Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, в якому Ніна проводить ніч у товаристві привидів

Наближалася шоста, з тарілки зник останній бутерброд, за вікнами висіла листопадова темрява. Злива змінилася мжичкою, настільки дрібною, що її було видно тільки проти світла. «Ідеально для туману», — подумала Ніна, а тоді глянула на Хуберта й Тамару.

— Видра і Жук не розлютяться, як зауважать, що вас немає?

Обоє трусонули головами.

— Лис забрав зі спільної зали десь із десяток людей, — пояснив Хуберт. — Сказав, що будемо допомагати з ущільненням вікон на першому поверсі. Ми всі отримали бутерброди й інші речі.

— А потім решта дійсно пішли ущільнювати вікна, а ми — сюди, — Тамара радісно вишкірилася. — Тобі допомогти, бо що б ти без нас робила?

— Дякую.

Ніна й справді була вдячна. Без допомоги вона точно не впоралася б — а навіть якби зуміла, це тривало б значно довше. Дівчина вперше замислилася, як буде, коли друзі повернуться додому (Хуберт, щоправда, свого не мав, але ж напевне хтось ним опікуватиметься), а вона «працюватиме на комуністів», хоч би що це означало. На самоті. Подумала, що, можливо, була б рада, якби Тамара й дійсно погодилася на пропозицію Лиса. Удвох завжди веселіше, навіть якщо мотиви іншої особи максимально ідіотські.

Дівчина рефлекторно зіщулилася, коли в коридорі пролунали кроки, але одразу заспокоїлася, бо впізнала Лиса. Поручник увійшов, струшуючи з мундира краплі вологи.

— І як, щось знайшли? — запитав.

— Так, — відгукнулася Ніна за всіх. — У «Лісових казках» з’являються три сироти: онука чаклунки, Ясь Хромоніжка й мала Добруся. Якщо оминути їхні пригоди, якісь чародійські предмети, зачарованих тварин тощо, то залишиться одинадцять сцен, у яких автор розказує про ці постаті щось конкретне. Ну от: які вони, про що думають, чого їм бракує тощо. Скажімо, онука чаклунки сидить на пеньку, мерзне, бо на ній лише дуже тонка сукня, і згадує вареники, які мати завжди робила на Святвечір. До речі, я не знала, що чаклунки святкують Святвечір, це ж трохи дивно, вам не здається? А отут, приміром, Ясь нарікає, бо вода ллється йому в черевики, і мріє мати добрі шкіряні чоботи, як у князя, котрого він колись бачив у лісі.

— Добре, але що це має спільного з прокляттям?

— Ми порівняли ці фрагменти з рапортами, і виявилося, що довше за всіх протрималися ті коди, які певним чином нагадували сиріт із цієї книжки. Наприклад, тринадцятирічна дівчинка думала про Святвечір, а семирічній було ще й холодно, і вона намочила ноги…

— Ви справді вважаєте, що вистачить піти до костьолу й поводитися, наче сирота з книжки, щоби прокляття було знято?

— Не просто поводитися, а й думати. І по змозі мати такий самий вигляд. Принаймні ВОНА так стверджує, — Тамара вказала на подругу.

Лис не здавався переконаним, але взяв «Лісові казки» й погортав. Ніна кахикнула.

— Ми зробили олівцем на сторінках нотатки, сподіваюся, вони не заважатимуть вам. Зрештою, це не дуже гарна книжка, страшенна графоманія, як на мене. Янголи в Маркотах хоча б мали добрий смак.

— Я досі не розумію, яким чином творчість Юзефа Козела має щось спільне з привидами й прокляттям.

— Так ви нічого не знаєте? — завагалася Ніна. Мабуть, не треба було про це розповідати, але Тамара встигла першою.

— Янголи створюють магічні зони, використовуючи уяву різних митців. У Маркотах — Хубертової матері, тут — Юзефа Козела. Ви допитували стількох, і ніхто вам цього не сказав?

Поручник похитав головою.

— Може, ми просто не здогадалися поставити правильні запитання. Чи це означає, що привиди є в «Лісових казках»?

— У «Жасминовому проклятті», — поспішив сказати Хуберт. — З’являються у сцені, де Добруся йде на цвинтар провідати могилу матері. Ви що, не читали книжку?

