Рубінова книга

Розділ п'ятий

— Ти й справді геть з лиця спала, — сказала мені Леслі на перерві.

— Я й почуваюся кепсько.

Леслі поплескала мене по руці.

— Але ці кола під очима тобі пасують, — запевнила вона. — Твої очі здаються ще синішими.

Я мимоволі посміхнулася. Леслі така хороша. Ми сиділи на лаві під каштаном і розмовляли пошепки, бо місця позаду нас займали Синтія Дейл із подружкою, а біля нас Ґордон Пискун-Буркун-Ґельдерман сперечався про футбол із двома хлопцями з нашого класу. Мені не хотілося, щоб вони чули нашу розмову, бо вони й без того вважали мене дивачкою.

— Ах, Ґвен! Ти мала б поговорити з мамою!

— Ти мені про це казала вже разів п'ятдесят!

— Атож, бо це правда! Не розумію, чого ти так не зробила!

— Бо я… Ох, чесно кажучи, я і сама не знаю. Якось увесь час сподівалася, що воно саме минеться.

— Одна твоя нічна пригода чого варта! Могло статися все Що завгодно! Візьми хоча б пророцтво твоєї тітки, яке може означати тільки одне — що тобі загрожує страшенна небезпека: годинник означає мандри в часі, висока вежа — небезпеку, а птах… Ех, не треба було тобі її будити! Можливо, потім стало б ще цікавіше! Сьогодні по обіді старанно все пошукаю крук, сапфір, вежа, горобина… Я знайшла класний сайт із надприродних явищ, вельми інформативний. І ще я дістала купу книжок про мандри в часі. І фільмів. «Назад у майбутнє»[12], з першої до третьої серії. Можливо, ми про щось звідти дізнаємося…

Я з тугою подумала про те, як завше було весело валятися у Леслі на дивані й дивитися DVD. Іноді ми вимикали звук і самі говорили замість героїв.

— Тобі зле?

Я похитала головою. Тепер я розуміла, що відчувала останні тижні бідолашна Шарлотта. Ці нескінченні питання могли допекти до живого кого завгодно. Тим паче, що я і сама весь час дослухалася до себе, чекаючи на запаморочення.

— Знати б, коли це знову станеться, — мовила Леслі. — Я вважаю абсолютно несправедливим, що Шарлотту невпинно до цього готували, а тобі зараз доводиться відбувати.

— Я не уявляю, що зробила б Шарлотта на моєму місці вчора вночі, якби їй довелося тікати від того хлопця з коридорної шафи, — зауважила я. — Не думаю, що їй стали б у пригоді уроки танців та фехтування. І поблизу жодного коня, на якого можна було б заскочити і помчати геть.

Я захихотіла, уявивши собі, як Шарлотта мчить через весь будинок, рятуючись від цього навіженого Волтера з шафи. Може, вона зірвала б зі стіни шаблю і влаштувала бідолашним слугам справжню різанину?

— Ні, дурненька. З нею взагалі нічого б не сталося, бо вона легко перебралася б деінде за допомогою цієї хроно-штуки. У будь-який час, де мирно й тихо. Де з нею нічого не станеться! Але ти радше ризикуватимеш життям, аніж розкажеш родині, що вони підготували не ту людину!

Може, Шарлотта за цей час уже теж встигла кудись гайнути. Тоді вони отримали те, чого хотіли.

Леслі зітхнула і взялася перебирати стос паперів, який лежав на її колінах. Вона завела для мене папку з купою корисної інформації. Ну, або відносно корисної. Наприклад, вона роздрукувала світлини старовинних автомобілів і позначила роки їхнього випуску. Автомобіль, який я побачила під час першої мандрівки, належав до 1906 року.

— Джек Різник орудував в Іст-Енді 1888 року. Як це не безглуздо, але його так і не знайшли. Підозрювали кого завгодно, проте доказів не було. Тож, якщо ти часом заблукаєш в Іст-Енді, то май на увазі, що 1888 року будь-який чоловік приховує потенційну небезпеку. Велика лондонська пожежа трапилася 1666 року. Чума лютувала майже весь час, але найлютішою була в 1348, 1528 і 1664 роках. Далі: бомбардування під час Другої світової війни. Почалися 1940 року, весь Лондон лежав у руїнах. Ти маєш з'ясувати, чи вцілів тоді ваш будинок, і якщо так, то тобі там нічого не загрожує. Ще одне надійне місце — собор Святого Павла, у нього, щоправда, одного разу влучили, але він якимось дивом устояв. Можливо, там можна буде сховатися.

