Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, в якому Ніна довідується, що означає червона картка, й отримує пропозицію, від якої неможливо відмовитися

— Зніми пальто, — сказала Метелик.

Ніна навіть не ворухнулася. Здавалося, що кінострічка, притиснута до живота, палить її вогнем. Що тепер? Вона залюбки позбулася б небезпечного предмета ще в коридорі, кудись його застромивши, хоч би за одну з труб, але, як на зло, солдат, котрий вів дівчину, ні на мить не зводив із неї очей.

— Що ти чекаєш? — підігнала Метелик.

— Мені холодно, я воліла б не знімати пальто.

— Дурня, тут тепло.

— Я не сказала, що тут холодно, я сказала, що холодно мені. Є різниця.

Метелик подивилася на неї, і в блакитних очах з’явився сталевий блиск — Ніна вирішила, що із жінкою годі жартувати. Хоча насправді дівчині це було відомо від початку, а тому її слова були лише жалюгідною спробою отримати кілька цінних додаткових секунд.

— Зніми пальто, — повторила Метелик, наче й не почувши відповіді. Не підвищила тон, але в її голосі було щось таке, що допомогло Ніні відразу зрозуміти: опір недоречний.

Дівчина стала біля невеликого скляного столика, спиною розвернулася до біловолосої жінки (та саме щось робила біля машини, що зчитувала мозкові хвилі), а тоді почала поволі розстібати ґудзики. На четвертому вийняла кінострічку з-під одягу, поклала на столик і швиденько прикрила. Тепер тільки боялася, що Метелик накаже їй повісити одяг на вішак, і тоді в Ніни, говорячи словами янгола, виникнуть проблеми.

Але жінка навіть не глянула на столик, тільки кивнула на крісло. Ніна завагалася. Мала жахливе передчуття, що це останній допит, що зараз має вирішитися її доля. Що б вона не сказала в цьому приміщенні, вороття вже не буде.

— Сідай, — суворість у погляді Метелика була наче просто звичкою, у ній надто відчувалася байдужість, ніби жінка перебувала думками де завгодно, тільки не тут.

Ніна подумала, що для жінки вона, схоже, лише один із кодів; у цій кімнаті дівчина важила для когось не більше, ніж машина на конвеєрі для працівника заводу. Коли вона звідси вийде, Метелик навіть не пам’ятатиме її обличчя.

— Прошу, — прошепотіла Ніна, сама не дуже розуміючи, про що, власне, просить. Щоби Метелик змилувалася і пропустила допит? Щоби підказала відповіді? А може, щоби просто виявилася людиною — як Тамара просила Ворону, аби та не доносила на Марисю?

Але біловолосій жінці, схоже, до людяності було дуже далеко.

— Сідай, — знову той самий тон, ніби звичайний, але із виразною ноткою «бо-не-стану-тобі-більше-повторювати». Ніна насправді хотіла б крику: це принаймні означало б, що вона хоч трохи важлива.

Дівчина незграбно залізла на крісло. Метелик наділа їй на голову металевий чепець, а потім, викликавши у Ніни переляк, шкіряними пасками прив’язала до поручнів.

— Що ви робите? — крикнула дівчина. — Відпустіть мене!

— Нічого з тобою не станеться, — сказала Метелик байдужим голосом людини, яка повторювала цю фразу стільки, що вже не звертає уваги на її зміст. Могла заспокоювати Ніну й паралельно думати про найновіший фільм, який подивилася нещодавно в кіно, або складати в голові список покупок, або… та не важливо, що саме.

Біловолоса жінка підійшла до заскленої шафки (Ніна боялася, що вона йде до столика, який стояв неподалік), вийняла невелику баночку і шприц.

— На допомогу! — завила Ніна, хоча чудово розуміла, що це безглуздо.

— Не кричи, — Метелик трохи скривилася. — Я ж казала, нічого з тобою не станеться.

— На допомогу! — горлала дівчина.

Жінка наповнила шприц, а тоді увіткнула голку в нерухому руку Ніни.

Світ танув і відпливав. Ніна знала, що повинна боятися, але раптом стало на диво байдуже. Наче хтось кричав їй з іншого боку кімнати, а вона думала: «Спокійно, у мене є час, це не нагально, зараз піду й побачу, що там відбувається». Це «зараз» ставало секундами, а ті — довгими хвилинами. Над дівчиною висіло обличчя, світле, наче місяць у повні, із крижаними блакитними очима. Ці очі дратували сильніше, ніж перелякані крики, які намагалися пробитися до її свідомості.

— Пам’ятаєш правила?

