Рубінова книга

Розділ другий

Леслі називала наш будинок «розкішним палацом»: адже в ньому стільки було кімнат, картин, дерев'яних панелей і антикваріату! Вона гадала, що в нашому будинку за будь-якою стіною ховається потайний хід, а в будь-якій шафі — потайна шухляда. Коли ми були молодші, то, щойно вона приходила, вирушали в дослідницьку мандрівку будинком. Звичайно, нам було категорично заборонено пхати носа в усі кутки, але це робило наші пошуки ще цікавішими. Ми вигадували дедалі витонченіші стратегії, щоб нас не зловили на гарячому. За час пошуків ми справді знайшли кілька потайних скриньок і навіть одні потайні двері. Містилися вони на сходовій клітці за картиною, на якій олійною фарбою був намальований якийсь гладкий бородань, що тримав у руці оголену шпагу, верхи на коні.

Якщо вірити тітоньці Медді, непривітний чоловік на картині був мій двоюрідний прапрапрапрапрадідусь Г'ю, а його руда кобила звалася Сита Енні. Хоча хід за картиною був завдовжки всього кілька сходинок і вів до однієї з ванних кімнат, але це був таки таємний хід.

— Щастить же тобі, що тут живеш! — знай повторювала Леслі. Натомість я вважала, що щасливиця якраз вона. Леслі з батьками й кудлатим псом на ім'я Берті жила у звичайнісінькому будинку в північному Кенсинґтоні. Там не було таємниць, зловісних службовців або ж прикрих родичів.

Колись і ми жили в такому будинку — мої мама, тато, брат, сестра і я. Ми жили тоді в Даремі, що в Північній Англії. Але потім, коли сестрі було всього півроку, батько помер і мама переїхала з нами в Лондон. Напевно, вона почувалася самотньою, а може, було обмаль грошей.

А в цьому будинку мама виросла — разом із сестрою Ґлендою і братом Гаррі. Дядько Гаррі єдиний з усіх жив зараз не в Лондоні, а в Ґлочестерширі вдвох зі своєю дружиною.

Спочатку цей будинок теж здавався мені палацом, достоту як і Леслі. Але коли палац доводиться ділити з великою родиною, то з часом він обов'язково маліє. Тим паче що тут була ціла купа зайвих приміщень — узяти хоча б бальну залу на першому поверсі, що витягнулася на всю довжину будинку.

У такій залі було б класно кататися на скейті, але нам це було суворо заборонено. Зала була розкішна — високі вікна, ліпнина на стелі, люстри, — але за весь той час, що ми мешкали в цьому будинку, тут не влаштували жодного балу, свята або вечірки.

Єдине, на що надавалася бальна зала, — це Шарлоттині уроки фехтування і танців. Тому оркестрова яма, на яку можна було потрапити східцями з вестибюля, існувала тут для меблів. Хіба що Кароліна з подружками, граючи у піжмурки, ховалися по темних закутках під сходами, що вели з галереї на другий поверх.

На другому поверсі знаходився вищезгаданий музичний салон, покої леді Арісти й тітоньки Медді, а також ванна кімната (та сама з таємним ходом), а також їдальня, де щовечора о пів на восьму сходилася на вечерю вся родина. Їдальню і кухню (вона розташовувалась просто під нею) з'єднував старовинний підйомник для страв, на якому Нік і Кароліна часом возили одне одного вгору-вниз, хоча це було, зрозуміло, суворо заборонено. Ми з Леслі розважалися так раніше, але зараз, на жаль, підйомник був для нас замалий.

На третьому поверсі містилися покої містера Бернарда, кабінет мого покійного діда лорда Монтроза й величезна книгозбірня. На тому ж таки поверсі в наріжній частині будинку була розташована й кімната Шарлотти. Кімната мала еркер, яким Шарлотта залюбки хвалилася. Її мати займала салон і спальню, вікна яких виходили на вулицю.

Тітка Ґленда була розлучена з Шарлоттиним батьком. Він жив зараз десь у Кенті з новою дружиною. Тому чоловіків у будинку, крім містера Бернарда, не було — якщо не брати до уваги Ніка. Не було й хатніх тварин, як ми про них не просили. Леді Аріста тварин не любила, а в тітки Ґленди була алергія на все, що мало бодай натяк на шерсть.

