Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, в якому Ніна обшукує архів і розкриває секрет Хуберта

— Нічого не сталося, — Ворона стояла, а світло над її головою то загоралося, то згасало. Сирена все вила, стогнучи, що нагадувало Ніні сигнал «швидкої допомоги». — Зберігайте спокій! Спокійно, я сказала! Зараз ми спустимося у сховище в підвалі, якомога тихіше й без паніки. Жодного тупотіння, криків чи розмов. Якщо слухатимете мене, нічого ні з ким не трапиться. Беріть пальта. Я йду першою, Тамара й Ніна — останні, пильнують, щоб ніхто не загубився, зрозуміло?

Перелякані діти незграбно вдягалися і товклися у дверях. Ворона пропхалася між ними.

— Я перша, ви за мною, — повторила. — Ми порозумілися? Станьте парами, Лукаше, хапай мене за руку. Ходімо!

Вони йшли коридором у примарному миготливому світлі. Діти замовкли більше зі страху, ніж тому, що послухалися Ворону. Але принаймні було тихо. Навіть Марися припинила хлипати. Різкі проблиски ламп, що звисали під стелею, підкреслювали блідість облич і великі перелякані очі. З нижніх поверхів долинали крики солдатів, тепер далекі й стишені товстими стінами.

— Що відбувається? — Тамара наблизила губи до вуха приятельки. — Привиди атакують?

Ніна кивнула. Паралізуючий страх ще не зовсім відпустив її, вона ще не була в змозі тверезо мислити, але вже знала, що це, схоже, єдина для неї оказія.

Замішання, хаос, солдати, які бігають тудисюди, — хто у цій ситуації зверне увагу на двох підлітків, що опиняться там, де їх не має бути?

Вона схопила Тамару за руку.

— Я мушу йти, — прошепотіла.

— Куди? — ще один проблиск викресав з Тамариних очей здивування. — Зараз?

— Потім тобі розповім. Упораєшся з ними?

— Якщо треба… Але ти будеш винна мені пояснення.

— Авжеж.

Ніна відпустила руку подруги, а потім сповільнила кроки, аж поки не залишилася позаду. Ніхто на неї не обертався, ніхто не звернув уваги, що одна особа відстала. Дівчина почекала, поки зграйка, яку вела Ворона, зникне за рогом, а тоді бігом рушила до архіву. Металеві сходи гуділи від тупоту багатьох ніг, з нижніх поверхів чулися крики однієї з охоронниць, а коли Ніна виглянула за поручні, то помітила, як підіймається «прибиральна група». Ніхто не плакав, але підлітки здавалися настільки ж приголомшеними й наляканими, як і малята в дитячій групі.

Ніна звернула вбік, а потім почекала наближення голосів. Із протилежного боку йшла група «E». Чудово, краще й бути не могло. Ніна кинулася за найближчий ріг і пропустила опікуна, який вів свою зграйку. Щастя й надалі їй сприяло, бо Хуберт ішов останнім праворуч, за ним — тільки одна дівчина. Ніна простягнула руку й схопила хлопця за плече, а здивованій дівчині підморгнула, приклавши палець іншої руки до губів. Колежанка Хуберта зрозуміла, бо пішла далі, наче нічого не сталося.

— Що ти тут робиш? — запитав хлопець.

— Архіви зачинені? — Ніна без вступу перейшла до справи. — У кого ключі?

— У Мишолова, але навіщо…

— Лети до нього і скажи, що ти забув щось важливе й маєш повернутися туди на хвилинку.

— Але…

— Уперед!

Здивований Хуберт не мав, на щастя, наміру скандалити: просто побіг до опікуна групи й за мить повернувся із ключами.

— Я сказав, що залишив там чайник на плиті, — заявив хлопець.

— Дуже мудро, — похвалила Ніна, встромляючи ключ у замок.

Лампочки під стелею нарешті припинили блимати, сирена стихла — в Інституті запанувала тиша. Тільки знизу деякий час іще чулося дудніння металевих сходів, але все далі й далі, аж урешті стихло й воно. Ніна і Хуберт прослизнули до архіву. Всередині було темно, якщо не зважати на світло ліхтаря, що заглядало у вікно й кидало на підвіконня жовтявий відблиск.

— Увімкни світло, — прошепотіла Ніна.

— А не помітять, що ми тут?

— Ну, виходу в нас немає.

