Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ ДРУГИЙ, в якому Ніна вперше чує про таємницю хати вугляра, а потім використовує силу й сильно через це жалкує

Наступного ранку Ніна знову прокинулася втомленою, і цього разу не через погані сни — увечері спершу писала довгі листи Тамарі та Яцеку, а потім до другої години ночі читала «Клінічну психіатрію». Та й ранок почався кепсько, бо коли вона підійшла до шафи, виявилося, що всі її звичні нудні спідниці й сукні в пранні, а залишилася тільки синя сукня, перешита тіткою, — із розкльошеним низом і стрічкою на спині. Сукня колишньої Ніни, тієї, яка любила привертати до себе увагу нетиповим одягом.

«А власне, чому ні? — подумала вона. — Нерозумно вважати, начебто ВОНИ мене не впізнають лише тому, що я підстрижу волосся і поміняю спідницю. Крім того, під шкільним піджаком мало що буде видно».

Трохи налякана і разом із тим трохи щаслива, що врешті може стати собою, Ніна вдягнула синю сукню — дещо закоротку й замалу, але взагалі — нормальну. На щастя, дівчина вибралася з дому раніше, ніж мати встигла зауважити, що як для осені вона вдягнена залегко.

Того дня в школі мали відбутися тільки перші три уроки, а потім було заплановано збори з приводу річниці Жовтневої революції. «Цікаво, чи вдасться мені здиміти раніше?» — думала Ніна, яка стояння в натовпі не зносила майже так само, як сидіння в тісних приміщеннях.

На математиці здавалося, що їй щастить, — Ніна єдина зуміла розв’язати складне завдання із двома невідомими й отримала п’ятірку, географія минула спокійно, але потім настав час польської мови.

Ніна одразу зрозуміла, що щось не так, бо вчителька, темноволоса сувора пані Шмуц, увійшла до класу явно знервована.

— Уроку не буде, — сказала, і перш ніж хтось устиг зрадіти, додала: — Сьогодні в нас гості, вони бажають із вами поговорити. Вітайте: сержант Рената Сова й поручник Даніель Лис.

Шлунок Ніни стиснувся від передчуття: холодного, наче листопадовий дощ. «Це не може бути правдою», — подумала вона, але ж, на жаль, саме так усе й було.

До класу увійшла пара з кав’ярні: міцна жінка й бридкий чоловік. Цього разу жінка вже не здавалася чиєюсь тіткою чи пані професоркою, а він не здавався студентом. Цього разу обоє мали на собі мундири. І раптом усе стало зрозуміло: вони повністю відповідали одне одному, й не було вже в них нічого дивного, сама чиста загроза.

Ніна подумки застогнала.

Як вона могла бути настільки дурнуватою, щоби не помітити раніше, що це — ВОНИ?

Дивилася тепер у парту — дерев’яна поверхня розпливалася перед очима, дівчині було холодно й гаряче водночас, а горло перехопило так, що вона не могла навіть ковтнути слину. Перелякана, Ніна тільки за хвилину зрозуміла, що жінка, названа Совою, щось каже.

— …якщо хтось помітив щось дивне, то прошу прийти після уроку до вчительської і розповісти нам. Це дуже важливо, адже ви зможете врятувати комусь життя і, зрозуміло, отримаєте відповідну нагороду. Якісь запитання?

Ніна й надалі вдивлялася в парту, голос жінки в мундирі омивав її, наче морська хвиля, тож і сенс її слів ледь доходив. Довелося зосереджуватися, від цього чимало залежало. І вона повинна поводитися як звичайно, не привертати до себе зайвої уваги.

Переборюючи інстинкт, який наказував сховатися в найглибшу дірку, вона підвела голову й глянула на сержанта Сову. Намагалася не вирізнятися серед однокласників, здаватися зацікавленою, може, трохи переляканою (бо дехто вже здогадався, що це ВОНИ), але тільки трохи, не смертельно.

— А що значить «щось дивне»? — запитав Куба з останньої парти. — Я оце нещодавно бачив, як у кущах біля школи чувак знімав штани. Це враховується?

Хтось розсміявся, але сержант Сова не здавалася здивованою.

— Ні, це не враховується. Я мала на увазі щось… таємниче, чого не можна пояснити. Щось, чого не могло трапитися, але трапилося.

«Вона говорить про магію», — подумала Ніна, у відчаї намагаючись згадати, чи міг хтось зі школи бачити, як вона використовує силу. Здається, ні: для тренувань вона завжди старанно обирала відлюдні місця, руїни чи парки, де пізно восени навряд чи хтось захотів би прогулюватися.

— Жодних запитань? Тоді я надаю слово поручнику.

Лис і Сова, подумала Ніна похмуро. Хто б не вигадав ці прізвища — а вона ні на мить не сумнівалася, що вони фальшиві, — він мав почуття гумору. Жінка й справді трохи нагадувала сову: кругле обличчя і круглі очі, якими вона раз у раз ліниво кліпала, а чоловік… він мав коротко стрижене волосся, колір якого непросто вгадати, хоча Ніна могла заприсягнутися, що дійсно бачить рудий проблиск.