Метелику довелося повторити запитання двічі, перш ніж вона отримала відповідь.

На екрані висвітилися картинки. Похмурий ліс, у ньому перелякана дівчинка, палаючий дім і жінка у вікні із заплаканою дитиною на руках. Батько, який б’є ременем сина, мати, яка на мосту шарпає доньку за волосся. Закатовані й заморені голодом діти, кров, смерть і вибалушені з переляку очі. На тлі цих картинок фото місця злочину, які розглядала недавно, видалися Ніні дитячими малюнками.

«Я не хочу на це дивитися», — думала вона.

Заплющила очі, і Метелик дала їй ляпаса. Не сильно, більшим був шок, а не біль.

— Яке фото?

— Те, із вежею.

Під вежею корчився худий пес із розшарпаною куксою замість правої лапи. Ніні стало зле, млість пробивалася крізь приголомшення швидше й легше, аніж страх.

— Яке?

Але ж вона не могла вірити Лису. Поручник збрехав, сказавши, що ні з ким із Маркотів нічого не станеться, — бо Маріуш же отримав червону картку. Але найгіршою була думка про Яцека, який плакав від однієї згадки про Лиса. Якою треба бути людиною, щоби за день довести до такого стану розсудливого, сміливого чотирнадцятирічного хлопця? Як можна взагалі довіряти комусь подібному?

— Яке?

На одній із картинок дівчина, на іншій — хлопець: вона скорчилася, уся в синцях, у шафі, його б’є якийсь молодий бандюга. З Ніни було досить.

— Чи не могли б ви відчинити вікно? — запитала, хоча навіть формулювати фрази ледь удавалося, слова безперестанно кудись тікали, а ноги й руки були важкі, наче із заліза.

— Яке фото?

— Будь ласка.

Метелик зацікавлено глянула на Ніну, а потім підійшла до вікна й опустила штори. Потім прокрутила ключ у замку.

— Ніхто не вийде з цієї кімнати, поки не відповість на всі запитання.

Ніна провела язиком по сухих губах. Намагалася вмовити себе, що вона в безпеці, що це не маленьке приміщення, що їй не забракне повітря. Але це не допомогло, вона вже відчувала, що задихається, її охоплювала паніка, відбираючи рештки розуму.

— Яке фото?

— Хлопець.

Наступна пара. Ніна знову прикрила очі й знову отримала ляпас, значно сильніший. Дощ бив у скло, дівчина відчувала силу, що кружляла у венах.

— Яке?

Другий раз вона відповіла точнісінько навпаки, ніж хотів Лис. І третій. Вона мала б відчути полегшення, але ставало дедалі гірше. Авжеж, поручник Лис мерзотник, це не підлягало сумніву. Але, можливо, з невідомих причин він і справді хотів допомогти Ніні? А вона щойно все зіпсувала?

— Ми можемо… можемо повернутися до попереднього знімку?

— Ні. Я говорила тобі, ти відповідаєш без роздумів і тільки раз.

— Прошу!

— Яке?

Дівчина дихала дедалі важче, кімната раптом здалася їй куди меншою, ніж раніше, наче стиснулася. Дощ досі стукотів у шибку, здавалося, що кожна крапля лупить у череп. Геп, геп, геп. Оголені нерви вібрували, сила кружляла у венах, просячи, аби нею скористалися.

Дівчина відповідала абищо, дедалі втрачаючи здатність мислити.

— А тепер?

Ніна давилася, відчуваючи, як її охоплює темрява, і саме тоді, на межі непритомності, щось сталося, наче хтось натиснув на кнопку, вимикаючи те, що було в дівчині людське, лишаючи тільки тварину, яка билася в пастці. Вона вже не пам’ятала, що не повинна користатися силою.

А навіть якби пам’ятала, то не зважала б на це.

Перше, що до неї долинуло, коли вона отямилася, — сповнене задоволення зітхання Метелика, а потім звук ключа, який прокручується в замку.

— Можеш устати, — сказала жінка, відстібуючи Ніну від крісла. — І витри обличчя. Отут хусточка.

Дівчина мимоволі підвела важку руку й зробила те, про що її просили. На білій тканині залишилися смуги крові.

Вона була в кімнаті, яка нагадувала залу очікування на вокзалі, із великим годинником на стіні й плакатами, що вихваляли соціалістичну працю: бракувало лише голосу, який оголошував би про прибуття і відбуття потягів. Шестеро осіб: четверо дівчат і двоє хлопців, віком від шести до дванадцяти років. Ніколи ще група молоді не сиділа в такій абсолютній, досконалій тиші.

