Рубінова книга

Розділ сьомий

Спершу нас повели вгору сходами, а відтак нескінченним коридором, який раз по раз повертав на 45 градусів і часом піднімався на кілька сходинок угору, а часом опускався вниз. Із нечисленних вікон, які ми проминали, розгортався щоразу інший вигляд: іноді в око впадав великий сад, іноді — ще якийсь будинок або маленький внутрішній дворик… Це був нескінченно довгий шлях, десь вистелений паркетом, а десь — кам'яною мозаїкою, і дорогою ми проходили багато замкнених дверей і нескінченні ряди стільців попід стінами, олійні картини у рамках і шафи, повні порцелянових статуеток і книг у шкіряних палітурках, статуї і лицарські обладунки. Здавалося, ніби ми опинилися в якомусь музеї.

Тітка Ґленда всю дорогу скоса поглядала на маму. Мама, зі свого боку, вперто легковажила сестричку. Вона була біла як стіна і вигляд мала неабияк напружений. Мені час від часу хотілося схопитися за її руку, але тоді б тітка Ґленда помітила, що я страшенно боюся, а цього мені хотілося найменше.

Ми ніяк не могли перебувати в тому ж таки будинку — за моїми відчуттями, ми пройшли щонайменше ще три. Нарешті містер Джордж зупинився і постукав у якісь двері.

Зала, до якої ми зайшли, була обшита темними дерев'яними панелями, десь як наша їдальня. Стеля теж була з темного дерева, майже скрізь оздоблена майстерним, подекуди розмальованим різьбленням. І меблі були темні й грубезні. Все це мало б справляти похмуре і гнітюче враження, але з високих вікон на протилежній стіні зали лилося денне світло і було видно квітучий сад. У сонячному промінні за садовим муром мінилася Темза.

Але не тільки вигляд з вікна і денне світло милували зір — різьблення теж випромінювало щось радісне, дарма що деякі пики й черепи наганяли дрижаки. Було таке відчуття, що стіни живі. Леслі була б у захваті, якби їй дозволили пообмащувати всі рожеві бутони (геть як справжні на вигляд!), архаїчні візерунки і смішні голови звірів і з'ясувати, чи не приховують вони, бува, якусь таємну машинерію. Тут були крилаті леви, соколи, зірки, сонця й планети, дракони, єдинороги, ельфи, феї, дерева й кораблі — один образ живіший за інший.

Але найбільше враження справляв дракон над нашими головами, який наче ширяв попід стелею. Від його шпичастого кінчика хвоста до великої лускатої голови було щонайменше метрів сім. Я не могла відвести від нього очей. Який він був гарний! Захопившись, я майже забула, навіщо ми сюди прийшли.

І що ми в цій залі не самі.

Варто нам було зайти, як усі присутні застигли, мов громом вражені.

— Схоже, в нас виникли труднощі, — сказав містер Джордж.

Леді Аріста, що стояла біля вікна рівна, як свічка, здивовано запитала:

— Ґрейс! Хіба ти не мала бути на роботі? А Ґвендолін — у школі?

— Ми б залюбки, матусю, — відказала моя мати.

Шарлотта сиділа на якійсь канапі під чудовою русалкою, у вирізьбленому хвості якої (він грав усіма відтінками синього й блакитного) можна було розгледіти кожну лусочку. До широкого каміна поруч із канапою притулився чоловік в елегантному чорному костюмі і в окулярах із чорною оправою.

Навіть краватку він мав чорну. Чоловік поглядав на нас вкрай лихим оком. За його піджак чіплялося хлопча років семи.

— Ґрейс! — З-за письмового столу підвівся довгий, як жердина, чоловік. Його хвилясте, сиве волосся падало на плечі левовою гривою. У чоловіка були світло-карі очі, що нагадували шматочки бурштину. Обличчя було значно молодше, ніж можна було припустити, дивлячись на волосся, і це було одне з тих облич, яке, раз побачивши, вже не забудеш: стільки чарівності було в ньому. Чоловік посміхнувся, аж зблиснули всі рівненькі білі зуби. — Ґрейс. Скільки літ, скільки зим ми з тобою не бачилися. — Він обійшов свій стіл і простягнув мамі руку. — Ти ані трохи не змінилася.

