Рубінова книга

Розділ чотирнадцятий

Сьогодні заняття тягнулися болісно повільно, шкільний обід був так само гидкий, як зазвичай (йоркширський пудинг), і, коли після двох уроків хімії можна було нарешті йти додому, я відчувала, що не проти подрімати.

Шарлотта цілісінький день мене ігнорувала. На одній із перерв я спробувала заговорити з нею, але вона заявила:

— Якщо ти хочеш вибачитися — забудь!

— За що це я маю вибачатись? — обурилася я.

— Ну, якщо ти сама не розумієш…

— Шарлотто! Я ж не винна, що цей дурнуватий ген дістався у спадок мені, а не тобі!

Шарлотта гнівно креснула очима.

— Це не дурнуватий ген, це дар. Щось особливе. А те, що він дістався тобі, — цілковите марнотратство. Але ти ще мало каші з'їла, щоб бодай якось це зрозуміти.

З цими словами вона розвернулась і пішла.

— Вона впорається, — сказала Леслі, коли ми забирали свої речі з шафок. — Їй спочатку треба звикнути до того, що вона тепер така ж, як усі.

— Але вона несправедлива, — поскаржилася я. — Врешті-решт, я ж нічого у неї не забирала.

— Звісно, ні. — Леслі простягнула мені свою щітку для волосся. — На, візьми.

— Навіщо?

— Зачесатися, для чого ж іще?

Я слухняно провела щіткою по волоссю.

— А для чого, власне кажучи, я це роблю?

— Я просто хочу, щоб ти була гарна, коли знову побачишся з Ґідеоном. На щастя, туш для вій тобі не потрібна, бо твої вії від природи просто на диво чорні і довгі…

Почувши про Ґідеона, я залилася рум'янцем.

— Може, сьогодні я його взагалі не побачу. Сьогодні мене збираються послати в якийсь підвал 1956 року, щоб я скніла там над домашніми завданнями.

— Ну, може, він зустрінеться тобі дорогою туди або назад.

— Леслі, я не в його стилі!

— Він не це мав на увазі, — мовила Леслі.

— Ні, саме це!

— Ну то й що? Свою думку завжди можна змінити. У всякому разі, сам він у твоєму стилі!

Я роззявила рота і знову закрила. Було безглуздо заперечувати це. Він був у моєму стилі. Хоча я з радістю запевнила б себе у зворотному.

— Будь-яка дівчина вважатиме його крутим, — сказала я. — Принаймні зовні. Але він увесь час допікає мене до живого і… командує мною і… і він просто… просто неймовірно…

— …Крутий? — Леслі щиро посміхнулася мені. — Ти теж, чесно! Ти найкласніша дівчина, яку я знаю. Можливо, крім мене. І командувати ти теж умієш. Ходімо. Я страшенно хочу глянути на лімузин, який тебе забере.

Джеймс манірно кивнув мені, коли ми підійшли до його ніші.

— Почекай, — сказала я Леслі. — Мені треба запитати про дещо Джеймса.

Коли я зупинилася, з обличчя Джеймса зник чванькуватий вираз, і він радісно мені всміхнувся.

— Я ще раз поміркував над нашою останньою розмовою, — сказав він.

— Про поцілунки?

— Ні! Про віспу. Можливо, я-таки її підхопив. До речі, твоє волосся блищить сьогодні дуже красиво.

— Дякую! Джеймсе, можеш зробити мені ласку?

— Сподіваюся, це не стосується поцілунків?

Я засміялася.

— Теж непогана ідея! — сказала я. — Але я щодо манер.

— Манер?

— Ну, ти весь час нарікаєш, буцімто мені бракує манер. І тут твоя правда на всі сто! Тому я хотіла б попросити тебе показати мені, як правильно триматись. У твоєму часі. Як треба розмовляти, як присідати, як… ну що ще?

— Тримати віяло? Танцювати? Як поводитися перед принцом-регентом?

— Атож!

— Ну, це я можу тобі показати.

— Ти справжній скарб, — сказала я і обернулася, збираючись іти. — Ага, ще одне: Джеммі, а ти вмієш фехтувати?

— Само собою, — відповів Джеймс. — Не хочу хвалитися, але серед моїх друзів у клубі я вважався одним із кращих фехтувальників. Сам Ґальяно каже, що я винятковий талант.