«Принаймні він не брюнет-красень», — подумала вона з гірким гумором, який, здавалося, мав би допомогти, але якось не допоміг.

— Ви дозволите? — Лис глянув на пані Шмуц, яка буквально розтанула під його усмішкою, наче сам Гамфрі Богарт[4] зійшов до неї з екрану.

— Авжеж, — швидко кивнула.

Чоловік розвернувся до класу.

— Я розповім одну історію, — почав Лис, поки двадцять дві пари широко розплющених очей зацікавлено вдивлялися у нього. — Колись давно, років нехай двадцять тому, в малому селі, загубленому серед лісів, у хатинці бідного вугляра жила родина: мати, батько й двоє синів. Одному тоді ледве виповнилося три роки, другий був старший, десь приблизно вашого віку. Одного листопадового дня до них прибули гості: ксьондз і коваль, двоє найшанованіших людей у селі. «Ми прийшли поговорити із твоїм сином», — сказали, маючи на увазі старшого з хлопців, із яким останнім часом були певні проблеми. «Мій син зараз спить, — відповів чоловік, — але якщо хочете з ним поговорити, я піду й розбуджу його, а ви зачекайте».

— …Хоча вже стояла осінь, було ще тепло, тож коваль і ксьондз присіли на причілку. Мати винесла їм глечик кисляку, бо в тій убогій хаті не мали іншого почастунку, але гостям більше нічого й не треба було. Вони просто сиділи, дивилися на явір, який ріс поблизу будинку, і раділи сонцю перед довгою важкою зимою.

— …Раптом вони почули крик: спочатку один, а потім і другий, значно коротший. Підхопилися і забігли в хату, де побачили страшну картину. Батьки хлопців мертві, всюди повно крові, посеред хати кинута сокира. Молодший син плакав, а старший здавався приголомшеним. Коли його запитали, що трапилося, він тільки сказав, що не спав, а бавився з братом в іншій кімнаті й нічого не може розповісти. Зрозуміло, йому ніхто не повірив. Його визнали вбивцею, бо більше нікого в хаті не було. Тому селяни, навіть не чекаючи суду, повісили хлопця. Але так сталося, що старший був невинуватий. Тож постає питання: хто вбив матір і батька?

Запала тиша. Ніна інколи читала в книжках вислів «можна почути, як голка падає» і завжди вважала, що це така літературна метафора, але вона виявилася справжньою — якби зараз у класі впала голка, цей звук прозвучав би наче постріл із пістолета.

— Хтось спробує відповісти? — посміхнувся Лис.

Ніну вразило, що, попри свою бридкість, він справляв приємне враження. Це занепокоїло її більше, ніж якби він виявився похмурим і небезпечним. Дівчина була цілком готова до підвищеного тону, до наказів, але не до усмішки.

Найгіршим було те, що всі в класі автоматично глянули в її бік, наче сподіваючись, що саме вона відповість Лисові. Ніна тільки схилила голову. Діти дивилися на неї, вона про це ЗНАЛА, ВІДЧУВАЛА на собі їхні погляди. ПРИПИНІТЬ ВИТРІЩАТИСЯ, крикнула подумки. Чула поряд неспокійне дихання Агнешки і ще пульсування крові у скронях.

Потім до її вух долинув шелест сторінок: схоже, Лис узяв журнал і гортав його.

— Номер дев’ятнадцять, — сказав. — Ніна Панкович. Може, спробуєш відповісти?

Вона встала, хоча довелося триматися за парту. «Це пастка, а ВОНИ бавляться зі мною, наче кіт із мишею, — подумала. — Зараз запхають мене в чорну машину, вивезуть і замкнуть у камері, а потім підключать до проводів і…»

— Ніно? — підігнала вчителька.

— Я… Не знаю, — ледве вдалося прошепотіти пересохлим горлом.

«Заспокойся, — наказала вона собі. — Поряд із пані Шмуц тебе ніхто не скривдить». Учителька, може, і причарована Лисом, але ж вона мила чесна жінка, яка не дозволить, аби ВОНИ забрали з класу невинну ученицю.

Поручник далі посміхався.

— Справді? Така здібна дівчина, майже самі п’ятірки…

— У шкільній програмі немає розслідування вбивств.

Хтось позаду тихенько захихотів, а Ніна подумала: погано, я не повинна привертати до себе увагу.

Коли чоловік нарешті дозволив сісти, Агнешка нахилилася до її вуха й прошепотіла:

— Це якийсь божевільний.

Ніна трусонула головою, але нічого не сказала.

Лис і Сова вийшли, урок тривав далі, але всі були збиті з пантелику. «Може, мені й вдалося», — думала Ніна, але, коли вона врешті-решт і сама трохи в це повірила, двері відчинилися і в них з’явилася розчухрана голова одного з п’ятикласників.

