Рубінова книга

Розділ п'ятнадцятий

Дрожки Вартових везли нас із Темпла в Белґравію набережною Темзи. Цього разу Лондон, який миготів за вікном, уже більше нагадував моє знайоме місто. Сонце осявало Біґ-Бен і Вестмінстерське абатство, по широких бульварах, на превелику мені втіху, прогулювались люди у світлому вбранні на зразок мого, з капелюхами на головах і мереживними парасольками в руках. Парки світилися весняною зеленню, вулиці були чистенькі й акуратно вибруковані.

— Це як декорація до мюзиклу! — вигукнула я. — Я теж хочу таку парасольку!

— Ми вибрали вдалий день, — зауважив Ґідеон. — І рік непоганий.

Свій циліндр він залишив у підвалі, щоправда, на його місці я зробила б так само, хоч і промовчала про це.

— Чому б нам не перехопити Марґрет у Темплі, коли вона приїде туди елапсувати?

— Я вже двічі намагався це зробити. Мені було досить важко переконати Вартових у своїх добрих намірах, дарма що я мав печатку, знав пароль та інше. Це не так просто — розрахувати реакцію Вартових минулого. У сумнівних випадках вони схиляються до того, щоб підтримати саме своїх знайомих мандрівників у часі, а не гостей з майбутнього, яких вони заледве знають або не знають зовсім. Так було і вчора вночі, і сьогодні вранці. Відвідавши Марґрет у її будинку, ми, можливо, досягнемо більшого успіху. У будь-якому разі, заскочимо її зненацька.

— А хіба не може виявитися так, що її охороняють удень і вночі, чекаючи на наш візит? Вона ж на нього розраховує. Уже років із чотири. Хіба ні?

— В «Анналах Вартових» не сказано ні про яку додаткову охорону. Там згадується тільки обов'язковий послухач, який стежить за будинком кожного мандрівника.

— Людина в чорному! — вигукнула я. — Біля нас теж стирчить такий!

— Вочевидь, він не надто ховається, — посміхнувся Ґідеон.

— Ні, анітрохи. Моя маленька сестричка вважає його чарівником. — Раптом мені дещо спало на думку. — А брати або сестри в тебе є?

— Менший брат, — відповів Ґідеон. — Але він уже трохи виріс. Йому сімнадцять років.

— А тобі?

— Мені дев'ятнадцять, — кинув Ґідеон. — Майже.

— Якщо вже ти закінчив школу, то чим займаєшся? Коли не брати до уваги стрибки у часі, звісно. — І гри на скрипці. — І що він там ще робить.

— Офіційно я значусь у Лондонському університеті, — зауважив він. — Але, гадаю, цей семестр мені не зарахують.

— Який фах?

— Щось ти занадто допитлива, еге ж?

— Я просто підтримую розмову, — відповіла я. Цю фразу я запозичила в Джеймса. — То що ти вивчаєш?

— Медицину, — дещо збентежено мовив юнак.

Я втрималася від здивованого «Ох!» і знову визирнула у вікно. Медицина. Цікаво. Цікаво. Цікаво.

— Сьогодні в школі це був твій хлопець?

— Що? Хто? — я обернулася до нього, ошелешена.

— Тип на сходах, який поклав тобі руку на плече. — Це прозвучало мимохіть, майже байдуже.

— Ти маєш на увазі Ґордона Ґельдермана? Люди добрі!

— Якщо він не твій хлопець, чому йому можна до тебе торкатися?

— Звісно, не можна. Правду кажучи, я просто не помітила, що він це зробив. — А тому не помітила, що незмигно стежила за Ґідеоном, який підбивав клинці до Шарлотти. Варто мені було згадати це, як кров линула мені до голови. Він її поцілував. Майже.

— Чому ти зашарілася? Через Ґордона Ґаллахана?

— Ґельдермана, — поправила я.

— Однаково. Він схожий на ідіота.

Я засміялася.

— І розмовляє він точно так само, — сказала я. — А цілується паскудно.

— Ну, це мені взагалі ні до чого. — Ґідеон нахилився до своїх туфель і зав'язав на них шнурки. Випроставшись, він схрестив руки на грудях і визирнув у вікно. — Глянь-но, це вже Белґравія-роуд! Тобі буде цікаво побачити свою прапрабабусю?

— Так, дуже. — Я вже й забула, про що ми щойно говорили. Як усе це дивно: моя прапрабабуся, яку я збиралася відвідати, була молодшою за мою власну матір.