— Супер! — мовила я. — Ти справжній друг!

— Ти хочеш, щоб привид навчив тебе фехтувати? — Леслі з цікавістю стежила за нашою розмовою. Звісно, вона могла чути тільки мої репліки. — Хіба дух взагалі здатен тримати шпагу?

— Подивимося, — відповіла я. — У всякому разі, на XVIII столітті він знається чудово. Зрештою, бідолаха й сам звідти.

На сходах нас наздогнав Ґордон Ґельдерман.

— Ти знову розмовляла з нішею, Ґвендолін. Я бачив на власні очі.

— Так, Ґордоне, це моя улюблена ніша. Вона ображається, якщо я з нею не розмовляю.

— Ти знаєш, що ти якась дивакувата, еге ж?

— Звісно, знаю, дорогенький Ґордоне. Але в мене принаймні не ламається голос.

— Це пройде, — запевнив Ґордон.

— Було б добре, якби ти сам пройшов, — пробурчала Леслі.

— Ох, ви двоє, звичайно, знову хочете поговорити, — здогадався Ґордон. Він своїм звичаєм чіплявся, як реп'ях. — Розумію. Ви сьогодні просиділи голова до голови лише п'ять годин. Може, сходимо сьогодні в кіно?

— Ні, — відрубала Леслі.

— Та я теж не можу, — зітхнув Ґордон, ступаючи за нами вестибюлем, наче тінь. — Мені треба писати цей безглуздий твір про каблучки з печаткою. Я вже говорив, що ненавиджу містера Вітмена?

— Так, хіба що разів сто, — сказала Леслі.

Не встигли ми ще вийти на вулицю, як я помітила перед шкільними воротами лімузин. Серце моє закалатало. Мені досі було страх як незручно за вчорашній вечір.

— Ти ба! Це що за тачка? — присвиснув Ґордон. — А що, коли недарма шириться чутка, буцімто в нашу школу ходить дочка Мадонни — зрозуміло, інкогніто і під вигаданим ім'ям?

— Та ясно, — сказала Леслі, примружившись на сонці. — Тому її забирають на лімузині. Щоб ніхто не помітив її інкогніто.

На лімузин витріщалося кілька школярів. Синтія та її подруга Сара теж стояли на сходах і дивилися. Дивилися вони, правда, не на лімузин, а трохи правіше.

— А я думала, що стару кар'єристку хлопці не цікавлять, — сказала Сара. — Навіть такі розкішні екземпляри.

— Можливо, це її кузен, — припустила Синтія. — Чи брат.

Я вчепилася в лікоть Леслі. На нашому шкільному дворі справді стояв Ґідеон у джинсах і футболці. Він розмовляв із Шарлоттою.

Леслі відразу зрозуміла.

— А я думала, що в нього довге волосся, — сказала вона з докором.

— А хіба ні?! — зніяковіла я.

— Наполовину довге, — сказала вона. — У тому-то й різниця. Дуже класно.

— Він «голубець», закладаюся на п'ятдесят фунтів, що він «голубець», — заявив Ґордон. Він сперся рукою на моє плече, щоб краще бачити у просвіт між Синтією і мною.

— О Боже, він її торкається! — мовила Синтія. — Він бере її за руку!

Досі я чудово вивчила посмішку на обличчі Шарлотти. Посміхалася вона нечасто (коли не брати до уваги іронічної посмішки Мони Лізи), але якщо вже посміхалася, то аж очі вбирала. Навіть ямочка на щоці з'являлася. Ґідеон, звичайно, теж це бачив, і він напевно вважав її якою завгодно, тільки не звичайною.

— Він гладить її по щоці!

О Боже! Справді! Укол, який я відчула, годі було легковажити.

— А зараз він її поцілує!

Ми всі затамували подих. Схоже було, ніби Ґідеон зібрався-таки поцілувати Шарлотту.

— Але тільки в щоку, — з полегшенням зітхнула Синтія. — Як-не-як, він її кузен. Ґвенні, будь ласка, скажи, що він її кузен.

— Ні, — відрубала я. — Вони не родичі.

— І він не голубий, — докинула Леслі.

— На спір? Ти тільки глянь на його каблучку!