— Ніну Панкович запрошують до кабінету директора, — кинув хлопець і побіг, стукаючи по сходах черевиками.

Знову всі глянули на неї, цього разу співчуваючи. «Не піду», — думала Ніна і якусь мить справді була готова триматися за парту зубами й нігтями. Але все-таки підвелася і попленталася до дверей, наче на страту. Може, вся річ у тих цигарках, подумала. Хотіла, щоби йшлося про них. Паління і крадіжка, щоправда, були поганими вчинками, але не належали до найгірших злочинів і за них нікого не відправляли до тісної камери.

У кабінеті на неї чекав директор і ВОНИ: Лис і Сова. Обоє стояли біля вікна, палили й тихо розмовляли.

— Сідай, Ніно, — сказав пан Франкевич, поправляючи квадратні окуляри. — До мене дійшли чутки, які мене непокоять. Ти начебто сказала класу, яке буде запитання на контрольній з історії. Це правда?

О боже. Про те нещасне запитання вона вже встигла забути, їй і на думку не спадало, що може йтися саме про це.

— Це так, Ніно?

«От негідник», — подумала вона про Пьотрика, який, схоже, її заклав, а потім неохоче кивнула.

— І звідки ти про це дізналася?

Вона уявила, як говорить: «Просто дійшла висновку, наче Шерлок Голмс. Коли пан Боянович обіцяв контрольну, то глянув на портрет Ігнація Падеревського[5], а потім на альбом про французькі палаци, який я принесла до школи, аби йому віддати. Ні, зазвичай я не настільки розумна, просто тут мені пощастило».

Це була б чесна відповідь, бо Ніна цього разу не зробила нічого поганого. Утім, не могла сказати правду, не тоді, коли її слухали Лис і Сова.

Вона зважила всі «за» й «проти», вдихнула глибше, наче перед стрибком у глибоку воду.

— Я зазирнула в нотатки пана Бояновича, — знала, що у вчителя є нотатник, до якого той записує всі ідеї. — Вибачте, цього більше не станеться.

Директор сумно похитав головою.

— Не знаю, що з тобою останнім часом коїться, Ніно. Справді не знаю. Мабуть, доведеться викликати до школи твоїх батьків…

— Прошу, не треба! — у її очах з’явилися сльози. «Це неправда, — хотілося крикнути їй, — я не шахрайка». Від приниження, мабуть, боліло б менше, якби вона й справді була винна.

— Ну добре, — зітхнув директор. — Я дам тобі останній шанс. Але тебе треба покарати, тому не візьмеш участі у зборах, а підеш у двадцятий і сто разів напишеш у зошиті: «я не обманюватиму», зрозуміла?

— Так, — сказала Ніна. — Дякую.

Дівчина й справді була вдячна. Цього разу якимсь дивом вдалося проскочити повз проблеми.

Виходячи з кабінету, вона почувалася якщо не щасливою, то принаймні цілком задоволеною.

Клас номер двадцять давно вже не використовували, і ніхто не знав чому. Серед учнів ходили плітки, що до війни, коли в будинку розташовувалася поліцейська управа, тут повісився один із заарештованих, а на підлозі відтоді проступала кривава пляма, яку неможливо було затерти. Ніна на такі розповіді реагувала скептично (якщо вже він повісився, то звідки кров?), а розум підказував, що радше тут ішлося про проблеми із піччю, що постійно забивалася: тому кабінет зачинили й користувалися ним виключно як місцем, куди відсилали учнів за провини. Ніна була тут лише раз, рік тому, коли Агнешка підмовила її написати любовного листа винятково бридкому й несміливому вчителю.

Але розум розумом, а двадцятка й справді здавалася доволі похмурою. На підлозі лежав шар пилюки, крізь брудні вікна цідилося каламутне світло листопадового дня, у кутках звисали гірлянди павутиння. Три парти спереду стояли рівно, із приставленими до них стільцями, а задні громадилися одна на одній, звалені в купи, і в напівмороці нагадували огидних тварин: гігантську щетинисту стоніжку із прямокутною головою, стоніжку, яка скрутилася у кутку. Були тут і дві такі самі закурені шафки. В одній стояв акваріум, у якому — якщо нахилитися достатньо низько — ще можна було відчути слабкий сморід гнилої води; в другій мешкали вислані з біологічного залу опудала: заєць, якому хтось із учнів обірвав вуха, лис, із роздертого черева якого сипалася тирса, і сліпа видра — усі з мертвими скляними очима.

Ніна всілася за одну з чистих парт. Було холодно — двадцятий кабінет ніколи не обігрівався, але не настільки, щоб не витримати. Вона подмухала на замерзлі пальці, аби трошки їх відігріти, вийняла чорнильницю і перо. Здаля долинали звуки підготовки зборів: шум учнівських голосів, стукіт держаків прапорів, які саме розставляли в залі, «раз-два, раз-два», повторюване в мегафон.