Моя мама, брат із сестрою і я жили на четвертому поверсі, просто під дахом, де було чимало косих стін, а на додачу — два маленьких балкончики. У кожного з нас була своя кімната, а Шарлотта, дивлячись на нашу ванну, ковтала слинку, бо ж їхня на третьому поверсі не мала ані однісінького вікна, натомість у нас їх було цілих два. Але мені на нашому поверсі більше подобалося ще й тому, що тут ми — мама, Нік, Кароліна і я — були віддані самі собі, що в нашій божевільні іноді могло неабияк прислужитися.

Але був один недолік — ми жили збіса далеко від кухні. Зараз, коли я вже піднялася нагору, то знову про це подумала. Якби ми жили ближче до кухні, я могла б прихопити з собою бодай яблуко. А так мені довелося обійтися вершковим печивом із наших запасів, які мама тримала в шафі.

Зі страху перед новим нападом запаморочення я схрумала одинадцять печивок поспіль. Потім скинула туфлі й куртку, гепнулася на канапу в кімнаті для шиття і простяглася на весь зріст.

Сьогодні все було якось дивно. Мені здається, більш дивно, ніж зазвичай.

Зараз друга дня. Зателефонувати Леслі й розважити її своїми клопотами я зможу хіба що години за дві з половиною.

Брат із сестрою повернуться зі школи не раніше четвертої, а мама завжди закінчує роботу десь о п'ятій. Зазвичай мені дуже подобалося залишатись у кімнаті на самоті. Можна було спокійно похлюпатись у ванні, не боячись, що хтось постукає в двері, бо йому, бачте, припекло в туалет. Ще я могла увімкнути музику й голосно підспівувати, знаючи, що ніхто зараз не візьме мене на кпини. І я могла дивитися по телевізору що завгодно, причому ніхто не скиглив поряд: «А зараз починається „Губка Боб“!»

Але сьогодні мені нічого не хотілося. Навіть подрімати. Навпаки — канапа, зазвичай такий незрівнянний прихисток, зараз здавалася мені крихким човником на бурхливій річці. Я боялася, що тільки-но я заплющу очі — мене відразу ж кудись понесе.

Щоб відволіктись, я підвелась і вирішила трохи прибрати в кімнаті для шиття. Це була наша неофіційна вітальня — ні тітки, ні наша бабуся не шили й тому вибиралися на другий поверх вряди-годи. Швейної машинки тут не було, зате були вузькі сходи, що вели на дах. Вони призначалися для сажотрусів, але ми з Леслі частенько вилазили ними на дах — на наше улюблене місце. Звідти розгортався чудовий краєвид, і ніде не було кращого місця для дівчачих розмов (наприклад, про хлопчаків і про те, що ми не знаємо жодного, в кого варто було б закохатися).

Звичайно, там було трохи небезпечно, бо ж поручнів на даху не було — лише невисока огорожа з кованого заліза. Але ж ми й не збиралися вправлятись у стрибках у довжину або танцювати на краю прірви. Ключик від дверей, які вели на дах, зберігався в цукорниці з візерунком із троянд, що стояла в шафі. У моїй родині ніхто не здогадувався, що я знаю про цю схованку, інакше збилася б страшенна буча. Тому я завжди пильнувала, щоб за мною хтось крадькома не пішов слідом. Там можна було любісінько позасмагати, влаштувати пікнік або просто сховатися, якщо хотілося спокою. Його, як уже згадувалося, я любила — але тільки не зараз.

Я поскладала ковдри, позмітала з дивана крихти від печива, збила подушки й зібрала в коробку розкидані шахові фігурки. Я навіть полила азалію, що стояла на секретері в кутку кімнати, і протерла вологою ганчіркою журнальний столик. Потім я нерішуче обвела очима ідеально прибрану кімнату. Спливло всього десять хвилин, а мені й досі хотілося в якесь товариство.

Цікаво, що там унизу, в музичному салоні? Може, у Шарлотти знову паморочиться в голові? І що, власне, відбудеться, якщо з другого поверху будинку в Мейфейрі переміститися з двадцять першого століття в століття, скажімо, п'ятнадцяте, коли на цьому місці взагалі не було будинків або, може, стояло кілька халуп? Опинишся у повітрі, а тоді як хрьопнешся на землю із семиметрової висоти?! А що, як сядеш просто в мурашник? Бідолашна Шарлотта. Проте, можливо, на таємничих уроках містерій вчать літати.