Шарлотта ще раз зиркнула на Ґідеона променистим поглядом і полетіла, мов на крилах. Очевидно, її поганий настрій розвіявся.

Ґідеон обернувся до нас. Як на мене, видовище з нас було нівроку: четверо дівчат і Ґордон, хихикаючи, витріщаються на нього зі сходів.

Я знаю таких дівчат, як ти.

Все, як і очікувалося. Ну просто чудово.

— Ґвендолін! — скрикнув Ґідеон. — Ну ось і ти нарешті!

Синтія, Сара і Ґордон замовкли всі як один. І мені теж, якщо чесно, сперло дух. Одна Леслі зберігала спокій. Вона легенько підштовхнула мене.

— Поквапся, будь ласка. Твій лімузин чекає.

Спускаючись сходами, я відчувала спиною їхні погляди. Напевно, вони стояли, пороззявлявши роти. Принаймні Ґордон.

— Привіт, — сказала я, підходячи до Ґідеона. Більше нічого я з себе вичавити не змогла. У сонячному світлі його очі здавалися ще зеленішими.

— Привіт. — Він дивився на мене якось уважніше. — Ти що, за ніч виросла?

— Ні. — Я стягнула куртку на грудях. — Шкільна форма збіглася.

Ґідеон посміхнувся.

Потім він глянув понад моїм плечем.

— Це твої подруги там, нагорі? По-моєму, одна з них ось-ось знепритомніє.

О Господи.

— Це Синтія Дейл, — сказала я, не обертаючись. — У неї підвищений рівень естрогену. Хочеш, можу познайомити.

Ґідеон посміхнувся ще ширше.

— Можливо, ми до цього ще повернемося. А зараз вперед! У нас сьогодні справ по зав'язку.

Він узяв мене за руку (на сходах голосно запищали) і повів до лімузина.

— Мені доведеться робити домашнє завдання. 1956 року.

— Плани змінилися. — Ґідеон відчинив переді мною дверцята (цієї миті на сходах заверещали). — Заїдемо до твоєї прапрабабусі. Вона дуже хотіла тебе бачити. — Він поклав руку мені на спину, щоб допомогти сісти в лімузин (на сходах ще раз вереснули).

У лімузині я сіла на заднє сидіння і зауважила знайоме кругле обличчя напроти.

— Привіт, містере Джордж.

— Ґвендолін, моя хоробра дівчинко, як ти почуваєшся сьогодні? — Містер Джордж і його лисина сяяла майже однаково. Ґідеон сів поруч з ним.

— Ам-м… добре, дякую. — Я зашарілася, згадавши, яким посміховиськом я вчора була. Але Ґідеон обійшовся без шпильок. Він тримався так, ніби нічого не сталося. — То як там щодо моєї прапрабабусі? — квапливо запитала я. — Я не зрозуміла.

— Так, ми теж не зовсім зрозуміли, — зітхнув Ґідеон.

Лімузин рушив. Я встояла проти спокуси глянути через заднє скло на сходи.

— Марґрет Тілні, уроджена Ґранд, була бабусею твоєї бабусі Арісти та останньою мандрівницею в часі перед Люсі й тобою. Вартові без проблем змогли зчитати її в перший хронограф після її другого стрибка 1894 року. Решту свого життя, а померла вона 1944 року, твоя прапрабабуся регулярно елапсувала за допомогою хронографа, «Аннали» описують її як доброзичливу, готову до співпраці особу. — Містер Джордж нервово провів рукою по лисині. — Коли під час Другої світової на Лондон падали бомби, вона з хронографом і групою Вартових переїхала за місто. Там вона померла від ускладнень після запалення легенів у віці 67 років.

— Як… м-м-м… сумно, — я не зовсім зрозуміла, що мені робити з цією інформацією.

— Як ти знаєш, Ґідеон відвідав у минулому вже сімох із Кола Дванадцяти і взяв у них кров для другого, нового хронографа. Шістьох, якщо вважати близнюків за одного. З твоєю і його кров'ю бракує тільки чотирьох із Кола Дванадцяти. Опал, Нефрит, Сапфір і Чорний Турмалін.

— Ілейн Берлі, Марґрет Тілні, Люсі Монтроз і Пол де Віллерз, — пояснив Ґідеон. — Треба знайти цих чотирьох і взяти в них кров.

