Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, в якому друзі довідуються про таємницю вимерлого села — принаймні одну з таємниць

— Узагалі-то було не так уже й погано, — радісно заявив Хуберт, коли вдень вони побачили його в загальній залі. — Мене Ведмідь перевірив і сказав, що я можу повертатися до роботи.

— А твій струс мозку? — запитала Тамара.

— Я зізнався, що вдавав його, — сказав хлопець із виразом каяття на обличчі. — А точніше, дозволив, аби мене впіймали на тому, як я суну термометр у кухоль із чаєм, ну а потім я все визнав. Я був справді переконливим, сповненим почуття провини і страшенно засоромленим.

— А костьол? — нетерпляче допитувалася Ніна. — Навіщо тебе туди забирали?

— Ох, нічого такого. Спершу мені довелося стирчати там на самоті в холоді, а потім зі щілини наповз туман і з’явилися привиди. Начебто є така легенда, що вони не торкнуться потрібного сироти…

— Але тебе, схоже, збиралися торкнутися? — запитала Ніна лиховісним тоном.

— Ага. Як думаєте, це означає, що мій батько живий?

— Слухай, дамо поки що батькові спокій. Краще скажи, що там відбувалося.

— Нічого такого, я ж кажу. Вони хотіли на мене напасти, але солдати почали стріляти. Це привидів не вбиває, але на якийсь час затримує — вистачило, аби витягнути мене з костьолу й посадити в машину. І все це тривало десь хвилин десять, а до того було просто нудно.

Тамара вдарила Хуберта кулаком у плече.

— Ми непокоїлися за тебе, ідіоте!

Ніна уважно дивилася на нього.

— Добре, це прозвучало доволі переконливо. А тепер кажи правду.

— Я кажу правду, — обурився хлопець.

Дівчина зітхнула.

— Тоді давай так: спробуй додати до цієї історії трохи більше напруги й відчуття жаху, добре?

Хуберт хвилинку крутився на ліжку, а потім почав розповідати — цього разу низьким похмурим голосом.

— Спочатку тобі кажуть, що чекатимеш привидів, сам-один, бо солдати залишаться біля костьолу. Погрожують зброєю на випадок, якщо намагатимешся утекти, і залишають біля олтаря при світлі місяця, яке тече у вікна й заливає все несамовитим сяйвом. Тож ти сидиш, мерзнеш і молишся, щоби з тієї щілини нічого не вилізло, щоби цієї ночі не було туману. Минають години, місяць заходить, темнішає. А потім… Туман починає куритися над щілиною, спершу легенько, ти навіть думаєш, що це лише омана, але ні, він чимдалі більшає, клубочиться і розповзається костьолом. А в ньому з’являються фігури. Не бачиш їх повністю, але це навіть гірше, бо весь час уявляєш, наскільки вони страшні. І ти чуєш той жахливий звук клешень, які розкриваються й змикаються. Наближаються, а ти знаєш, що ці клешні — це їхні долоні, вони хочуть стиснути їх на твоєму горлі. Вони на відстані простягнутої руки, і тільки тоді, коли здається, що все скінчилося й що ти за кілька секунд стікатимеш кров’ю на холодній підлозі, до костьолу вриваються солдати й стріляють. Ну, як тепер? Краще?

— Краще, — визнала Ніна, замислившись, у яку версію повірити.

Хуберт був природженим артистом; імовірно, будь-яка його розповідь трохи не збігалася з правдою, залежно від того, в якому саме настрої він зараз перебував. Цього разу похмурий драматизм був цілком переконливим, бо ж уранці Хуберт і справді здавався переляканим.

— Тебе поранили? — запитала дівчина.

— Трохи подряпали, — зізнався він. — Нічого серйозного, якщо чесно.

Ніна повірила — якби хлопця було важко поранено, Ведмідь не випустив би його зі шпиталю. Проте це не змінювало того факту, що Хуберт, відважний підліток чотирнадцяти років, набрався страху й мало не загинув.

А ВОНИ хотіли ще забрати до костьолу малого переляканого хлопчика. Може, не сьогодні вночі, може, трохи пізніше, але мали намір це зробити.

«Залишилося кілька днів», — нагадала собі Ніна підслухані слова. До чого, най йому?

