Рубінова книга

Розділ восьмий

Я приземлилася на холодну кам'яну підлогу з кексом у руці. У всякому разі, на дотик це був кекс: навколо стояла непроникна тьма. Я мала б заціпеніти від страху, але як не дивно, зовсім не злякалася. Можливо, мене заспокоїли слова містера Джорджа, а може, я вже просто до цього звикла. Відкусивши шматок кексу (ох і смакота!), я намацала ліхтарик і зняла його з шиї.

Тільки за кілька секунд я знайшла на ньому кнопку. Промінь ліхтаря вихопив книжкові полиці, камін (на жаль, згаслий і остиглий) та картину над ним. Картина була та сама: портрет мандрівника в часі в білій перуці, графа якогось там Тралялинського. Власне кажучи, в кімнаті бракувало лише кількох фотелів і маленьких столиків, а також — ну ще б пак! — зручної канапи, на якій я сиділа.

Містер Джордж сказав, що мені слід просто чекати, поки я перескочу назад. Можливо, я б так і зробила, якби канапа була тут. Але ж не завадить, якщо я вигляну за двері!

Я обережно просувалася вперед. Двері були замкнені. Можливо, я б цього й не знала, якби була канапа. Ну і хай. Добре, що мені вже не хотілося в туалет.

У світлі ліхтарика я обстежила кімнату. Можливо, десь знайдеться вказівка на рік, у який я потрапила. А що, як на стіні або на столі виявиться календар?

Письмовий стіл був завалений паперовими сувоями, книгами, розпечатаними листами і скриньками. Промінь світла вихопив каламар із гусячими пір'їнами. Я взяла в руки аркуш паперу. Він був цупкий і шорсткий на дотик. Написане на ньому було важко розібрати через силу-силенну закруток.

«Високошановний пане доктор, — було написано чорним по білому. — Вашого листа мені принесли сьогодні, він був у дорозі лише дев'ять тижнів. Можна тільки дивуватися з такої швидкості, якщо уявити, який довгий шлях подолав ваш цікавий звіт про стан у колоніях».

Я мимоволі посміхнулася. Цілих дев'ять тижнів, щоб доправити одного листа! А люди сьогодні нарікають на ненадійність британської пошти! Ну що ж, значить, я опинилася в часі, коли листи ще приносили поштові голуби. Або якісь равлики.

Я сіла за стіл і прочитала ще кілька листів. Досить нудно. Та й імена мені нічого не говорили. Потім узялася порпатися у скриньках. Перша, яку я відчинила, була набита печатками з майстерно вирізаними штемпелями. Я пошукала дванадцятикутну зірку, але там були тільки корони, монограми або просто рослинні візерунки. Дуже гарно. Я знайшла також воскові свічки для запечатування всіх кольорів, навіть золоті та срібні.

Наступна скринька була замкнена. Може, в котрійсь із шухляд знайдеться ключ? Цей пошук скарбів захоплював чимраз дужче. Якщо в скриньці виявиться щось гарненьке, я прихоплю це з собою. Тільки для перевірки. З кексом же вийшло. Принесу Леслі маленький сувенір, це ж, напевно, не заборонено?

У шухлядах столу я знайшла ще пір'їни й каламарі, листи, акуратно вкладені в конверти, стос паперу для нотаток, щось типу кинджала, ятаган і — ключі.

Сила-силенна ключів усіляких форм і розмірів. Леслі була б у захваті! Можливо, в цій кімнаті до кожного ключа був замок, а за кожним замком ховалася маленька таємниця. Або скарб.

Я перевірила кілька ключів, які бодай трохи скидалися на ключ від скриньки. Але жоден із них не підійшов. Шкода. Ймовірно, там були коштовні прикраси. Може, забрати з собою всю скриньку цілком? Але ж вона не влізе у внутрішню кишеню моєї куртки.

У наступній коробці лежала люлька. Вишукана, з майстерним різьбленням, можливо, зі слонівки, але для Леслі не зовсім те. Може, принести їй одну з печаток? Або гарний кинджал? Або котрусь із книжок?