Люстра засяяла м’яким світлом, і дівчина голосно зітхнула. Вона ніколи не бувала в архівах (заглядання крізь шпарину не враховується), тому уявляла запилену й повну паперів кімнатку, проте Ніна опинилася у приміщенні розміром із гімнастичний зал, де посередині стояли три великі, завалені паперами столи, а вздовж стін від підлоги до стелі тягнулися ряди металевих шафок.

— Тут є ще одна кімнатка, трохи далі, — сказав Хуберт.

— І що там?

— Комп’ютер: ну та машина, в яку ми вкладаємо картки з дірками. І маленька комірчина з кухнею, де можна зробити чай, якщо хтось хоче.

— Зараз машини нас не цікавлять. Ми шукаємо інформацію про червоні картки й рапорти про забраних до костьолу сиріт. Знаєш, де вони?

— Гадки не маю.

«Легко не буде», — подумала Ніна, заплющивши очі.

— Добре, тоді інакше. Не заглядай у шафки, про які ти точно знаєш, що в них лежить, і покажи мені інші.

Хуберт мить розмірковував.

— Отам, — вказав на стіну навпроти вікна. — До тих ми ніколи не заглядаємо.

Шафки були зачинені, але, на щастя, один малий ключик на великому кільці відмикав усі. Усередині на металевих полицях громадилися стоси запилених актів, якісь рапорти, папери й шкіряні течки, коробки, повні кінострічок. Ніна подумки застогнала і мало не відмовилася від ідеї, але Хуберт уміло взявся усе перетрушувати, тож вона не хотіла пасти задніх. Якщо вони сюди потрапили, треба скористатися можливістю.

— Червоні картки й рапорти про сиріт, ага? — ще раз перепитав хлопець.

— Так. Тільки тихо!

Хуберт кивнув і якусь хвилинку працював мовчки, пильно прислухаючись. Раз у раз долинали далекий постріл, тупотіння ніг у другому крилі будинку, віддалене бамкання дверей — десь ішов бій, розігрувалася драма, але в архіві панував спокій. «Поки що», — подумала Ніна. А якщо солдатам не вдасться затримати привидів? Якщо ті прийдуть сюди разом із туманом? Дівчина сподівалася, що достатньо буде сховатися і сидіти тихо — вони ж саме так вижили в лісі, але надії іноді бувають марними. Вона лише здивувалася, наскільки змінило її проведене в Маркотах літо. Колишня Ніна в такій ситуації завмерла б із переляку й не зробила б нічого розумного, а тут — прошу: авжеж, боялася, важко було заперечити, — підстрибувала ледь не від кожного звуку, але це не заважало їй діяти й думати.

Ну, скажімо, заважало трохи менше, ніж колись. Ніна й надалі рішуче віддала би перевагу спокійним міркуванням у кріслі або на зручному дивані.

— Знаєш, що відбувається? — прошепотів Хуберт. — Я думав, що привиди не можуть заходити до будинку…

— Вони стають сильнішими, бо наближається річниця, — тихо відповіла Ніна.

— Антекової смерті?

Вона кивнула.

— Їхня сила зростає і зменшується в десятилітньому циклі, так мені здається. Ну, через той німецький загін, який зник у лісі десять років тому.

— То навіщо вони створили Інститут у такому місці?

— Може, не знали, що сила привидів зростатиме? Фабрика стоїть тут з війни, але я готова закластися, що Інститут Тотенвальд постав не більше ніж кілька місяців тому. Або й навіть тижнів. Наприклад, наприкінці вересня.

— Чому саме тоді?

— Бо тут є документи, дивися, — вона вийняла із шафки течку з написом «Планування Інституту дослідження паранормальних явищ — опис території», а вгорі стояла дата, 23 вересня. Дівчина відкрила течку й побіжно проглянула вміст. Карта фабрики й околиць могла придатися, але, окрім цього, тут не було нічого цікавого.

Хуберт спочатку заглядав їй через плече, але швидко припинив і повернувся до пошуків у своїй шафці. Ніна перегорнула ще один аркуш і знайшла надрукований на машинці рапорт. «Село Старі Кути розташоване на відстані трьох кілометрів на півн. — сх. від планованої садиби Інституту, — прочитала вона. — Воно покинуте, є сліди магічної активності, зокрема нетипова тріщина в дерев’яному костьолі. На подвір’ях численні кістки свійських тварин, але жодної людської. За єдиним винятком: у криниці біля хати, що стоїть найдальше на південь, ми знайшли скелети трьох осіб: зважаючи на розміри й рештки зотлілого одягу, вони належать старому чоловікові, жінці й дитині жіночого роду. Товариш Щур запропонував влаштувати достойний похорон, але ми вирішили, що за відсутності часу досить і того, що ми засиплемо кістки землею».