З коридору долинали уривки розмови. Ніні вдалося вихопити слова: «…шестеро за один день…» і «вперше», а потім ще «червона картка».

Почувши останнє, вона глянула вниз, на сорочки й блузки товаришів по нещастю. У всіх на грудях було пришпилено червоні картонки розміром із долоню. Ніна й досі була настільки заціпенілою, що навіть не могла ворушити головою (ледь пам’ятала, що одному з солдатів довелося відвести її у цю кімнату), але знала, що така сама картка прикрашає її сукню.

Хлопець, який сидів навпроти, сонно закліпав, із напівроззявленого рота потекла слина. Ніна витріщалася, намагаючись згадати його ім’я. Їй здавалося, що повинна пам’ятати, — чи, випадково, не Янек, у якого було ліжко поряд із Хубертом?

Янек, точно. Дрібний білявчик у ластовинні, який дуже не любив, коли хтось називав його Ясь чи Ясек.

Вона з полегшенням почала думати про втечу. Знала, що повинна щось зробити, якщо хоче вижити. Зараз, тут, цієї ж миті. Але перш ніж вона щось вигадала, знову відплила в темряву.

— Ніно! Приходь до тями, у нас мало часу.

Знехотя (у темряві було доволі приємно) дівчина розплющила очі, роззирнулася. Зала очікування зникла, а вона знову перебувала в одній із кімнат, де велися допити. Неподалік стояло знайоме крісло, перед ним висів білий екран, але замість апарата для слайдів стояв кінопроектор, а Ніна сиділа не в кріслі, а за столом, на стільці.

На другому стільці сидів поручник Даніель Лис.

Коли вона розплющила очі, він устав і присунув стілець Ніни ближче до екрану. Тримав щось у руці, а дівчина тільки через певний час зрозуміла, що це таке.

Її пальто. А під ним — кінострічка.

Лис кинув пальто на крісло, вставив стрічку на шпульку проектора.

— Ти ж хотіла глянути фільм, правда? Тож дивися.

Вона мала намір сказати, що ні, не хоче на це дивитися, але з губ не зірвалося ні слова. Поручник Лис увімкнув проектор, Ніна дивилася.

Спочатку було приміщення: звичайне, майже порожнє, із єдиним кріслом, що стояло посередині. Крісло точнісінько таке, як крісла з кімнат для допитів (воно мало навіть паски для прив’язування рук і ніг), але поряд не було обладнання для вимірювання мозкових хвиль чи будь-чого іншого в людини, яка б у ньому сиділа.

Лише порожнє крісло й чотири стіни. Потім двері відчинилися, і Ніна зрозуміла, що дивиться на приміщення, позначене карткою «Не заважати — йде операція».

Червона картка, авжеж.

До кімнаті увійшли двоє солдатів, ведучи Маріуша. А точніше, тягнучи, бо хлопець звисав поміж ними напівпритомно, наче велика лялька, спроквола й безрезультатно намагаючись перебирати ногами. Волосся мав зліплене потом, під носом засохла кров. Солдати посадили хлопця на крісло, і він одразу зсунувся, тож вони підтягли його. Один із солдатів засміявся і сказав щось другому — Ніна не почула, що саме.

Маріуш намагався тримати голову рівно, хоча було помітно, як важко йому це вдається. Очі були напівзаплющені, з-під повік поблискували білки.

Один із солдатів звернувся до когось поза кадром і, схоже, отримав відповідь, бо кивнув, виструнчився, а потім разом із напарником вийшов із кімнати.

Коли двері за ними зачинилися, у кадрі з’явилася Ласка, світловолоса й симпатична, як завжди. У долоні вона тримала шприц. Погладила Маріуша по вологому волоссю, коротко, але пестливо, і прошепотіла йому щось на вухо — наче видавала величезну таємницю.

А потім увіткнула хлопцю голку в шию й натиснула на поршень.

Маріуш обм’як іще до того, як рідина повністю ввійшла у вену. Риси його обличчя обвисли, голова впала набік. Усе відбувалося блискавично, заледве протягом кількох секунд.

Хлопець був мертвий, а Ніна зажмурилася у відчаї.

— Не хочу на це дивитися, — прошепотіла.

— Спокійно, це вже кінець, — зважаючи на звуки, Лис знімав стрічку з проектора. — Поглянь на мене. Нам треба поговорити.

Він розвернув її стілець так, щоб екран опинився у неї за спиною, а Лис — перед її обличчям, по той бік столу. Вона могла говорити й крутити головою, але здавалося, що коли спробує підвестися, то не втримається на ногах. Дівчина не була в змозі навіть витерти сльози, що текли з очей.