Мабуть, вона вдало вийшла заміж, оскільки будинок на Ітон-плейс, біля якого зупинилися дрожки, був дуже аристократичний. Як і дворецький, який відчинив нам двері. Дворецький зовні був ошатнішим за містера Бернарда. Він навіть мав білі рукавички!

З надзвичайно недовірливим виглядом він узяв картку в Ґідеона, який кинув йому, що ми заїхали почаювати з господинею та й годі. Звісно, його дорога давня подруга леді Тілні дуже зрадіє, коли дізнається, що приїхала Ґвендолін Шеферд.

— Я думаю, ти здався йому недостатньо витонченим, — зауважила я, коли дворецький здимів із нашою візитівкою. — Без капелюха й баків.

— І без вусів, — докинув Ґідеон. — А в лорда Тілні є вуса, причому від вуха до вуха! Бачиш? Онде його портрет.

— О, мамо рідна! — вирвалось у мене. З'ясувалося, що смак щодо чоловіків моя прапрабабуся мала вельми химерний. Це були такі вуса, які на ніч треба накручувати на бігуді.

— А якщо вона просто перекаже, що її немає вдома? — запитала я. — Може, вона не палає бажанням знову з тобою зустрічатися.

— Знову — це добре сказано. Для неї спливло вже вісімнадцять років.

— Так багато? — На сходах стояла висока, струнка жінка, і руде волосся її було зібране в зачіску, не схожу на мою. Зовні вона нагадувала леді Арісту, хіба що на тридцять років молодшу. Я з подивом побачила, що і її тверда хода точнісінько така сама, як у леді Арісти.

Вона підійшла до мене, і ми обидві завмерли, поринувши у взаємне розглядання. Я зауважила, що моя прапрабабуся трішки скидається на мою матір. Я не знаю, кого або що розгледіла в мені леді Тілні, але вона кивнула і посміхнулася, немов мій вигляд її задовольнив.

Ґідеон зачекав хвильку, а тоді мовив:

— Леді Тілні, у мене до вас таке саме прохання, як і вісімнадцять років тому. Нам потрібна дрібка вашої крові.

— І я знову скажу те саме, що й вісімнадцять років тому. Не бачити тобі моєї крові. — Вона повернулася до нього. — Але я можу запропонувати вам чаю, хоча ще трохи зарано. За чашкою чаю приємно й побазікати.

— Тоді нам обов'язково слід випити чашечку, — галантно відказав Ґідеон.

Слідом за прапрабабусею ми піднялися сходами і ввійшли в кімнату з видом на вулицю. Там біля вікна стояв круглий столик, накритий до чаю на три персони. Тарілки, чашки, ложки, хліб, масло, мармелад, а посередині — таця з тоненькими огірковими сандвічами і ячмінними коржиками.

— Здається, ніби ви нас чекали, — зауважила я, а Ґідеон тим часом уважно обдивився кімнату.

Леді Тілні посміхнулася.

— Дійсно можна так подумати. Але насправді я чекала інших гостей. Сідайте, будь ласка.

— Ні, дякую, за цих умов ми краще постоїмо, — відказав Ґідеон, раптово напружившись. — Ми не заберемо у вас багато часу. Нам би хотілося отримати кілька відповідей.

— А що за питання?

— Звідки ви знаєте моє ім'я? — запитала я. — Хто вам розповів про мене?

— У мене були гості з майбутнього, — посміхнулася вона. — Зі мною це трапляється часто.

— Леді Тілні, минулого разу я вже намагався пояснити вам, що ваші гості згодували вам цілком хибні факти, — сказав Ґідеон. — Довіряючи абикому, ви припускаєтеся великої помилки.

— Я завжди це стверджував, — озвався чоловічий голос. У кімнату недбало ввалився якийсь парубок. — Марґрет, я завжди казав, що ти робиш велику помилку, довіряючи не тим людям. О, яке все смаковите! Це для нас?

Ґідеон різко вдихнув, сягнув по мені рукою і схопив за зап'ястя.

— Не підходь! — прошипів він.

Чоловік підняв брову.

— Я тільки візьму сандвіч, якщо ти не проти.

— Пригощайся на здоров'я.

Моя прапрабабуся вийшла з кімнати, а на порозі з'явився дворецький. Хоч і в білих рукавичках, він виглядав як викидайло з елітного клубу.