— А не говорили тобі випадково, що станеться, якщо вони нарешті знайдуть того сироту? — запитала вона, але Хуберт похитав головою.

— Знаю тільки, що це наче тест. Якщо ти правильний сирота, то привиди на тебе не нападатимуть.

— У якому сенсі «правильний»?

— Гадки не маю.

Ніна зітхнула.

— Добре, поки що облишмо це. У нас немає часу, мусимо ще сьогодні вибратися у село.

Як виявилося, вибратися із загальної зали було не так уже й легко. Ніна весь час відчувала, що за нею стежать. Ніби всі її ігнорували, ніби ніхто на неї не дивився, але коли відверталася, одразу відчувала спиною уважні погляди.

Із Тамарою і Хубертом було так само.

— Ми не зможемо вийти, — буркнув Хуберт. — Тільки-но побачать, що ми зникли, на нас донесуть.

Прокляття. Най йому дідько. Ніна згадала кілька ще гірших прокльонів і промовила їх уголос — адже Тамарі, здавалося, це допомагало. Але вона почувалася тільки гірше.

Пішла в душову, помила руки, а потім подивилася на своє відображення. Шрам на лобі був паскудним, червоним, наче товста гусениця, яка примостилася над бровами. Ніна знала, що це мине, що з часом шрам зблідне й стане непомітнішим — крім того, вона могла б сховати його під волоссям, — але все одно їй хотілося плакати.

Дівчина прикрила очі, стримавши сльози, а коли знову їх відкрила, побачила у дзеркалі обличчя Лени.

— Ви щось крутите, — звинувачувальним тоном сказала красива шатенка.

— Справді? — Ніна хотіла витерти руки, але передумала, бо рушник, який висів біля крану, за кілька останніх днів перетворився на брудну вологу ганчірку.

— Не вдавай ідіотку, я все бачу. Ви знову збираєтеся здиміти?

Ніна вирішила ризикнути. А власне, чи мала інший вихід?

— Ми повинні дістатися покинутого села, яке тут недалеко.

— Ага, щось я про нього чула. І навіщо вам те село?

— Це… досить складно. Лено, прошу, — у голосі Ніни чувся відчай. — Ми мусимо туди піти. Повернемося через кілька годин.

Шатенка уважно дивилася на неї.

— Знаєш, що назовні небезпечно, так?

Ніна кивнула.

— І ви повернетеся до вечері?

— Так.

Лена зітхнула.

— Добре, можете йти. Я відверну увагу Видри.

— А… інші? Ну, знаєш, помітять, що нас немає, і донесуть…

В очах красуні з’явився веселий блиск.

— Тут ніхто нікого не викаже без моєї згоди.

— Ти впевнена?

— Еге ж. Уперед, поки я не передумала.

Лена дотримала слова, принаймні відвернула увагу Видри, бо через чверть години вся трійця проходила під дротяною огорожею, а потім бігла до лісу. Сповільнилися, коли були вже під деревами. Тамара йшла першою, Ніна й Хуберт на кілька кроків позаду.

— Розкажи мені докладно, як це все було, — попросила дівчина. — А найкраще — від самого початку. Тебе забрали в село машиною, так?

— Так. Туди можна доїхати з іншого боку. Крізь ліс і пішки — швидше. Їхали разом із трьома солдатами, знаєш, тими молодими, які завжди ходять у мундирах і зі зброєю…

— Знаю. Ви про щось розмовляли дорогою?

— Вони закладалися, скільки я витримаю.

Ніна насупилася.

— У якому сенсі «скільки витримаєш»?

— Ну, здається, привиди не завжди атакують одразу, інколи вони спершу наче… придивляються і вагаються? На мене вони кинулися дуже швидко, тому я і подумав, що це може означати, що батько живий…

— Хуберте, прошу. Я знаю, що твій батько важливий, але поки що зосередься на костьолі, добре? Щось іще тобі солдати говорили?

— Крім того, що прострілять мені коліна, якщо я спробую втекти? — хлопець відвернувся. — Ага, ще в машині я їм говорив, що це помилка, що вони не повинні мене туди брати, бо я ж не сирота. Вони розсміялися і сказали, що це не завадить, що таке вже бувало.

— Що взяли туди не ту особу?

— Угу. Хтось переплутав щось у паперах.