Чоловік зняв із зап’ястка годинник і поклав перед Ніною.

— У нас чотири хвилини, щоби хоч якось домовитися, — заявив.

— Вони… зроблять зі мною те саме? — запитала вона. Дивно, але наркотик, який дали Ніні, діяв їй на користь, бо до неї повернулася спроможність думати, а страх значно послабився.

Лис кивнув.

— Хіба я тобі допоможу. Можу це зробити за умови, що ти та, ким я тебе вважаю. Я шукав підлітків, які влітку в Маркотах перемогли Бестію-з-Кола, а особливо того, хто успадкував після смерті Славека його розум. Я готовий закластися, що це ти.

— Так, — вона вирішила, що немає сенсу відпиратися.

Три з половиною хвилини.

— Доведи це.

— Як?

— Здивуй мене тим, що ти не повинна знати.

Тік-так, тік-так. У дівчини в голові була пустка.

Три хвилини.

— Ніно?

— Хелена з групи «D» має роман з одним із солдатів, — випалила вона раптом. — Не знаю, як його звуть, вони перемовляються за допомогою стукання по трубах…

Лис легко звів брови.

— А щось менш особисте?

Вона мовчала, час спливав, приголомшення і слабкість минали, а на їхнє місце приходив страх. Ніна стиснула вологі від поту долоні на стільці.

— А коли… коли я доведу, що я розумна, що тоді?

— Станеш працювати на нас.

Вона закліпала очима.

— На кого? На комуністів?

— Я потім тобі поясню. Залишилося дві хвилини.

Нога під столом підстрибувала, наче хтось прив’язав до неї мотузку, а потім шарпав задля розваги. Уверх, униз, уверх, униз.

Тік-так, тік-так.

— Що я матиму робити?

— Скажімо так, допомагати нам у справах, пов’язаних із магією.

Вона облизала сухі губи.

— Мені доведеться… кривдити людей?

— Навпаки, багатьом ти могла б допомогти.

Півтори хвилини. Тік-так, тік-так.

— Я вам не вірю! — вибухнула Ніна. — Ви обдурили Яцека, мало його не втопили, а потім сказали, що ні з ким із Маркотів нічого не станеться… Чому я маю вам довіряти?

— Бо з двох бід краще бути обманутою, ніж мертвою, — він нахилився до неї. — Я не хочу, щоб ти мені довіряла, у твоїй ситуації це буде нерозумно, а ти ж не дурепа, як я сподіваюся. Хочу лише, щоб ти зрозуміла, який у тебе вибір: піти в кімнату із червоною карткою й отримати укол отрути — або ж працювати на нас. І цей вибір ти матимеш завжди, якщо колись вирішиш, що смерть краща за те, що ми будемо від тебе вимагати, — ти будь-якої миті можеш на неї погодитися. До речі, залишилося тридцять секунд.

Тік-так.

— Ніно?

Може, ще був якийсь шанс. Невеликий, але все ж таки.

Двадцять п’ять.

— Ви пам’ятаєте випадок, коли хтось помилився і до костьолу забрали не ту особу? Того, хто не був сиротою?

Лис кивнув. Двадцять секунд.

— Ви знаєте, скільки той хтось витримав із привидами? Довше, ніж сироти? Коротше?

— Приблизно так само.

П’ятнадцять.

— Юзеф Козел, брат фотографа. Він справді щось написав?

— Так.

Десять.

— Коли б я могла побачити книжку…

— Вона в мене в кімнаті.

П’ять.

Лис дивився вичікувально. Ще одна секунда — і стрілка завершила коло.

— Я знаю, як зламати прокляття, — сказала Ніна.

Поручник Лис перехилився через стіл і відстібнув від Ніниної сукні червону картку.

— Лишайся тут, — наказав. — Незалежно від того, що буде, не виходь із цієї кімнати. Я прийду по тебе через якийсь час.

Дівчина почекала трохи, а потім ризикнула й підвелася — ноги і надалі здавалися дивно важкими й начебто чужими, але вона щасливо дійшла аж до дверей. І тільки там довелося присісти, бо трохи паморочилося в голові.

Ніна притиснула вухо до дерев’яної поверхні й прислухалася. У коридорі було чути важкі солдатські кроки — принаймні шестеро осіб, може більше, — потім хтось щось сказав, але дівчина ледь розрізняла слова. «Ми прийшли по червоні картки», — здається, сказали саме так. Той хтось додав ще фразу, яка закінчувалася: «…правильно?», потім певний час панувала тиша, а потім солдатські кроки пролунали знову, от тільки між ними тепер було чути суголосне шурхотіння, звук, який могло видавати взуття, що човгає по бетонній підлозі коридору.