Та ясно, ясно, не така вже я дурепа.

— Атож. Ми не думали, що з Марґрет виникнуть якісь клопоти, — містер Джордж відкинувся на спинку сидіння. — З іншими — так, але з Марґрет Тілні не було ані найменших причин хвилюватись. Її життя запротокольовано Вартовими до дрібниць. Ми знаємо, де вона провела кожен день свого життя. Тож організувати зустріч її з Ґідеоном було неважко. Учора вночі він подався в 1937 рік, щоб побачитися з Марґрет Тілні у нашій домівці в Темплі.

— Справді, вчора вночі? Коли ж ти спав?

— Все мало б пройти швидко, — відповів Ґідеон. Він схрестив руки на грудях. — На всю операцію ми відвели годину.

Містер Джордж вів далі:

— Він розказав їй, що до чого, але Марґрет усупереч очікуванням відмовилася дати йому кров. — Він вичікувально подивився на мене. Я повинна щось сказати?

— Може… е-е-е… вона не зрозуміла? — припустила я. Якась заплутана історія.

— Вона все прекрасно зрозуміла. — Ґідеон похитав головою. — Вона вже знала, що перший хронограф поцупили і що я намагаюся отримати її кров для другого.

— Але як вона могла передбачити те, що станеться за багато років? Вона що, була ясновидицею? — я й вимовити це не встигла, як уже зрозуміла. Увесь цей мандро-часовий мотлох почав мало-помалу просякати мій мозок.

— Хтось побував там до тебе і розповів їй, еге ж? — запитала я.

Ґідеон схвально кивнув.

— І він умовив її, щоб вона ні в якому разі не давала кров. Ще незрозуміліше було те, що вона відмовилася зі мною розмовляти. Вона покликала на допомогу Вартових і зажадала, щоб мене тримали від неї далі.

— Але хто це міг бути? — міркувала я. — Власне кажучи, йтися може хіба що про Люсі й Пола. Вони вміють мандрувати в часі і хочуть завадити завершенню Кола.

Містер Джордж і Ґідеон перезирнулися.

— Коли Ґідеон повернувся, ми опинилися перед справжньою загадкою, — мовив містер Джордж. — Хоч ми приблизно й уявляли собі, що могло статись, але доказів бракувало. Тому Ґідеон сьогодні вранці ще раз вирушив у минуле і знову навідався до Марґрет Тілні.

— Авжеж, день у тебе був насичений. — Я шукала на обличчі Ґідеона сліди втоми, але їх не було. Навпаки, вигляд він мав вельми бадьорий. — А як твоя рука?

— Гаразд. Послухай, що скаже містер Джордж. Це важливо.

— Цього разу Ґідеон відшукав Марґрет одразу ж після її першої мандрівки в часі 1894 року, — сказав містер Джордж. — При цьому ти повинна знати, що фактор X, або ген мандрів у часі, виявляється в крові тільки після першого стрибка. Тому, коли взяти кров у мандрівника, перед тим як той уперше встиг перестрибнути в часі, хронограф не визначить того гена. З цією метою граф Сен-Жермен провів кілька експериментів, через які хронограф мало не зламався. Тобто відвідувати мандрівника в дитинстві, щоб узяти у нього кров, — це дурня. Хоча це багато чого спростило б. Ти розумієш?

— Так, — кинула я знічев'я.

— Тому Ґідеон зустрів сьогодні вранці юну Марґрет перед її першим офіційним елапсуванням. Після першого стрибка її одразу ж відвезли до Темпла. Під час підготовки до зчитування вона перескочила вдруге, причому це була найдовша з усіх досі виміряних неконтрольованих мандрівок. Її не було цілих дві з гаком години.

— Містере Джордж, давайте облишимо несуттєві подробиці, — запропонував Ґідеон із ноткою нетерпіння в голосі.

— Так-так. Про що це я? Значить, Ґідеон відвідав Марґрет перед її першим елапсуванням. І він знову розповів їй про поцуплений хронограф і про шанс усе виправити за допомогою другого хронографа.

— Ха! — скрикнула я. — Ось звідки доросліша Марґрет дізналася всю історію! Ґідеон сам їй усе розповів.