Звісно, я знала, що красти не можна, але тут був винятковий випадок. Я вважала, що маю право на деяку компенсацію. Крім того, мені треба було перевірити, чи можна взагалі переносити предмети з минулого в сьогодення. Я не відчувала жодних докорів сумління, і це було дивно, бо я й сама щоразу обурювалася, коли Леслі у відділі делікатесів «Герродса» брала більше одного шматочка на пробу задарма або (як недавно в парку) зривала квіточку з клумби.

От тільки вибрати я не могла. Кинджал виглядав найціннішим. Якщо камені в його ручці не підробка, то це точно справжнє багатство. Проте навіщо Леслі кинджал? Печатка їй точно сподобається більше. Але яка?

Нічого вирішувати мені не довелося, бо в животі знову виник коловорот. Коли письмовий стіл почав розпливатися перед моїми очима, я схопила першу-ліпшу річ.

Я м'яко приземлилася на ноги. Очі засліпило яскраве світло. Я швиденько опустила ключ, який схопила в останню секунду, в кишеню до телефону й озирнулася. Все було таке саме, як недавно, коли ми з містером Джорджем сьорбали чай. Кімнатою розпливалося приємне тепло від полум'я в каміні.

Але містер Джордж був уже не сам. Вони з Фальком де Віллерзом і непривітним сірим доктором Байтом (і з маленьким білявим хлопчиком-примарою) стояли посеред кімнати і тихо гомоніли. Ґідеон де Віллерз недбало сперся спиною на шафу з книжками. Він перший мене побачив.

— Привіт, Венді, — мовив він.

— Ґвендолін, — виправила я. Мамо рідна, це ж не так важко запам'ятати. Я ж не називаю його Ґізбертом.

Троє інших здригнулися і, обернувшись, дивились на мене. Доктор Вайт — примруживши очі і з недовірою, містер Джордж — із явною радістю.

— Майже п'ятнадцять хвилин, — сказав він. — 3 тобою все гаразд, Ґвендолін? Ти добре почуваєшся?

Я кивнула.

— Тебе хтось бачив?

— Там нікого не було. Я не зрушила з місця, як ви і сказали. — Я простягнула містеру Джорджу ліхтарик і перстень. — Де моя мама?

— Вона нагорі з іншими, — відрубав містер де Віллерз.

— Я хочу з нею поговорити.

— Не переживай, ти з нею поговориш. Згодом, — мовив містер Джордж. — Але спершу… ох, просто не знаю, з чого почати. — Він просто сяяв. Чого це він так радів?

— Мого небожа, Ґідеона, ти вже знаєш, — сказав містер де Віллерз. — Те, що ти зараз переживаєш, трапилося з ним років два з гаком тому. Щоправда, підготовлений він був краще. Буде складно надолужити все те, що ти втратила за останні роки.

— Складно? Я сказав би, неможливо, — озвався доктор Вайт.

— Це взагалі не потрібно, — висловився Ґідеон. — Я сам з усім чудово впораюся.

— Подивимося, — сказав містер де Віллерз.

— Як на мене, ви недооцінюєте дівчинку, — зауважив містер Джордж і, повернувшись до мене, продовжив урочистим, майже патетичним тоном: — Ґвендолін Шеферд! Ти є частиноюпрадавньої таємниці. І настав час, коли тобі слід розкрити цю таємницю. Спочатку ти повинна дізнатися…

— Встигнемо з козами на торг, — перебив його доктор Вайт. — Може, вона й успадкувала ген, але це аж ніяк не означає, що їй можна довіряти.

— Або що вона взагалі розуміє, про що йдеться, — докинув Ґідеон.

Ага. Він, вочевидь, вважає, що я — тупоголова. Самовдоволений бовдур.

— Хтозна, які інструкції вона отримала від матері, — правив далі доктор Вайт. — І хто знає, від кого мати, своєю чергою, отримала інструкції. У нас залишився один хронограф, ми не можемо дозволити собі ще однієї помилки. Я хотів би вам про це просто нагадати.