Ніна повернулася на стілець і затулила вуха. Трохи подумавши, змінила місце — всілася на підлозі, спиною до стіни, зіщулена, із головою між руками. Не знала, скільки так просиділа. Їй здавалося — години, але насправді це могло тягнутися десь хвилин сорок.

Двері, скрипнувши, відчинилися.

— Ходімо, — сказав Лис.

У коридорі не було нікого, лише на підлозі виднілося кілька крапель крові. Ніна не мала бажання на це дивитися. Поручник відвів її на четвертий поверх, до невеличкої кімнати з маленькою кухонькою.

— Тут ти будеш у безпеці, — заявив, наповнюючи чайник водою.

Ніна мовчала. Хоч як дивно, вона не думала про Маріуша: урешті-решт, іще скількись часу тому вона вирішила, що її маркотівський приятель тепер мертвий, — і погодилася із цим. У ці хвилини важливішими для неї були ті, хто сидів із нею в кімнаті, яка скидалася на залу очікування. Ще годину тому вони всі жили, а зараз — уже ні, наче весь світ раптом став на голову. Ніна жалкувала, що пригадала ім’я блондина з ластовинням, зручніше було сприймати його кимось чужим, чия смерть її геть не стосується. Як у кіно, не насправді. І в її вухах весь час стояло оте шурхання черевиків по бетонній підлозі коридору. Але передусім вона відчувала полегшення — тому що не померла в кімнаті з червоною карткою, що хоча б отримала кілька годин, протягом яких могло трапитися що завгодно. І з цим полегшенням нічого неможливо було зробити.

— Я могла сказати будь-що, — відгукнулася вона, поки Лис заварював чай. — Наприклад, що Миша хоче всіх нас отруїти або щось подібне. І ви не могли б перевірити.

— Ні, але я наказав би тобі пояснити, звідки ти це взяла. Ти можеш бути розумною, але за кілька секунд не зуміла б вигадати весь ланцюг причин і наслідків.

Вона кивнула. Погодилася, що не вигадала б.

— А оце про порушення закляття я вже не мусила пояснювати, — тільки й нагадала.

Лис поставив перед нею металевий кухоль.

— Скажімо, у цьому разі я був схильний ризикнути.

— А якщо мені вдасться, що тоді? Я все одно отримаю укол?

Він проігнорував запитання і потягнувся по цукерницю.

— Два кубики?

Ніна стиснула губи. Повинна бути вдячною — і була, — але зараз переважали недовіра й відраза.

Поручник Даніель Лис зітхнув.

— Я не намагаюся бути ввічливим, розумієш? Я лише дбаю, щоби ти не зомліла через зневоднення. Я витягнув тебе з тієї кімнати, оскільки ти вмієш думати, а це важко робити, якщо ти спрагла й голодна. Випий. Пізніше принесу тобі щось поїсти.

Ніна, повагавшись, потягнулася по кухоль.

— Вони всі думають, що я мертва, правда? Але якби виявилося, що я не отримала червону картку, ви мали б проблеми?

— Не радій передчасно, — Лис кинув у свій чай два кубики цукру. — Мої проблеми точно були би більшими за твої. Що тобі треба, аби знищити закляття? Якщо ти й насправді зумієш його знищити.

Дівчина похитала головою. Боялася, але точно знала, що виходу немає. Це була остання можливість показати Лисові, що з нею треба рахуватися. Якщо вона не зробить цього зараз, потім буде пізно.

— Спершу я хочу отримати відповіді на кілька запитань.

Очікувала на протести, пояснення на кшталт «не маю часу» тощо. Замість цього Лис відхилився на стільці й лаконічно промовив:

— Запитуй.

— У чому проблема із цими «червоними картками»? Мають магічну силу, але не вміють її контролювати?

Він кивнув.

— Або вміють, але використовують її для того, щоб кривдити інших. У газетах останнім часом чимало пишуть про такі справи. Батьки, що раптом якимось дивом випарувалися, таємнича смерть вимогливих учительок чи школярів, що ображали своїх однокласників. Я знаю випадок, коли розлютований десятиліток здійняв у повітря половину житлового будинку. Начебто батько відмовився купувати йому нові ковзани. Усім цим трагедіям ми могли б запобігти, якби знайшли тих дітей раніше.

Ніна подумала про Міхала з Любомежа, про Берту з Катовіце і хлопців, які померли на шкільному стадіоні в Ґолдапі, — але це геть не зменшувало несправедливості всього цього.