— Так, можливо, — відповів містер Джордж. — Але й цього разу юна Марґрет чула всю історію не вперше.

— Тобто хтось побував там до Ґідеона. Люсі й Пол. Вони подалися в минуле за допомогою вкраденого хронографа, щоб розповісти Марґрет Тілні, що рано чи пізно з'явиться хтось, хто захоче взяти в неї кров.

Містер Джордж як води в рот набрав.

— То вона дала кров цього разу?

— Ні, — відповів містер Джордж. — Вона знову відмовилася.

— У 16 років вона, щоправда, ще не вибрикувала так, як на схилі віку, — зауважив Ґідеон. — Цього разу вона дозволила перекинутися з нею кількома словами. І врешті-решт сказала, що якщо вона і розмовлятиме про кров, то тільки з тобою.

— Зі мною?

— Вона назвала твоє ім'я. Ґвендолін Шеферд.

— Але… — я почала жувати нижню губу, а містер Джордж з Ґідеоном не спускали з мене очей. — Я думала, що Пол і Люсі зникли, перш ніж я народилася. Як же вони могли знати моє ім'я і назвати його цій Марґрет?

— Атож, от де халепа, — сказав містер Джордж. — Дивись: Люсі й Пол поцупили хронограф у травні того року, коли ти народилася. Спочатку вони сховали його в сьогоденні. Кілька місяців їм успішно вдавалося ховатися від детективів Вартових, пускаючи їх кривою дорогою і вдаючись до інших хитрощів. Вони раз у раз перебиралися з міста в місто й об'їздили з хронографом пів-Європи. Але ми підступали до них дедалі ближче, і Люсі з Полом збагнули, що сховатися на тривалий час вони зможуть тільки в минулому, якщо втечуть туди з хронографом. На жаль, здатись їм навіть не спадало на думку. Вони захищали свої фальшиві ідеали цілком безкомпромісно. — Він зітхнув. — Вони були такі юні та затяті… — його погляд мрійливо застиг.

Ґідеон відкашлявся, і очі містера Джорджа раптом заграли. Він говорив далі:

— Досі ми думали, що вони цей крок зробили у вересні в Лондоні, за кілька тижнів до твого народження.

— Але тоді вони не могли б знати моє ім'я!

— Атож, — погодився містер Джордж. — А після сьогоднішніх подій ми розглядаємо ймовірність того, що в минуле вони перескочили вже після твого народження.

— Хтозна-чому, — докинув Ґідеон.

— При цьому незрозуміло, звідки Люсі й Пол знали твоє ім'я і твоє призначення. Так чи інакше, співпрацювати Марґрет Тілні відмовилася.

Я замислилася.

— І як ми тепер підберемося до її крові? — (О Боже! Невже я це сказала?) — Не будете ж ви чинити насильство? — Я уявила собі Ґідеона, що орудує ефіром, наручниками і велетенським шприцом, і це затьмарило його образ у моїх очах.

Містер Джордж похитав головою.

— Одне з дванадцяти золотих правил Вартових говорить, що примус застосовується тільки тоді, коли всі інші методи — пояснення, умовляння — не спрацювали. Тому ми спробуємо спочатку те, що запропонувала Марґрет, — відправимо до неї тебе.

— Щоб я її переконала?

— Щоб ми з'ясували її мотиви і дізналися, хто їй усе виклав. Вона сама сказала, що з тобою розмовлятиме. Ми хочемо дізнатися, що вона скаже.

Ґідеон зітхнув.

— З цього нічого не вийде. Я цілий ранок намагався переконати їх, але марно.

— Так. І тому мадам Россіні шиє тобі зараз гарненьку літню сукню для 1912 року, — зауважив Містер Джордж. — Доведеться тобі познайомитися зі своєю прапрабабусею.

— Чому саме 1912 рік?

— Рік ми вибрали навмання. Проте Ґідеон вважає, що ви можете потрапити в пастку.

— У пастку?

Ґідеон нічого не відповів, він тільки дивився на мене. І схоже було, що йому справді не до жартів.

— За законами логіки це практично виключено, — зауважив містер Джордж.

— Навіщо комусь влаштовувати нам пастку?

Ґідеон нахилився до мене.

