Рубінова книга

Епілог

Лондон, Гайд-парк, 24 червня 1912 року

Ці парасольки від сонця справді практичні, — сказала вона, крутячи свою парасольку навколо осі. — Не розумію, чому вони вийшли з моди.

— Може, тому, що тут увесь час ллє дощ? — Він посміхнувся їй. — Але мені вони теж подобаються. А білі мереживні сукні тобі неабияк пасують. Я мало-помалу звикаю до довгих спідниць. Бо так гарно, коли ти щоразу скидаєш їх одна по одній…

— Але я ніяк не звикну до того, що вже не носитиму брюк, — поскаржилася вона. — Я щодня зітхаю за своїми джинсами.

Він знав абсолютно точно, що не джинсів їй страшенно бракує, проте не наважився про це сказати вголос. Якусь хвилю вони мовчали.

У сонячному промінні лежав такий мирний парк. Місто, що розкинулося навколо, здавалося, збудоване на століття. Він подумав про те, що за два роки спалахне Перша світова війна і німецькі цепеліни скидатимуть на місто свої бомби. Напевно, їм доведеться на деякий час перебратися в село.

— Вона геть схожа на тебе, — раптом сказала вона.

Він одразу збагнув, про кого йдеться.

— Ні, вона геть схожа на тебе, принцесо! Тільки волосся моє.

— І те, як вона схиляє голову, коли над чимось замислюється…

— Така — хоч видивись, еге ж?

Вона кивнула.

— Як дивно! Два місяці тому ми тримали її маленьку на руках, а зараз їй уже шістнадцять і вона на півголови вища за мене. І лише на два роки молодша.

— Так, здуріти можна.

— Але мені стало набагато легше, коли я дізналася, що їй живеться добре. Хіба що Ніколас… Чому він так рано помер!

— Білокрів'я. Ніколи б не подумав. Бідолашна дівчинка, так рано втратити батька, — він відкашлявся. — Сподіваюся, вона триматиметься далі від цього хлопця. Мого… гм… небожа чи ким він мені там доводиться. Цих родинних зв'язків без ста грам не розбереш.

— Та це не так уже й важко: твій прадід і його прапрадід були близнюками. Себто твій прапрадід є одночасно і його прапрапрадідом. — Побачивши його здивований погляд, вона засміялася. — Я тобі намалюю.

— Я й кажу — не розбереш. У всякому разі, мені цей кадр не подобається. Ти помітила, як він нею опікувався? На щастя, вона не дасть собі в кашу наплювати!

— Вона в нього закохана.

— Ні!

— Закохана. Просто вона сама про це ще не знає.

— А звідки це знаєш ти?

— Ах, він просто неперевершений. Боже мій, ти бачив його очі? Зелені, як у тигра. Я думаю, навіть у мене трохи затремтіли коліна, коли він сердито блимнув на мене!

— Що? Ти це не серйозно! Відколи це тобі подобаються зелені очі?

Вона засміялася.

— Не переймайся. Твої, як і раніше, найгарніші. Принаймні для мене. Але я думаю, що їй більше до вподоби зелені…

— Вона нізащо не закохається в цього чванька!

— Ні, закохається. А він точно такий же, як і ти давніших літ.

— Що?! Цей… Він не схожий на мене ні на дрібку! Я ніколи тобою не командував, жодного разу!

Вона засміялася.

— Ще й як командував!

— Але тільки тоді, коли це було необхідно. — Він зсунув капелюха на потилицю. — Хай облишить її.

— Ти просто ревнуєш.

— Атож, — згодився він. — А що в цьому незвичного? Коли я наступного разу його побачу, то скажу йому, щоб він тримав від неї далі свої лапи!

— Я думаю, що найближчим часом вони часто зустрічатимуться нам, — сказала вона вже без посмішки. — І, думаю, що тобі незле було б знову попрактикуватись у фехтуванні. Воно ще нам знадобиться.

Він підкинув у повітря ціпок, а потім спритно зловив його.

— Я готовий. А ти, принцесо?

— Готова, якщо ти готовий.