— Усе це звучить якось моторошно, — сказала я.

— Так, я теж усе це собі уявляла якось романтичніше. Ти знаєш, я думала, що Шарлотта переживає, так би мовити, власні історичні фільми. Танцює на балу з містером Дарсі[13]. Закохується в якогось сексапільного вершника. Каже Анні Болейн, щоб та ні в якому разі не виходила заміж за Генріха VIII. Щось таке.

— Анна Болейн — це та, якій відрубали голову?

Леслі кивнула.

— Є класна кіношка з Наталі Портман. Я знайду для нас DVD… Ґвен, будь ласка, пообіцяй мені, що ти сьогодні ж поговориш із мамою.

— Обіцяю. Сьогодні ж увечері.

— А де Шарлотта? — Синтія Дейл висунула голову з-за дерева. — Я хотіла списати в неї твір по Шекспіру. Тобто, я маю на увазі, що хотіла б запозичити кілька ідей.

— Шарлотта захворіла, — відповіла я.

— А що в неї?

— Ну… м-м-м…

— Бігунка, — сказала Леслі. — Жахлива бігунка. Не злазить з унітаза.

— Казна-що, без подробиць, будь ласка, — відреагувала Синтія. — Ну, тоді можна поглянути на ваші твори?

— Ми їх теж ще не дописали, — пояснила Леслі. — Ми хочемо ще переглянути «Закоханого Шекспіра» на DVD.

— Ти можеш узяти мій твір, — глибоким басом втрутився у розмову Ґордон Ґельдерман. Його голова вистромилася з іншого боку дерева. — Все дослівно здер з «Вікіпедії».

— У «Вікіпедію» я можу й сама залізти, — відповіла Синтія.

Продзвенів дзвоник.

— Півтори години англійської, — простогнав Ґордон. — Просто кара Божа! А Синтія вже зараз мріє про свого принца на ім'я Чарівність!

— Стули пельку, Ґордоне!

Але Ґордон, як відомо, ніколи не вгавав.

— Я взагалі не розумію, чому ви всі шаленієте від містера Вітмена. Він же гей!

— Дурниця! — обурилася Синтія.

— Ще й який гей! — Ґордон поплентався за нею до входу в школу. Він до другого поверху так їй голову затуркає, і то не переводячи дух.

Леслі пустила очі під лоба.

— Ходімо! — сказала вона, простягаючи руку, щоб підняти мене з лави. — Вперед, до принца-білченяти на ім'я Чарівність!

На сходах другого поверху ми наздогнали Синтію і Ґордона. Вони все ще сперечалися про містера Вітмена.

— Та це видно з його дурнуватого персня з печаткою, — гарячкував Ґордон. — Такий носять тільки геї!

— Мій дідусь теж увесь час носив перстень із печаткою, — кинула я, хоча зовсім не збиралася втручатися.

— Значить, твій дідусь теж гей, — відказав Ґордон.

— Та ти просто заздриш, — кинула йому Синтія.

— Заздрю? Кому? Цьому лохану?

— Атож. Заздриш. Бо містер Вітмен — найкрасивіший, наймужніший і найрозумніший гетеросексуальний чоловік, який тільки є на світі. І тому що поруч із ним ти просто дурний, жалюгідний шпінгалет!

— Щиро дякую за комплімент, — сказав містер Вітмен. Він нечутно підійшов до нас ззаду — в руках пачка зошитів, сам, як завжди, гарний хоч у рамку вправляй (хай трішки і схожий на білченя).

Синтія почервоніла як рак. Мені стало щиро її шкода.

Ґордон зловтішно посміхнувся.

— А тобі, дорогенький мій Ґордоне, певно, доведеться трішки простудіювати питання про персні з печатками і тих, хто їх носить, — правив далі містер Вітмен. — До наступного тижня я чекаю від тебе невеликий твір на цю тему.

Тепер зайшовся рум'янцем і Ґордон. Але, на відміну від Синтії, він не втратив дар мови.