— Подумай сама: у Люсі й Пола є хронограф, у який уже зчитано кров десятьох із дванадцяти мандрівників. Щоб завершити коло і використовувати таємницю на свою вигоду, їм потрібна тільки наша кров — твоя і моя.

— Але… Люсі й Пол саме збиралися стати на заваді завершенню Кола і розкриттю таємниці.

Містер Джордж і Ґідеон знову перезирнулися.

— Це те, у що вірить твоя мати, — сказав містер Джордж.

І те, у що досі вірила я сама.

— А ви ні?

— Подивися на справу з іншого боку. Що, як Люсі з Полом хочуть використовувати таємницю виключно як їм заманеться? — запитав Ґідеон. — Що, як вони саме з цією метою вкрали хронограф? І єдине, чого їм не вистачає, щоб утерти носа графові Сен-Жермену, — це наша кров.

Я подумала над його словами, а потім сказала:

— А оскільки вони можуть зустріти нас тільки в минулому, то їм треба нас куди-небудь заманити, щоб дістатися до нашої крові?

— Вони повинні розуміти, що нашу кров вони отримають тільки силою, — мовив Ґідеон. — І ми, своєю чергою, теж знаємо, що вони з доброї волі нам свою кров не дадуть.

Я згадала чоловіків, які напали на нас учора в Гайд-парку.

— Звісно, — сказав Ґідеон, немов читаючи мої думки. — Якби вони відправили нас на той світ, то могли б узяти в нас стільки крові, скільки їм треба. Залишилося з'ясувати, звідки вони знали, що ми там будемо.

— Я знаю Люсі й Пола. Це просто не в їхньому стилі, — сказав містер Джордж. — Вони виросли на дванадцяти золотих правилах Вартових і цілком точно не замислили б убити власних родичів. Вони знають, що спочатку треба спробувати вмовити і пояс…

— Ви знали Люсі й Пола, містере Джордж, — сказав Ґідеон. — Але чи можете ви знати, якими вони стали за цей час?

Я переводила погляд з одного на іншого.

— Хай там як, але мені було б цікаво дізнатися, чого хоче від мене моя прапрабабуся, — зауважила я. — І як це може виявитися пасткою, якщо ми самі вибрали час свого візиту?

— Я тієї ж думки, — сказав містер Джордж. Ґідеон розчаровано зітхнув. — Так чи інакше, рішення прийнято.

Мадам Россіні натягнула на мене білу картату сукню по кісточки, прикрашену чимось на взір матроського комірця. Талія була перев'язана блакитним сатиновим шаликом з тієї ж тканини, що й бант між комірцем і застібкою.

Глянувши у люстро, я була трохи розчарована. Вигляд я мала нівроку. У цьому вбранні я чимось нагадувала послушницю з церкви Святого Луки, куди ми час від часу ходили на недільну службу.

— Звичайно, 1912 року моду не можна порівняти з екстрравагантністю ррококо, — зауважила мадам Россіні, передаючи мені шкіряні чобітки на ґудзичках. — Я б сказала, чаррівність жінок радше ховали, ніж підкреслювали.

— Я б теж так сказала.

— Тепер зачіска. — Мадам Россіні легенько підштовхнула мене до стільця й розчесала моє волосся, зробивши косий проділ. Потім зашпилила окремі пасма на потилиці.

— Чи не занадто… гм… пишно тут, за вухами?

— Так і треба, — кинула мадам Россіні.

— Але я не певна, що мені це личить, як ви гадаєте?

— Тобі личить геть усе, маленька моя Лебедина Шийко. Крім того, це не конкурс крраси. Ідеться про…

— …автентичність. Я знаю.

Мадам Россіні розсміялася.

— От і добре.

Цього разу по мене прийшов доктор Вайт: він мав відвести мене в підвал із хронографом. Доктор, як завжди, став на ліву ногу, зате Роберт, маленький хлопчик-привид, щиро мені посміхався.

Я посміхнулася у відповідь. Він був страшенно ласкавий, з його світлими кучериками і ямочками на щоках.

— Привіт!

— Привіт, Ґвендолін, — відповів Роберт.

— І чого б це я так бурхливо радів, зустрівшись, — зауважив доктор Вайт, махнувши чорною пов'язкою.

— О ні, нащо вона знов?

Немає підстав довіряти тобі, — відповів доктор Вайт.

