Рубінова книга

Розділ тринадцятий

Я м'яко приземлилася на свої спідниці, а от піднятися знову було мені не до снаги. Здавалося, всі кістки в моїх ногах порозчинялися, мене всю трусило, і клацали зуби.

— Вставай! — простягнув мені руку Ґідеон. Шпагу він уже застромив за пояс. Здригнувшись, я побачила на ній засохлу кров. — Хутчіш, Ґвендолін! Люди дивляться.

Був вечір, уже давно стемніло, але ми опинилися під якимось ліхтарем у парку. Бігун у навушниках протрюхав повз нас підтюпцем, кинувши здивований погляд.

— Хіба я не казав, щоб ти не висовувалася з карети! — Оскільки я не реагувала, то Ґідеон схопив мою руку і поставив мене на ноги.

Я пополотніла.

— Це було вкрай легковажно… і… абсолютно небезпечно і… — він глитнув і втупився в мене — і, чортяка тебе забирай, дуже сміливо!

— Я думала, що відчуваєш, поціливши в ребро, — сказала я, клацаючи зубами. — Я не знала, що це буде наче… наче розрізаєш торт. Чому в нього не було кісток?

— Напевно, були, — сказав Ґідеон. — Тобі пощастило, ти потрапила кудись між них.

— Він помре?

Ґідеон знизав плечима.

— Якщо укол був чистий, то ні. Але хірургія у XVIII столітті — це зовсім не те, що показують в «Анатомії пристрасті»[50].

Якщо укол був чистий? Що це означає? Як укол може бути чистим?

Що ж я накоїла! Можливо, я щойно вбила людину!

Через цю думку я знову мало не опустилася на землю. Але Ґідеон стискав мене, мов лещатами.

— Ходімо, нам треба повернутися в Темпл. Вони за нас хвилюватимуться.

Очевидно, хлопець знав, де ми перебуваємо, — він цілеспрямовано повів мене доріжкою, повз двох жінок, які вивели погуляти песиків і витріщили на нас очі.

— Будь ласка, припини клацати зубами. Це звучить моторошно, — зауважив Ґідеон.

— Я вбивця, — відповіла я.

— Ти коли-небудь чула щось про самооборону? Ти захищалась. Або, власне, захищала мене, краще сказати.

Він криво посміхнувся, і в мене майнула думка, що ще годину тому я б присягнулася, що він ніколи не зможе визнати нічого такого. Він і не визнав.

— Не те щоб це було потрібно… — сказав він.

— Ого, не потрібно! Що з твоєю рукою? Либонь, таки поранився!

— Загоїться, поки весілля скоїться. Доктор Вайт вилікує.

Деякий час ми мовчки бігли поруч. Холодне вечірнє повітря йшло мені на користь, хвилювання потихеньку заспокоювалося, і клацання зубів припинилося.

— Мені серце так і тьохнуло, коли я зненацька побачив тебе, — сказав врешті-решт Ґідеон. Він відпустив мою руку. Вочевидь, відчув, що я тепер сама триматимуся на ногах.

— Чому в тебе не було пістолета? — накинулася я на нього. — Його ж мав той, інший!

— У нього було навіть два, — кинув у відповідь Ґідеон.

— Чому ж він ними не скористався?

— Скористався. Він застрелив бідолашного Вільбура, а другим пострілом мало не поцілив мене.

— А чому він більше не стріляв?

— Бо в кожному пістолеті одна-єдина куля. Практичні маленькі револьвери, які ти знаєш зі стрічок про Джеймса Бонда, ніхто ще не винайшов.

— Але зараз їх уже винайшли! Навіщо ти береш у минуле якусь дурнувату шпагу, а не нормальний пістолет?

— Я ж тобі не якийсь підплачений душогуб, — відповів Ґідеон.

— Але ж це… Я маю на увазі, яка тоді перевага у того, хто прибув із майбутнього? О! Ось ми вже й тут! — Ми добігли точно до Епслі-Гауза на розі Гайд-парку. Вечірні перехожі, бігуни і собачники поїдали нас очима.

