди виявляється, що вони брешуть».

Але сивоволоса жінка казала правду — боляче дійсно не було. Дівчина відчула лише холод, коли металевий чепець стиснув її голову, а потім легке пощипування, наче лікарка (А чи справді це лікарка? Бо білий халат міг надягнути хто завгодно.) ввімкнула обладнання.

— Зараз почнемо, — сказала сивоволоса. Із крісла Ніна бачила, що її очі блакитні: дуже красиві й дуже холодні. З такої відстані жінка вже не здавалася молодою, у кутиках її очей були помітні «курячі лапки», навколо губ — зморшки. — Зараз я показуватиму картинки, а ти будеш із кожної пари обирати одну, зрозуміла? Не замислюйся, просто швидко обирай.

— За яким принципом? Що мені найбільше подобатиметься?

— Просто обирай і не думай про це.

Ніна кивнула. У роті було сухо, серце стукотіло так, наче збиралося зламати ребра. Дівчина так сильно стиснула спітнілі долоні на бильцях крісла, що аж заболіли пальці.

— Готова?

«Ні», — подумала вона, але відповіла:

— Так.

На екрані з’явилися два підмальовані знімки: прив’язаний до плоту кінь і акваріумна рибка серед водоростей.

— Вибери одне, — підігнала лікарка-яка-могла-виявитися-не-лікаркою.

— Е-е-е… кінь.

Картинки зникли, а на їхніх місцях з’явилися наступні: цього разу розмальована тарілка й блакитна чашка з відбитим вушком.

— Е-е-е… чашка, — сказала Ніна.

Пес, що лежить під каміном, і кіт, який ліниво грається клубочком вовни. Дівчина почала згадувати щось подібне.

— Далі.

— Пес, — вона спробувала ковтнути слину, але горло було сухим, наче папір, і здавленим.

Далі з’явилися червона троянда й блакитна нагідка.

«Прокляття, прокляття, — думала Ніна гарячково. — Як там воно йшло? Пес, який з’їдає троянду, яка росте десь там, щось із сорочкою… Допоможіть!».

— Ніно? — підігнала сивоволоса.

— Троянда, нехай буде троянда.

Потім на екрані з’явилося кілька пар картинок, які ні з чим у Ніни не асоціювалися: скелясті гори й похмурі болота під сяянням сонця, що заходить.

…яка росте на болотах…

«Але ж я не можу довіряти цій людині. Він комуніст, один із НИХ, той, хто посадив мене у вантажівку й привіз до цього страшного місця».

— Ніно?

Вона спробувала ще раз ковтнути слину, і знову їй це не вдалося.

— Гори.

Потім були тарілки, що відрізнялися лише кольорами: одна блакитна, друга жовта. Ніна обрала блакитну, а потім сорочку замість сукні. Трохи заспокоїлася, наче ухвалене рішення допомогло їй повернути рівновагу.

— Ну, це все, — сивоволоса відключила машину й зняла з Ніни чепець, а дівчина поправила мокре від поту волосся. — Можеш повертатися.

Хуберт уже чекав на неї. Він також був блідий, світла гривка прилипла до лоба.

— Тобі показували картинки? — прошепотіла Ніна.

Він кивнув.

— Ти обрав пса чи кота? Болото чи гори?

— Які гори? У мене нічого такого не було. Та це не важливо. Яцек сказав, що ми зустрічаємося біля гаражів. У нас є шанс, бо їх ніхто не пильнує. Виходимо окремо, я зараз, а ти почекай кілька хвилин і скажи Жукові, що йдеш у туалет чи щось подібне.

— Ти все ще хочеш тікати?

— Більше, ніж колись.

Ніна зітхнула. «Це не може вдатися», — дзвонила в голові розпачлива думка.

Але раптом може?

Коли Хуберт зник, вона глянула на Тамарине ліжко. З-під нього досі визирав краєчок шкіряної валізки, яку дівчина не могла взяти із собою, а на ковдрі лежали брудні штани. Ніна усвідомила, що вона теж повинна перевдягнутися, бо досі на ній була сукня, в якій вона мила підлогу і яка зараз нагадувала брудні лахи. Мабуть, вона мала в ній вигляд останньої жебрачки.

Дівчина потягнулася по свою валізку і вийняла з неї найчистіші блузку й спідницю, які вдалося знайти. Потім роззирнулася, чи немає поблизу якогось хлопця, і швидко перевдяглася. Ще нещодавно таке їй навіть на думку не спало б, але тепер сором був найменшою з проблем. Зрештою, у хлопців також були свої негаразди, та й мало хто з них після цілого робочого дня мав сили підглядати за дівчатами.

Їй треба було б ще трохи помитися, але на це бракувало часу. Що ж, може, їм вдасться знайти душ на якійсь із залізничних станцій.

Застібнувши блузку, вона перехопила погляд Гелени із сусіднього ліжка. Білявка якимсь дивом мала непоганий вигляд: чиста сукня, гладенько зачесане волосся і — уявити тільки! — підфарбовані помадою губи. Ніна, яка віддала б душу за можливість помитися, якусь мить витріщалася на світловолосу, а потім потягнулася по панчохи.

— Дивися, — сказала вона провокаційно, вдягаючи їх на ноги. — Я дуже ретельно вдягаюся. Напевно щось кручу.

Гелена примружила очі.

— Мені здається чи ти й справді трохи пихата, га?

Ніна встала, показала їй язика, а потім промовила найспокійнішим тоном, на який спромоглася:

— Піду помию руки перед вечерею.

— Чого ти так довго? — привітала її Тамара, яка присіла за рогом гаража. — Швидше, Яцек і Хуберт уже всередині.

Ніна озирнулася. Площа перед фабрикою була темною і порожньою, тільки біля брами солдат палив цигарку. Дівчина бачила його фігуру й вогник, що блискав червоним на тлі каламутно-жовтого світла ліхтаря. Сіяв дощик — такий дрібний, що його було видно, лише коли людина дивилася на світло: мільйони сріблястих крапельок, які світилися в пітьмі.

Тамара потягнула подругу до гаража. У ньому пахло мастилом, маслом для двигунів і спаленим деревом. Ніні цей запах чомусь нагадав батька — хоча вони не мали машини, — і раптом вона затужила за домом.

— Сідайте, — Яцек відчинив двері військового джипу.

Хуберт уже сидів спереду на місці пасажира, а дівчата вмостилися на заднє сидіння. Товстенький хлопець нахилився, щось зробив під кермом, і за мить, на здивування Ніни, яка досі не вірила, що це може вдатися, мотор затуркотів.

— Ну то вперед, — сказав Яцек, але не зрушив ані на міліметр. У дзеркальці Ніна помітила його перелякані очі й долоні, стиснуті на кермі. Був смертельно блідий, наче от-от мав зблювати.

Ніна схопила Тамару за руку й стиснула.

— На раз-два-три, — сказала.

— На раз-два-три, — погодився хлопець.

Вони порахували вчотирьох, і машина поволі рушила. На площі здавалося, що Яцек втратить керування, колеса забуксували в багнюці, але, на щастя, йому вдалося втримати напрямок. Вони їхали до брами. «Не відкриють», — подумала Ніна із завмерлим серцем. Хлопець пригальмував, «двірники» розмазували по склу краплі дощу. Ніна сильніше стиснула Тамарину долоню.

Коли вони були вже достатньо близько, солдат відчинив ворота, які розкрилися перед ними, наче брама зачарованого замку. Яцек вдавив педаль газу, джип рвонув уперед.

Вони втекли з Інституту.