У містера Джорджа був такий вигляд, ніби йому дали ляпаса.

— Можна також невиправдано все ускладнити, — пробурмотів він.

— Я зараз забираю її до себе в кабінет, — оголосив доктор Вайт. — Вибач, Томасе, але для пояснень час іще знайдеться.

При цих словах мене пройняв холодний піт. Останнє, чого я хотіла, — це плентатися слідом за доктором Франкенштейном у якусь процедурну.

— Я хочу до мами, — сказала я, і мені начхати було навіть на те, що я поводжуся, як маленька дитина.

Ґідеон презирливо клацнув язиком.

— Тобі нема чого боятися, Ґвендолін, — запевнив мене містер Джордж. — Нам потрібно тільки трохи твоєї крові, а крім того, доктор Вайт відповідає тепер за твій імунітет і здоров'я. На жаль, у минулому людей постійно підстерігали численні небезпечні збудники, з якими організм сучасної людини геть не знайомий. Все буде дуже швидко.

Чи розумів він, як жахливо це звучить? «Нам потрібно тільки трохи твоєї крові» і «Все буде дуже швидко»… — Мамочко моя!

— Але я… я не хочу залишатися на самоті з доктором Фран-кен… Байтом, — сказала я. Мені було фіолетово, чи вважає ця людина мене ґречною, чи ні. Крім того, він і сам не вирізнявся манерами. А щодо Ґідеона — хай він думає про мене все, що йому заманеться!

— Доктор Вайт аж ніяк не такий нелюд, як тобі може здатися, — сказав містер Джордж. — Ти справді не повинна…

— Ні, повинна! — пробурчав доктор Вайт.

Мало-помалу я закипала. Що він тут надумав собі, цей чванькуватий гусак? Нехай спочатку купить собі костюм нормального кольору!

— Стривайте! А що ви робитимете, якщо я відмовлюся? — прошипіла я і тут же побачила, як його люті очі за чорною оправою окулярів наливаються кров'ю.

«Ще той лікар, — подумала я. — Сам себе не може вилікувати».

Перш ніж доктор Вайт устиг придумати, що ж таке він зі мною зробить (моя фантазія моментально намалювала кілька неапетитних деталей), до розмови пристав містер де Віллерз.

— Я попрошу прийти місіс Дженкінс, — сказав він спокійним тоном. — Поки вона не з'явиться, з тобою побуде містер Джордж.

Я кинула на лікаря переможний погляд (глянути так було все одно що показати язика), але він мене проігнорував.

— За півгодини зустрічаємося нагорі у Драконячій залі, — підсумував містер де Віллерз.

Я не хотіла, але, виходячи, ще раз озирнулася на Ґідеона, щоб подивитися, чи помітив він мій тріумф над доктором Вайтом. Вочевидь, не помітив, адже витріщався на мої ноги. Мабуть, порівнював їх із Шарлоттиними.

Хай йому цур!.. Її ноги були довші й тонші. І вже точно без жодних подряпин, бо їй же не довелося сьогодні вночі повзати серед усілякого мотлоху навколо вительбушеного крокодила!

Кабінет доктора Байта скидався на звичайнісінький лікарський. І доктор Вайт, який одяг поверх костюма білий халат і ретельно мив руки, теж на вигляд був як звичайнісінький лікар. Хіба що маленький білявий хлопчик-привид поруч із ним трохи порушував звичну картину.

— Куртку геть, рукав догори! — мовив доктор Вайт.

Містер Джордж переклав:

— Будь ласка, Ґвендолін, зніми куртку і закоти, будь ласка, рукав.

Маленький привид спостерігав за всім цим з великою цікавістю. Коли я йому посміхнулася, він швидко сховався за спину доктора Байта, але за секунду виринув знову.

— Ти що, мене бачиш?

Я кивнула.

— Не дивитися! — гаркнув доктор Вайт, затягуючи мені руку джгутом.

— Я не боюся крові, — запевнила я. — Навіть власної.