— Знаєш, які коди вони переплутали?

— Ні, а це має значення?

— Усе може мати значення, — заявила Ніна. — Щось іще? Як довго ви їхали машиною?

— Десь двадцять хвилин. Тут справді паршиві дороги.

— Двадцять хвилин — чимало часу, про щось ви мали розмовляти із солдатами.

Хлопець трохи почервонів.

— Вони говорили про Ласку, що вона має такі великі… великі…

— Фізичні чесноти, — ввічливо підказала Ніна. Один із плюсів читання купи книжок — це, безумовно, те, що відповідної миті людина може знайти потрібні слова.

Тамара, яка йшла попереду, озирнулася.

— Це зветься цицьки, — сказала, а тоді пирхнула сміхом. — Боже, ви гляньте на нього, він такий симпатичний, коли рум’яниться.

— Ви жахливі, — поскаржився Хуберт.

— Це вона жахлива, — скоригувала Ніна. — Я — миленька. Тому дозволю тобі оминути частину про те, що саме вони хотіли з тими чеснотами зробити.

— Окрім цього, вже нічого цікавого й не було. Ми доїхали на місце, мене полякали й сказали, що після повернення я маю написати рапорт.

— Який ще рапорт?

— Докладний, про все, що діялося у костьолі, — голос Хуберта раптом став грубішим, а сам хлопець наче виріс і змужнів. — «Кожен твій бздюх, сину, кожну думку, яка залетіла в твою дурну макітру, розумієш? Хочемо все це мати на папері».

— І навіщо їм це? — зацікавилася Тамара.

— Це має сенс, — відповіла Ніна. — Якщо привиди справді поводяться по-різному з різними людьми, то з таких рапортів можна витягнути якісь закономірності.

— Наприклад, що вони не підходять до тих, хто пердить? — гигикнула Тамара.

Вони вже увійшли в село, що дало Ніні можливість не відповідати. Хата вугляра була такою ж, якою її запам’ятала дівчина: пригнута до землі, немов старий із зеленою моховою бородою, жердини такі само криві, у курнику так само біліли об’їдені мурахами черепи тварин. Журавель біля криниці скрипів на вітрі, як і тоді, коли вони вперше його побачили, а Ніна могла б заприсягтися, що навіть вологе буре листя відтоді й на сантиметр не змінило свого розташування. Тут усе наче застигло в часі, наче вони були не в реальному світі, а на фотографії. Але щось таки змінилося, ледь-ледь — так, що першої миті неможливо було й помітити. Що довше людина замислювалася над цією різницею, то важче було її вловити.

Ніна трусонула головою й увійшла в хату. Провела долонями по гострих гранях пічки (цього разу вона була холодною), ще раз оглянула вікно, замале, аби крізь нього протиснувся будь-який убивця, доросліший за десятирічну дитину, кинула погляд на різьблене ліжко в алькові. Хто тут спав? Спершу вона вважала, що таємничий фотограф, але тепер не була впевнена: чого б місцевим так ставитися до людини з міста? Селяни не дуже люблять міських, як і навпаки, Ніна знала це з власного досвіду й не думала, що двадцять років тому було інакше. Хіба що фотограф був багатим, тоді, може, справді приймали його з помпою і почестями. Але чи велике цабе з міста спав би в сільському ліжку на сільських подушках, нехай навіть і гаптованих? Чи не приїхав би він зі слугами, постіллю і тим, що йому знадобилося б? Ну й передусім, якщо вже з якоїсь невідомої причини йому довелося сюди приїхати, то чому він обрав найскромнішу хату, чому не зупинився, наприклад, у шанованого коваля, де умови були б куди кращими?

Це не мало сенсу.

Дівчина зітхнула й приєдналася до приятелів, які чекали біля хати. В обох були кислі міни.

— Тут немає нічого цікавого, — сказала Тамара. — Не знаю, що ти сподівалася знайти.

Ніна цього не знала, але не мала наміру відмовлятися від пошуків. Загнала друзів до хвіртки, у місце, де було зроблено останнє фото, на якому родина вугляра вдивлялася в щось поза кадром.

— Станьте усі так, як на знімку, — скомандувала вона, виймаючи з кишені прямокутний картон. — Хуберте, ти сюди, Тамара поряд. Будете батьками, а я — старшим хлопцем.