— Читав кілька років тому, але пам’ятаю небагато. Менше з тим, я отримав сьогодні наказ забрати опівночі до костьолу Лукаша. Я так розумію, що хтось із вас хотів би піти замість нього?

— Хуберт, — Ніна кивнула на приятеля. — Сам зголосився.

— Я хороший актор, — сказав хлопець. — І вмію вдавати сироту. А окрім того, я вже раз вижив, тож не боюся.

Лис похитав головою.

— Це не можеш бути ти, — перевів погляд із Хуберта на Тамару й Ніну. — Цього немає в рапортах, але ми якось спробували привести в костьол того самого сироту вдруге. Закінчилося погано, бо привиди кинулися на хлопця одразу, наче запам’ятали його й упізнали. Нам ледве вдалося їх відігнати. Так, знаю, я повинен був сказати вам раніше. Не подумав, що це може мати значення.

— І що тепер? — Ніна глянула на Тамару. — Підеш замість Хуберта? Ти смілива, зможеш.

Але подруга, на Нінин розпач, поволі похитала головою.

— Не зможу. Вибачте, але — справді ні. Це не питання відваги: якби треба було просто піти до тих привидів і віддухопелити їх, то жодних проблем. Але сидіти від опівночі до світанку в холодному костьолі й пильнувати, щоб весь час думалося про Святвечір, або чоботи князя, або інші дурощі… У житті такого не зумію. Мені не вистачить терплячки, одразу все переплутається, і буде біда. Вибачте.

— Тоді залишаєшся тільки ти, — Хуберт дивився на Ніну з легкою заздрістю, наче шість годин у холоді й у товаристві привидів були захопливою пригодою.

— Тобі не треба погоджуватися одразу, — озвався Лис. — До опівночі ще є час, тож можеш…

— Усе добре, — сказала Ніна. — Я це зроблю.

Стрілки настінного годинника проминули восьму. Хуберт і Тамара повернулися вниз (було б підозріло, якби ущільнення вікон тривало до півночі), і Ніна залишилася сама. Лис наказав, щоб вона про всяк випадок не вмикала верхнє світло, тож дівчина сиділа біля настільної лампи й намагалася читати «Лісові казки». Фрагментів, які вона позначила олівцем, могло не вистачити, тому Ніна мала знати всі.

Проблема полягала в тому, що постійно доводилося повертатися до вже прочитаних сторінок: книжка була справді кепська, а дівчина — зморена і перелякана.

Вона підійшла до мікроскопічної кухоньки й поставила чайник. Чай скінчився, тож Ніна потягнулася до банки з написом «Арабіка». Ніколи раніше вона не пила справжню каву, лише ячмінну.

Виявилося, що чорний напій страшенно гіркий, але, коли додати молока й цукру, раптом стає цілком смачним. П’ючи, Ніна роздумувала, хто користувався кімнатою, в якій вона перебувала, — хтось таки мав користуватися, бо на полиці стояло свіже молоко. Може, це просто чийсь кабінет? Правда, тут не було жодної друкарської машинки чи шафок, куди можна покласти акти, — лише стіл із шухлядами, стільці й кухонна ніша. Трохи подумавши, дівчина дійшла висновку, що, мабуть, тут час від часу відбувалися зібрання — біля столу розмістилося б десь п’ять чи шість осіб із керівництва Інституту. Це також пояснило б, чому Лис був упевнений, що Ніну тут ніхто не знайде.

Дівчина допила каву й обережно визирнула в коридор. Нічого, тиша, весь четвертий поверх, здавалося, вимер. Вона швиденько сходила до туалету, а потім повернулася.

Пів на дев’яту.

Певний час Ніна намагалася зайняти думки, уявляючи, якою могла бути фабрика десять років тому: великі зали, а в них машини ріжуть і плющать метал, щоби зробити з нього автомати, гранати й бомби. Вище — приміщення для працівників: їдальня, кімнати для машиністок і кабінети. У коридорах чути стрекіт друкарських машинок, тут і там метушаться зігнуті чиновники зі стосами паперів під пахвами, на ходу поправляючи на носі дротяні окуляри…

Правдоподібна картинка, якщо, зрозуміло, фабрика працювала, — бо могло бути й так, що німці побудували її наприкінці війни й не встигли запустити.

За чверть дев’ята.