«Криниця біля хати, що стоїть найдальше на південь», — подумала Ніна. Та сама, біля якої вона розмовляла з Тамарою, а потім гойдалася на криничному журавлі. Та сама, в яку Тамара так легко могла впасти, якби перечепилася об зруб. Вони були так близько від трьох тіл, але жодна з них нічого не відчула.

— Ніно? Гей, Ніно! — тільки тепер вона почула, що Хуберт щось каже.

Сховала рапорт до течки і засунула її на місце. Глянула на хлопця, який, збуджений, порпався у великій коробці, повній кінострічок. Вони не мали назв чи описів, тільки дати й коди, багато кодів.

А картки, на яких коди було записано, були червоними.

Хуберт і Ніна перезирнулися.

— Вважаєш, що це воно? — прошепотів хлопець.

— Не знаю, — відповіла дівчина, зауваживши, що цих бобін щонайменше тридцять. Навіть якщо кожна відповідала одній червоній картці, вони траплялися геть не «дуже рідко». — Але в будь-якому разі в нас немає де проглянути ці фільми… Хіба що тут є проектор?

— Може, у тих кімнатах, де…

— Тихо!

Хуберт завмер із розкритим ротом. Ніна вказала рукою на двері, з-за яких чувся звук кроків; вони наближалися. Діти перезирнулися розширеними від страху очима, не в змозі зробити жодного руху, не маючи жодної конструктивної думки. Тільки за мить дівчина опритомніла достатньо, аби зрозуміти, що це не могли бути кроки привидів — звучали надто по-людськи, а крім того, ніде не було видно туману. Також це не був характерний тупіт важких військових чобіт. Коридором ішов той, хто носив звичайне взуття, хто ходив легким, майже танцюючим кроком.

— Там є хтось? — долинув з-за дверей дівочий голос.

Лена.

— Вилазьте, поки я не почала нервувати!

Хуберт закліпав, поглядом питаючи в Ніни, чи відповідати, але дівчина безпорадно похитала головою.

— Рахую до п’яти — і маєте бути в коридорі, зрозуміло?

Ніна раптом наважилася, виловила з коробки бобіну з датою, коли ВОНИ забрали Маріуша, і запхнула під пальто. Сховала коробку й замкнула шафку. Хуберт зробив те саме з іншою шафкою.

— …чотири, п’ять!

— Ми вже виходимо.

— Пощастило вам, — сказала симпатична шатенка, коли вони опинилися в коридорі.

— Що ти тут робиш? — запитала Ніна пошепки.

— Жук попросив, аби я перевірила, чи на верхніх поверхах ніхто не залишився. І можеш говорити нормально, привиди в іншому крилі, звідти вони не почують. Ну, хіба що ти будеш верещати, а я сподіваюся, ти не маєш наміру цього робити.

— Я залишив чайник на кухні, — поспішно пояснив Хуберт. — А Ніна…

— Давайте без брехні, добре? Якщо підете зі мною до сховища, я скажу, що зустріла вас, коли ви блукали коридорами.

— Ти можеш брехати? — зацікавилася Ніна.

— Можу, хоча не люблю, — стенула плечима Лена. — І взагалі не розумію, що ти маєш на увазі.

— Здається, розумієш.

Але вони не встигли спуститися нижче, бо на першому поверсі вирував чималий натовп, а з дверей, які вели до підвалу, виливалися нові хвилі дітей і молоді. Ніна й Хуберт спритно втиснулися в натовп. За мить Ворона схопила дівчину за плече.

— Де ти була? — запитала грізно.

Ніна машинально притиснула до себе бобіну із фільмом. Пальто було товстим, під ним нічого не помітно — принаймні, вона на це розраховувала, — але хвилювалася, що хтось зацікавиться, чому вона весь час тримає руки на животі.

— Я загубилася в цих коридорах, — сказала дівчина. — А потім зустріла Хуберта…

— І ми увійшли до сховища з іншою групою, — додав хлопець і навіть оком не кліпнув.