— А що з молодшим? — запитав Хуберт.

— Вважаю, його можна не брати до уваги, бо він тоді був надто малий.

— А чому я маю бути матір’ю, а ти хлопцем? — вередувала Тамара.

— Боже, якщо хочеш, то можемо помінятися, мені однаково. Це лише на хвилинку. Дивіться в той бік, отак. Бачите, як треба повернути голови? Добре, а тепер я стану на своє місце…

— І що з цього випливає? — дратувалася Тамара.

— Якби від наших очей провести лінії, де б вони перетнулися?

— Це ти, типу, про математичне завдання: провести прямі крізь кілька точок і перевірити, де вони перетнуться?

— Приблизно так.

— На криниці, — сказав Хуберт. — Вони перетнуться на криниці.

На мить запанувала тиша, аж урешті Тамара голосно зітхнула.

— Ну добре, вони дійсно дивилися на криницю. Що нам це дає?

Вона підійшла до зрубу, підскочила, повисла на одній руці на криничному журавлі, який запротестував гучним скрипінням, а потім пішов униз.

— Мабуть, щось із криниці вилізло, — заявила Тамара, знову ставши на землю. — Щось страшне, така потвора… У-у-у-у! — розчепірила пальці лівої руки й рушила до друзів на зігнутих ногах.

— Вар’ятка, — прокоментувала Ніна. — А ще я ніколи не бачила потвору з рукою на черезплічнику.

— А без — бачила? Ну добре, я помиляюся, знаю.

— Я піду роззирнуся, — сказав поспішно Хуберт. — Можливо, знайду щось цікаве.

Тамара припинила вдавати потвору й сіла на зруб. Білявий хлопець саме зник за рогом найближчої хати.

— Він що, справді сам лазитиме по селу? — запитала Тамара. — Це надто похмуре місце, тобі так не здається?

Ніна сіла поряд.

— Мені здається, що Хуберт хотів прийти сюди й раніше.

— Станемо за ним стежити, аби зрозуміти, що він задумав?

— Ні, навіщо? — буркнула Ніна. Вона вже думала про це, але тепер бажання якось зникло: Хуберт мав право побути на самоті, а таємниць для розв’язування і так було забагато.

Тамара підтягнула ноги до підборіддя.

— Страшенний дивак, але певним чином милий. Він тобі подобається?

Ніна заблимала очима.

— Хуберт? Як тобі це спало на думку?

— Бачила, як ти його обіймаєш, і подумала, що якось до нього ставишся, ну, знаєш…

— Романтично?

— Ага, наче в тих твоїх книжках.

— Щоразу, коли його бачу, хочеться віддати йому свій сніданок. Я б не назвала це романтичним почуттям.

Тамара розсміялася, зіскочила з криниці й знову вчепилася в журавель. Ніна, повагавшись мить, зробила те саме. Було приємно вчинити врешті щось дурнувате й абсолютно не пов’язане з жодними потворами чи таємницями.

— Я візьмуся з одного боку, а ти тримайся з другого, — запропонувала Тамара. — Буде наче гойдалка.

— Не впади у криницю, — занепокоїлася Ніна.

— Спокійно, не впаду. Та вона все одно засипана.

Подруги трохи так побавилися, ігноруючи жахливе скрипіння, аж урешті спорохнявіле дерево не витримало ваги — пролунав сухий тріск, і Ніна впала на купу мокрого листя.

— Ти жива? — крикнула Тамара.

— Жива!

Підводячись, дівчина помітила блакитні очі, які вдивлялися в неї.

— Що там? — допитувалася Тамара.

Ніна простягнула руку й витягнула з-під куща власницю блакитних очей.

— Звідки це тут взялося? — Тамара присіла поряд.

Ніна тримала в руці ляльку: пошарпану й лисувату. Сукня була брудною, товстеньке личко також не завадило б умити — але іграшка збереглася на диво добре. Навряд чи вона лежала під кущем двадцять років.

— Мабуть, хтось із Інституту її загубив… — невпевнено сказала Тамара, але Ніна похитала головою.

— Хто? У нашій групі ляльками ніхто не грається, а за малятами весь час дивляться, та вони й не змогли б вийти за огорожу, навіть якби захотіли.