Вона зосереджено писала при слабкому світлі брудних ламп. «Не обманюватиму, не обманюватиму». Замислилася: чи в когось з’явиться бажання це рахувати й чи цей хтось зрозуміє, що вона написала речення не сто, а, наприклад, дев’яносто дев’ять разів. Або дев’яносто вісім.

Коли вона дописала до половини, двері відчинилися і до класу увійшли Ярек та Марек, хлопці з сьомого «В», яких неодноразово карали за те, що вони залазили в учительську, підливали самогон у компот, підпалювали школу… Обом було по шістнадцять років (Яреку майже сімнадцять), а зі своїми вже помітними вусиками й зухвалими посмішками вони здавалися геть старшими, були наче пара дорослих, які чітко дають зрозуміти, що нудна наука в середній школі — не для них.

Ярек підійшов до вікна й шарпнув за ручку. Воно відчинилося із тихим рипінням, шматок засохлої фарби впав на запилене підвіконня. Марек вийняв із ранця якусь пласку квадратну річ і заховав її під светр. Ніна не встигла роздивитися, що то таке. На дівчину хлопці абсолютно не звертали уваги, наче вона була невидимкою. Тільки коли вже стояли на підвіконні й на обличчя падав дощ, Ярек озирнувся на неї.

— Якщо хочеш, можеш піти з нами, — сказав.

— І куди?

— Побачиш.

Вони залишили куртки й рюкзаки, подумала Ніна. Тобто збираються повернутися.

«Не роби цього, — підказував розум. — Це погана ідея». Але відчинене вікно спокушало, а в зошиті вже було п’ятдесят написаних речень. Із другою половиною вона впорається хвилин за десять, ще й залишиться чимало часу до кінця урочистих зборів.

— То як, ризикнеш?

Коли вона не відповіла, хлопець почав прикривати вікно. Дівчина підхопилася зі стільця.

— Чекайте. Піду з вами.

З підвіконня вони зістрибнули на плаский дах, побігли по ньому в ліву частину будинку, де були господарчі приміщення. Вікно, коли його пхнули ззовні, одразу відчинилося, наче хлопці вже не раз ходили сюди й мали все напоготові. Тепер вони були на запиленому сходовому майданчику. Знизу Ніна чула брязкіт тарілок у мийці й гудіння машин. Марек повів їх униз, до дверей із написом «Радіовузол». Відчинили їх відмичкою, а потім витягли з-під светра квадратну річ, вийняли з конверта платівку й поміняли з тією, на якій був напис «Міжнародівка».

— Помітить, — сказала Ніна, маючи на думці пана Кароляка, сторожа, який відповідав і за радіовузол.

— Не помітить, — відповів Марек. — Він ніколи не дивиться.

Вони зачинили двері. Ніна відчувала полегшення, що вони вже повертаються. А потім Марек прошепотів Яреку те, що вона не почула, і полегшення зникло. Натомість її охопили погані передчуття.

Вони підіймалися зворотнім шляхом до вікна, крізь яке сюди потрапили. Другий поверх, третій… На кожному були двері, але дівчина не могла сказати, до яких приміщень вони ведуть. Якісь комори, кімнатки для щіток? Вона ніколи не була в цій частині школи.

На четвертому поверсі Ярек зупинився і розвернувся до неї.

— Слухай, нічого особистого, але ми не можемо дозволити, щоб ти пішла й комусь про це розповіла.

— Я нікому не скажу!

— Ми тебе знаємо, — сказав другий хлопець трохи зверхньо. — Ти заучка. Заучкам довіряти не можна.

— То навіщо ви взагалі мене із собою брали? — роздратувалася вона, але Ярек тільки стенув плечима, наче не задурював собі голову такими нудними питаннями.

«Чудово, — подумала вона, — я гайнула з єдиними хлопцями в школі, які не можуть прораховувати свої дії більше ніж на п’ять хвилин уперед».

Але щось робити було запізно.

Ярек схопив Ніну, Марек відчинив якісь двері. Дівчина крикнула й запручалася, але хлопець був вищим за неї, важчим і значно сильнішим.

— Нічого особистого, — повторив Ярек майже з насолодою, наче брав участь у якомусь дурнуватому фільмі. — Витягнемо тебе, щойно закінчаться збори.

— Якщо ви мене тут зачините, я точно про все розповім!

Здавалося, цей аргумент зможе їх переконати: в очах Марека з’явився блиск, і Ніна майже зуміла побачити, як думка ліниво продирається крізь його мозок. Але потім блиск згас, а Ярек увіпхнув Ніну в тісне приміщення і загрозливо повторив:

— Після зборів.

У замку заскреготіла відмичка, і Ніна залишилася сама. Вдарила ногою у двері, грюкнула в них кулаком, репетуючи: «Випустіть мене!», але у відповідь почула лише тупіт ніг на сходах. Повітря навколо загусло, стіни, здавалося, присувалися все ближче. Ніна відчувала тиск у грудях, наче хтось гепнув у них важкезним каменем.

«Не панікуй, ти ж переживала таке вже не раз».