Ґідеон тихо вилаявся.

— Не бійтеся Міллхауза, — сказав чоловік. — Хоча він одного разу начебто скрутив комусь шию. Через непорозуміння, еге ж, Міллхаузе?

Я дивилася на парубка і не могла відвести від нього погляду. У нього були такі самі очі, як у Фалька де Віллерза, — жовті, наче бурштин. Очі вовка.

— Ґвендолін Шеферд! — він посміхнувся мені й ще дужче нагадав Фалька. Хіба що мав він щонайменше на двадцять років менше, а його коротко стрижене волосся було чорне як смола.

Його погляд налякав мене, він був доброзичливий, але в ньому відчувалося щось іще, чого я не могла визначити. Можливо, гнів? Або біль?

— Мені приємно з тобою познайомитися. — На коротку мить його голос захрип. Він простягнув мені долоню, але Ґідеон схопив мене обома руками і притягнув до себе.

— Ти не доторкнешся до неї!

Брова знову полізла вгору.

— Чого ти боїшся, малий?

— Я знаю, чого ти від неї хочеш!

Спиною я відчувала, як б'ється Ґідеонове серце.

— Кров? — Чоловік узяв один із крихітних, тоненьких сандвічів і закинув собі в рот. Потім він показав нам свої долоні і сказав: — Ніякого шприца, ніякого скальпеля, бачиш? А зараз відпусти дівчину. Ти її розчавиш. — Він знову якось дивно глянув на мене. — Я — Пол. Пол де Віллерз.

— Я так і подумала, — сказала я. — Ви той, хто підбив мою кузину Люсі свиснути хронограф. Нащо ви це зробили?

Пол де Віллерз стиснув губи.

— Мені здається дивним, що ти звертаєшся до мене на «ви».

— А мені здається дивним, що ви мене знаєте.

— Припини з ним розмовляти, — сказав Ґідеон. Його хватка трохи послабшала, він притискав мене до себе однією рукою, а другою намагався відчинити бокові двері в себе за спиною, зиркаючи у сусідню кімнату. Там сидів ще один тип у рукавичках.

— Це Френк, — сказав Пол. — Він не такий великий і сильний, як Міллхауз, тому в нього є пістолет, бачиш?

— Так, — пробурчав Ґідеон, знову зачиняючи двері.

Він-таки мав рацію. Ми вскочили в пастку. Та як таке могло статися? Не могла ж Марґрет Тілні кожен день свого життя накривати на стіл і тримати чоловіка з пістолетом у сусідній кімнаті?

— Звідки ви дізналися, що ми сьогодні з'явимося? — запитала я Пола.

— Ну… Якщо я зараз скажу, що я цього не знав, а зазирнув сюди випадково, ти ж не повіриш? — Вхопивши коржика, він гепнувся на стілець. — Як живеться твоїм милим батькам?

— Стули пельку! — прошипів Ґідеон.

— Але мені ж можна запитати, як її батьки!

— Добре, — відповіла я. — Принаймні мама. Мій тато помер.

Пол отетерів.

— Помер? Але Ніколас прездоровий, як дубовий пеньок!

— У нього було білокрів'я, — відказала я. — Мені було сім, коли він помер.

— О Боже. Мені страшенно шкода. — Пол серйозно й сумно подивився на мене. — Тобі було, певно, жахливо рости без батька.

— Припини з ним розмовляти, — знову сказав Ґідеон. — Він намагається затримати нас, поки не з'явиться підмога.

— Ти все ще думаєш, що я прийшов по вашу кров? — Жовті очі небезпечно блиснули.

— Звісно, — сказав Ґідеон.

— І ти думаєш, що Міллхауз, Френк, пістолет і я не впораємося з тобою? — насмішкувато спитав Пол.

— Звісно, — знову кинув Ґідеон.

— О, я впевнений, що мій любий брат та інші Вартові подбали про те, щоб ти став справжньою бойовою машиною, — зауважив Пол. — Мав же ти, врешті-решт, довести все до ладу. Принаймні з хронографом. Ми свого часу трохи вчилися фехтувати і грати на скрипці. Але я впевнений, що ти вже володієш тхеквондо і всім таким іншим. Те, що потрібно, щоб перестрибувати в минуле і вимагати в людей їхню кров.

— Досі люди давали мені кров самохіть.

— Бо вони не знали, до чого це може призвести!