— Ви вбиваєте невинних ще до того, як вони встигнуть зробити щось погане.

— А ти знаєш інший вихід? Якщо так — то я охоче послухаю. Справді. Ці діти — бомби на двох ногах: коли вони вибухають, уже пізно когось рятувати.

— Але ж у вас є те, що блокує магічні здібності…

— Є, — визнав Лис. — Дуже спритний винахід, ми додаємо його в усю їжу. Проблема в тому, що це діє не більше ніж тиждень. Потім організм звикає, і людина з таким самим ефектом може щодня випивати склянку води.

— Ви можете… можете замкнути десь тих, хто по-справжньому небезпечний…

— Ага, замикання чудово діє на тебе, наприклад.

Ніна стиснула пальці на вушку кухля, а тоді пожбурила його у стіну. Рештки чаю стекли по бридкій масляній фарбі.

Лис терпляче чекав.

— Це найогидніше й найжахливіше виправдання насильства, яке я колись чула, — заявила Ніна. — Ніколи в житті я не вбила б когось так… про всяк випадок!

— Може, тому не ти й повинна це робити. І не кричи. Ми, правда, далеко, але хтось може нас почути.

— Я також небезпечна, еге ж? — їй вистачило розуму стишити голос. — І я також повинна вмерти, бо можу когось скривдити?

— Так, хоча у твоєму випадку є кілька полегшувальних обставин. По-перше, маркотська магія діє лише у специфічних умовах, а по-друге, якось я не бачу тебе в ролі дівчини, котра підриває батьків, бо вони відмовилися витрачати гроші на нову сукню. Проблема тільки в тому, що в тебе клаустрофобія.

— Клаустрофобія?

— Ага. Ти повинна перевірити в тій своїй книжці. Я готовий битися об заклад, що ти ще не дочитала до кінця.

Вона мусила визнати, що не дочитала, — і навіть не питала, звідки Лис знає про «Психіатрію».

— Це якась хвороба?

Він кивнув.

— Страх перед тісними приміщеннями. Впадаєш у паніку, бракує повітря, і ти задихаєшся, хоча насправді навколо досить кисню, щоб нічого не відчувати.

— Я справді не можу дихати.

— Ні, просто мозок тебе обдурює.

Ніна завжди вважала, що нелюбов до перебування в тісних приміщеннях — звичайне дивацтво. Навіть ніколи не подумала б, що це може виявитися хворобою, до того ж такою, яка має назву.

Клаустрофобія. Звучало чудернацько, наче ім’я волохатого павука, але вона відчула втіху від факту, що вона не єдина особа, яка так реагує на відсутність простору. Хоча дівчина також і занепокоїлася. Чи не означає це, що вона божевільна, як мати Хуберта чи Офелія з «Гамлета»?

Лис, напевне, здогадався, про що дівчина думає, бо посміхнувся заспокійливо.

— Це фобія, а не психічна хвороба. Ти не божевільна.

— А є проти фобії ліки? Якісь таблетки?

— Наскільки мені відомо — ні.

— І що тепер?

— Тепер я щиро й глибоко сподіваюся, що ніхто не зачинить тебе в комірці під час дощу. Якби я був вірянином, то поставив би свічку в костьолі.

Ніна згадала заслане уламками шкільне подвір’я і світловолосу дівчину, яку заносили в машину «швидкої допомоги».

— А ви не боїтеся, що я колись справді заподію комусь кривду? Наприклад вам? — не зуміла відмовити собі у краплі злостивості.

— Боюся, — визнав він із дивовижною щирістю. — Але я вирішив, що варто ризикнути. Ти маєш іще якісь запитання?

— Ці тести з картинками… Чи й справді можна розпізнати, хто не керує всією силою, лише з того, що він обрав знімок кота, а не пса?

— Ах, це… — Лис устав, підняв кухоль і відставив на плиту. — Не має значення, що ти обираєш. Я підкинув тобі кілька відповідей, бо розраховував, що коли ти зосередишся на них, повіриш, що вони правильні, й менше боятимешся.

— Ці тести мають викликати страх?

Він кивнув.

— Страх, злість, безпорадність — усі примітивні відчуття, які найчастіше відповідають за визволення сили. Щось іще?

— Так. Хто ви насправді? І для кого працюєте?

— Про це потім. У нас дійсно немає часу. Скоро привиди почнуть атаку.

— Чому ви нас звідси не заберете? Я щось чула про евакуацію…

Він ледь помітно скривився.

— Дороги залиті, джипи проїхали б, а вантажівки — точно ні. Ми приречені сидіти тут, аж поки дощ ущухне й рівень води знизиться.