До речі, про містерії: раптом я зрозуміла, що можу відволіктися. Я зайшла в мамину кімнату і глянула вниз на вулицю. Біля входу в будинок номер 18, як і раніше, стояв незнайомець у чорному. Я могла бачити його ноги і клапоть макінтоша. Сьогодні наш четвертий поверх здався мені особливо високим. Жартома я підрахувала, скільки метрів звідси до землі.

Чи може людина взагалі вижити, впавши з чотирнадцятиметрової висоти? Напевно, може — якщо їй пощастить і якщо вона приземлиться на якесь багнище. Увесь Лондон був колись начебто мочарами, принаймні так говорила місіс Каунтер, наша географічка. Болото — це добре, в болото можна м'яко впасти. Щоб потім безславно захлинутися у твані.

Я глитнула слину. Мене налякали власні думки.

Щоб не залишатися більше на самоті, я вирішила навідатися до рідних у музичному салоні — навіть наражаючись на ризик, що мене звідти випхають, бо саме надумали побалакати про щось надсекретне.

Коли я увійшла, тітонька Медді сиділа біля вікна у своєму улюбленому фотелі, а Шарлотта стояла біля іншого вікна, злегенька присівши на письмовий стіл у стилі Людовіка Чотирнадцятого, до стільниці якого, позолоченої і вкритої строкатим лаком, нам було категорично заборонено торкатися, причому будь-якою частиною тіла. (Незбагненно, як таке чуперадло, як цей стіл, могло стільки важити — у всякому разі, за твердженням леді Арісти. Навіть таємних шухляд у ньому не було: ми з Леслі давно це перевірили.) Шарлотта вже встигла скинути форму й переодягнутися в темно-синю сукню, яка нагадувала дещо середнє між нічною сорочкою, купальним халатом і чернечою рясою.

— Як ти бачиш, я досі тут, — мовила вона.

— Це… добре, — відказала я, намагаючись не витріщатися на її жахливу сукню.

— Це нестерпно, — сказала тітка Ґленда, ходячи туди-сюди від одного вікна до іншого. Вона була висока й струнка, як Шарлотта, і мала блискучі руді кучері. Такі ж кучері були й у моєї мами, і свого часу в бабусі. Кароліна і Нік теж успадкували цей колір волосся. Тільки в мене волосся було пряме та чорне. Як у батька.

Раніше мені теж дуже хотілося бути рудою, та Леслі переконала мене, що чорне волосся чарівно контрастує з блакитними очима і світлою шкірою. Леслі з успіхом розтлумачила мені, що моя родимка на скроні, схожа на якийсь місячний серпик (тітка Ґленда називала її не інакше, як «смішний банан»), оригінальна й таємнича на вигляд. Згодом я почала здаватися собі гарненькою, не в останню чергу завдяки брекетам, які вирівняли мої випнуті зуби, що робили мене схожою на якогось зайця. Нехай я навіть і не була такою «чарівною, сповненою чудесної принади», як Шарлотта, якщо висловлюватися мовою Джеймса. Ха, побачив би він її у цьому мішку.

— Ґвендолін, янголятко, хочеш лимонного льодяника? — Тітонька Медді поплескала по лавочці поруч із собою. — Сядь до мене і трошки мене розваж. Ґленда страх як нервує мене своєю біганиною туди-сюди.

— Ти ж не уявляєш собі материнських почуттів, тітко Медді, — сказала тітка Ґленда.

— Таки так, не уявляю, — зітхнула тітка Медді.

Тітонька Медді була сестрою мого діда. Заміж вона так і не вийшла. Тітонька Медді була маленькою пампушкою з блакитними оченятами, веселими, мов у дівчати, і фарбованим золотавим волоссям, з якого частенько стирчали забуті бігуді.

— А де леді Аріста? — запитала я, дістаючи з бляшанки лимонний льодяник.

— Балакає по телефону, — повідомила тітонька Медді. — Але так тихо, що ні словечка не зрозуміти. Це, до речі, остання коробочка льодяників. У тебе, бува, не знайдеться хвилина збігати у «Селфріджес»[9] і купити мені нових?

— Само собою, — відказала я.

Шарлотта перемістила свою вагу з однієї ноги на іншу, і тітка Ґленда відразу ожила.