— Ні! Бо вони не хотіли зруйнувати те, що Вартові століттями охороняли, досліджували і берегли!

— Говорила-їхала, надибала Міхала! Ці патетичні патяки ми чули все життя. Але ми знаємо, що справді замислив граф Сен-Жермен.

— І що це за правда? — вихопилося в мене.

На сходах почулися кроки.

— А ось і підмога, — мовив Пол, не обертаючись.

— Правда в тому, що він як не брехне, то й не дихне, — зауважив Ґідеон.

Дворецький зрушив з місця, і на порозі з'явилася граційна рудоволоса дівчина, на вигляд надто доросла, як для дочки леді Тілні.

— Не можу повірити, — сказала дівчина. Вона дивилася на мене так, ніби зроду не бачила нічого дивовижнішого.

— Повір, принцесо! — сказав Пол. Це прозвучало ніжно і трохи стурбовано.

Дівчина стала як укопана.

— Ти Люсі, — сказала я. Родова схожість впадала у вічі.

— Ґвендолін… — видихнула Люсі.

— Так, це Ґвендолін, — підтвердив Пол. — А тип, який вчепився в неї, як в улюбленого плюшевого ведмедика, — мій двоюрідний небіж чи хто він там є. На жаль, він уже збирається йти.

— Будь ласка, не йдіть! — вигукнула Люсі. — Нам треба з вами поговорити.

— Іншим разом, — відрубав Ґідеон. — Може, коли буде менше роззяв.

— Це важливо! — благально сказала Люсі.

Ґідеон розсміявся.

— Ну, звичайно!

— Ти можеш іти, малий, — мовив Пол. — Міллхауз проведе тебе до вхідних дверей. Ґвендолін ще ненадовго затримається. У мене таке відчуття, що з нею можна розмовляти. Їй ще не встигли промити мізки… от лайно!

Лайка стосувалася маленького чорного пістолета, який наче з нічого з'явився в Ґідеоновій руці. Ґідеон спокійнісінько цілився в Люсі.

— Ґвендолін і я зараз безперешкодно покинемо будинок, — сказав він. — Люсі проведе нас до дверей.

— Ти… ти — паскудник, ось ти хто, — тихо сказав Пол. Він підвівся і нерішуче переводив погляд з Міллхауза й Люсі на нас.

— Сядь, — наказав Ґідеон крижаним голосом, але я відчувала спиною, як його серце прискорено забилося. Він і далі міцно притискав мене до себе вільною рукою. — І ви, Міллхаузе, сядьте поруч. На столі ще купа сандвічів.

Пол сів на колишнє місце і подивився на бічні двері.

— Одне слово Френкові — і я натисну на курок, — застеріг Ґідеон.

Люсі хоч і дивилася на нього великими очима, але, здавалося, зовсім його не боялася. На відміну від Пола. Схоже, що він сприйняв слова Ґідеона серйозно.

— Роби, що він каже, — звелів він Міллхаузу.

Дворецький покинув свій пост на порозі й сів за стіл, позираючи на нас зизом.

— Ти вже бачив його, еге ж? — Люсі дивилася Ґідеону просто в очі. — Ти вже зустрічався з графом Сен-Жерменом?

— Тричі, — відповів Ґідеон. — І він знає точно, що у вас на думці. Обернись. — Він тицьнув дуло пістолета в потилицю Люсі. — Вперед!

— Принцесо…

— Все гаразд, Поле!

— Вони дали йому з собою клятий «Сміт-і-Вессон»[53]. Я вважаю, що це суперечить дванадцяти золотим правилам!

— На вулиці ми її відпустимо, — сказав Ґідеон. — Але якщо до цього тут хтось поворухнеться, вона помре. Ходімо, Ґвендолін. Нехай вони спробують підібратися до твоєї крові іншим разом.

Я вагалася.

— Може, вони справді хочуть усього лише поговорити, — сказала я. Мені страх як кортіло дізнатися, що можуть повідомити нам Люсі й Пол. З іншого боку, якщо вони справді й мухи не скривдять, як стверджують, то навіщо вони понаставляли в кімнатах цих громил? Ще й озброєних! Мені знову згадалися чоловіки в парку.

— Звісно, вони не збираються тільки розмовляти, — заявив Ґідеон.

— Дарма, — сказав Пол. — Вони вже промили йому мізки.

— Це граф, — відповіла Люсі. — Він може бути дуже переконливим, ти ж знаєш.