Ніна жалкувала, що нікого немає поряд, хоча б і Лиса. Навіть його присутність була б кращою за нервову самотність — і за думки про привидів, які чекають у костьолі.

Дівчина заварила ще один кухоль кави і вилила туди рештки молока. Втому наче рукою зняло, Ніна тепер була така збуджена, що не могла всидіти на стільці, тож кружляла по кімнаті туди-сюди.

Пів на десяту.

Дівчина змусила себе трохи почитати. Продерлася ще крізь п’ять казок, пройшовши в такий спосіб чверть збірки, а потім, наче заданий урок, почала повторювати фрагменти, що описували сиріт, хоча вже знала їх напам’ять. Пізніше, для впевненості, ще раз зазирнула в рапорти. А якщо збіги між ними й книжкою випадкові? Якщо Ніна підтягувала факти, бо ХОТІЛА ці збіги побачити? Тут і там намоклі черевики, тут і там думки про переддень Святвечора. Це могло нічого й не означати…

Або навпаки — дівчина не побачила щось важливе, якусь деталь, і, зрештою, привиди не повірять у її сирітство й нападуть.

Пів на одинадцяту.

З книжкою в руці вона підійшла до вікна. Туман виповзав із лісу й колисався десь за півметра до огорожі, наче не впевнений, чи посуватися далі. Знайомі червоноокі фігури, що з нього визирали, рухалися неприродно. Точно так, як у книжці:

Й узріла нічною порою оті страховидла, які понад могилками повзли, із очиськами, що наче кров горіли, паскудних, наче пси пекельні: пазуром об пазур вони стукотіли.

Ніна знала, що, якби була нижче — наприклад, на площі, де чекали озброєні солдати, — також чула б звук клешень, які розкриваються і змикаються.

Близько одинадцятої туман перейшов огорожу, не звертаючи увагу на барикади, і в повітрі пролунали перші постріли. Ніна повернулася до столу, намагаючись зосередитися на «Лісових казках». Прочитала три останні, затикаючи вуха і здригаючись від кожного пострілу за вікном. Канонада тривала, може, хвилин двадцять, а потім раптом стихла. Дівчина знову підійшла до вікна — туман відступав до лісу, але, схоже, не мав наміру йти; досі лежав там, неспокійно коливаючись. З висоти четвертого поверху здавалося, наче під деревами згромадилася армія духів.

О пів на дванадцяту по Ніну прийшов поручник Лис.

— Нам треба поспішати, — заявив він. — Привиди от-от повернуться.

Ніна вдягнула пальто й вийшла за Лисом у коридор. Четвертий поверх досі залишався порожнім, знизу долинав шурхіт неспокійних розмов, тупіт ніг, стукотіння дверей. І плач: високий дитячий плач на межі крику, який безперешкодно пробивався крізь кам’яні мури.

Поручник повів дівчину до металевих сходів, що звивалися, наче мушля равлика. Вони збігли ними вниз, а тоді вийшли крізь бічні двері. Ніна не мала гадки, що такі існують. Перед входом стояв джип. Усередині хтось сидів, за склом виднілася хлоп’яча постать із розкуйовдженою чуприною.

Лукаш.

— Він їде з нами? — непевно запитала Ніна.

— Я ж не міг сказати, що беру в костьол тебе. Сховайся ззаду й не показуйся, поки ми не минемо ворота.

Вона слухняно прослизнула на заднє сидіння і лягла. Машина рушила. Дівчина чула торохтіння мотору, плюскіт води під колесами, а потім недовгу розмову з охоронцем. Солдат лише запитав Лиса, куди той зібрався, а потім зверхньо заявив: «Їдьте, а ми тут надаємо їм під сраку».

— Можеш сісти.

Машина повільно продиралася крізь мокрий ліс. Подекуди вода сягала середини коліс, а Ніні здавалося, наче вона пливе човном. Дерева на узбіччі виростали з мілкого озера, в якому відбивався місяць. Дощ припинився, пасма рідкого туману повзли низько над поверхнею води, але привидів ніде не було видно. Лис зосередився на керуванні, Лукаш похмуро мовчав — ображений або переляканий, важко було сказати.

Тишу перервала Ніна.

— Ви справді хочете найняти Тамару, Хуберта та Яцека?

— Так.

Вона пирхнула.

— Вони ніколи не погодяться.