— Шарлотто?

— Пусте, — мовила Шарлотта.

Тітка Ґленда стиснула губи.

— Може, тобі варто було очікувати на першому поверсі? — запитала я Шарлотту. — Щоб не довелося падати з висоти.

— Може, тобі варто було стулити писок, якщо ти не маєш про це жодного поняття? — відповіла Шарлотта.

— Справді, останнє, що зараз потрібно Шарлотті, так це дурні зауваження, — докинула тітка Ґленда.

Я вже шкодувала, що спустилася вниз.

— Першого разу носій гена переміщається в минуле щонайбільше на півтори сотні років, — люб'язно пояснила тітонька Медді. — Цей будинок був збудований 1781 року, себто тут, у музичному салоні, Шарлотта як у Бога за дверима. Хіба що налякає кілька паній, які розводитимуть тут музику.

— У цій сукні абсолютно точно, — сказала я так тихо, що мене могла почути тільки тітонька Медді. Вона захихотіла.

Двері розчинились, і ввійшла леді Аріста. Зовні завжди здавалося, ніби вона проковтнула аршин. Або й кілька. Один для рук, один для ніг і ще один, щоб скріплювати їх посередині. Сиве волосся строго зачесане назад і зібране на потилиці у вузол. Викапана викладачка балету: дай їй привід вчепитися, то вона свого не подарує…

— Машина вже виїхала. Де Віллерзи чекають на нас у Темплі. Після повернення Шарлотту можна одразу ж записати на хронограф.

Я не зрозуміла жодного слова.

— А якщо сьогодні це не відбудеться? — запитала Шарлотта.

— Шарлотто, дорогенька, у тебе вже тричі паморочилося в голові, — нагадала тітка Ґленда.

— Рано чи пізно це станеться, — оголосила леді Аріста. — Ходімо, машина може приїхати щохвилини.

Тітка Ґленда взяла Шарлотту за руку, і разом з леді Арієтою вони покинули салон. Тільки-но двері за ними зачинилися, ми з тітонькою Медді перезирнулися.

— Іноді можна подумати, що ти перетворився на невидимку, еге ж? — мовила тітонька Медді. — Принаймні деколи почути «до побачення» або «привіт» було б непогано… Або, наприклад: «Люба Медді, чи не привиділося тобі часом щось, що б нам допомогло?»

— А що — справді привиділося?

— Ні, — відповіла тітонька Медді. — Дякувати Богу, ні. Як часом щось примариться, одразу нападає ненажерство, а я й так роз'їхалась, як діжка.

— Хто такі де Віллерзи? — спитала я.

— Натовп чванькуватих жевжиків, якщо хочеш знати мою думку, — відповіла тітонька Медді. — Усі адвокати і банкіри. Мають приватний банк у Сіті. У нас там є рахунки.

Це звучало відверто: ні грама містики.

— А який стосунок вони мають до Шарлотти?

— Скажімо так: у них ті самі клопоти, що й у нас.

— Які клопоти? — спитала я й подумала: їм теж доводиться жити під одним дахом із деспотичною бабусею, прикрою тіткою і зарозумілою кузиною?

— Ген переміщення в часі, — пояснила тітонька Медді. — У де Віллерзів він переходить спадщиною по батькові.

— Себто в них удома є своя Шарлотта?

— Її чоловічий варіант. Наскільки я знаю, його звуть Ґідеон.

— І він теж чекає, коли йому стане млосно?

— У нього це вже було. Він на два роки старший за Шарлотту.

— Інакше кажучи, він уже два роки бадьоро стрибає минулим?

— Треба гадати.

Я спробувала звести нову інформацію з тим, що вже знала. Та оскільки тітонька Медді лопотіла сьогодні без утоми, то в мене на це було хіба що кілька секунд.

— А що таке той хроно… хроні…?

— Хронограф! — тітонька Медді закотила очі. — Це щось на кшталт апарата, за допомогою якого носії гена — і тільки вони! — можуть переміщуватися в певний час у минулому. Це якось пов'язано з кров'ю.

— Машина часу? — здивувалась я. Заправлена кров'ю? Боже милий!

Тітонька Медді стенула плечима.

— Жодного поняття не маю, як працює ця штука. Ти забуваєш, що я знаю тільки те, що мені вдається почути випадково, коли я тут сиджу і вдаю, що мене немає. Це все цілком таємно.