— Ще побачимось! — кинув Ґідеон.

Ми були вже біля початку сходів.

— Це що, погроза? — скрикнув Пол. — Ми побачимося, можеш не сумніватися!

До самих вхідних дверей Ґідеон тримав дуло пістолета на потилиці Люсі.

Я щомиті побоювалася, що Френк вистрелить із сусідньої кімнати, але стояла тиша. Моєї прабабусі теж ніде не було видно.

— Не допускайте, щоб коло було завершено, — наполегливо сказала Люсі. — І не навідуйтеся більше до графа в минулому. А Ґвендолін і поготів не повинна з ним зустрічатися!

— Нічого не слухай! — Ґідеон мусив мене відпустити, бо однією рукою тримав пістолет на потилиці Люсі, а другою відчиняв вхідні двері. Потім він визирнув на вулицю. Десь згори було чути невиразний гомін. Я з острахом подивилась на сходи. Там, нагорі, засіла трійця з пістолетом, там вони й мали залишатися.

— Я вже з ним зустрічалася, — сказала я Люсі. — Вчора…

— О ні! — Люсі побіліла ще помітніше. — Він знає твою магію?

— Яку магію?

— Магію Крука, — відказала Люсі.

— Магія Крука — це міф. — Ґідеон схопив мене за руку і потягнув по сходинках ґанку вниз, на тротуар. Наші дрожки як корова язиком злизала.

— Це неправда! І граф це знає!

Пістолет у руці Ґідеона досі був спрямований у потилицю Люсі, але очима він бігав по вікнах другого поверху. Там, певно, ховався Френк зі своєю зброєю. Піддашок над ґанком поки що гарантував нам безпеку.

— Почекай, — сказала я Ґідеону і глянула на Люсі. У її блакитних очах бриніли сльози, І мені чомусь було важко не вірити їй.

— Чому ти такий впевнений, що вони говорять неправду, Ґідеоне? — тихо запитала я.

Якоїсь миті він, здавалося, був спантеличений. Потім його очі блиснули.

— Я просто впевнений, і все, — прошепотів він.

— Звучить непереконливо, — м'яко сказала Люсі. — Ви можете нам довіряти.

Ми можемо? Чому ж вони тоді зробили неможливе і підстерегли нас тут?

Краєм ока я помітила якусь тінь.

— Стережись! — проревіла я, але кремезний Міллхауз уже вискочив на ґанок і підніс кулака, збираючись ударити. Ґідеон в останній момент устиг обернутися.

— Міллхаузе, ні! — закричав зі сходів Пол.

— Тікай! — крикнув мені Ґідеон, і за мить я прийняла рішення.

Я дременула так швидко, як тільки дозволяли мені нові черевики з кнопками. І на кожному кроці я очікувала, що за спиною гримне постріл.

— Поговори з дідом! — закричала Люсі мені вслід. — Запитай його про зеленого вершника!

Ґідеон наздогнав мене тільки на наступному повороті.

— Дякую, — прохрипів він, ховаючи в кишеню пістолет. — Якби я його позбувся, нам би було непереливки. Зараз нам туди.

Я обернулася.

— Вони за нами женуться?

— Не думаю, — відповів Ґідеон. — Але про всяк випадок треба поквапитися.

— Звідки взявся цей Міллхауз? Я весь час стежила за сходами.

— Певно, в будинку є інші сходи. Я про це теж не подумав.

— Куди подівся Вартовий із дрожками? Він же мав нас чекати.

— Не знаю! — Ґідеон геть задихався. Перехожі, повз яких ми пробігали, кидали на нас здивовані погляди, але я вже до цього звикла.

— Хто такий зелений вершник?

— Поняття не маю, — кинув Ґідеон.

У боку кололо дедалі дужче. Довго в такому темпі я не протримаюся. Ґідеон повернув у вузький провулок і нарешті зупинився перед порталом якоїсь церкви.

«Свята Трійця» — прочитала я на табличці.

— Що ми тут робимо? — захекавшись, спитала я.

— Сповідуємося, — він озирнувся, відчинив важкі двері, потім проштовхнув мене у храмовий сутінок і зачинив за собою двері.

Нас обступила тиша, навколо стояв запах ладану і панувала та урочиста атмосфера, яка полонить будь-кого, хто переступає поріг храму.