— Тамара вже погодилася. Із хлопцями я ще поговорю.

— Ви їх не переконаєте, — упиралася дівчина. — Хуберт сказав, що в житті не працюватиме на комуністів.

— Ну добре, як ні — то ні. Я не маю наміру нікого примушувати.

«Наче я маю якийсь вибір», — подумала Ніна, згадуючи книжки, де шляхетні невинні героїні змушені служити Злу. Зазвичай вони вдавали, що погоджуються, аби наприкінці звільнитися і вбити своїх кривдників. Вона теж мала намір так зробити. Якусь хвильку фантазувала, а тоді звернулася до практичних питань.

— А власне, чому ви хочете, аби ми на вас працювали? Тамара казала, це тому, що ми, на відміну від дорослих, відчуваємо магію…

— Правильно.

— Але чому саме ми? Багато наших однолітків могли б робити те саме.

— Ви впоралися в Маркотах, а ще отримали від Обраного певні риси.

Ніна подумала про симпатичну дівчину, чиїм призначенням було стати проти Бестії. Чи Лена знала про це? Мабуть, так, коли розуміла, що вона Обрана. Ніна жаліла, що не поговорила з нею довше, могла б попередити про янголів і про Лиса…

Поручник перехопив її погляд у дзеркалі й знову продемонстрував неабияку кмітливість.

— Я знаю про Лену. Але нам не потрібен ще один Обраний. Одного ми вже маємо, і користі з нього небагато.

— Чи це означає, що ви наймаєте більше таких осіб, як оце ми?

— Кількох, — визнав він.

— Але ви не скажете мені, хто вони й що роблять?

— Скажу. Пізніше.

— Бо коли я не доживу до ранку, ви лише згаєте час на пояснення? — пирхнула Ніна.

Лис похитав головою.

— Бо мені бажано, аби ви тоді були всі разом. Я не хочу повторювати кілька разів те саме.

— То хоча б скажіть, що за ідіот вирішив створити Інститут у цьому місці! Ви не знали, що сила привидів зростатиме?

— Ні, ми зрозуміли, коли було запізно.

— А ті розповіді про німців, убитих у лісі?

Лис злегка стенув плечима.

— Такі легенди поширюються багато якими місцинами, це не обов’язково щось означає. Хоча ти маєш рацію, — кивнув він. — Цього разу слід було би звернути увагу. Наша помилка.

— А назва? Чому вона німецька?

— Така прийнялася. Місцеві селяни так звуть ліс, і ми озирнутися не встигли, як теж почали говорити «Тотенвальд». Не було сенсу із цим боротися.

Ніна якийсь час мовчала.

— І що тепер? — запитала нарешті. — Я піду до костьолу, а ви залишитеся в машині?

— Такий план, — визнав поручник.

— Пан Лис обіцяв, що порозповідає мені всілякі історії, — несподівано озвався Лукаш. — Може, вони виявляться кращими, ніж твоя. Вона була страшенно дурнувата.

«Дякую, я також тебе не люблю», — подумала Ніна.

Вони вже в’їхали в Старі Кути й зупинилися перед костьолом. Коли стих гуркіт мотору, тиша вимерлого села стала майже відчутною, чувся лише хлюпіт води, яку трохи морщив вітер.

— За десять хвилин дванадцята, — сказав Лис.

Ніна думала про що завгодно, тільки не про те, що на неї очікує. Не хотіла навіть дивитися на кремезні форми тріснутого будинку, красиво оздоблені блиском майже повного місяця.

— А якщо… якщо Тамара, Яцек і Хуберт не погодяться працювати на вас, то що з ними станеться?

— Нічого, повернуться додому.

— У Хуберта немає дому.

— Тоді підкинемо його під будинок сиріт.

— Отак просто, під перший-ліпший?

— А на що ти сподівалася? Якщо він погодиться працювати для нас, ми знайдемо йому хорошу школу з інтернатом, а як ні — доведеться задовольнитися звичайним дитячим будинком. Там не найкращі умови, як я чув, навіть бувають випадки знущання з вихованців, але з чого вимагати від нас непокоїтися за кожну чужу дитину, правильно?

— Я вас ненавиджу! — крикнула Ніна, вистрибуючи з машини. Одразу опинилася по кісточки в чорній воді, але не переймалася. — Ненавиджу!