— Інші мене не бачать, — сказав маленький привид.

— Я знаю, — відповіла я. — Мене звуть Ґвендолін. А тебе?

— Для тебе я, як і раніше, доктор Вайт, — мовив доктор Вайт.

— Мене звуть Роберт, — відказав привид.

— Дуже гарне ім'я, — посміхнулася я.

— Дякую, — відреагував доктор Вайт. — А в тебе дуже гарні вени. — Я майже не відчула уколу. Доктор Вайт обережно наповнив моєю кров'ю пробірку, потім дістав ще одну й теж наповнив.

— Вона розмовляє не з тобою, Джейку, — зауважив містер Джордж.

— Що?! А з ким же?

— З Робертом, — відповіла я.

Голова професора Байта сіпнулася догори. Вперше він подивився прямо мені в обличчя.

— Як?

— Ах, то пусте, — сказала я.

Доктор Вайт пробурчав собі під ніс щось нерозбірливе. Містер Джордж змовницьки мені посміхнувся.

У двері постукали. До кабінету зайшла місіс Дженкінс — секретарка у великих окулярах.

— Ага, ось нарешті й ви, — сказав доктор Вайт. — Томасе, ти можеш звільнити територію. Зараз нянею побуде місіс Дженкінс. Сядьте он там на стілець. Тільки не відкривайте рота.

— Як завжди, чарівний, — зауважила місіс Дженкінс, слухняно сідаючи на вказаний стілець.

— Скоро побачимося, — сказав мені містер Джордж, тримаючи перед собою пробірку з кров'ю. — Іду на заправку, — докинув він, посміхаючись.

— А де стоїть цей хронограф? І як він виглядає? — запитала я, коли за містером Джорджем зачинилися двері. — У нього можна залізти всередину?

— Остання персона, яка розпитувала мене про хронограф, за два роки його поцупила, — доктор Вайт витягнув голку з моєї руки і притиснув ваткою місце уколу. — Тому ти, звичайно, розумієш, що від відповіді я утримаюся.

— Хронограф украли?

Маленький хлопчик-привид Роберт енергійно закивав головою.

— Твоя чарівна кузина Люсі власноруч, — сказав доктор Вайт. — Я прекрасно пам'ятаю, як вона сиділа тут уперше. Вигляд у неї був так само невинний і простодушний, як у тебе зараз.

— Люсі мила, — сказав Роберт. — Вона мені подобається. — Оскільки він був привидом, то йому, напевно, здавалося, що Люсі він бачив востаннє тільки вчора.

— Люсі вкрала хронограф? Але навіщо?

— Звідки я знаю? Шизоїдні порушення структури особистості, напевне, — пробурчав доктор Вайт. — Очевидно, сімейна риса. Ці Монтрози — суцільні істерички. А в Люсі до того ж ще неабиякі кримінальні схильності.

— Докторе Вайт! — мовила місіс Дженкінс. — Правди в цьому нема ні крихти!

— Хіба ви не повинні тримати язик за зубами? — відказав доктор Вайт.

— Але якщо Люсі вкрала хронограф, то як він може бути тут? — запитала я.

— Атож, і справді як? — Доктор Вайт зняв джгут із моєї руки. — Є ще один, розумна ти голівонька. Коли ти востаннє робила щеплення від правця?

— Не знаю. Значить, є багато хронографів?

— Ні, тільки ці два, — відказав доктор Вайт. — Від віспи ти, очевидно, не щеплена, — він подивився на мою руку. — Якісь хронічні хвороби є? Алергія?

— Ні. І від чуми я теж не щеплена. І від холери. І від вітрянки, — я згадала про Джеймса. — А хіба від вітрянки взагалі можна зробити щеплення? Або від віспи? Один мій друг, гадаю, через це помер.

— А я не гадаю, — відповів доктор Вайт. — Вітрянка — це одна з форм віспи. І від віспи вже давно ніхто не вмирав.

— Мій друг теж помер дуже давно.

— А я думала, що вітрянка — це одна з форм кору, — докинула місіс Дженкінс.