— З англійської чи з історії? — пропищав хлопець.

— Мені було б приємніше, якби ти висунув на перший план історичний аспект, але, зрозуміло, даю тобі повну свободу, роби що завгодно. Скажімо, п'ять сторінок до наступного понеділка. — Містер Вітмен відчинив двері в клас і сліпуче посміхнувся: — Прошу!

— Ненавиджу його, — пробурмотів Ґордон, умощуючись на своє місце.

Леслі підбадьорливо поплескала його по плечу.

— Гадаю, тут винна взаємна неприязнь.

— Будь ласка, скажи мені, що це мені лише наснилося, — просичала Синтія.

— Це тобі наснилося, — слухняно сказала я. — Насправді містер Вітмен зовсім не чув, що ти його вважаєш «найсексуальнішим чоловіком»[14].

Синтія, застогнавши, опустилася за свою парту.

— О земле, розкрийся під моїми ногами і поглинь мене!

Я сіла на своє місце поруч із Леслі.

— Бідолаха досі червона мов рак.

— Я думаю, вона такою і залишиться до кінця школи. Ох, як незручно вийшло!

— Може, містер Вітмен тепер ставитиме їй кращі оцінки?

Містер Вітмен зиркнув на місце Шарлотти й замислився.

— Містере Вітмен? Шарлотта захворіла, — сказала я. — Я не знаю, чи телефонувала моя тітка до школи…

— У неї бігунка, — промекала Синтія. Мабуть, їй конче хотілося не бути єдиною, кого взяли на глузи.

— У Шарлотти поважна причина, — сказав містер Вітмен. — Її не буде, мабуть, кілька днів. Поки все… не нормалізується. — Він повернувся до дошки й написав на ній слово «Сонет». — Хто-небудь знає, скільки сонетів склав Шекспір?

— Що він має на увазі, коли каже «нормалізується»? — прошепотіла я на вухо Леслі.

— У будь-якому разі він мав на увазі не Шарлоттину бігунку, — шепнула мені у відповідь Леслі.

І мені так здалося.

— Ти його перстень із печаткою розгледіла? — шепотіла далі Леслі.

— Ні. А ти?

— Там зображена зірка. З дванадцятьма променями!

— Ну то й що?

— Їх дванадцять. Як у годинника.

— У годинника немає променів!

Леслі завела очі вгору.

— Чи ти не розумієш? Дванадцять! Годинники! Час! Мандри в часі! Я готова закластися, що… Ґвен?

— От лайно! — мовила я. У мене в животі знову все закрутилося.

Леслі в розпачі дивилася на мене.

— О ні!

Я теж була в розпачі. Розчинитися в повітрі на очах в однокласників — це було останнє, чого я хотіла. Тому я підвелась і посунула до дверей, притискаючи руку до живота.

— Мені здається, що я зараз виблюю, — сказала я містерові Вітмену і, не чекаючи відповіді, рвонула на себе двері та вивалилася в коридор. Я ще встигла почути, як містер Вітмен сказав:

— Напевно, комусь треба піти з нею. Леслі, можна тебе попросити?

Леслі кулею вискочила з класу і щільно зачинила за собою двері.

— Так, мерщій давай у туалет, там нас ніхто не побачить. Ґвен! Ґвен!

Обличчя Леслі розпливлось у мене перед очима, голос зазвучав ніби десь дуже далеко. А потім вона зникла.

Я стояла сама в коридорі з розкішними позолоченими шпалерами на стінах. Під ногами замість твердої плитки — дивовижний паркет, відполірований до блиску і майстерно змащений. Була, мабуть, ніч або пізній вечір, на стінах мерехтіли канделябри із запаленими свічками, а з розмальованої стелі звисали люстри, теж із пломінкими свічками. Навколо розливалося м'яке золотаве світло.

Моєю першою думкою було: «Супер, я не провалилася вниз». А другою: «Де тут можна сховатися, щоб мене ніхто не побачив?»

Адже в цьому будинку я була не сама. Знизу лунала музика, струнні інструменти. І голоси. Чимало голосів.