Дівчина трусонула іграшку, яка ліниво кліпнула блакитним оком. Потім провела пальцями по лаку, що відлущувався від щік, і торкнулася сукні — хороший оксамит, не якийсь дешевий матеріал. Вона легко могла уявити, що до війни це була лялька якоїсь багатої дитини, а потім, уже трохи пошарпана, але досі в непоганому стані, потрапила до бідної дівчинки з села. Чому ні? От тільки це геть не пояснювало, чому іграшка здавалася такою… напрочуд свіжою, наче хтось підкинув її під цей кущ не пізніше ніж тиждень тому.

— Ну добре, — сказала Тамара. — Офіційно починаю боятися. А якщо я боюся, то тут і справді стає кепсько.

— Не перегинай. Певно, її справді загубив хтось із Інституту. Якийсь підліток міг узяти її з дитячої кімнати й принести сюди.

— І навіщо йому це робити?

Ніна стенула плечима.

— Заради жарту? — вона, щоправда, не мала гадки, у чому такий дотеп міг би полягати, але вчепилася за це пояснення як за доволі безпечне.

— Заберемо її назад? — запитала Тамара.

— Здається, сенсу в цьому небагато, та й Ворона не говорила, що бракує якоїсь іграшки. Нехай лежить — може, той, хто її загубив, прийде по неї.

Ніна знову посадила ляльку під кущ і витерла долоні об пальто. На руках не мала ані бруду, ані пилу, але почувалася… брудною, наче торкнулася чогось нечистого.

— Пошукаймо Хуберта, — запропонувала. — У нас небагато часу.

Тамара кивнула, і дівчата розійшлися, кличучи хлопця. Їхні голоси в цій тиші бриніли дивно. Село фактично здавалося вимерлим: не було птахів, що скрекотали в гіллі, жодні дрібні лісові тваринки не шелестіли в опалому листі. Ніну й надалі мучило відчуття, що тут щось не так, що вона дивиться ніби на два знімки, які здаються однаковими, а насправді різні. Село кілька днів тому — і село зараз. Знайди десять відмінностей — була колись така розвага. Ніна сердилася, що не може знайти жодної, хоча чудово знала: вони мусять існувати.

— Хуберте! — кричала Тамара.

— Гей, Хуберте! — вторувала їй Ніна.

— Я тут, можете не репетувати, — білявий хлопець сидів на мурі перед костьолом і здавався купкою нещастя.

Дівчата всілися поряд.

— Хуберте, що з тобою? — запитала Тамара. — Ти останнім часом дивно поводишся. Чи то, — виправилася, — як для тебе дивно.

Він мовчав, не дивився на неї. Очі мав червоні, наче нещодавно плакав, на блідих щоках розквітли плями нездорового рум’янцю.

— Хуберте? — запитала Ніна.

Він стиснув губи і спитав:

— У тебе що, немає таємниць, які ти маєш розгадати?

— Таємниці можуть і почекати кілька хвилин…

Він неприязно глянув.

— …або й більше, якщо знадобиться, — закінчила вона просто.

— Ви справді хочете гаяти час на балачки?

— Ну, знаєш, зважаючи на обставини, це може бути остання можливість.

— Що відповідає твоїй схильності до драматизації, — додала Тамара, радісно шкірячи зуби. — То як, чи не час монологу перед обличчям смертельної небезпеки?

— Ви з мене кепкуєте.

Ніна зітхнула.

— Мабуть, трошечки. Але ми справді хотіли б допомогти.

Хлопець устав і встромив кулаки в кишені пальта, зіщулившись під холодним вітром.

— Усе нормально, вам не треба за мене хвилюватися, — заявив рішуче. — Але із цим селом щось не так. Щось тут не сходиться, тільки я не можу зрозуміти, що саме.

— Знаю, — підтвердила Тамара. — Я теж це відчуваю.

Ніна тільки кивнула, водночас оцінивши, як спритно хлопець змінив тему.

— Нам треба йти, — сказала вона. — Уже темніє.

Немов за командою, вони глянули на небо, яке вже сіріло. І втрьох майже одночасно зрозуміли, що саме не так.