— То навіщо ви так довго чекали?

— Бо начальник Інституту — ідіот! — поручник скривився трохи більше. — Маєш іще якісь запитання?

— Так. Наприклад, я хотіла б знати, що з тією загадкою про хату вугляра й фото. Це мав бути тест, щоби з’ясувати, чи я справді розумна, чи що?

— Ти сама собі відповіла.

— Тільки це?

Лис трохи помовчав.

— Мій брат нікого не вбивав, — сказав він нарешті. — А я трохи сподівався, що мені вдасться натрапити на те, що я всі ці роки не помічав. Але це вже не важливо…

— Стривайте, а звідки ви знаєте, що Антек нікого не вбив? Бо він був вашим братом?

— Ти дійсно вважаєш, що я настільки наївний? Антек не вбивав наших батьків, бо, коли вони помирали, він бавився зі мною в іншій кімнаті — це перший чіткий спогад мого дитинства. Але як я і сказав, це не важливо, тепер нам треба зосередитися на проклятті. Я можу принести тобі книжку Юзефа Козела, якщо вона тобі потрібна.

— А звідки вона у вас? І ці фото?

— Довга історія.

— А якщо коротко?

— Коли селяни повісили Антека, Козели вирішили, що час тікати. Виїжджаючи, вони взяли й мене, бо про це попрохала їх одна з жінок, начебто сказавши, що в селі все одно ніхто не бажатиме виховувати жиденя і брата вбивці. Таким ось чином троє осіб зі Старих Кутів вижили, а всі інші згинули наступної ночі. Мені пощастило: коли брати залишали мене в бяловському сирітському будинку, Ян Козел назвав при оформленні свої ім’я, прізвище і навіть професію. Тому я через роки зміг його знайти. Виявилося, що Юзеф помер у 1941 році, а Ян досі живий. Я отримав від нього фото й книжку Юзефа. Це все?

— Мабуть. Мені буде потрібна ця книжка й рапорти з костьолу.

— Добре.

— І Тамара з Хубертом, щоби вони мені допомогли. І та дівчина, Лена, не пам’ятаю, який у неї код…

— Знаю, про яку ти Лену.

— Щоби… щоби… — раптом Ніні забракло ідей.

— Награвала тобі на губній гармоніці, коли працюватимеш. Ясно, без проблем.

Ніна підійшла до вікна й визирнула. Ще дощило, вода на площі перед фабрикою сягала солдатам до середини литок. З цієї висоти вони здавалися маленькими, наче мурашки, але в їхніх рухах однаково відчувалася нервовість. Одна з машин стояла біля самих воріт, і група молодих людей у мундирах намагалася випхати її з глибокої калюжі. Інші бігали туди-назад, зносячи під огорожу мішки з піском, наче готувалися до облоги. Чи такі барикади стримають привидів? Ніна щиро сумнівалася, але ж краще робити хоча б щось.

Двері за її спиною відчинилися, і до кімнати увійшли Тамара й Хуберт. Дівчина несла тарілку бутербродів, а хлопець — купу течок і книжку.

— Лис нам про все розповів, — сказала Тамара, ставлячи канапки на стіл. — Боже, оце так номер!

Ніна не стала б так називати те, що сталося сьогодні, але кивнула.

— Справді шестеро отримали червоні картки? — запитав Хуберт.

— П’ятеро, — уточнила Ніна. — Я мала виявитися шостою.

Вона взяла бутерброд, виправдовуючи себе подумки аргументом, що повинна щось з’їсти, аби зберегти сили. Тамара й собі сунула скибку до рота.

— Ти не уявляєш, що там унизу, — сказала старша дівчина, перш ніж встигла проковтнути. — Усі бояться, що із сутінками привиди знову атакують і цього разу ми не захистимося.

— Може, до ранку ми ще позаздримо тим, із червоними картками, — доказав Хуберт. — У них була хоча би легка смерть.

Ніні інколи неймовірно хотілося дати йому чимось важким по голові.

Тамара кахикнула й уміло змінила тему:

— Лис казав, що ти на нього працюватимеш. І що ми також можемо, якщо захочемо. Начебто ми їм потрібні, бо тільки діти й підлітки мають магічні здібності, а дорослі — ні, а тому ніхто не може впоратися із цим янгольським балаганом.

— У тебе немає магічних здібностей, — перехопила слово Ніна.

Тамара відмахнулася.