От тільки тут не було вікна, яке вона могла б відчинити, не було нічого, тільки гладенькі стіни кольору брудної зелені й декілька банок із фарбою в кутку. Це навіть не було кімнатою — просто клітинка, півтора на півтора метри, не більша за туалет. Скільки часу мине, поки Ніна задихнеться? У зачиненому приміщенні з кожною хвилиною кисню стає дедалі менше, а двоокису вуглецю — дедалі більше, вона це вчила. Уже тепер ВІДЧУВАЛА, як втягує в легені отруту, дихала прискорено, дедалі важче, обличчя й долоні спітніли.

— Хай мене хтось випустить звідси! Прошу! — кричала вона, стукаючи кулаками в двері.

Унизу почула шурхіт кроків: хтось підіймався сходами. Напевне, пан Кароляк ішов у радіовузел поставити платівку.

— Я тут! — кричала вона. — Прошу, випустіть мене, прошу!

Але сторож був глухий, і Ніна лише обдерла шкіру на кулаках. Чула шум дощу й пульсування магії у крові.

Вона могла відчинити двері, як тоді, в Маркотах. От тільки не повинна була цього робити, бо так і не опанувала ту силу: нещодавно розтрощила дерево й поранила собаку, а тепер перебувала в будинку, повному людей.

Спогади з парку вже стиралися з пам’яті, їх розмивали нові хвилі паніки.

«Коли я не зроблю хоча б щось, то просто задихнуся тут. Відчинися, — думала вона, намагаючись уявити собі замок і прокрутити його в уяві. — Ну ж бо, вперед!».

Двері не ворухнулися. Ззовні почулися хрипи запущеної у радіовузлі платівки, а потім — музика, яку Ніна ніколи раніше не чула. І раптом у всій школі запанувала глибока, концентрована тиша.

І саме тоді, абсолютно безпідставно, дівчина подумала: «Він відкрив журнал і сказав: „Номер дев’ятнадцять, Ніна Панкович“. Може, тому що запам’ятав мене з кав’ярні, а потім запитав у когось, а може… може…»

Може, Лис і Сова приїхали сюди по неї. І вона геть не була в безпеці, і геть від НИХ не втекла.

Цього вистачило, аби Ніна втратила залишки контролю. Магія вислизнула з неї, наче мило у ванній, — останньої миті дівчина ще хотіла її стримати, але вже не могла. Стіни затряслися, посипалася штукатурка. Ніна крикнула. А потім був голосний грюкіт, пил, що змішувався із дощем та падав на подвір’я, і сповнені переляку й болю крики.

«Що я наробила…»

Навкарачки вона поповзла до дірки, що її сила вирвала в стіні, і глянула вниз. Подвір’я було застелене кам’яними уламками. На них сиділа якась дівчина. Трималася за голову, світле волосся було заплямоване кров’ю. Хтось кричав, що треба викликати швидку. З гімнастичної зали, де відбувалися збори, вибігали учні й учителі. Музика грала далі:

Ніна відсунулася від дірки. Мабуть, удар послабив щось у замку, бо двері з рипінням відчинилися, наче запрошуючи до виходу. Вона вибігла, пошепки молячись, щоби її ніхто не помітив у пануючому сум’ятті — але насамперед про те, аби з пораненою дівчиною все було гаразд.

Ніна оминула збіговисько у шкільному дворі й так швидко побігла до двадцятого кабінету, наче її переслідувала Бестія-з-Кола. Схопила свій ранець, куртку й знову, перестрибуючи через кілька сходинок, спурхнула вниз.

— Що трапилося? — запитала в першого-ліпшого учня.

— Стіна впала, — пояснив той. — Якась дівчина дістала каменем у голову. Напевне, уже й померла.

Ніна мало не зомліла, але коли за п’ять хвилин з’явилася машина швидкої допомоги, поранена була жива і навіть протестувала, коли лікар поклав її на ноші так, що аж загорнулася спідниця. Ніна мимохідь зазирнула білявці в очі: з рани на голові лилася кров, волосся і блузка промокли наскрізь, а над вухом звисав клапоть шкіри. Ніна відступила на ватних ногах, проштовхуючись крізь натовп, який оточив машину.

— Повертаємося до зали! — кричав директор. — Хутко відсуньтеся!

Ніна намагалася йти проти руху, але дарма. Хвиля учнів занесла її до гімнастичної зали, де досі висіли паперові декорації і стояли прапори. Хтось із тих, хто метикував швидше за інших, уже вимкнув музику.

— Ніна? — Агнешка проштовхалася до подруги. — Де ти була?

— Отримала покарання у двадцятому кабінеті.

«Саме так, — подумала Ніна. — Я весь час сиділа в класі, нічого не бачила й не чула. Маю намір цього дотримуватися».

— Боже, за що?

— Довга історія, — буркнула вона, не в змозі відігнати образ скривавленої білявки.

«Якщо та дівчина виживе, присягаюся, ніколи не пробуватиму творити жодні чари», — подумала вона, навіть не розуміючи, до кого звертається.