З одного з коминів підіймалася тоненька смужка диму. Ще нещодавно її колір майже ідеально зливався з барвою неба, тому вони побачили її лише зараз, коли трохи стемніло, — білість стала помітна на тлі вечірньої сірості.

— Прокляття, — сказала Тамара. — Там хтось є.

Ніхто не наважився на сарказм типу: «Та невже?» чи «Яка блискуча дедукція!». Друзі просто непевно перезирнулися. Навіть Тамара здавалася якщо не переляканою, то принаймні занепокоєною.

— Ходімо перевіримо? — запропонував Хуберт, а Тамара просто мовчки пішла до хати, із труби якої підіймався дим.

Хлопець попрямував слідом. Ніна тягнула ноги останньою, бо інстинкт підказував, що треба йти у протилежний бік — а може, навіть бігти. Дуже швидко.

«Це тільки дим, — повторювала вона подумки. — Хтось затопив пічку, то що з того? Якась людина, що загубилася в лісі, могла ж переночувати в одній із цих хат, чому ні?».

Усі аргументи здавалися дуже розсудливими, але ноги Ніни інстинктивно хотіли бігти до Інституту.

Друзі дійшли до хати. Тамара завагалася, потім штовхнула двері, які відчинилися із тихим скрипінням. З одвірка посипалися дробинки спорохнілого дерева, на порозі лежав пил. Вони увійшли всередину — Хуберт і Тамара відважно, а Ніна тільки тому, що не хотіла залишатися надворі сама. На контрасті до денного світла напівморок хати першої миті здався густою темрявою. Ніна заблимала, намагаючись призвичаїти очі, але раніше, ніж вона щось побачила, Тамара заявила:

— Тут нікого немає.

Вони роззирнулися. Пічка в найбільшій кімнаті досі лишалася гарячою, у ній догасало пурпурне вугілля, на столі лежало кілька крихт хліба, а під вікном були залишки болота, ніби там на мить затримався хтось у брудних чоботах. Але, окрім цього, ніщо не свідчило, що хтось тут ночував.

— Мотаймо звідси, — сказала Тамара. — З мене досить.

Вони мовчки погодилися з нею і рушили до дверей. Тамара вийшла першою — точніше, мала намір вийти, бо раптом стала на порозі, а Ніна наштовхнулася на її спину.

— Там хтось є, — сказала Тамара.

— Хто? — голос Хуберта був хрипким, сповненим напруги, в очах з’явилася раптова, шалена надія.

— Якась дитина.

Хлопець опустив руки, надія згасла в його очах.

Вони вийшли надвір.

— Я бачила маленьку дівчинку, — впиралася Тамара. — Вона визирнула з-за рогу отієї хати, а потім сховалася.

— А ти впевнена, що це була маленька дівчинка? — допитувався Хуберт, і на мить здалося, наче він хоче додати «…а не…» — і промовити ім’я того, кого сподівався побачити у вимерлому селі.

— Я впевнена. Їй десь шість чи сім років, на голові світлі кіски. Напевно, це вона загубила ту ляльку.

— Яку ляльку? — запитав Хуберт, але Ніна, яка не дуже вірила в маленьку дівчинку, вже енергійно підганяла друзів:

— Розповімо тобі по дорозі. Тепер ми мусимо йти.

Вони попрямували до Інституту. Йшли швидко, їх гнали близька темрява і страх. Утім, біля хати вугляра Ніна сповільнилася, а потім і зупинилася. Щось тягнуло її, наче магніт, до цього місця. Вона дивилася на явір, що ріс перед хатою, на знайоме подвір’я і на криницю зі зламаним журавлем, який уже не скрипів на вітрі.

— Ніно? — Тамара й Хуберт зупинилися поряд.

— Прошу, дайте мені хвилинку.

Їй здалося, що ось-ось розгадає загадку. Не вбивства, тут вона досі блукала в сутінках, а ту, що стосувалася таємничого гостя вугляра.

Зона «нуль». Не «один», а «нуль».

Обличчя сфотографованої родини, коли вони дивилися в бік криниці, — ця дивна суміш абсолютного жаху й такого самого абсолютного захвату.

Красиве різьблене ліжко й гаптовані подушки для бідного вугляра ледь можливі. А вона вже бачила людей, які купували дорогі, не потрібні їм самим меблі тільки для того, аби справити враження на гостя. От лишень це було значно пізніше, і не в селі, а в місті. В її рідному Вроцлаві.