Лис також вийшов.

— Тому що я сказав тобі те, що ти й сама знала? До речі, уже за п’ять хвилин дванадцята. Я не маю наміру змушувати тебе заходити в костьол…

— Але?

— Немає жодного «але». Привиди стануть найсильнішими лише завтра, у річницю смерті мого брата. Якщо вдасться пережити ніч — а шанси на це чималі, — вранці ми зможемо всіх евакуювати. Звісно, якщо рівень води зменшиться.

— А якщо ні?

— Тоді наступної ночі ми загинемо, — спокійно заявив Лис.

— І це що — «не змушувати»? — Ніна відступила, йдучи по холодній і брудній воді.

Вона вже не відчувала стопи — так вони заледеніли, але ж знала, що далі буде гірше.

— Я намагаюся лишатися чесним, — відповів поручник, виймаючи з кишені пачку цигарок і запалюючи. Вогник відбився на чорній поверхні озерця навколо них. — Я ніколи не довіряв до кінця цій ідеї про сиріт і костьол, бо єдине, що ми поки отримали, — це купу замерзлих і переляканих дітлахів. Може, тепер буде інакше, а може, ти просто дарма ризикуватимеш. Або отримаєш запалення легенів — і це буде на моєму сумлінні.

— Наче це має якесь значення, — пирхнула Ніна, думаючи про Яцека, який борсався у крижаному морі.

Лис продовжив, наче не почувши:

— Здається, ми й без твоєї допомоги маємо шанс вижити. Десь п’ятдесят відсотків — може, трохи менше чи більше. Ти сама мусиш вирішити, це багато чи мало.

«Я не хочу», — у відчаї подумала Ніна. Вона бажала, аби Лис вийняв зброю і наказав увійти в костьол. Принаймні тоді вона не мусила б вирішувати.

— Зрозуміло, ми можемо послати туди малого, — додав поручник. — Адже хлопець — сирота, можливо той самий.

Ця думка спокушала Ніну. Чому вона мала вдавати дитину без батьків, якщо вже є СПРАВЖНІЙ сирота? У цьому немає сенсу. Чому ризикувати й мучитися повинна вона — нехай це робить хлопець: раптом для нього перебування в костьолі минеться нормально, а привиди його не чіпатимуть.

А може, й ні.

Крім того, Лукашу було лише вісім, і Ніна у глибині душі розуміла: якщо вони змусять його провести ніч у компанії привидів, то хлопець до кінця життя не позбудеться страху.

Лис палив і навіть не дивився на годинник, наче в них скільки завгодно часу, хоча вже була майже дванадцята.

— Добре, я туди піду, — сказала Ніна.

— На задньому сидінні є ковдра, — Лис кивнув на машину, не виказуючи здивування, наче сподівався на таке рішення. — Можеш її узяти.

— Не можу, я повинна мерзнути.

— Будеш мерзнути навіть із ковдрою. Я б дав тобі також і свою зброю, але сільська сирота з пістолетом, думаю, не переконає привидів.

Ніна вийняла з машини ковдру й накинула на плечі. Лис мав рацію, вона й далі тремтіла від холоду — навіть під ковдрою.

— Спробуй знайти якесь сухе місце — біля олтаря не повинно бути багато води. І кричи, якщо привиди надто наблизяться.

— Я впораюся, — заявила дівчина, і їй навіть вдалося сказати це впевнено, хоча почувалася зовсім інакше.

Ідучи нефом[18], Ніна дісталася хреста, зійшла на підвищення і, досі загорнута в ковдру, всілася на олтарі. Камінь був крижаним, але хоча б сухим. Ніна зіщулилася. Крізь вікна, в яких не було половини шибок, просочувалося місячне сяйво, падало на ряди лавок і запалювало сріблясті іскри на чорній воді. Десь під цією водою ховалася тріщина, мабуть, не дуже глибока, якщо рівень води досі сягав Ніні кісточок.

«Ну, можна виключити ймовірність того, що розпадина тягнеться до самісінького пекла», — подумала вона, вмощуючись зручніше. Пахло підгнилою деревиною і мокрим холодним каменем, хоча єдиними кам’яними елементами тут були фундаменти, фігура Христа на хресті, із тріщиною, й олтар. Ані сліду від привидів — чудово. Може, вони не з’являться до ранку, промайнула думка, хоча Ніна й не надто на це сподівалася. Адже, згідно з усіма рапортами, привиди раніше чи пізніше приходили до костьолу.