— Наступного разу дивися, куди йдеш, — кинула Ворона, а потім повернулася до переляканих дітей.

Видра енергійно заплескала в долоні.

— До великої зали, вперед! — сказала. — На сьогодні роботи вже не буде.

Хтось несміливо радів, але більшість підлітків здавалися досить змореними й приголомшеними, аби втішатися.

Ледве Ніна всілася на ліжку й сунула кінострічку під подушку, з’явилася Тамара.

— Ти повинна все мені пояснити, — заявила подруга.

— Я мала піти в архів, а це була єдина можливість. Хуберт мені допоміг.

— Ти знайшла щось цікаве?

— Не знаю, може, й так.

Ніна розповіла про кінострічки й про кістки в криниці.

— Тож виходить, я майже нічого не пропустила, — підсумувала Тамара. — За вами хоча б гнався якийсь привид? І вам довелося ховатися під столом і сидіти тихо, аби вас не помітили й не поперерізали горлянки?

— Ні.

— Точно?

— Здається, що таке я б запам’ятала.

— Дякую. Ти справжня подруга. До речі, маю для тебе презент.

— Який презент? — насупилася Ніна.

Тамара вийняла з кишені пальто конверт.

— Лис дав мені його в підвалі. Сказав, це для тебе, але попередив, що ти спершу мусиш подумати, чи хочеш побачити, що там усередині.

Ніна взяла конверт. Усередині відчувала аркуш цупкого паперу. Явно фото.

— Отак просто підійшов до тебе й дав?

— Отак просто, — кивнула Тамара.

— Ти могла скористатися випадком і запитати його, що він, власне, від нас хоче.

— Не від нас, а від тебе, це по-перше. А по-друге, я не мала часу, дітлашню треба було постійно заспокоювати, щомиті хтось із них… Кажу тобі, там панував суцільний хаос.

Ніна крутила конверт у руках. Чи вона справді хотіла побачити те, що всередині?

Авжеж хотіла, інакше цікавість не дала б їй спати вночі. До того ж Лис, певно, чудово це розумів, бо його застереження говорило лише: «Знаю, ти все одно зазирнеш, але приготуйся, бо те, що ти побачиш, може тобі не сподобатися».

Вона підвела погляд на Тамару.

— Ти відкривала конверт?

— Лише зазирнула. Він не був запечатаний, та й Лис не говорив, що це тільки для тебе. Я жахлива, знаю.

«А ще ти точно дівчина, яка не відчуває каяття», — подумала Ніна, але подруга, скажімо правду, таки мала рацію: Ніна не була впевнена, що й сама стрималася б на її місці. Мабуть, не стрималася б.

— Що там?

— Знімки, — Тамара стенула плечима. — Наче з місця злочину. Як на мене, нічого страшного. Сама подивися.

Ніна відкрила конверт і висипала фото на ліжко. Їх було чотири, на першому хата Кароля Квітня зсередини. На підлозі лежали два тіла: чоловік неподалік шафи, жінка біля печі, а між ними в калюжі крові — та сама сокира. На чорно-білому, змазаному й зробленому під дивним кутом знімку (можливо, Ян Козел фотографував без штативу, визираючи з-за чиєїсь спини?) мало що можна було побачити. Ніна якийсь час розглядала фото. Не відчувала огиди чи страху, але насправді ледь могла повірити, що дивиться на справжні мертві тіла й на справжню кров. Це здавалося… далеким від реальності, наче театральна вистава. Їй було тільки дивовижно сумно, вона аж злякалася, що розреветься.

Поспіхом глянула на інші фото. Ці вже були зроблені перед хатою і зображували натовп, що зібрався на подвір’ї. Шоковані чоловіки й жінки з криком пропихалися до дверей. На одному фото широкоплечий хлоп виводив із хати Антека, а селяни, здавалося, готові були розірвати його голими руками. На другому було видно малого Даніеля, якого тримала на руках цицьката жінка. Останній знімок був дивним, бо на ньому виднілося лише коло перекошених від злості облич, вихоплених камерою знизу, наче зробив його той, хто лежав на землі. Ніна здогадувалася, що мешканці Старих Кутів збили з ніг Яна Козела й копняками дали йому зрозуміти, що це поганий момент виказувати фотографічну майстерність.

— І як, уже знаєш, хто вбивця? — запитала Тамара з виразом дитини, яка очікує, щоби фокусник витягнув із капелюха кроля.