Це була гарна церква зі строкатими мозаїчними вікнами, світлими стінами з пісковику і силою-силенною свічок, які позапалювали парафіяни, молячись або просячи чогось у Владики Небесного.

Ґідеон провів мене боковим нефом до однієї зі сповідалень, відсунув завісу і показав на місце в маленькій кабіні.

— Ти ж це не серйозно? — прошепотіла я.

— Навпаки. Я сяду потойбіч, і почекаємо, поки нас не перекине назад.

Я ошелешено сіла на сидіння, і Ґідеон запнув завісу перед самим моїм носом. Потім на віконці, що з'єднує обидві половини сповідальні, піднялися ґратки.

— Влаштувалася?

Моє дихання поступово вирівнялось, а очі звикли до напівтемряви.

Ґідеон подивився на мене з награною серйозністю.

— Ну, дочко моя! Подякуємо ж Господові нашому за прихисток Його!

Я вирячилась на нього. Як міг він раптом стати таким невимушеним, мало не якимось бешкетником? Щойно, геть напружившись, він тримав пістолет біля голови моєї кузини, Боже мій! Це ж не могло не позначитися на його спокої!

— Як ти можеш знову жартувати?

Він зніяковів і знизав плечима.

— А в тебе є краща ідея?

— Так! Наприклад, ми можемо обговорити те, що тільки-но сталося! Чому Люсі й Пол сказали, що тобі промили мізки?

— Звідки мені знати? — Він провів рукою по волоссю, і я помітила, що його пальці ледь-ледь тремтять. Себто він був не такий уже крутий, яким хотів здаватися. — Вони думали збити тебе з пантелику. І мене також.

— Люсі сказала, що я повинна запитати дідуся. Певно, вона не знає, що він помер. — Я згадала повні сліз очі Люсі. — Бідолаха. Це, мабуть, жахливо — залишити всю свою сім'ю в майбутньому і знати, що ти ніколи її не побачиш.

Ґідеон не відповів. Якусь хвилю ми мовчали. Крізь щілину в заслоні я подивилася на вівтар. Маленький привид із ринви, десь по коліно заввишки, гостровухий і з хвостом, як у ящірки, вискочив з тіні однієї з колон і подивився на нас. Я швидко відвела погляд. Якщо він помітить, що я його бачу, то відразу причепиться, як реп'ях. Духи кам'яних фігурок зі стічних жолобів часом бувають такими уїдливими, це вже я пізнала на собі.

— Ти впевнений, що можеш довіряти графу Сен-Жермену? — запитала я, а водостічний привид вистрибом наближався до нас.

Ґідеон глибоко вдихнув.

— Він геній. Він відкрив речі, які ніхто до нього… так, я йому довіряю. Хоч би що думали Люсі і Пол — вони помиляються. — Він зітхнув. — У всякому разі, до недавнього часу я був цілком упевнений у цьому. Все здавалося таким логічним.

Маленький привид-ринвак вирішив, очевидно, що ми занадто нудні. Він видерся нагору по котрійсь із колон і зник на хорах.

— А зараз уже ні?

— Я знаю тільки, що в мене все було під контролем, поки не з'явилася ти! — кинув Ґідеон.

— Ти хочеш скинути на мене провину за те, що вперше в житті не всі танцюють під твою дудку? — Я запитально підсмикнула брову — точнісінько, як він. Їй-бо, класне відчуття! Я мало не посміхнулася, така горда була з себе.

— Ні! — Він похитав головою і майже застогнав. — Ґвендолін! Чому з тобою все набагато складніше, ніж із Шарлоттою? — Він нахилився до мене, і в його очах було щось таке, чого я там ще ніколи не бачила.

— Ах. То ви про це балакали сьогодні на шкільному подвір'ї? — запитала я ображено.

Дідько. Зараз я дала йому фору. Що з мене візьмеш, помилка новачка!

— Ревнуєш? — раптом сказав він і широко посміхнувся.

— Анітрохи!

— Шарлотта завжди робила те, що я їй казав. А ти маєш свій розум. З тобою дуже важко. Але і якось кумедно. І мило, — цього разу не тільки його погляд збентежив мене.

Я зніяковіло прибрала пасмо волосся з чола. Моя дурнувата зачіска повністю розкуйовдилася за час нашої втечі, а всі шпильки, либонь, витрусились доріжкою від Ітон-плейс аж до церковних дверей.

— Чому ми не повертаємося до Темпла?