Вона використала час, який залишився, аби ще раз подумати, чи щось не пропустила.

Знала напам’ять усі потрібні фрагменти з «Лісових казок», змерзла, поводилася як сирота і мала відповідний вигляд…

Неправда.

Тільки тепер усвідомила дещо важливе: сільські сироти носили лахміття, а на ній було цілком порядне вбрання. Авжеж, мокре та не дуже чисте, але ж воно геть не нагадувало подерті лахи онучки чаклунки чи Добрусі.

Як вона могла цього не помітити?

Схопила поділ спідниці, потягла до рота, намагаючись роздерти, але, як на зло, тканина була товста, міцно підшита тіткою кравчинею. Від шарпанини в Ніни тільки заболіли зуби. Вона спробувала те саме із блузкою — фарбоване полотно теж трималося. Був потрібен ніж або гострий камінь… Дівчина намагалася згадати, чи бачила на підлозі каміння, коли заходила до костьолу минулого разу. Могло там лежати. На це можна сподіватися, якщо підмурівок будівлі розтріскується навпіл.

Ніна зіскочила з олтаря, нахилилася, занурюючи руки в холодну воду, і почала обмацувати дно. Пальці майже одразу задерев’яніли від холоду. Коли дівчина неспокійно дихала, з рота вилітали хмарки пари. Долоні знаходили намул, багнюку, гниле листя… І малий пташиний череп, який дивився чорними очними ямами. Дівчина із жахом жбурнула його, тільки для того, аби за кілька секунд знову кинутися на пошуки.

— Прокляття, прокляття, — лаялася вона, обмацуючи слизьке дно.

Знайшла череп і спробувала використати пташиний дзьоб, щоб роздерти тканину, але він виявився надто тупим, а маленькі кісточки кришилися між пальцями. Ніна розглядалася, панікуючи дедалі сильніше. Лавки, у лавках повинні бути цвяшки!

Вона доскочила до першої-ліпшої і провела долонями по її боках. Легко знайшла місце, де стирчав цвяшок, але не змогла його витягнути: маленька голівка надто глибоко сиділа у гнилому дереві, а в Ніни не було чим її підчепити. Шкодувала, що не має шпильки для волосся, брошки або сережок. Або що не відростила нігтів.

Через кілька хвилин, протягом яких старанно шарпала цвях, дівчина відступила від лавки, відчуваючи пульсуючий біль у пучках. Ноги, досі занурені у воду, перетворилися, здається, на дві брили льоду. Вона спітніла, але водночас тремтіла від холоду.

І досі ані сліду привидів — єдина поки що добра новина.

Ніна повернулася до олтаря і сіла, загортаючись у ковдру. Тоді погляд її упав на хрест. Він висів у Ніни над головою, трохи нахилений, із виразною тріщиною, що ділила навпіл тіло мертвого Спасителя. Був так близько, що вона, якби схотіла, могла дотягнутися до кам’яної ноги.

А в нозі мав стирчати цвяшок.

Вона вже не вважала себе вірянкою, але все одно почувалася погано, стаючи на олтар, а потім тягнучи руку вгору. «Скочуюся дедалі нижче, — подумала. — Спершу крадіжка пачки цигарок, а тепер — святотатство».

Вона намацала ногу: якщо скульптура в цьому місці залишалася цілою, Ніна програла. Але якщо нога тріснута, то її шанси зростали. Якщо, звісно, цвяшок був окремо, а не елементом фігури.

Камінь у руці ворухнувся. Легенько, але настільки, аби вона зуміла відчути, що це — не цілість. Поки що все було непогано. Ніна шарпала стопу Христа вліво-вправо, наче дантист, що намагається вирвати винятково міцний зуб. Вона вся спітніла й аж задихалася, але нарешті досягла мети і шматочок скульптури залишився у неї в руці. Обережно поклала його на олтар, після чого випросталася, знову простягнула руку й намацала цвяшок. Він був довгий, заіржавлений і глибоко вбитий у дерево хреста, але, на відміну від цвяхів у лавці, його можна було підчепити. Дівчина поперемінно то тягнула, то крутила його, намагаючись розширити отвір, у якому він стирчав. Відчувала, як метал потроху висувається з дерева.