— Гадки не маю, — зізналася Ніна, обертаючи фото. На одному знайшла написані чорнилом слова: «Палає кам’яний міст, на вежі стоїть дівчина, тримає у руках голуба, дощ мочить сукню з польових квітів».

Ще один допит?

Серце стрибнуло їй у горло, коли Видра вийшла на середину зали й заплескала в долоні, щоби звернути на себе увагу.

— Як я сказала, сьогодні роботи вже не буде, — почала охоронниця. — До вечора ви залишитеся тут. Вам не можна виходити без важливої причини, і я чи товариш Жук будемо пильнувати біля дверей. Обід з’їсте тут. А тепер прошу, щоби представники окремих груп підійшли по термоси із супом і по казанки.

— Ти підеш чи я? — запитала Тамара.

— Можу пройтися, — підвелася Ніна.

Коли вона повернулася з кухні, Тамара мала дивний вираз обличчя.

— Тут був Хуберт. Побачив фото, а потім узяв одне й кудись побіг.

— Може, сидить на своєму ліжку?

Тамара похитала головою.

Суп вони з’їли без апетиту, у похмурому мовчанні. У залі панувала важка атмосфера, ложки розмірено постукували об стінки казанків, у скло бив дощ, а тут і там чулися притишені розмови. Ніхто не мав бажання по-дурнуватому жартувати, а навколо Ніна бачила бліді обличчя і неспокій в очах.

— Віднесеш? — запитала Тамару, коли вони закінчили їсти.

Подруга звела брови.

— Хочеш мене позбутися?

— Це чесний обмін: я принесла обід, ти повинна віднести посуд. З однією рукою впораєшся, це лише два казанки й один невеличкий термос. А потім запитаємо у Видри, чи можемо піти до Яцека.

Тамара зітхнула.

— Ну, нехай так.

Ніна почекала трохи, а тоді підійшла до ліжка Хуберта. Воно й справді було порожнім, на ньому лежала тільки «Психіатрія». Дівчина провела пальцями по краю — книжка розгорнулася в місці, куди хлопець заглядав найчастіше.

«Параноїдна шизофренія», — прочитала дівчина, а тоді ковзнула поглядом по аркуші, затримавшись на словах «зорові й слухові галюцинації».

Ніна відклала товстий том і пішла до виходу.

— Мені треба в туалет, — заявила.

Видра неохоче кивнула.

— Тільки швиденько.

Замість піти до душової Ніна завернула на сходи. Хуберта знайшла на другому поверсі. Він сидів на найвищій сходинці, підтягнувши коліна до підборіддя і сховавши голову між руками.

— Ти не збожеволів, — сказала. — Повинен цьому радіти. Вона ж мертва.

— Я здогадався, — простогнав він.

— Дай вгадаю: була красива? Світловолоса? — Хуберт мав слабкість до білявок. — Покажеш мені її на фото?

Він підвів голову й сунув руку в кишеню. Там було фото, на якому плечистий чоловік виводив Антека з хати. А збоку, наче відокремлюючи себе від гніву натовпу, стояла молода жінка. Ніна придивилася уважніше: так, це точно був типаж Хуберта. Невеличка солоденька білявочка із волоссям, скрученим у кільця над чолом і з чарівно задертим носиком. Могла мати двадцять-скількісь-там років. Досить багато, щоби виявитися матір’ю малої дівчинки.

— Ти вперше зустрів її, коли ми разом пішли в село, так? Тоді, коли зник у нас з очей?

Хлопець кивнув.

— Сказала, що вона там ховається, і просила, щоб я нікому не говорив. А потім… Потім побачив Лиса й сховався, щоб він мене не побачив, а він… він пройшов поряд, начебто її не бачив. Начебто її там зовсім не було, розумієш? Я не знав, що про це думати, а потім почав читати твою книжку, а там був розділ про шизофренію, і… моя мати…

Ніна кивнула. Мати Хуберта була психічно хворою.

— Я боявся, що це спадкове і я теж божеволію, — поскаржився хлопець.