На мій подив, мама почервоніла.

— Дякую. Те саме можна сказати і про тебе, Фальку.

— Я посивів, — Фальк згорда махнув рукою.

— Як на мене, тобі пасує, — відказала мама. Агов! Вона що, фліртує з цим типом? Його усмішка стала ще ширшою, а потім він перевів бурштиновий погляд з мами на мене, і я була ладна крізь землю провалитися, відчуваючи, що мене уважно розглядають.

Ці очі справді були дивовижні. Вони могли належати вовку або дикому котові. Він простягнув мені руку.

— Я Фальк де Віллерз. А ти, мабуть, дочка Ґрейс, Ґвендолін. — Він міцно й щиро потиснув руку. — Перша на моїй пам'яті дівчина з Монтрозів, у якої не руде волосся.

— Колір волосся я успадкувала від батька, — сором'язливо мовила я.

— Може, перейдемо до справи? — озвався незнайомець у чорному біля каміна.

Фальк де Віллерз випустив мою руку і підморгнув мені.

— Будь ласка, — сказав він.

— Моя сестра наговорила нам казна-чого, — підвищила голос тітка Ґленда, і було видно, що вона щосили намагається не кричати. — А містер Джордж не хоче мене слухати! Вона стверджує, що Ґвендолін — Ґвендолін! — уже тричі перескакувала у часі. І оскільки вона чудово знає, що довести це неможливо, то склала ще й казочку, яка пояснює неправильну дату народження. Я б хотіла нагадати вам про події, що сталися сімнадцять років тому, і про те, що Ґрейс тоді повелася непристойно. Зараз, коли ми такі близькі до мети, мене не дивує, що вона з'являється тут і намагається вкинути нам гадючку!

Леді Аріста відійшла від вікна і підійшла до нас.

— Це правда, Ґрейс? — На її обличчі застиг, як завжди, суворий і невблаганний вираз. Іноді я питала себе, чи не залежала ця незворушність її обличчя від туго зачесаного волосся. Напевно, її лицеві м'язи просто завмерли на своїх місцях. Лише її очі періодично розширювалися, коли вона перебувала сама не при собі — як-от, наприклад, зараз.

Містер Джордж сказав:

— Місіс Шеферд стверджує, що вони з чоловіком підкупили акушерку і та записала іншу дату в довідку про народження, щоб ніхто не дізнався, що Ґвендолін теж може виявитися носієм гена.

— Але навіщо їй це знадобилося? — запитала леді Аріста.

— Вона каже, що, мовляв, хотіла захистити Ґвендолін і сподівалася, що ген успадкувала Шарлотта.

— Сподівалася! Аякже! — вигукнула тітка Ґленда.

— Як на мене, все це звучить дуже логічно, — докинув містер Джордж.

Я подивилася на бліду Шарлотту: вона, як і раніше, сиділа на канапі й переводила погляд з одного на іншого. Коли наші очі зустрілися, вона відвернулася.

— Попри все моє бажання не можу визнати, що це звучить так уже логічно, — зауважила леді Аріста.

— Ми вже перевіряємо цю історію, — відказав містер Джордж. — Місіс Дженкінс має знайти акушерку.

— Спитаю суто з цікавості: скільки ти заплатила акушерці, Ґрейс? — спитав Фальк де Віллерз. Його очі за останні секунди помітно звузились, і зараз, дивлячись на маму, він нагадував вовка.

— Я… я вже не пам'ятаю, — сказала мама.

Містер де Віллерз підняв брови.

— Ну, навряд чи йшлося про грубі гроші. Наскільки я знаю, доходи твого чоловіка були радше скромними.

— Ще б пак! — прошипіла тітка Ґленда. — Цей обірванець!

— Якщо ви так кажете, значить, це не могла бути велика сума, — відповіла мама. Непевність, яка охопила її, коли вона побачила містера де Віллерза, випарувалася так само раптово, як і з'явилася, як і рум'янці на її щоках.

— Чому ж тоді акушерка зробила те, про що ви її просили? — спитав містер де Віллерз. — Як-не-як їй довелося сфальшувати документ. Не таке вже й дрібне правопорушення.

Мама підняла голову.