— А я думав, що ми домовилися, що ви мовчатимете, місіс Дженкінс.

Місіс Дженкінс замовкла.

— Чому ви, власне, такі непривітні з усіма? — запитала я. — Ой!

— Всього лише маленький укол, — прокоментував доктор Вайт.

— Що це було?

— Ти зовсім не захочеш цього знати, можеш мені повірити.

Я зітхнула. Маленький привид Роберт і собі зітхнув.

— Він завжди такий? — запитала я у нього.

— В основному, — відповів він.

— У глибині душі він інший, — подала голос місіс Дженкінс.

— Місіс Дженкінс!

— Гаразд, гаразд.

— Для початку досить. До наступного разу я отримаю твій аналіз крові, і будемо сподіватися, що твоя чарівна мама принесе нам твою довідку про щеплення й медичну картку.

— Я зроду не хворіла. Я тепер щеплена від чуми?

— Ні. Це особливо нічого не дає. Тримається таке щеплення тільки півроку і має безліч побічних ефектів. Як на мене, тебе в жодному разі не треба посилати в чумний рік. Можеш одягнутися. Місіс Дженкінс відведе тебе нагору до решти. Я прийду за хвилину.

Місіс Дженкінс підвелася з місця.

— Ходімо, Ґвендолін. Ти звичайно, голодна, зараз буде обід. Місіс Меллорі приготувала яловичу печеню зі спаржею. Аж губи злипаються.

Я і справді була голодна. З'їла б навіть яловичу печеню зі спаржею, хоча вони не належали до моїх улюблених страв.

— Знаєш, власне кажучи, доктор — добра душа, — пояснила мені місіс Дженкінс дорогою нагору. — Хіба що приязно триматися йому важкувато.

— Певно, що так.

— Раніше він був геть інший. Веселий, завжди в гуморі. Він і тоді носив ці жахливі чорні костюми, але принаймні зі строкатими краватками. А тоді покинув білий світ його синок… ах, жахлива трагедія. Відтоді його як підмінили.

— Роберт.

— Точно, хлопчика звали Роберт, — сказала місіс Дженкінс. — Містер Джордж тобі про нього вже розповідав?

— Ні.

— Золоте хлопченя. Потонуло в басейні на дні народження у знайомих, можеш собі уявити. — Місіс Дженкінс заходилася рахувати на пальцях. — Ось уже як вісімнадцять років тому. Бідолашний доктор.

Бідолашний Роберт. Але принаймні він не нагадував якогось потопельника. Деякі привиди розважалися: з'являлися в тому вигляді, в якому їх наздогнала смерть. На щастя, мені поки не зустрівся жоден привид зі стрілою в голові. Або зовсім без голови.

Біля одних дверей місіс Дженкінс зупинилася і постукала.

— Ми зараз зазирнемо до мадам Россіні. Вона повинна тебе виміряти.

— Виміряти? Навіщо?

Але кімната, куди мене ввела місіс Дженкінс, сама відповіла на моє запитання: це була швейна майстерня, і на тлі гір матеріалів, суконь, швейних машин, манекенів, ножиць і котушок з нитками мені посміхалася кругленька жінка з розкішною рудою шевелюрою.

— Ласкаво просимо, — сказала вона з французьким акцентом. — Ти, мабуть, Ґвендолін. Я — мадам Россіні, я подбаю про твій гардероб. — Вона піднесла сантиметр догори. — Врешті-решт, ми ж не можемо відправити тебе в минулі часи у цій шахливій шкільній форрмі, n'est се pas[22]?

Я кивнула. Шкільні форрми, як вимовила мадам Россіні, були справді шахливі, хоч у якому столітті.

— Напевно, збіглася б купа народу, якби ти з'явилася на вулиці в такому вигляді, — правила вона далі й здійняла руки догори. Разом із сантиметром.

— На жаль, мусимо поквапитися, вони нас чекають нагорі, — сказала місіс Дженкінс.