— Бо тут так спокійно. Коли ми повернемося, напевно, знову почнуться чергові нескінченні балачки. І чесно кажучи, я б залюбки обійшовся без дядька Фалька, який звик мене туди-сюди попихати.

Ха! Зараз я знову можу вставити своє слово!

— Не найкраще відчуття, еге ж?

Він похитав головою.

— Ні. Таки ні.

Зовні з боку нефа щось зашаруділо. Я здригнулась і знову подивилася в щілину запони. Це була лише літня жінка, що запалювала свічку.

— Що буде, якщо ми зараз перескочимо? Не хотілося б мені приземлитися на коліна якогось… гм… малого, що надумав сповідатися. І можу собі уявити, що священик буде не в захваті.

— Не бери в голову, — Ґідеон тихо засміявся. — У наш час ця сповідальниця завжди вільна. Вона, так би мовити, зарезервована для нас. Пастор Джейкобе називає її ліфтом у пекло. Само собою, він — член Ложі.

— Скільки нам залишилося до зворотного стрибка?

Ґідеон зиркнув на свій годинник.

— Час у нас ще є.

— Тоді нам треба як слід його використати. — Я хихикнула. — Ти не хочеш мені сповідатися, сину мій? — Це просто вилетіло з мене, і тієї ж миті я ясно зрозуміла, що тут відбувається.

Я на початку минулого століття сиджу в сповідальні з Ґідеоном-досі-відомим-як-містер-Свинтус і фліртую з ним, аж гай гуде! Боже! Чому Леслі не складе для мене папку з вказівками на цей випадок?

— Тільки якщо ти теж висповідаєш переді мною свої гріхи.

— Так, тобі б цього, звичайно, дуже хотілося. — Я поквапилася змінити тему. Ця була занадто слизькою. — До речі, з пасткою ти мав рацію. Але звідки Люсі з Полом могли знати, що ми з'явимося саме сьогодні?

— Поняття не маю, — відповів Ґідеон і раптово так близько нахилився до мене, що наші носи опинилися один від одного всього за кілька сантиметрів. У сутінках його очі здавалися геть темними. — Але, можливо, ти це знаєш.

Я розгублено закліпала (вдвічі розгублено: по-перше, з огляду на саме питання, але ще більше через його раптову близькість).

— Я?

— А що, коли ти та людина, яка виказала Люсі й Полу місце умовленої зустрічі?!

— Що? — Я, напевно, виглядала вкрай нерозумно. — Що за дурня! Коли б це я могла таке зробити? Я навіть не знаю, де взагалі той хронограф. І я б ніколи не допустила, щоб… — я затнулась, аби не бовкнути, бува, чого-небудь зайвого.

— Ґвендолін, ти ж не знаєш, що можеш натворити в майбутньому.

Це треба було спочатку переварити.

— Так само це міг бути й ти сам, — відказала я.

— Теж правда. — Ґідеон відкинувся назад на свою половину, і в сутінках я побачила, як блиснули його зуби. Він посміхався. — Я думаю, що нам удвох буде досить цікаво найближчим часом!

Ця фраза викликала у мене в животі прилив тепла. Перспектива майбутніх пригод мала б мене налякати, але зараз вона наповнила мене відчуттям якогось шаленого щастя.

Так, це буде цікаво.

Ми помовчали. Потім Ґідеон озвався:

— Нещодавно в кареті ми говорили про магію Крука, — пам'ятаєш?

Звісно, я пам'ятала. Кожнісіньке слово.

— Ти сказав, що в мене не може бути цієї магії, бо я просто звичайна дівчина. Яких ти знаєш цілу купу. Які юрбами ходять в туалет і шпетять Лізу, бо…

На мої губи лягла долоня.

— Я пам'ятаю, що я сказав. — Зі своєї кабіни Ґідеон нахилився до мене. — І мені дуже шкода.

Що? Я сиділа як громом уражена, не спроможна поворухнутись або навіть просто вдихнути. Його пальці обережно чіпали мої губи, торкнулися підборіддя й піднялися по щоці аж до скроні.

— Ти не звичайна, Ґвендолін, — прошепотів він, а рука його гладила моє волосся. — Ти вкрай незвичайна. Тобі не потрібна ніяка магія Крука, щоб бути особливою для мене. — Його обличчя наблизилося. Коли його губи торкнулися моїх, я заплющила очі.

Окей. Здається, зараз я знепритомнію.