— Ми розповіли їй, що наша родина входить до сатанинської секти і схиблена на хворобливій вірі в гороскопи. Ми сказали їй, що дитина, яка народилася сьомого жовтня, потерпатиме від тяжких репресій і стане об'єктом сатанинських ритуалів. Дівчина нам повірила. А що серце в неї було добре, до того ж вона щось мала проти сатаністів, то підробила в довідці дату народження.

— Сатанинські ритуали! Нахабство та й годі! — просичав чоловік біля каміна, а маленький хлопчик ще міцніше притиснувся до нього.

Містер де Віллерз схвально посміхнувся.

— Непогана історія. Подивимося, чи розповість акушерка нам те саме.

— Як на мене, не надто розумно марнувати час на такі перевірки, — втрутилася леді Аріста.

— Справді, — озвалася тітка Ґленда. — Шарлотта може перескочити будь-якої миті. Тоді ми зрозуміємо, що Ґрейс висмоктала всю цю історію з пальця, щоб устромляти нам палиці в колеса.

— А чому б їм обом не вспадкувати ген? — спитав містер Джордж. — Таке вже було.

— Так, але Тімоті та Джонатан де Віллерз були однояйцевими близнюками, — відказав містер де Віллерз. — І це згадано в провіщеннях.

— І тому в хронографі передбачені два сердоліки, дві піпетки, дві полиці з дванадцятьма елементами і два ланцюжки шестерень, — зауважив чоловік біля каміна. — Рубін стоїть окремо.

— Це теж правда, — погодився містер Джордж. На його круглому обличчі вичитувалася турбота.

— Важливіше було б проаналізувати, з яких причин моя сестра бреше, — тітка Ґленда метнула на маму погляд, повний ненависті. — Якщо ти сподіваєшся, що хронограф зчитає кров Ґвендолін і зламається, то ти ще наївніша, ніж я думала.

— Як вона могла подумати, що ми повіримо хоча б одному її слову? — озвався чоловік біля каміна. Його манера вдавати, ніби нас з мамою тут немає, здавалася мені ознакою неабиякою пихи. — Я добре пам'ятаю, як Ґрейс збрехала, щоб прикрити Люсі й Пола. Вона забезпечила їм вирішальну перевагу в часі. Якби не вона, то катастрофу, можливо, вдалося б відвернути.

— Джейку! — гаркнув містер де Віллерз.

— Яку катастрофу? — поцікавилась я. І хто такий Пол?

— Сама присутність цієї особи в цій залі — річ, як на мене, жахлива! — процідив чоловік біля каміна.

— А ви, даруйте, хто? — мамин голос і її погляд проймали морозом. Мене вразило, що вона не дає себе залякати.

— Це не стосується справи. — Незнайомець біля каміна навіть оком на неї не кинув. Світловолосий хлопчик обережно визирнув з-за його спини і подивився на мене. Веснянками на носі він трохи нагадав мені маленького Ніка, і я посміхнулася йому. Бідолашний малюк, з таким кошмарним дідусем йому не позаздриш. У відповідь на мою посмішку хлопчина злякано вирячив очі і знову заховався за піджак.

— Це доктор Джекоб Вайт, — сказав Фальк де Віллерз, з голосу якого було чутно, що все це його неабияк тішить. — Геній у царині медицини та біохімії. Зазвичай він трохи люб'язніший.

«Джекоб Ґрей»[21] пасувало б йому більше. Навіть його лице мало сіруватий відтінок.

Містер де Віллерз подивився на мене, а потім перевів погляд на маму.

— Так чи інакше, нам треба зараз щось ухвалити. Ми можемо тобі вірити, Ґрейс, чи ти й справді намислила щось інше?

Кілька секунд мама кресала на нього очима. Потім опустила погляд і тихо сказала:

— Я тут не для того, щоб завадити здійсненню грандіозної таємної місії. Я тут для того, аби не допустити, щоб з моєю дочкою щось сталося. Завдяки хронографу її пересування будуть більш-менш безпечними і вона зможе жити певною мірою нормальним життям. Це все, чого я хочу.