— Я впораюся швидко. Зніми, будь ласка, куртку. — Мадам Россіні обвила сантиметром мою талію. — Чудово. А тепер стегна. Ах, наче юна саррна. Я думаю, що ми зможемо використати багато з того, що я пошила для іншої, може, хіба що подекуди перешиємо.

Під «іншою» малася на увазі, звісно, Шарлотта. Я задивилася на ніжно-жовту сукню з білосніжною мережаною облямівкою, що висіла на вішаку. Така сукня чудово вписувалася в гардероб героїв «Гордості й упередження»[23]. Шарлотті вона б неабияк пасувала.

— Шарлотта вища та стрункіша за мене, — зауважила я.

— Так, трохи, — відгукнулася мадам Россіні. — Макарронина. — Вона додала своїм звичаєм зайве «р», і я захихотіла. — Але це не проблема. — Вона поміряла мені шию і голову. — Для капелюхів і перрук, — пояснила вона. — Ах, як чудово задля різноманіття шити на бррюнетку. З ррудими доводиться весь час пильнувати, коли йдеться про колір. У мене вже багато років лежить чудовий відрізок із тафти, кольору заходу. Ти, напевно, перрша, кому він може пасувати!

— Мадам Россіні, будь ласка! — Місіс Дженкінс показала на годинник.

— Так-так, уже закінчую, — відказала мадам Россіні, бігаючи навколо мене зі своїм сантиметром і заміряючи все аж до кісточок. — Увесь час вони поспішають, ці чоловіки! Але мода і крраса не терплять поспіху! — Врешті-решт вона дружньо поплескала мене по спині і сказала: — До зустрічі, Лебедина Шийко!

У неї в самої, як я зауважила, шиї не було взагалі. Здавалося, що її голова лежить просто на плечах. Але вона була справді мила.

— До зустрічі, мадам Россіні!

У коридорі місіс Дженкінс майже перейшла на біг, і я насилу встигала за нею, хоча вона була на високих підборах, а я — у своїх зручних темно-синіх шкільних туфлях.

— Зараз будемо на місці. — Перед нами витягнувся черговий нескінченний коридор. Для мене було загадкою, як можна орієнтуватися в цьому лабіринті.

— Ви тут живете?

— Ні, в Ізлінґтоні, — відказала місіс Дженкінс. — Закінчую роботу о п'ятій і їду додому до чоловіка.

— А що каже ваш чоловік про те, що ви працюєте на Таємну Ложу, в підвалі біля якої стоїть машина часу?

Місіс Дженкінс засміялася.

— О, він не має ані найменшого уявлення. У трудовому договорі, який я підписала, є пункт про мовчання. Мені заказано розповідати — ні чоловікові, ні будь-кому ще — про те, що тут відбувається.

— Ще?.. — Напевно, в цих стінах розкладається тлін десятка язикатих секретарок.

— Інакше мене звільнять, — відповіла місіс Дженкінс, і це прозвучало так, ніби вона дуже про це шкодувала. — Все одно мені ніхто не повірить, — радісно докинула вона. — А мій чоловік і поготів. У бідолахи немає взагалі фантазії. Він думає, що я гарую у звичайнісінькій адвокатській канцелярії коло звичайнісіньких актів… О ні! Акти! — Вона зупинилася. — Я їх десь залишила! Доктор Вайт мене вб'є! — Вона нерішуче глянула на мене. — Ти впораєшся без мене на цих останніх метрах? За рогом ліворуч, потім другі двері праворуч.

— За рогом ліворуч, другі двері праворуч, без проблем.

— Ти просто скарб! — Місіс Дженкінс уже накивала п'ятами, аж залопотіло. Я не могла второпати, як це вона примудряється бігати на таких високих підборах. Ну, а я тепер цілком могла дозволити собі трохи перепочити на «останніх метрах». Розглянути розпис на стінах (вицвілий), постукати по лицарських латах (заіржавілі) і обережно провести пальцем по картинній рамі (запилюжена). Коли я повертала за ріг, до мене долинули голоси.

— Постривай, Шарлотто.