Учні сідали рядами на підлозі. Ніна знайшла собі місце неподалік вікна й розвернулася до нього. Дерева ззовні заспокоювали її, крім того, нарешті припинило дощити. Схоже, вона скористалася силою буквально останньої миті.

— Не розмовляти! — кричав директор. — Якщо когось із вас поранено, прошу піти із пані Конецпольською. Іншим — зберігати тишу!

— Ти чула ту пісню? — Агнешка схилилася до вуха Ніни. — Знаєш, що то було?

— Ні.

— Американська музика чорних[6]. Файна, еге ж?

— Файна, — погодилася Ніна.

Якийсь час розмірковувала, чи не вдати, наче їй зле (а насправді — трохи було), а тоді втекти додому, але вирішила, що це нерозумна ідея. Вона й так уже сьогодні звернула на себе увагу, тож краще розчинитися в натовпі. Крім того, ВОНИ знайшли б її навіть вдома, бо це не було для НИХ проблемою.

— Ми довідаємося, хто за це відповідальний! — кричав директор, не пояснюючи, чи мова про стіну, чи про музику. — Не думайте, що винному вдасться відбрехатися!

Почалися розпитування: хто що бачив, де був під час випадку. Хлопець із молодших класів жалівся, що болить живіт, старші учні намагалися жартувати, але директор швиденько змусив їх замовкнути. Ніна пошукала поглядом Марека та Ярека — вони із задоволеними обличчями стояли під драбиною. Хвилину чи дві відчувала спокусу підвестися і розповісти про все, бо вони на те заслуговували (хоча музичний смак у них був непоганий). Утім, задавила злість — урешті-решт, у неї не було потреби привертати до себе увагу.

До зали увійшла пані Шмуц, вручила директору складений навпіл папірець. Чоловік обвів поглядом зал.

— Просимо вийти… — зазирнув у папірець. Ніна завмерла, — Лукаша Вольського.

До виходу почав проштовхуватися малий хлопець. Ніна полегшено зітхнула.

— І Яніну Панкович.

— Без істерик, — Сова стиснула її плече. — Не люблю підлітків в істериці.

Перед школою стояла «полуторка», за кермом сидів поручник Лис, ззаду з-під брезенту визирав приголомшений Лукаш.

— Я не сяду в цю машину!

Ніна в розпачі поглянула на пані Шмуц, милу вчительку, із якою вона стільки годин розмовляла про красу прози Жуля Верна, Александра Дюма й Віктора Гюго і яка тепер дивилася на дівчину стурбовано та, здається, неабияк здивовано. Чи вона нічого не розуміє? Лис і Сова, ці дурнуваті вигадані прізвища, загадки про якусь хату в лісі… Чи вона не бачить, до чого все йде?

— Нічого з тобою не станеться, Ніно, — нетерпляче сказала жінка. — У тебе й справді немає причин для істерики. Повернешся додому через кілька днів.

— Я не можу нікуди їхати без дозволу батьків! — дівчина спробувала скористатися аргументом, що мав би переконати пані Шмуц, але вчителька лише зазирнула до кузова й витягла звідти валізку. Валізку Ніни.

— Твоя мама про все знає, спакувала тобі речі. Поручник Лис говорив із нею. Прошу, не ускладнюй справу.

Ніна гидливо подумала про Лиса, який заворожує її матір, як раніше заворожував пані Шмуц. Що він їй сказав? Що дочка буде в безпеці, що повернеться додому раніше, ніж пані Панкевич встигне озирнутися? Бо навряд чи він згадував про виривання нігтів…

— Сідай, — підганяла пані Сова.

Ніна притулилася до вчительки, а та, трохи здивована, обійняла її. Дівчина нечасто вдавалася до такого.

— Не дозволяйте їм, прошу, — прошепотіла Ніна. — Ви ж знаєте, хто вони такі…

Пані Шмуц відсунула її.

— Із тобою нічого не станеться, — повторила вона вже з явною нетерплячкою.

Сержант Сова підштовхнула дівчину, і Ніна опинилася в машині.

Позаду в «полуторці» сиділа ще одна особа, яку Ніна не помітила раніше. Це був солдат із автоматом на колінах, молодий, років, може, сімнадцяти чи вісімнадцяти. Він не озвався ані словом, тільки рухом голови вказав їй, де саме всістися.

Дівчина кинула ранець і зайняла місце поряд із валізкою, яку спакувала мати. Машина рушила. Крізь вікно Ніна бачила, як знайомі вулиці залишаються позаду. Вони їхали на північний схід, у бік Варшави. Інколи на перехрестях машина сповільнювалася настільки, що Ніна без проблем могла б вистрибнути й утекти, але щоразу, як вона тільки намагалася визирнути назовні, молодий солдат суворо трусив автоматом.