— Ага! Дайте сюди, гррубіян! — Мадам Россіні вихопила у нього з рук чорну хустку. — Цього разу ніхто не зіпсує зачіску Ґвендолін!

А шкода. Мадам Россіні власноруч і дуже обережно зав'язала мені очі. Жодна волосина не вибилася з-під пов'язки.

— Хай щастить, люба, — сказала вона мені вслід.

Я наосліп махнула рукою на прощання. Знову це неприємне відчуття — шпортатись у порожнечі. Але шлях до підвалу щоразу здавався дедалі знайомішим. Тим паче що зараз мені допомагав Роберт. «Ще дві сходинки, потім ліворуч через потаємні двері. Обережно, поріг. Ще десять кроків, і ми на широких сходах».

— Дійсно крутий сервіс, дуже дякую.

— Не треба іронії, — сказав доктор Вайт.

— Чому ти чуєш мене, а він — ні? — засмучено запитав Роберт.

— Я теж, як на те, не знаю, — відказала я, і мене охопило співчуття до нього. — Ти хочеш йому що-небудь сказати?

Роберт промовчав.

Доктор Вайт мовив:

— Ґленда Монтроз має рацію. Ти справді розмовляєш сама з собою.

Я просувалася напомацки вздовж стіни.

— Ох, я знаю цю нішу. Зараз знову сходинка, ось вона, і через двадцять чотири кроки повертаємо праворуч.

— Ти рахувала кроки!

— Хіба що з нудоти. Чому ви, власне, такий недовірливий, докторе Вайт?

— Де там! Анітрохи. Я тобі цілком довіряю. Поки що. Бо наразі ти досить чемна, хіба що збита з пантелику схибнутими ідеями твоєї матері. Проте Хтозна, що з тебе вийде. А тому мені б не хотілося, щоб ти знала місцезнаходження хронографа.

— Не може ж цей підвал бути таким великим, — заперечила я.

— Ти й гадки не маєш, — заявив доктор Вайт. — Ми в ньому губили людей.

— Справді?

— Так. — У його голосі почувся відгомін сміху, і я зрозуміла, що він жартує. — Дехто цілими днями блукав коридорами, а потім їх знову виносило до початку.

— Я б хотів сказати йому, що мені дуже шкода, — мовив Роберт. Очевидно, йому потрібен був час, щоб роздуматися.

— Ох. — Бідолашний хлопчина. Я б залюбки зупинилася й обійняла його! — Але ти ж не винен.

— Ти впевнена? — Доктор Вайт, мабуть, досі думав про тих, хто десь подівся в підвалі.

Роберт засопів.

— Вранці ми розбили глека. Я сказав, що ненавиджу його і хотів би мати іншого батька.

— Але він же не сприйняв це серйозно, напевно, що ні!

— Сприйняв. І зараз він гадає, що я його не люблю, і я більше не можу йому це сказати. — Тонкий голосок, який зараз помітно тремтів, краяв мені серце.

— Тому ти досі тут?

— Я не хочу залишати його самого. Він не може бачити й чути мене, але можливо, відчуває, що я поруч.

— Ох, золотко. — Я більше не могла витримати і зупинилася. — Я впевнена, він знає, що ти його любиш. Кожен батько знає, що діти іноді щось бовкають язиком, хоча насправді так не думають.

— Але, — раптом глухо мовив доктор Вайт, — якщо батько днів на два заборонив дітям телевізор, бо вони кинули велосипед під дощем, то хай не дивується, коли вони верещатимуть й верзтимуть таке, що зазвичай їм би й на думку не спало.

Він повів мене далі.

— Я рада, що ви це сказали, докторе Вайт!

— Я теж, — докинув Роберт.

Залишок шляху ми з ним перебували в чудовому настрої. Нарешті відчинилися важкі двері — і знову зачинилися за нашими спинами.

Я зняла пов'язку. Перший, кого я побачила, був Ґідеон із циліндром на голові. Я розреготалася. Ха! Зараз бовдуром у капелюсі був він!

— У неї сьогодні душа співає, — зауважив доктор Вайт. — Бо вона вже встигла набазікатися з собою. — Але голос його звучав не так саркастично, як зазвичай.

Містер де Віллерз теж розреготався.