— Ще б пак! — мовила тітка Ґленда. Вона підійшла до канапи і сіла поруч із Шарлоттою. Я б і сама залюбки кудись сіла, мене вже ноги не тримали. Втім, позаяк стільця мені ніхто не запропонував, то не залишалося нічого іншого, як стояти й далі.

— Те, що я зробила тоді, ніяк не стосується… вашої справи, — вела далі мама. — Щиро кажучи, я знаю про неї як кіт наплакав, а те, що знаю, я не розумію і наполовину.

— Тоді я ще більше дивуюся, як це ви дійшли до такого нахабства, що встряли в цю справу, — сказав чорний доктор Вайт. — У питання, про які не мали ані найменшого поняття!

— Я тільки хотіла допомогти Люсі, — відказала мама. — Вона була моєю улюбленою небогою. Я доглядала за нею, відколи вона була дитиною, і вона попросила мене їй допомогти. Що б ви зробили на моєму місці? Бог свідок, вони обоє були такі юні, закохані і… Я просто не хотіла, щоб з ними щось сталося!

— Ну, вам у будь-якому разі це вдалося!

— Я любила Люсі як сестру. — Мама кинула погляд на тітку Ґленду й докинула: — Більше, ніж сестру.

Тітка Ґленда взяла Шарлоттину руку й погладила. Шарлотта вперто дивилася на підлогу.

— Ми всі дуже любили Люсі, — сказала леді Аріста. — Тим більше треба було тримати її далі від цього парубка з його забрехущими ідеями, а не допомагати їй у цьому!

— Які ще забрехущі ідеї? Це саме вона, руда бестія, втовкмачила Полові в голову дурні змовницькі теорії! Це вона підбила його на крадіжку!

— Неправда, — заперечила леді Аріста. — Люсі зроду б такого не зробила! Це Пол скористався її дівочою наївністю і збив із доброго шляху!

— Наївністю! Не смішіть мене! — гмикнув доктор Вайт.

Фальк де Віллерз підніс руку.

— У цю марну суперечку ми заходили вже не раз. Я вважаю, що всі позиції досить ясні. — Він кинув погляд на годинник. — Ось-ось з'явиться Ґідеон, а до цього ми повинні щось ухвалити — що робити далі. Шарлотто, як ти почуваєшся?

— У мене досі тріщить голова, — мовила Шарлотта, не піднімаючи очей.

— От бачите? — Тітка Ґленда отруйно усміхнулася.

— У мене теж голова болить, — сказала мама. — Але це не означає, що я зараз перескочу в часі.

— Ти… ти стерво! — вигукнула тітка Ґленда.

— Мені здається, що ми просто повинні виходити з того, що місіс Шеферд і Ґвендолін кажуть правду, — зауважив містер Джордж, витираючи лисину хусточкою. — Інакше ми знову змарнуємо дорогоцінний час.

— Ти це не серйозно, Томасе! — Доктор Вайт гепнув кулаком по камінній полиці так, що перекинувся олив'яний кубок.

Містер Джордж здригнувся, проте любесенько правив далі:

— Таким чином, від останнього стрибка в часі минуло години півтори-дві. Ми можемо підготувати дівчинку та задокументувати наступний стрибок якнайточніше.

— Так я й думав, — докинув містер де Віллерз. — Є заперечення?

— З таким же успіхом я міг би розмовляти зі стіною, — сказав доктор Вайт.

— Атож, — підхопила тітка Ґленда.

— Я б запропонував для цього приміщення архіву, — сказав містер Джордж. — Там із Ґвендолін нічого не трапиться, а після її повернення ми зможемо відразу ж зчитати її на хронографі.

— Я б її і близько до хронографа не підпускав! — просичав доктор Вайт.

— Господи, Джейку, ну досить уже, — відповів йому містер де Віллерз. — Це юне дівча та й годі! Ти що ж, гадаєш, що у неї під шкільною формою захована бомба?

— Та, інша, теж була лише юною дівчиною, — презирливо відказав доктор Вайт.

Містер де Віллерз кивнув містерові Джорджу.

— Зробимо так, як ти пропонуєш. Займися цим.

— Ходімо, Ґвендолін, — сказав мені містер Джордж.

Я не зрушила з місця.

— Мамо?

— Все гаразд, любонько, я почекаю тебе тут, — мама змучено посміхнулася.