Коли ж цвяшок нарешті вийшов, сталися дві речі.

По-перше, Ніна мало не гепнулася з олтаря просто у воду. Ледь зуміла втримати рівновагу.

І це була найменша з проблем.

Більшою був туман, який вливався у двері, — його вона побачила, коли озирнулася.

Ніна завмерла із цвяшком у руках, стоячи на олтарі. Очікувала, що туман випливатиме зі щілини в підлозі, і тепер не могла повірити в те, що бачили її очі.

Білий туман уже дістався середини нефу й наближався. Першої миті Ніна подумала — ще сумніваючись, — що в ньому нікого немає, але ж привиди дійсно були. У молочній білості жевріли червоні очі. Дві, ні, три фігури, начебто людські, але рухалися так, як не рухається жодна людина. А ще звук металу, що бився об метал.

Звук клішень, що стискуються на її горлі.

Ніна завмерла, не в змозі ворухнутися. У голові була пустка. Якби привиди підійшли ближче, то могли б легко її убити, а вона навіть не крикнула б. Тільки за мить дівчина зрозуміла, що фігури вже не просуваються вперед — стали посеред нефу, наче не впевнені, чи йти далі, чи відступити.

«Вони майже ніколи не атакують одразу», — згадала вона те, що знала з рапортів. Зазвичай спочатку лише споглядають, оцінюють і досліджують. Тож Ніна мала десь хвилину, а може й дві — якщо пощастить.

Думала про добрі сухі чоботи, коли дерла довгим цвяшком спідницю, думала про підготовку з мамою до Святвечора, коли так само обійшлася із блузкою. Згадуючи пиріжки з борщем, продірявила панчохи, а думки про короп і кутю супроводжували появу дірок у светрі.

Привиди й далі стовбичили посеред нефу. Ніна всілася на олтарі і — трохи подумавши — скинула з плечей ковдру й пальто, яке не могла подірявити. Що ж, з двох бід — краще змерзнути, аніж загинути.

Вона тремтіла, кличучи на допомогу всю свою буйну фантазію. Я не маю дому, я голодна (і справді трохи була), світ такий жорстокий (ну, це точно). Думала про свою сирітську долю, про те, як сумно на світі без мами й тата і якою нещасливою вона була, коли її батьків клали в холодну-холодну могилу, закидаючи холодною-холодною землею (цієї миті вона вже мало не плакала).

Привиди не підступали ані на крок. Заохочена успіхом, дівчина додавала дедалі більше подробиць: смак водянистої каші без заправки, яку з ласки давали їй люди, ночівля у стодолі на сіні, коли осінніми ночами вона тулилася під дірявою кінською попоною, гавкання сільських Рябків і крики: «Геть! До холери йди!».

Привиди хитнулися і попрямували до Ніни.

Назад! Селюки з фантазій Юзефа Козела, мабуть, не використовували таких виразів, як «До холери йди!». Може, «Пішла, чортяче сім’я»? Так, це більше схоже на правду.

Привиди знову стали нерухомо, але весь час, здавалося, поглядали на Ніну крізь заслону туману. Спостерігали, може, навіть нюхали повітря, дослухаючись до кожного руху й кожної думки.

Хвилини минали одна за одною, немилосердно повільно. Холодно, злі люди, лахміття, не маю ані матері, ані батька. Ніна покрутила би пальцем біля скроні, якби раніше хтось їй сказав, що найбільшою проблемою битви з привидами виявиться не страх, а нудьга, що зводитиме з розуму. Але саме так і було. Тамара мала рацію, цього не могла витримати жодна нормальна людина. На саму думку, що її чекає ще кілька годин повторення цих ідіотизмів (помилка, слово «ідіотизм» не повинно навіть з’являтися у голові), вона відчувала слабкість.

Повернулася до Святвечора. Вареники з капустою і грибами, кутя, короп…

Ніна міряла час за пересуванням місяця на небі. Спершу він світив у вікна праворуч, потім — зник, і в костелі раптом потемніло, а переляк нарешті прогнав нудьгу; у такому густому мороці привиди могли підійти непомітно, могли простягнути свої довгі руки й стиснути клешні на її шиї. Ніна майже відчувала на горлі холодний дотик металу (чи їхні пазурі були металеві? нова помилка: прості сільські сироти не думають, з чого зроблені привиди, треба повернутися до холоду, мокрих черевиків, поганих людей).