Коли минули околиці Вроцлава, Лукаш, який досі сидів тихо, розплакався. Зіщулився біля своєї валізки, сховав голову між руками, схлипував, рюмсав, ревів і вив — повний набір засобів, щоби заявити світові, наскільки нещасливою може виявитися людська істота восьми років. Ніна знала, що мала б зараз підвестися, притулити хлопця (дозволивши йому обшмаркати її светр), погладити й сказати, що все буде добре. Натомість вона дивилися на осінні поля, що тікали назад, і на мокрі від дощу дерева.

«Не хочу, — думала. — Нехай ним опікується хтось інший. У мене є свої проблеми».

Дівчина зняла шкільний піджак, потягнулася за валізкою, розкрила її — там були теплі речі, переважно ті, які вона мала сьогодні випрати. Не надто чисті, але, безсумнівно, згодяться на мокру погоду. Про що думала мати, пакуючи її валізку?

У кишені блузки Ніна знайшла складений папірець, розправила його й прочитала:

Не знаю, хто ці люди і чого вони від нас хочуть. Сказали, що повинні забрати тебе на кілька днів у місце, про яке не хотіли мені розповідати, і що ти повернешся так швидко, як тільки це виявиться можливим. У що ти знову встрягла? Прошу, будь обережною.

Жодного «люблю тебе» чи чогось подібного. Мати не була тією жінкою, яка говорить такі слова, хоча, безумовно, непокоїлася, коли писала цього листа. Навіть більше, схоже, вона була смертельно налякана. Ніна відчула сльози на очах. «Ні, не хочу плакати, — думала вона, — я не дитина», — але, зрозуміло, розплакалася, причому саме тоді, коли Лукаш нарешті стих.

«У що ти знову встрягла?». Претензія, що містилася в цьому запитанні, відчувалася настільки ж боляче, як і думка про матір, яка пакувала теплий одяг під уважним поглядом поручника Лиса. «Наче від мене колись були проблеми», — подумала Ніна. А якщо й були, то не через неї саму, вона ж геть не хотіла їхати в ті кляті Маркоти, ставати однією дванадцятою Обраного чи отримувати магічні сили.

Вона намагалася читати «Психіатрію» — вчора дійшла ледве до середини, — але весь час мусила перечитувати ті самі абзаци, тож урешті облишила цю справу. Лукаш, дивно отупілий, надалі сидів у своєму кутку, солдат не озивався. Мав обличчя, обсипане прищами, не красиве і не бридке, а ніс був схожий на картоплину. Ніна зрозуміла, що за віком він куди ближче до неї, ніж до тих двох за кермом. Напевне, нещодавно закінчив школу. Може, вдасться це якось використати, потоваришувати з ним або принаймні поговорити.

Привіт, мене звати Ніна, а тебе?

Любиш ходити в кіно?

Читав останнім часом щось цікаве?

Ти й справді мене застрелиш, якщо я спробую утекти?

Вона неспокійно ворухнулася і кахикнула. Позаду залишилося якесь велике місто, певно Згеж.

— Як тебе звати? — почала вона непевно.

Солдат клацнув автоматом і гаркнув:

— Не розмовляти!

«Оце й усе, якщо йдеться про розмови», — подумала Ніна, повертаючись до розглядування з-під брезенту місцевості, яку вони минали.

Мабуть, було вже по третій, коли машина нарешті зупинилася. Серце в дівчини одразу впало, але це не могло бути згадане матір’ю «місце, про яке вони не хочуть говорити», бо навколо були тільки пронизані вітром поля і придорожній заїзд із написом «Під липами». Мабуть, вони зупинилися на обід.

Лукаш не хотів вилазити, тож Сові довелося зайти в машину, поставити його на ноги й вивести. Тоді вони побачили, що в хлопця мокрі штани.

— Що сталося? — суворо запитала сержант, дивлячись на Ніну.

— Він обісцявся, — відповіла дівчина, трохи зарум’янившись — через почуття провини й від злості. Зі злістю все було нормально, злість тлумила страх і розпач.

— Чому ти не попіклувалася про нього?

— Я не зобов’язана ним опікуватися. Це ви забрали його, тож самі й піклуйтеся. Я не люблю дітей.

— Ну, принаймні в цьому ми з тобою схожі, — рикнула Сова.

У неї було трохи здивоване, трохи презирливе обличчя — такі самі Ніна бачила у дорослих, які говорили: що ти за дівчина, коли не можеш доглянути дитину?

Лис узяв хлопця за руку, а потім зняв з машини його валізку.

— Ходімо, — сказав. — Перевдягнешся всередині. А тоді поїдеш із нами в кабіні, хочеш?

Ніна почимчикувала слідом за ними до заїзду. Знала, що має рацію, але почувалася поганюче.

У заїзді «Під липами» було порожньо. У великому кам’яному коминку палахкотіло полум’я, а зі щілин у вікнах віяло холодом. Ніна в супроводі сержанта Сови пішла до туалету. Жінка весь час стежила за нею, мало не пішовши за дівчиною в кабінку. Миючи руки, Ніна думала над різними варіантами того, що можна вчинити.