— Як на мене, справді кумедно, — промовив він крізь сміх. — Ти схожий на директора цирку!

— Радий, що вам сподобалося, — кинув Ґідеон.

Якщо не брати до уваги циліндр, вигляд він мав нічогенький. Довгі темні штани, темний сюртук, біла сорочка — такий собі весільний гість. Він окинув мене поглядом з ніг до голови, і я затамувала подих: ну, де ж реванш?! На його місці я б одразу пустила щонайменше десять гострих шпильок з приводу мого костюма.

Але він нічого не сказав, а просто посміхався.

Містер Джордж займався хронографом.

— Ґвендолін уже отримала інструкції?

— Гадаю, що так, — відповів містер де Віллерз. Він півгодини розводився мені про «Операцію „Нефрит“», а мадам Россіні тим часом дошивала мій костюм. «Операція „Нефрит“»! Я здавалася собі самій кимось на кшталт таємного агента Емми Піль. Нам з Леслі дуже подобався фільм «Месники»[52] з Умою Турман.

Я досі не могла второпати, чому Ґідеон уперто вважає, що ми вскочимо в пастку. Марґрет Тілні хоч і висловила недвозначне бажання поговорити зі мною, але не назвала часу, коли має відбутися ця розмова. Навіть якщо вона й збиралася заманити мене в пастку, то не могла знати, якого дня і о якій годині я з'явлюсь у її житті. І було справді малоймовірно, що саме цього дня Люсі й Полу вдасться нас вистежити. Червень 1912 року Вартові вибрали навмання. Марґрет Тілні було тоді 35 років, і вона разом із чоловіком і трьома дітьми мешкала у їхньому будинку в Белґравії. Саме там ми й збиралися до неї навідатися.

Я озирнулася і помітила, що Ґідеон дивиться на мене. Вірніше, на мій виріз. Ну, це вже занадто!

— Гей, ти що, на мої груди витріщаєшся? — обурено прошипіла я.

Він посміхнувся.

— Не зовсім, — шепнув він у відповідь.

І тут я зрозуміла, що він мав на увазі. У добу рококо було набагато простіше ховати предмети за мереживами, подумала я.

Але, на жаль, на нас кинув оком містер Джордж.

Він нахилився до мене.

— Це що, мобільник? — запитав він. — Але тут не може бути й мови, щоб ти прихопила речі з нашого часу в минуле!

— Чому ні? Це може виявитися корисним! — (І світлина Ракоці з лордом Бромптоном вийшла непогано!) — Якби минулого разу в Ґідеона був сякий-такий пістолет, нам би було значно легше!

Ґідеон пустив очі під лоба.

— Уяви собі, що ти загубила свій мобільник у минулому, — сказав містер де Віллерз. — Напевно, той, хто його знайде, не зможе ним скористатися. Але що, як зможе? Тоді твій мобільник змінить майбутнє. А пістолет! Неможливо навіть уявити, що сталося б, якби людство навчилося використовувати хитромудру зброю раніше, ніж її взагалі винайшли.

— Крім того, такі предмети стали б доказом вашого — і нашого — існування, — зауважив доктор Вайт. — Одна маленька помилка здатна все змінити і наразити на небезпеку континуум.

Я закусила нижню губу, розмірковуючи, якою мірою газовий балончик, який я, наприклад, загублю в XVIII столітті, може змінити майбутнє людства. Можливо, навіть на краще, якщо його знайде хтось тямущий…

Містер Джордж простягнув руку.

— А поки що я про нього подбаю.

Зітхнувши, я залізла у виріз і віддала йому мобільник.

— Але потім я відразу ж заберу його назад!

— Ну що, ми нарешті готові? — поцікавився доктор Вайт. — Хронограф налаштований.

Я була готова. Я відчула легке поколювання в животі й усвідомила, що мені зараз набагато цікавіше, ніж якби мене відправили в якийсь нудний підвал робити домашні завдання.

Ґідеон допитливо подивився на мене. Напевно, він прикидав, що ще я могла заховати. Я відповіла йому чесним поглядом: газовий балончик я зможу прихопити тільки наступного разу. Шкода, звичайно.

— Ти готова, Ґвендолін? — запитав він нарешті.

Я посміхнулася йому.

— Готова, якщо ти готовий.