Час, проведений у темряві, тривав, здавалося, вічність, а потім ще одну, наступну. У цьому часі десь у далеких галактиках народжувалися і помирали світи, перші плазуни виходили на берег і перетворювалися на рептилій, а потім вилазили на дерева, обростали шерстю і відкривали, як це — ходити на двох ногах, а потім робили всілякі ідіотиз… (нехай буде «дурнуваті речі»)… а одна самотня дівчина стирчала в холодному темному костьолі, чекаючи світанку. Про те, що вона, можливо, чекає також і на смерть, намагалася не думати.

Нарешті місяць засвітив у вікна ліворуч, і Ніна мало не зомліла від полегшення: привиди досі стояли посеред нефу, тільки тепер їх було начебто… більше? Так. Уже не кілька, а принаймні кільканадцять червонооких фігур, оповитих туманом. Наче всі збіглися, аби подивитися, чи витримає Ніна до ранку. І їх ставало більше, напливали хвилями, аж нарешті весь костьол виявився заповнений ними. Найдивовижніша меса, яку хтось колись міг бачити: проведена в місячному сяйві тринадцятирічною дівчиною в подертому вбранні, яка сидить на олтарі, а поруч юрма вірян терпляче чекає — без руху, із палаючими очима. І раз у раз клацання клешень замість голосу ксьондза.

Жоден із привидів не підійшов до Ніни на відстань, ближчу за півметра, наче її оточувало невидиме коло.

Дівчина подумала про Лиса й Лукаша (чи надворі вони в безпеці?), а потім повернулася до незагрозливих тем.

Холод, черевики, Святвечір…

При світлі місяця вона почувалася вже досить впевнено, тож дозволила собі трохи видихнути й розслабити напружені м’язи. Майже одразу на неї навалилася втома. Не холод, не голод, які переважали кілька останніх годин, а втома. Нічого дивного, бо Ніна була на ногах уже майже двадцять чотири години.

«Я витримаю, — подумала вона оптимістично. — До світанку, мабуть, уже недовго».

Ця впевненість у собі й оптимізм мало її не вбили.

Був момент, одна мить, коли вони заплющила очі й занурилася у сон, у якому із батьками (заборонено!) їхала трамваєм (не можна!) у кіно (помилка, помилка, помилка!).

Одна мить, точно не довше.

Вона померла б, якби її не розбудив подих холодного повітря, що увірвався у вікно. Розплющила очі, побачила нахилене над нею обличчя привида: пласке, із круглим, наче в риби, ротом. Зуби були розташовані по колу, і це коло звужувалося й розширювалося, наче квітка, що раптом розквітає вбивчими білими шипами. Навіть очі привида не були насправді очима — лише двома тунелями, в глибині яких пульсував червоний мозок.

Клешні вже змикалися на її горлі.

Ніна кинулася назад і впала з олтаря у воду. Біль у сідницях і лікті повністю протверезів її.

«Біль, злі люди, холод, голод і мокрість. Я сирота, бачила, як моїх батьків клали в домовину, і так сильно тоді плакала, була осінь, дощ, на спині в мене лише лахміття. А моя мама так добре робила вареники…»

Привид відступив. Потроху, неохоче — але відступив.

Наступні десять хвилин Ніна провела без руху в крижаній воді. Навіть пальцем не ворухнула. Не думала про те, за який час може статися охолодження організму, не втішалася, що вона не повністю у воді, а просто сидить у ній, відкинувшись назад і спершись на лікті.

Думала про страви Святвечора з такою затятістю, якої не посоромився би справжній гурман.

Потім темрява в костьолі посіріла, а разом із нею посіріли привиди. Не розвіювалися, наче дим, їх не поглинула пекельна безодня, вони просто сіріли, поки нарешті повністю не розчинилися у світанку. В цьому не було нічого яскравого, жодного магічного розмаху, про який можна прочитати у книжках, але дівчина чомусь була впевнена, що це остаточна перемога й привиди зникли назавжди. Костел змінився, його пустка тепер мала трохи інший вигляд — наче в ньому ніколи не було нікого, окрім Ніни, яка полегшено прикрила очі.