— Так. І вельми складно, — озвалася я. — А чому вони взагалі вирішили, що ген успадкувала Шарлотта? І чому він у Шарлотти, а не, скажімо… гм… у тебе?

— У мене його, слава Богу, бути не може, — відказала вона. — Ми, Монтрози, завжди були людьми чудними, але цей ген потрапив у сім'ю тільки з твоєю бабунею. Бо мій брат страшенно хотів з нею одружитися. — Тітонька Медді посміхнулася. Вона була сестрою мого покійного дідуся Лукаса.

Оскільки в неї ніколи не було чоловіка, вона ще замолоду переїхала до брата й господарювала.

— Уперше я почула про цей ген після весілля Лукаса й Арісти. Попередньою носителькою гена по Шарлоттиній лінії була пані на ім'я Марґрет Тілні, яка, своєю чергою, доводилася бабусею твоїй бабусі Арісті.

— І Шарлотта успадкувала ген від цієї Марґрет?

— О ні, спочатку його успадкувала Люсі. Бідна дівчинка.

— Що за Люсі?

— Твоя кузина Люсі, старша дочка дядька Гаррі.

— А! Ця Люсі. — Мій дядько Гаррі з Ґлочестерширу був набагато старший за Ґленду і мою матір. Троє його дітей давно повиростали. Молодшому з них, Давиду, вже стукнуло двадцять вісім, і він був льотчиком на «British Airways». Хоча це, зрештою, не означало, що ми могли купувати квитки дешевше. Дженет, середульша, сама давно була матір'ю двох дітей — маленьких пустух на ймення Поппі й Дейзі. Старшу, Люсі, я не знала. І про неї саму майже нічого не знала.

У сім'ї воліли Люсі не згадувати. Вона була заблуканою душею родини Монтрозів. У сімнадцять років утекла з дому і відтоді не давала про себе знати.

— Значить, Люсі теж носій гена?

— Атож, — відказала тітонька Медді. — Коли вона зникла, тут почалося казна-що. У твоєї бабусі мало не стався інфаркт. Був жахливий скандал. — Вона так різко затрусила головою, що її кучерики розлетілися навсібіч.

— Можу собі уявити. — Я подумала про те, що станеться, якщо Шарлотта спакує валізи й накиває п'ятами.

— Ні-ні, не можеш. Ти ж не знаєш, за яких драматичних обставин вона зникла і як це було пов'язано з тим юнаком… Ґвендолін! Вийми палець із рота! Що за огидна звичка!

— Вибач. — Я абсолютно не помітила, що почала гризти нігті. — Це через хвилювання. Я так багато чого не розумію…

— Зі мною те саме, — запевнила мене тітонька Медді. — Я чую про цю пригоду з п'ятнадцяти років. До того ж у мене є дар містерій. Усі Монтрози обожнюють таємниці. Так було завжди. Тільки тому мій нещасний брат одружився з твоєю бабцею. Навряд чи її чарівний шарм став тому причиною, оскільки його в неї зроду не було. — Вона сягнула рукою в бляшанку з льодяниками і розчаровано зітхнула — бляшанка була порожня. — Ненечко моя, боюся, що я на них схиблена.

— Я швиденько збігаю в «Селфріджес» і куплю тобі нових, — мовила я.

— Ти була й лишишся моїм найулюбленішим янголятком. Поцілуй мене й одягни плащ, падає дощ. І більше ніколи не гризи нігті, чуєш?

Мій плащ досі висів у шкільній шафці, тому я вдягла мамин квітчаний дощовик і натягнула на голову каптур. Коли я вийшла з дому, чоловік у чорному біля 18-го будинку саме запалював цигарку. Скоряючись раптовому імпульсу, я кивнула йому і збігла вниз сходами.

Він не кивнув у відповідь. Ну, звичайно.

«От помідор дурнуватий». Я побігла в бік Оксфорд-стрит. Дощ лив як з-під ринви: треба було вдягнути не тільки дощовик, а й гумові чоботи. Моя улюблена магнолія на розі вулиці сумно опустила свої розкішні квіти. Я ще не дійшла до неї, а вже встигла вступити в три калюжі. Коли я збиралася обійти четверту, ноги раптом помліли. У животі знову закрутилися американські гірки, а перед очима замість вулиці розпливлася брудна річка.