— Ти не збожеволів, — повторила дівчина. — Це духи. Той старший чоловік, твоя жінка й дівчинка, яку бачила Тамара… Вони всі давно мертві. Ми розмовляли з мертвими. Я могла б здогадатися і раніше. — Вона роздратовано струснула головою. — Часом ми натикалися на різні сліди життя в тому селі: тепла піч, крихти на столі й подібне, але це було… хаотично й нелогічно. Наприклад, у тій хаті, де з комина здіймався дим, я бачила багнюку, наче під вікном стояв хтось у брудних чоботах, але на порозі в куряві не було відбитків ніг. Але ж це неможливо, бо той, хто заходив би в хату, мусив перейти через поріг.

— Вважаєш, що вони всі померли? — запитав Хуберт. — Усе село?

— Може, й так. Коли ми спали в машині, я і Яцек чули в лісі плач, наче дитини. Я готова закластися, що це також були духи, ну, знаєш, отих утікачів. Привиди, мабуть, їх дістали й… — вона урвала себе, бо не могла вже думати про людей, які продираються в темряві, уночі крізь ліс, із дітьми на руках, зі скромним майном на спині, про переляк, який стискає їм горлянки, і про паніку, коли їх раптом оточує туман, а в ньому запалюються червоні очі привидів. Про кров, яка всотується в холодну землю, і про мертві тіла, що гниють серед різнобарвного осіннього листя. Вона мимохіть подумала, яким дивом зі звичайної тринадцятирічної дівчини, котрій подобається читати пригодницькі книжки й ходити з подругами в кіно, вона раптом стала тринадцятирічною дівчинкою, для якої нормально думати про подібні речі й яка отримує в подарунок знімки місця злочину, а тоді роздумує, чи її ровесник не забив, бува, сокирою своїх батьків. Вона, мабуть, проґавила момент, коли щось пішло не так.

Хуберт знову засмучено глянув на фото.

— Її звати Кароліна, — сказав він.

Ніна вийняла фото з його руки.

— Її звали Кароліна, це по-перше, — нагадала безжально. — По-друге, вона все одно була б для тебе застара, а по-третє, якщо вже тобі подобаються старші дівчата, то я справді воліла б, аби вони були принаймні живі.

— Ти знову з мене кепкуєш.

— А на що ти сподівався? — Ніна вирішила, що краще задавити похмурість у зародку. Врешті-решт, вона вже досить непогано навчилася розпізнавати настрої хлопця і знала, що Хуберт зовсім не такий нещасливий, як могло здатися. Він просто марудився, бо це здавалося йому відповідним до обставин, цілком романтичним і драматичним. — Ти залицявся до привида у вимерлому селі — як на мене, це цілком слушний привід для кепкування. А тепер ходімо, повернемося, перш ніж Тамара запідозрить, що ми щось приховуємо.

— Що їй скажемо?

— І гадки не маю. Скажи, що захочеш.

Хуберт наважився сказати Тамарі правду, напевне, розраховуючи, що його духовно-платонічний роман викличе відповідну реакцію, але старша дівчина не дуже цим перейнялася:

— Ну, якщо вже цю проблему прояснили, то ходімо провідаємо Яцека.

Хуберт був розчарований, але це не зашкодило йому давати цілком практичні поради.

— Візьми із собою стрічку, — наказав він Ніні.

— Навіщо?

— На шляху до шпиталю розташовані кімнати для допитів, а в них є проектори.

Ніна напружила пам’ять.

— Там, де мене допитували, жодного проектора не було. Тільки апарат для слайдів.

— А я проектор пам’ятаю, — Тамара підтримала Хуберта. — Я навіть спочатку думала, там показуватимуть фільм, і була розчарована, коли виявилося, що вони лише говорять.

— Ну нехай, — Ніна сунула кінострічку під пальто, хоча щиро сумнівалася, чи вдасться знайти місце, де вони зможуть спокійно її подивитися.

Друзі разом підійшли до Видри, яка сиділа біля дверей.

— А ви куди? — грізно запитала жінка.

— Товариш Жук обіцяв, що після роботи ми зможемо відвідати приятеля в шпиталі, — сказав Хуберт, а Тамара додала:

— А робота вже скінчилася.

Видра якусь хвилину дивилася на них, шукаючи, схоже, аргументи, щоби відмовити, але несподівано втрутився Жук, який саме проходив повз:

— Нехай ідуть. Пошлю з ними когось, щоб мав їх на оці.

«Тобто знайти кабінет із проектором не вийде», — подумала Ніна, коли вони йшли коридором у товаристві молодого солдата із похмурим поглядом.