Я прожогом майнула назад і притулилася спиною до стіни. Шарлотта якраз вийшла з Драконячої зали, а за нею, схопивши її за руку, вибіг Ґідеон. Сподіваюся, вони мене не помітили.

— Як це все страшенно неприємно і принизливо, — сказала Шарлотта.

— Ні в якому разі. Це ж не твоя вина. — Як м'яко і приязно міг звучати його голос!

«Він в неї втріскався», — подумала я, і з якоїсь дурної причини мене ця думка вколола. Я ще сильніше втиснулася в стіну, хоча залюбки поглянула б, що вони зараз там роблять. Може, тримаються за ручки?

Шарлотта була невтішна.

— Фантомні симптоми! Я готова була провалитися крізь землю. Я справді вірила, що до цього дійде будь-якої миті…

— Але я на твоєму місці думав би точно так же, — мовив Ґідеон. — Твоя тітка, мабуть, не при своєму розумі — стільки років мовчати! А твою кузину можна тільки пожаліти.

— Ти так гадаєш?

— Подумай сама! Як вона впорається? Вона поняття зеленого не має… Як вона зможе надолужити все те, що ми вивчили за десять років?

— Так, бідолашна Ґвендолін, — сказала Шарлотта, але це аж ніяк не прозвучало співчутливо. — Але в неї є і свої переваги.

Ах, це дуже мило!

— Гигикати з подружкою, писати есемески, тарабанити напам'ять списки акторів із фільмів — усе це вона справді вміє дійсно добре.

Ні, зовсім не мило.

Я обережно визирнула з-за рогу.

— Так, — відповів Гідеон, — побачивши її, я так і подумав. Проте мені таки тебе бракуватиме — наприклад, на уроках фехтування.

Шарлотта зітхнула.

— Нам було весело, правда?

— Авжеж. Але ти подумай, які тепер перед тобою відкриваються перспективи, Шарлотто! Я тобі заздрю! Ти тепер вільна і можеш робити що заманеться!

— Я ніколи не хотіла нічого іншого!

— Так, бо в тебе не було вибору! — мовив Ґідеон. — Але тепер перед тобою відкритий увесь світ: ти можеш вчитися за кордоном, мандрувати світами, тоді як я не можу поїхати від цього клятого… хронографа більше ніж на один день і приречений проводити ночі в 1953 році… Повір, я б, ні секунди не вагаючись, помінявся місцями з тобою!

Двері в Драконячу залу знову відчинилися, і звідти вийшли леді Аріста з тіткою Ґлендою. Я швидко сховалася назад за ріг.

— Ну нічого, прийде і на пса колись зима, — процідила тітка Ґленда.

— Ґлендо, будь ласка! Ми ж одна сім'я! — відповіла леді Аріста. — Нам треба триматися разом.

— Скажи це краще Ґрейс, — відреагувала тітка Ґленда. — Це вона загнала нас усіх на слизьке. Захистити! Ха! Ніхто, маючи бодай краплю розуму, не повірить їй! Особливо після всього, що сталося! Але це більше не наша проблема. Ходімо, Шарлотто.

— Я проведу вас до автомобіля, — мовив Ґідеон.

От підлабузник!

Я дочекалася, поки їхні кроки не стихли ген-ген, а потім наважилася вийти зі своєї схованки. Леді Аріста була все ще тут, вона втомлено терла пальцем лоба. Вона раптом різко постаріла і прибрала інакшого вигляду, ніж зазвичай. Здавалося, що їй відмовила вся її балетна дисципліна і що навіть риси її обличчя попереплутувалися. Мені аж стало її шкода.

— Привіт, — тихо сказала я. — Все гаразд?

Вона негайно випросталася. Здавалося, що всі проковтнуті аршини знову стали на свої місця й увійшли у свої зачепи.

— Це ти? — перепитала вона. Її гострий погляд завмер на моїй блузці. — Це що, пляма? Дитя, тобі треба-таки навчитися приділяти більше уваги своєму зовнішньому вигляду!