— І не треба. Радше йдеться про те, що через Маркоти ми наче… чутливіші до магії. Наприклад, духи в селі. Ми всі їх бачили й могли з ними розмовляти, а Лис — ні. Крім того, ми впоралися із Бестією-у-Колі й успадкували певні риси від Обраного…

— Ви ж не погодитеся? — Ніна переводила погляд із Хуберта на Тамару й назад.

Хлопець знизав плечима.

— Я точно ні.

— А я ще думаю, — відповіла Тамара, засовуючи в рота наступний бутерброд. — Чому тільки вам розважатися?

— Це не пригода! — в розпачі крикнула Ніна, забувши, що треба зберігати тишу.

— А Лис і всі інші тут — убивці, — додав Хуберт. — Ти справді маєш намір працювати на людей, які хотіли вбити Ніну?

— Але ж саме Лис її врятував, чи не так? Та він і не хоче від нас нічого страшного, не треба перебільшувати. Мені здається, що це шанс на пригоду.

— Добре, давайте поки що це облишимо, — у Ніни починала боліти голова. — У вас є рапорти з костьолу?

— Осьо, — Хуберт підсунув їй стосик течок. Зверху лежала тоненька жовта книжечка з назвою «Лісові казки» автора — Юзефа Козела, рік видання — 1935-й.

Ніна взяла її і перегорнула сторінки. Папір був пожовклий, літери невиразні, а стиль і орфографія дивні, але прочитати було можна.

— Що саме ми шукаємо? — Тамара із цікавістю нахилилася до Ніни.

Цієї миті двері знову відчинилися і ввійшла Лена.

— Мені сказали, що я маю вам допомогти, — повідомила, із сумнівом дивлячись на завалений теками стіл.

— Так, — Ніна вказала їй на стілець. — Сідай, зараз я все поясню. Ідеться про те, що янголи будують свої магічні райони з уявлень різних митців, наприклад у Маркотах вони використали Хубертову матір, а тут, здається, Юзефа Козела, бо він виявився єдиним митцем у Старих Кутах. Колись дехто, не сирота, витримав у костьолі приблизно стільки, скільки й справжні сироти. Тож я подумала, що, може, відсутність батьків не має значення. Може, просто… у якийсь спосіб можна підлаштуватися до Юзефового способу мислення.

— Нічого не розумію, — Лена підвелася. — І головне — яким чином я до цього причетна?

— Ти ж Обрана.

Хуберт і Тамара витріщилися.

— Вона — Обрана?

— Так! — Ніна трохи розсердилася. — Добре, раніше я трохи помилилися, ага?

— Ну добре, я Обрана, — погодилася Лена. — Але й надалі не розумію, чому маю через це сидіти над якимись паперами.

— Бо ти розумна і завдяки цьому…

— Але я аж геть не розумна.

Ніна закліпала.

— Як це — ні?

— Звичайно, — Лена стенула плечима. — Я змінилася якийсь час тому, сама помітила. Тепер люди мене слухають, я відважна й таке інше. Але я не стала мудрішою.

— Обраний має бути розумним, — упиралася Ніна.

— Може, є різні види Обраних? Не знаю. І мене це не обходить. Повертаюся вниз, там я придамся значно більше, ніж тут. Якщо ми не хочемо всю ніч просидіти в підвалі, то повинні укріпити двері до спільної зали й забарикадувати вікна.

Вона підійшла до дверей і, вже поклавши руку на клямку, озирнулася.

— Я допомогла б вам, але не можу. Так чи інакше, бажаю успіху, хоч би що ви там мали зробити. Напевне, успіх вам знадобиться, еге ж?

Коли симпатична шатенка зачинила двері, Тамара неспокійно ворухнулася.

— Ти серйозно говориш, що вона — Обрана? Не її хлопець, як там його…

— Міхал. Спочатку я думала, що це він, бо… — «Бо він такий красивий», — так і не зуміла вона промовити. — Ну, «Обраний» — чоловічого роду, і я вирішила, що це має бути хлопець, але ж у Маркотах нам постійно говорили, що Обраним може виявитися і дівчина. Та й нехай, зробимо все втрьох.

— А що ми маємо робити? — запитав Хуберт.

— Ти читай «Лісові казки» й шукай згадки про сиріт. Ми з Тамарою переглядатимемо рапорти, щоби побачити, що поєднує тих, хто протримався довше за інших. Коли щось знайдемо й це збігатиметься з написаним Юзефом, то я маю рацію — тобто не важливо, сирота ти чи ні.

— І що тоді? — Тамара насупилася.

— Тоді один із нас зможе піти до костьолу й зняти закляття. Мабуть, — додала вона правдиво, бо раптом усвідомила, на які хисткі засади спирається вся її теорія.