Яцек сидів на лікарняному ліжку, спершись на подушки. Він був настільки блідий, що обличчя майже зливалося з білизною, з-під пов’язки на голові видніли брудно-бурі фрагменти виголеної і нашмарованої йодином шкіри, до лівої руки було підключено крапельницю. Вигляд мав дійсно поганенький, але хоча би був притомний. Коли Яцек побачив друзів, його очі засяяли радістю.

— Почуваюся чудово, — заявив попри очевидні факти. — Ведмідь стверджує, що завтра зможу встати. Знаєте, що відбувається? Я чув сирену, а потім хтось бігав коридорами. І всі здаються геть знервованими, але не хочуть мені нічого говорити, лише повторюють, що все нормально…

— Привиди атакували Інститут, але солдатам вдалося їх відігнати, — пояснила Тамара, а Хуберт додав:

— Поки що, бо невдовзі вони повернуться. Невідомо, чи переживемо ми ніч.

— Нас усіх зібрали у великій залі, напевне, щоб ми в разі чого були в одному місці, — додала Ніна, а Яцек насупився.

— У разі чого? Ще одного випадку атаки привидів?

— Наприклад. Або як треба буде нас вивезти. Ворона щось згадувала про евакуацію.

Яцек пожвавився.

— Є шанс, що нас звідси заберуть?

— Шанс є завжди, — уникнула відповіді Ніна, хоча саме цієї миті подумала, що, якби їх і справді мали евакуювати, вона вже бачила б підготовку до від’їзду. За вікном поволі наставали дощові сутінки, а неправдоподібно, щоби солдати мали намір їхати лісом у темряві.

Друзі замовкли на мить, пригнічені думками про те, що принесе ніч. «У Маркотах також бувало жахливо, але ж ми якось упоралися, — подумала Ніна. — Так, але в Маркотах проти нас була лише одна потвора, а тут ще й ВОНИ», — підказував розум.

Яцек неспокійно ворухнувся на ліжку, а радість у його очах згасла.

— Я повинен вам дещо розповісти… — почав він невпевнено.

— Ми знаємо, що це ти на нас доніс, — буркнула Тамара. — Якщо ти про це.

— Так, але… але… я можу пояснити…

— Почни спочатку, — запропонувала Ніна.

Яцек шморгнув носом.

— Початок був таким, як я і сказав: до моєї школи прийшли Чайка та Яструб і забрали мене просто з уроку. Але потім… Мене не повезли сюди, а віддали одному з них, тому, з яким приїхала Ніна…

— Лисові? — дівчина мала передчуття, що історія їй мало сподобається.

— Лисові, ага. І він узяв мене до моря, на такий порожній пляж, і наказав зійти на старий поміст. Лис стояв на початку, а я на кінці й весь тремтів, бо не надів куртку, а було дуже холодно, знаєте, такий паскудний вітряний листопадовий день із дрібним дощиком. Хвилі весь час заливали мені ноги, прогнилі дошки рипіли, й… ну, я дійсно боявся. А Лис почав говорити: що я важкий, а ті дошки довго не витримають, що за такої температури у воді дуже швидко настає охолодження і людина помирає. Навіть давав чіткі цифри й рівняння таким спокійним голосом, наче ми були в школі. Я просив, аби він дозволив мені спуститися, а він сказав…

— Що спочатку ти повинен видати всіх, хто був у Маркотах, — закінчив Хуберт, бо це був очевидний висновок.

Яцек кивнув.

— Я не хотів цього робити, але той поміст зламався, і я упав у воду. Вона дійсно була жахливо холодною, хвилі заливали мені обличчя, а Лис тримав за комір сорочки й не дозволяв рухатися. Я і не знав, що він такий сильний, він геть не здається таким… Я і справді боявся потонути, тож закричав, обіцяючи розказати все, що пам’ятаю. Лис мене витягнув і раптом став страшенно милий, дав ковдру й гарячого чаю, і взагалі. Сказав, що я добре зробив, а він обіцяє, що нікому з Маркотів нічого не станеться, що вони не бажають нас кривдити… Я потім захворів і кілька днів пролежав у лікарні, це правда.

— Перш ніж ми втекли на машині, ти розмовляв з Лисом, еге ж? — упевнилася Ніна. — Ти сказав йому, що ми маємо намір зробити, а він попередив тебе про привидів у лісі?