Рідний коридор третього поверху середньої школи Сент-Леннокса було не впізнати. Я спробувала пригадати, як розташовано кабінети. За мною були двері в наш клас, у кабінеті навпроти місіс Каунтер якраз проводила урок географії для шестикласників. Поряд розташовувалась лабораторна кімната. Якщо я туди просунуся крадькома, то мене принаймні ніхто не помітить після повернення.

З іншого боку, лабораторна кімната була, як правило, закрита, і, можливо, якщо я сховаюся там, то мені мало не здасться. Якщо я повернуся в замкнене приміщення, то доведеться переконливо пояснювати, як я там опинилася.

Але якщо я сховаюся в якомусь іншому приміщенні, то, повернувшись, матеріалізуюся з порожнечі перед цілим натовпом учнів і їхнім учителем. Оце й справді буде дуже складно пояснити.

Може, мені варто просто залишитися в коридорі та сподіватися, що я тут надовго не затримаюся? У попередні дві мандрівки в часі мене не було всього кілька хвилин.

Я притулилася до парчевих шпалер і почала нетерпляче чекати запаморочення. Знизу долинав гул голосів і сміх, я чула, як дзвенять келихи, потім знову заграли скрипки. Складалося враження, що внизу гуляє ціла купа народу. Може, і Джеймс був там. Зрештою, він колись тут жив. Я уявила собі, як він — з плоті й крові — танцює десь там, унизу, під музику скрипок.

Шкода, що я не можу з ним зустрітися. Але він навряд чи зрадів би, якби я розказала, звідки ми одне одного знаємо. Тобто знатимемо, через багато років після його майбутньої смерті.

Знала б я, від чого він помер, то могла б, може, його попередити. «Привіт, Джеймсе, 15 липня тобі на Парк-Лейн на голову впаде цеглина, тож цього дня краще сиди вдома».

Дивно, але Джеймс не знав, від чого він помер. Він узагалі не знав, що помер. Е-е-е… помре. Себто вже помер, але в майбутньому.

Що більше загадуєшся про мандри в часі, то складнішим усе це видається.

Я почула кроки на сходах. Хтось біг сюди. Причому їх було двоє. А хай вам грець! Вже не можна постояти собі кілька хвилин у коридорі! Ну, і куди тепер? Я вибрала кімнату навпроти, в якій у мій час училися шестикласники. Ручка дверей ніяк не піддавалась, я лише через кілька секунд зрозуміла, що натискати її треба не вниз, а вгору.

Коли мені нарешті вдалося прошмигнути в кімнату, кроки лунали вже близько. І в цій кімнаті на стінах мерехтіли свічки в канделябрах. Як це легковажно — залишати запалені свічки без нагляду! Вдома я діставала прочухана, якщо забувала загасити маленьку пласку свічку у швейній.

Я озирнулася в пошуках місця, де могла б сховатися, але меблів у кімнаті було як кіт наплакав. Щось на кшталт канапи на кривих позолочених ніжках, письмовий стіл, стільці з м'якою оббивкою — якщо ти більший за мишу, то ніде й сховатися. Мені нічого не залишалося, як стати за довгу позолочену штору — схованка не надто оригінальна. Але ж мене поки що ніхто не шукає.

Зовні в коридорі почулися голоси.

— Куди ти? — спитав чоловічий голос (звучав він досить сердито).

— Хоч куди! Аби далі від тебе! — відказав інший голос. Це був голос дівчини, якщо точніше, заплаканої дівчини. На мій жах, вона забігла саме в мою кімнату. Чоловік за нею. Крізь гардину я могла бачити, як гойдаються їхні тіні.

Ну, звичайно! З усіх приміщень вони вибрали саме моє!

— Дай мені спокій! — мовила дівчина.

— Я не можу дати тобі спокій, — відповів чоловік. — Варто мені залишити тебе саму, і ти виробляєш якісь дурниці.

— Іди геть! — повторила дівчина.

— Ні, я цього не зроблю. Послухай, мені шкода, що так вийшло. Мені не слід було цього припускатися.

— Але ж ти припустився! Бо не відривав від неї очей!

Чоловік тихенько засміявся.

— Та ти ревнуєш!

— А тобі дуже б цього хотілося!

Отакої!.. Двійко розсварених люб'ят! Це може затягнутися. Я встигну запліснявіти за цією гардиною, поки не перескочу назад і не матеріалізуюся біля вікна на уроці місіс Каунтер. Може, мені сказати місіс Каунтер, що я брала участь у якомусь фізичному експерименті. Або що стояла тут увесь час, просто вона мене не бачила.