Залишити на дзеркалі повідомлення, сховати за унітазом записку? Але навіть якби вдалося зробити це непомітно, що саме написати? Мене вкрали, ми їдемо на північний схід? Немає сенсу, бо кому вона надала б цю інформацію? Міліції, яка, безперечно, співпрацює з Лисом і Совою? Матері, яка сама спакувала для Ніни валізку?

За столиком вона сіла так, щоб опинитися ближче до вогню. Лис замовив великий полумисок вареників зі шкварками й увесь час неголосно розмовляв із Совою. Ніна намагалася підслухати, але єдине, що зуміла вихопити, — це дивне, імовірно німецьке слово, яке звучало як «Тотенвальд».

Їла вона мало, Лукаш також ледь скубав вареники. Зате молодий солдат, так само мовчки, закинув у себе чималу порцію, ще й облизав пальці. Було близько четвертої, у дорозі вони перебували кілька годин. Куди їхали?

«У бік кордону, — подумала Ніна. — Може, хочуть забрати нас до СРСР?». Вареник став їй поперек горла, тож вона відклала виделку. Раптом їй стало душно, наче зала заїзду зменшилася до розмірів тієї комори без вікон.

— Ти куди? — гарикнула Сова, коли Ніна встала.

— Надвір, лише на хвилинку…

— Нормально, товаришко, я попильную, — сказав Лис і також підвівся.

Дівчина стала перед заїздом й обхопила себе руками. Сонце сідало, температура помітно впала. Від полів, які заросли рудим бадиллям, віяв пронизливий холодний вітер. На горизонті видніли кілька будинків, а ближче були тільки голі дерева й ці поля, на яких стирчали, немов худі хворі пальці, залишки якогось збіжжя. Ніна наче опинилася посеред великого ніщо, на самому краю світу.

Поручник Лис палив цигарку в сутінках неподалік.

— Та учениця, яку поранило в школі, пам’ятаєш? — заговорив він раптом. — Її ще мусять оглянути, але лікар сказав, що, найімовірніше, вона видужає.

— І чому ви мені про це говорите? — Ніна відчула полегшення, але водночас і підозру.

— Просто так. Здалося, що тебе це зацікавить.

— Я не знайома з тією дівчиною.

Він кивнув, його очі блищали в сутінках майже так само яскраво, як жевріюча цигарка.

— Знаєш, де ми? — запитав за мить.

«Авжеж», — хотіла вона відповісти, але прикусила язика. Не мала дати зрозуміти, що вона щось знає. Це була її єдина перевага.

— Ні.

— Нічого? Жодної гадки, в якому напрямку ми їхали? Ми тепер ближче до моря чи до гір?

— Ну, пане, ви ж знаєте, дівчата не розуміються на мапах. Я завжди плутала сторони світу.

Вони й далі їхали на північний схід. Ніна позаду, в товаристві прищавого солдата, а решта — в кабіні. Дедалі холоднішало, дівчина витягла з валізки тепліший светр, але все одно, поки сиділа без руху, потроху мерзла. Гострі подихи вітру заповзали під брезент і гризли щоки, руки терпли від холоду. Упали сутінки. Вони рідше проїжджали повз села чи містечка, частіше — між похмурими деревами. Ніна, хоча й відчувала переляк, уже зголодніла; тепер вона шкодувала, що не з’їла весь обід.

Вони з’їхали на бокову дорогу й сповільнилися, підстрибуючи на вибоїнах. Присмерк загусав уже так сильно, що Ніна бачила лише темряву навколо. Але знала, що вони в лісі. Відчувала його запах: мокра деревина, гниле листя і просякнута дощем земля; чула, як шкребе по брезенту гілля. Молодий солдат тихо хропів, а машина потроху сповільнювалася.

«Я зараз могла б утекти, — думала Ніна. — Вистрибнути з машини — це не важче, ніж вистрибнути з потяга».

Але вона побоялася. Не зуміла б залишитися тут сама, у цій абсолютній темряві, серед дерев, де могло чаїтися будь-що.

Наприклад, Тотенвальд, хоч би чим він був.

Дівчина намагалася рахувати хвилини, що спливали, але скоро загубилася серед них і вже не знала, як довго вони їхали цим лісом. Здавалося, усе тривало цілу вічність, але нарешті машина зупинилася, Сова підняла брезент, і Ніну засліпили яскраві вогні. Вона думала, що не зможе підвестися, ноги були м’які, наче з пластиліну. Допомогла тільки згадка про Лукаша, як його витягали з машини, і коли сердита сержант уже хотіла прийти по неї, дівчина піднялася.

— Сама вилізу.

Вона зсунулася просто у велику калюжу, з валізкою в одній руці й ранцем в іншій. У яскравому світлі лампочок на стовпах було видно сірі фігури людей, які кудись поспішали, потім вона побачила колючий дріт, який оточував невеличкий майданчик. Хтось штовхнув її й побіг далі.

— До будинку, вперед! — скомандувала Сова, і саме тоді чиїсь руки обійняли Ніну, а голос Тамари прошепотів їй на вухо:

— Нікому не кажи…