Я подивилася на Шарлотту. Вона, як і раніше, не відривала погляду від підлоги. Тітка Ґленда заплющила очі й знесилено відкинулася на спинку канапи. Вигляд у неї був такий, ніби в неї теж страшенно заболіла голова. Моя бабуся, навпаки, дивилася на мене так, начебто бачила вперше. Можливо, що так воно й було.

Маленький хлопчик знову визирав з-за спини доктора Вайта своїми величезними очима. Бідолашний, бідолашний хлопчина. Злісний старий шкарбун за весь цей час жодного разу до нього не заговорив, він сприймав його як порожнє місце.

— Побачимося, люба, — сказала мама.

Містер Джордж узяв мене за руку й підбадьорливо посміхнувся. Я боязко посміхнулася у відповідь. Мені він чомусь подобався. Принаймні він був найприязнішим з-поміж усіх. І, здається, єдиним, хто нам вірив.

Проте мені дуже не хотілося залишати маму саму. Коли двері за нами зачинились і ми опинилися в коридорі, я мало не заревіла: «Хочу до мами!» — але якось зуміла себе опанувати.

Містер Джордж відпустив мою руку і рушив уперед, спочатку тим же шляхом, яким ми сюди прийшли, потім через одні з дверей в інший прохід і далі сходами вниз, потім через ще одні двері ще в один прохід — це був справжнісінький лабіринт. І хоча до загального стилю більше пасували б смолоскипи на стінах, коридори освітлювали сучасні лампи, майже такі ж яскраві, як денне світло.

— Спочатку здається, що тут легко заблукати, але за деякий час звикаєш, — зауважив містер Джордж.

Ми рушили знову сходами, цього разу їх було багацько, широкими кам'яними крученими сходами, які, здавалося, глибоко вгвинчувалися в землю.

— Тамплієри вимурували цю будівлю у XII столітті, до них тут були римляни, а ще раніше кельти. Для них усіх це було священне місце, в якому досі нічого не змінилося. Кожен квадратний сантиметр — якийсь незвичайний, ти відчуваєш? Неначе від цього клаптика землі виходить якась особлива сила.

Нічого такого я не відчувала. Навпаки, я була як сонна муха, не чула рук і ніг. Усе через те, що сьогодні вночі я не виспалася.

Сходи скінчились, і ми різко взяли праворуч, аж раптом налетіли на якогось хлопця. Ще трохи — і ми б у нього врізалися.

— Отакої! — вигукнув містер Джордж.

— Містере Джордж!

У хлопця було довге кучеряве волосся, що діставало йому майже до плечей, і зелені очі, такі яскраві, ніби він мав контактні лінзи. І хоча ні його очей, ні його волосся я раніше не бачила, я впізнала його відразу. І голос його я б теж упізнала всюди. Це був незнайомець, якого я бачила під час моєї останньої мандрівки в часі.

Точніше кажучи, це був юнак, якого цілувала схожа на мене дівчина, коли я ховалася за гардиною і не вірила своїм очам.

Я могла тільки стояти й ошелешено на нього витріщатися. Спереду і без перуки він мав вигляд у тисячу разів кращий. Я геть забула, що зазвичай нам із Леслі не подобалися хлопці з довгим волоссям (Леслі гадала, що хлопчаки відрощують волосся тільки для того, щоб заховати свої відстовбурчені вуха).

Він здивовано відповів на мій погляд, потім окинув мене очима з голови до ніг і запитально подивився на містера Джорджа.

— Ґідеон, це Ґвендолін Шеферд, — коротко зітхнувши, кинув містер Джордж. — Ґвендолін, це Ґідеон де Віллерз.

Ґідеон де Віллерз. Гравець у поло. Інший мандрівник у часі.

— Привіт, — ввічливо сказав він.

— Вітаю. — Чому в мене раптово охрип голос?

— Як на мене, вам іще доведеться познайомитися ближче, — містер Джордж нервово реготнув. — Можливо, Ґвендолін — це наша нова Шарлотта.

— Що? — Зелені очі знову пильно мене обдивилися, цього разу — обличчя. Я могла тільки нерозумно витріщатися у відповідь.