Яцек кивнув. По його обличчю текли сльози, а потім він розревівся. Ніна почувалася жахливо: з одного боку, вона була сповнена співчуття, з другого — збентежена: хлопці її віку рідко плакали перед дівчатами, а коли вже котрийсь і починав, то йому було по-справжньому погано.

Тамара й Хуберт теж мали невпевнені обличчя, але досить швидко отямилися.

— Не хвилюйся так, — сказала Тамара, плескаючи Яцека по спині. — Я насправді не маю претензій. Завдяки тобі тиждень не бачу мачуху, а це вже щось.

— Крім того, якби ти їм не сказав, це зробив би хтось інший, а нас усе одно знайшли б, — додав Хуберт. — Мені здається, ці проблеми стали неминучими ще в Маркотах.

— Якщо тебе це втішить, — сказала Ніна, — то я зламалася б набагато швидше. Лисові навіть не довелося би тримати мене у воді.

Вона завжди уявляла, що в подібній ситуації буде сміливою, що стерпить будь-який біль і будь-яке страждання, наче персонаж із книжок. І тільки тепер усвідомила, що реальність, імовірно, була би зовсім іншою. Ніна не була героїнею. Авжеж, могла час від часу піти на відчайдушний крок — як тоді, коли вистрибнула з потяга, але довготривалий опір — не її сильна сторона.

— Серйозно?

— Серйозно, — Ніна подумала, що, схоже, каже правду, і їй стало сумно, наче вона саме прощалася зі своїм образом героїні.

Яцек шморгнув носом. І далі не дивився їм в очі, але принаймні припинив плакати.

— Тамара й Хуберт витримали б, — буркнув він, наче з легким викликом.

— Тамара — поганий приклад, бо вона отримала від Славека відповідну рису і це аж ніяк не її заслуга, що вона тепер до дурості відважна…

— Дякую, — сказала старша дівчина, але Ніна не звернула уваги.

— …а Хуберт начитався романтичних книжок, і йому здається, наче він герой звідти. Я і ти — ми нормальні, тому повинні триматися разом, зрозумів?

Хлопець іще раз шморгнув носом і кивнув.

— Вибачте. Я… справді прошу вибачення.

— Усе нормально, — сказала Тамара, а Ніна повторила за нею:

— Усе нормально, — хоча геть так не думала.

Якби Яцек не мав поранень і не був у такому розпачі, усі точно розсердилися б, але ніхто не наважився пащекувати. От тільки це все одно не змінювало того факту, що вони опинилися в Інституті, з перспективою протистояти привидам і мінімальними шансами пережити найближчу ніч. І хоча Тамара й жартувала, таке навряд чи комусь сподобалося б.

Цієї миті Ласка всунула голову в палату й рішуче сказала:

— Кінець візиту на сьогодні. Пацієнт повинен відпочивати.

Тамара сердечно обійняла хлопця, Хуберт подав йому руку — що було трохи смішно, але дивно офіційно. Ніна ж після короткого вагання повторила жест подруги й обережно обійняла Яцека.

— Тримайся, — сказала.

— Нічого зі мною не станеться. Завтра я до вас приєднаюся.

«Якщо „завтра“ взагалі настане», — подумала Ніна, але не промовила вголос.

Вона не встигла зняти пальто чи навіть вийняти з-під нього кінострічку, яку досі притримувала руками.

Не встигла зробити нічого, бо, коли вони увійшли до спільної зали, посередині стояла група з кільканадцяти в’язнів, а Жук читав наступні коди:

— 57TA, 4BR, 11AM. І 77WR. Прошу стати шеренгою. А тепер підете із солдатами, які проводять вас до кімнат для допитів.

Ніна глянула на Тамару й Хуберта, але побачила на їхніх обличчях ті самі безпорадність і переляк. Потім обвела поглядом в’язнів, яких вона ледве знала. Усі відводили очі від групки, що стояла посередині, наче її члени були зачумлені, наче їхню долю вже вирішено й ніхто не хотів заразитися червоною карткою. Тільки Лена дивилася Ніні в очі. На мить здалося, що симпатична брюнетка хоче щось сказати, але вона не стала цього робити.

Ніна не була здивована, бо могла на це сподіватися. Рефлекторно спробувала згадати, що Лис написав на фото. «Пожежа, камінь, міст, вежа, дівчина»…

А потім, коли їх виводили із зали, зрозуміла в раптовому, майже болісному нападі паніки, що це не має значення, бо вона вже не може довіряти Лисові.