— Я знаю, на що вони дивилися, — сказала вона повільно.

— Щось дійсно вилізло з криниці? — Тамарині очі блиснули.

— Навпаки, щось туди приземлилося. Вони побачили янгола.

— Це не має сенсу, — запротестував Хуберт. — Адже всі знають, що янголи прилетіли після війни.

— Більшість із них, — Ніна не дала збити себе з пантелику. — Але подумайте самі: якби через щось людям довелося раптом тікати із Землі й шукати для життя інше місце, абсолютно новий світ, то чи не вислали б вони спочатку розвідку, аби впевнитися, що цей світ дійсно придатний для проживання? Чи вони не відвідали б спершу навіть кілька різних світів, щоб обрати найкращий?

— Ти вважаєш, що цей янгол був розвідником? — Тамара насупилася. — Ну, це розумно, особливо якщо спочатку янголи не хотіли показуватися людям. Таке забите село у глибині лісу ідеально підходило для криївки.

— Але ж важко зберегти щось подібне в таємниці, — сумнівався Хуберт.

— Дівуля має рацію, — почувся за їхніми спинами старечий голос. — Двадцять років тому в цьому селі був янгол. І ніхто про нього не довідався.

Друзі різко озирнулися. Позаду стояв сивоволосий, але ще міцний чоловік із густою бородою, в якій заплуталися крихти хліба. Він мав кошлаті брови й червоний ніс, який свідчив про любов до міцних напоїв, а вбрання складалося з багатьох прошарків старої, брудної і місцями подертої одежини. «На вигляд він наче жебрак», — подумала Ніна.

— Хто ви? — запитала Тамара. — І що тут робите?

— Живу. А от що ви тут робите? — незнайомець кліпав маленькими очками, і це надавало йому на диво хитрий вигляд, наче він був гномом-переростком.

Ніна зауважила також, що чоловік мав сільський акцент, але не настільки сильний, як можна було сподіватися від того, хто все життя провів у Старих Кутах. Той, хто трохи потинявся світом, нахапався міської мови, а на старість повернувся до рідного села?

— Ми… просто так прийшли, — сказала Ніна. — Ми не знали, що хтось тут мешкає.

— Та дівчинка — це ваша онука? — поцікавилася Тамара.

Старець знову закліпав, а його водянисті оченята блиснули під кошлатими бровами.

— Яка дівчинка?

Він говорив правду, бо ніякої дівчинки дійсно не існувало, — чи, може, брехав, бажаючи захистити дитину від чужинців? Ніна вирішила, що тут немає різниці, — не дівчинка зараз була найважливішою.

— Де поділися інші мешканці? — Хуберт поставив найважливіше запитання.

Старий харкнув і сплюнув.

— Пішли, давно.

— А ви залишилися? Чому?

— Це земля моїх батьків.

— А ви розповісте нам про янгола? — Ніна глянула благально. — І про те, чому пішли інші? Це важливо! Просимо.

— Чому ні? Як хочете послухати, то розповім. Рідко маю можливість із кимось побалакати.

Тамара відтягнула Ніну й Хуберта вбік.

— Ми запізнимося на вечерю, — прошепотіла.

— Устигнемо, — заспокоїла Ніна, хоча й не була впевнена. — Тільки й того, що доведеться повертатися в темряві. Маєш ліхтарика?

— Авжеж.

— А Яцек? — запитав Хуберт. — Коли помітять, що нас немає…

— Але ж ми одразу повернемося, — перебила Ніна. — Навіть коли зрозуміють, що ми зникли, до нашого повернення ВОНИ не встигнуть йому нічого зробити, правда.

Дівчина знову не мала впевненості, але воліла в це вірити — бо так було простіше, бо шанс отримати відповіді спокушав. Тож Ніна заштовхала вглиб свідомості картинку непритомного Яцека й розлюченої Лени (адже обіцяли їй, що будуть до вечері), а також думку про Видру, яка викликає один із їхніх кодів на допит. Ризикували, так, але інколи просто треба ризикувати.

Ніна поглянула на старого, який терпляче чекав, спостерігаючи за нарадою їхньої групки.

— То як, ви нам розповісте?