— У цій історії сам чорт ногу зломить, — відказав містер Джордж. — Ви краще йдіть у Драконячу залу, там ваш дядько все вам пояснить.

Ґідеон кивнув.

— Я саме туди йду. Побачимося, містере Джордж. До побачення, Венді.

Хто така Венді?

— Ґвендолін, — виправив містер Джордж, але Ґідеон уже повернув за ріг. Його кроки затихли на сходах.

— У тебе, звичайно, купа питань, — сказав мені містер Джордж. — Спробую найповніше на них відповісти.

Я була страшенно рада, що нарешті можна було сісти, і залюбки витягла ноги. Приміщення архіву виявилося дуже затишним, хоча і містилося у підвалі глибоко під землею і не мало вікон. У каміні палахкотів вогонь, стіни були заставлені шафами й книжковими полицями, куди не кинь оком, скрізь стояли фотелі з високими спинками, ніби припрошуючи сісти, а під стіною прилаштувалася широка канапа, на якій я зараз сиділа. Коли ми увійшли, з-за письмового столу підвівся незнайомець; молодший на вигляд, він кивнув містерові Джорджу і мовчки вийшов з кімнати.

— Він що, німий? — запитала я про перше, що спало на думку.

— Ні, — відказав містер Джордж. — Але дав обітницю мовчання. Найближчі чотири тижні він не розмовлятиме.

— А нащо це йому?

— Це ритуал. Адепти повинні витримати цілу низку перевірок, перш ніж їх приймуть у наше Зовнішнє Коло. Вони повинні довести нам, що вміють мовчати. — Містер Джордж посміхнувся. — Мабуть, ти справді вважаєш нас якимись диваками, еге ж? На ось, візьми кишеньковий ліхтарик. Почепи його собі на шию.

— Зі мною зараз щось станеться?

— Ми чекаємо, поки ти знову перескочиш у часі.

— А коли це буде?

— Ох, точно цього ніхто не може сказати. У кожного з мандрівників це буває по-своєму. Кажуть, що твоя пращурка Ілейн Берлі — в Колі Дванадцяти друга — за все своє життя перескакувала щонайбільше разів п'ять. Щоправда, померла вона у віці 18 років у породільній гарячці. Натомість сам граф замолоду перескакував десь раз на дві години, від двох до семи разів на день. Можна собі уявити, на які небезпеки він наражався, перш ніж не навчився користуватися хронографом. — Містер Джордж показав на олійний портрет, який висів над каміном. На портреті був зображений чоловік у білій перуці з кучериками. — Це, до речі, він. Граф Сен-Жермен.

— Сім разів на день? — Це жахливо. Я не змогла б нормально висипатися або ходити до школи.

— Не переймайся. Коли це станеться, ти опинишся — хоч у якому це буде часі — в цій самій кімнаті, тут ти в будь-якому випадку в безпеці. Тобі треба буде просто дочекатися, поки тебе не перенесе назад. Просто стій на цьому місці та й годі. Якщо тобі, чого доброго, хтось зустрінеться, ти покажеш йому цей перстень. — Містер Джордж зняв із пальця каблучку з печаткою і простягнув мені. Я крутила її в руках і розглядала гравіювання. Дванадцятикутна зірка з кучерявими літерами в центрі. Отже, розумниця Леслі знову має слушність.

— У містера Вітмена, нашого вчителя з англійської та історії, є така сама.

— Це питання? — У лисині містера Джорджа вигравало полум'я каміна. Він виглядав якось по-домашньому.

— Hi. — Відповідь була не потрібна. Було й так очевидно, що містер Вітмен — один із них. Як Леслі й підозрювала.

— Ти більше нічого не хочеш дізнатися?

— Хто такий Пол і що сталося з Люсі? І про яку крадіжку йшлося? І що такого наробила моя мама, що тепер усі мають на неї зуб? — вихопилося в мене.

— Ох, — містер Джордж зніяковіло почухався. — Ну, про це я, на жаль, не можу тобі розповісти.

— Зрозуміло.

— Ґвендолін. Якщо ти й справді наш номер дванадцятий, то ми про все тобі докладно розкажемо, це я тобі обіцяю. Але спочатку ми повинні впевнитись. А на інші питання я залюбки тобі відповім.