— Граф питатиме себе, куди ми поділися, — сказав чоловічий голос.

— Нехай твій граф пошле на пошуки цього свого трансільванського однодумця. Насправді ніякий він і не граф. Його титул так само фальшивий, як і рожеві щічки цієї твоєї… як там її звати? — дівчина презирливо шморгнула носиком.

Мені це здалося якимось знайомим. Навіть дуже добре знайомим. Я обережно визирнула з-за гардини. Обоє стояли просто перед дверима, я бачила їх у профіль. Дівчина справді виявилася дівчиною, у фантастичній сукні з гаптованої парчі та шовку кольору нічного неба, з таким широким подолом, що вона навряд чи пройшла б у звичайні двері. У неї було білосніжне волосся: укладене на голові у вигляді високої вежі, воно спадало на плечі гарними локонами. Це могла бути тільки перука. Чоловік теж мав білі кучері, зав'язані на потилиці стрічкою. Попри старечий колір волосся, обоє виглядалидуже молодо, були дуже гарні, особливо чоловік. Власне, то був радше юнак, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти. І цей юнак був на диво гарний. Я б сказала: довершений чоловічий профіль. Я не могла ним намилуватись. Я висунулася зі своєї схованки далі, ніж збиралася.

— Я знову забув її ім'я, — сказав юнак, так само посміхаючись.

— Брехун!

— Граф не відповідає за поведінку Ракоці, — сказав юнак і знову посерйознішав. — Звісно, він його покарає. Тобі не треба любити графа, ти повинна хіба що поважати його.

Дівчина знову презирливо шморгнула носиком, і в мене знову виникло дивне відчуття чогось знайомого.

— Нічого я не повинна, — сказала вона і різко повернулася до вікна. Себто до мене. Я хотіла сховатися за штору, але, здивована, на ходу застигла.

Та не може бути!

У дівчини було моє обличчя. Я дивилась у власні перелякані очі!

Дівчина на вигляд здавалася такою ж приголомшеною, як і я, але вона оговталася швидше за мене. Вона зробила однозначний рух рукою.

Сховайся! Зникни!

Важко дихаючи, я втягнула голову за гардину. Хто це? Такої великої подібності не буває! Я мушу визирнути ще раз.

— Що це було? — поцікавився хлопець.

— Нічого! — відповіла дівчина.

Чи не мій це, бува, голос?

— Біля вікна!

— Ні, там нічого!

— За шторою може хто-небудь стояти і підслух… — фраза обірвалася здивованим вигуком. Раптом запала мовчанка. Що там знову сталося?

Недовго думаючи, я відсунула штору. Схожа на мене дівчина припала вустами до вуст юнака. Спочатку він ніяк не реагував, але потім обійняв її за талію і міцно притиснув до себе. Дівчина заплющила очі.

Раптом у мене в животі затанцювали метелики. Було дивно бачити з боку, як ти цілуєшся. Я вирішила, що роблю це непогано. Я зрозуміла, що дівчина цілує юнака, щоб відвернути його увагу від мене. Це було мило з її боку, але навіщо вона так вчинила? І як мені непомітно прослизнути повз них?

Метелики в моєму животі перетворилися на легкокрилих птахів, а образ двох люб'ят розплився перед моїми очима. І я знову опинилася в кабінеті шостого класу, і було схоже, що нерви мої ось-ось здадуть.

Було так тихо, хоч мак сій.

Я розраховувала, що, тільки-но з'явлюся, як цілий клас заверещить як недорізаний, а хтось — скажімо, місіс Каунтер, — зомліє.

Але кабінет був порожній. Я буквально застогнала від полегшення. Принаймні цього разу мені пощастило. Я опустилася на стілець і поклала голову на парту. Те, що сталося, наразі я не могла зрозуміти. Дівчина, гарний юнак, поцілунок…

Дівчина не тільки була схожа на мене.

Це була я.

Помилки не могло бути. Я впізнала себе — без жодного сумніву — по родимці на скроні у формі півмісяця. Цю родимку тітка Ґленда весь час називала моїм «смішним бананом».

Такої великої подібності не буває.