Я мовчала.

Містер Джордж зітхнув.

— Ну гаразд. Пол — це молодший брат Фалька де Віллерза. До Ґідеона він був попереднім мандрівником у часі по лінії де Віллерзів, номер дев'ять у Колі Дванадцяти. Для початку, я думаю, досить. Якщо в тебе є не такі пікантні питання…

— Тут є десь туалет?

— Ох. Так, звичайно. Одразу за рогом. Я проведу тебе.

— Я можу сама.

— Зрозуміло, — відказав містер Джордж, проте все одно вирушив слідом за мною, наче маленька кругла тінь. За дверима чатував, наче палацовий охоронець, наш новий знайомий, який присягся мовчати.

— Наступні двері, — містер Джордж показав ліворуч. — Я почекаю тебе тут.

У маленькому туалеті, що пахнув дезінфекцією і де були лише унітаз і раковина, я дістала з кишені мобільник. Мережі, звісно, не було. А я б залюбки виклала все Леслі. Але час на дисплеї показувався справно, і я була приголомшена, дізнавшись, що ще тільки близько полудня. У мене було таке відчуття, що я тут уже кілька днів. І мені справді хотілося в туалет.

Коли я вийшла в коридор, містер Джордж полегшено мені посміхнувся. Очевидно, він боявся, що я зникну.

В архіві я знову сіла на диван, а містер Джордж влаштувався в найближчому фотелі.

— Ну, давай побавимося у питання далі, — сказав він. — Але цього разу — цур по черзі. Питання — я, питання — ти.

— Окей, — відповіла я. — Спочатку ви.

— Тобі хочеться пити?

— Так. Мені б хотілося води, якщо можна. Або чаю.

І справді — тут, унизу, були вода, сік і вино. Був і чайник. Містер Джордж заварив нам чайничок «Ерл Ґрей».

— Тепер ти, — мовив він, знову опустившись у фотель.

— Якщо здатність подорожувати в часі визначається геном, то чому так важить дата народження? Чому в Шарлотти не можна було просто взяти кров і дослідити її на наявність гена? І чому не можна відразу відправити її через хронограф у яку-небудь безпечну епоху, а треба неодмінно чекати, коли вона перескочить сама, ще й може наразитися на небезпеку?

— Ну, по-перше: ми думаємо, що йдеться про ген, але точно цього не знаємо. Відомо тільки, що щось у крові відрізняє вас від звичайних людей, але цей фактор X ми поки не вирахували. Хоча ми досліджуємо це питання вже багато років і в наших лавах є кращі вчені світу. Повір мені, багато що значно спростилося б, якби ми знайшли в крові цей ген абощо. Ну а так ми залежимо від розрахунків і спостережень, зроблених багатьма поколіннями до нас.

— Якщо заправити хронограф Шарлоттиною кров'ю, то що станеться?

— У найгіршому випадку ми його зіпсуємо. І, будь ласка, Ґвендолін, ми говоримо про маленьку крапельку крові, а не про заправку повного бака! Але зараз моя черга. У який час тобі б хотілося помандрувати?

Я подумала.

— Мені б не хотілося вирушати далеко в минуле. Хіба що років на десять назад. Тоді я могла б ще раз побачити мого батька і поговорити з ним.

Обличчя містера Джорджа набуло співчутливого виразу.

— Так, це зрозуміле бажання. Але не вийде. Ніхто не може переміститися назад у межах власного життя. Ти можеш потрапити щонайпізніше у день свого народження.

— Ох… — Оце шкода. Тому що я уявила собі, як я потрапляю в часи моєї початкової школи, а саме в той день, коли хлопчик на ім'я Ґреґорі Форбс обізвав мене на шкільному подвір'ї «бридкою жабою» і чотири рази копнув у гомілку. Я б з'явилася там як супервумен — і Ґреґорі Форбс ні до якої маленької дівчинки ніколи б і пальцем не торкнувся, я була в цьому впевнена.

— Знову твоя черга, — сказав містер Джордж.

— У тому місці, де Шарлотта зникла б, я повинна була намалювати крейдочкою хрест. Навіщо це треба?

Містер Джордж відмахнувся.

— Забудь цю нісенітницю. Твоя тітка Ґленда наполягала на тому, що ми повинні за цим місцем спостерігати. Нам треба було послати туди Ґідеона, а варта чекала б Шарлотту і захищала її, поки вона не повернеться назад.

— Так, але ж не відомо, в який час вона переміститься. Вартові можуть пильнувати це місце десятиліттями!

— Саме так, — зітхнув містер Джордж. — Саме так. Тепер знову моя черга. Ти пам'ятаєш свого дідуся?

— Звичайно. Мені було десять років, коли він помер. Він був зовсім інший, ніж леді Аріста, веселий і ні крихти не суворий. Він увесь час розповідав моєму братові й мені страшні казки. Ви його теж знали?

— Аякже! Він був моїм учителем і найкращим другом. — Містер Джордж задумливо дивився на вогонь.

— Хто цей маленький хлопчик? — запитала я.

— Який маленький хлопчик?

— Маленький хлопчик, який чіплявся за піджак доктора Вайта.

— Що? — Містер Джордж відвів погляд від каміна і здивовано втупився на мене.

Невже недочув?

— Маленький білявий хлопчик, років десь семи. Він стояв поруч із доктором Вайтом, — сказала я підкреслено повільно.

— Та не було там ніякого хлопчика! — відказав містер Джордж. — Ти що, смієшся з мене?

— Ні, — кинула я. Я зрозуміла, що саме я бачила, і розлютилася на себе за те, що не відразу здогадалася.

— Маленький білявий хлопчик, кажеш? Років семи?

— Забудьте, — я вдала, буцімто гостро цікавлюся книгами на полиці за моєю спиною.

Містер Джордж замовк, але я відчувала його пильний погляд.

— Зараз моя черга, — сказав він нарешті.

— Це дурна гра. Може, зіграємо в шахи? — На столі лежала шахівниця. Але містер Джордж не дав збити себе з пантелику.

— Ти іноді бачиш речі, яких не бачать інші?

— Маленькі хлопчики — це не речі, — зауважила я. — Але… так, я іноді бачу речі, які не бачать інші. — Я й сама не знала, чому я йому це сказала.

З якоїсь незрозумілої причини мої слова його потішили.

— Дивно, їй-бо, дивно! З якого часу в тебе цей дар?

— У мене він був завжди.

— Неймовірно! — Містер Джордж озирнувся. — Скажи мені, хто тут є, крім нас, — сидить і дослухається?

— Ми тут самі. — Я майже засміялася, побачивши розчароване обличчя містера Джорджа.

— Ох, а я міг присягнутися, що привидів у цих стінах, як сарани. Особливо в цій кімнаті. — Він випив ковток чаю. — Може, ти хочеш кексів? З апельсиновою начинкою?

— Так, залюбки. — Не знаю, можливо, через те, що він згадав кекси, але в животі в мене знову з'явилося неприємне відчуття. Я затамувала подих.

Містер Джордж підвівся і заходився порпатися у шафовій шухляді. У животі закрутилося ще дужче. Містер Джордж здивується, якщо він обернеться й побачить, що я зникла. Може, краще його попередити. А що, коли в нього слабке серце…

— Містере Джордж?

— Зараз твоя черга, Ґвендолін. — Він любовно розклав кекси на тарілці, майже як містер Бернард. — І я впевнений, що знаю відповідь на твоє наступне питання.

Я прислухалася до себе. Запаморочення трохи відступило. Окей, фальшива тривога.

— Припустімо, що я перескочу в той час, коли цієї будівлі не було і близько. Тоді я опинюся під землею і задихнуся?

— Ох! А я думав, що ти запитаєш про маленького ясноволосого хлопчика. Ну гаразд, отже, виходячи з усього, що ми знаємо, ще ніхто не заходив у минуле далі ніж на 500 років. І в хронографі для Рубіна, тобто для тебе, найраніша дата, яку можна виставити, — це 1560 рік. Рік народження першого з мандрівників у часі, Ланселота де Віллерза. Ми часто за цим шкодували. Так багато цікавих років випало з дослідження… Ось, бери. Це мої улюблені кекси.

Я потягнулася по кекс, але тарілка щезла з-перед моїх очей, а з-під п'ятої точки зник диван.