— Ми візьмемо таксі до Темпла, — мовив Ґідеон.

— А гроші в тебе є?

— Звісно, немає!

— А в мене є мобільник, — сказала я і дістала телефон із корсета.

— Ага, срібна скринька! Я щось таке й підозрював! Ти дур… Дай-но сюди!

— Агов! Він мій!

— Ну і що? Хіба ти знаєш номер? — Ґідеон уже набирав.

— Вибачте, моя дорогенька. — Літня жінка смикнула мене за рукав. — Я просто мушу запитати. Ви часом не з театру?

— Е-е-е… авжеж, — відповіла я.

— Ах, я так і думала. — Дама насилу утримувала на повідку свою таксу. Такса рвалася в бік іншого собаки за кілька метрів од нас. — У вас напрочуд справжній вигляд, тільки модельєри вправні зробити таке. Знаєте, замолоду і я багато шила… Поллі! Не тягни ти так!

— Вони нас зараз підберуть, — сказав Ґідеон, повертаючи мені телефон. — Ми пройдемо вперед до рогу Пікаділлі.

— А де можна помилуватися вашою постановкою?

— Кхм… на жаль, сьогодні ввечері була остання вистава, — сказала я.

— О, як шкода.

— Справді, мені теж.

Ґідеон тягнув мене далі.

— До побачення.

— Не розумію, як ці чоловіки могли нас знайти. І який наказ міг змусити Вільбура відвезти нас до Гайд-парку. Адже часу, щоб підготувати засідку, не було. — Ґідеон на ходу бурмотів собі під ніс. Тут, на вулиці, на нас дивилися ще більше, ніж у парку.

— Ти зі мною розмовляєш?

— Хтось знав, що ми там будемо. Але звідки? І як це взагалі можливо?

— Вільбур… одне його око було… — раптом мені неймовірно захотілося блювати.

— Що ти робиш?

Я давилась, але нічого не виходило.

— Ґвендолін, нам треба он туди! Глибоко вдихни, і все минеться!

Я випросталася. З мене досить, досить…

— Все минеться? — Хоча мені хотілося верещати, я змусила себе говорити дуже повільно й чітко. — Минеться те, що я тільки-но вбила людину? Минеться, що все моє життя сьогодні зненацька перевернулося догори дригом? Минеться, що одному чванькуватому, патлатому жлобу в шовкових панчохах і зі скрипкою більше нічого робити, крім як постійно командувати мною, хоча я щойно врятувала його засране життя? Коли тебе це цікавить, у мене є всі підстави виблювати! І на випадок, якщо тобі це цікаво — від тебе теж! Виблювати!

Окей, останню фразу я, можливо, таки трохи завищала, але не занадто. Натомість я раптово відчула, як це чудово — все виплеснути. Вперше за сьогодні я відчула себе справді вільною, і блювати мені більше не хотілося.

Гідеон так розгублено дивився на мене, що я б захихотіла, якби не була в такому розпачі. Ха! Нарешті і йому заціпило!

— Я хочу додому, — я збиралась якнайгідніше закріпити свій тріумф. На жаль, мені це не зовсім вдалося, бо ж варто було мені згадати сім'ю, як мої губи раптом затремтіли, і я відчула, що мої очі наповнюються сльозами.

Лайно, лайно, лайно!

— Все гаразд, — сказав Ґідеон.

Його напрочуд м'який тон виявився занадто м'яким для мого самовладання. Рясні сльози покотилися мені з очей, і я не могла з цим нічого вдіяти.

— Агов, Ґвендолін. Мені дуже шкода. — Ґідеон раптово підійшов до мене, взяв мене за плечі й притягнув до себе. — Я, ідіот, забув, як воно тобі зараз, — бурмотів він десь за моїм вухом. — До того ж я ще пам'ятаю, як ніяково почувався, коли перескакував перші рази. Дарма що вчився фехтувати. Не кажучи вже про навчання гри на скрипці…

Його рука гладила моє волосся.

Та я схлипувала дедалі голосніше.

— Ну не плач, — мовив він безпорадно. — Все добре.

Але нічого доброго не було. Все було препогано. Дика гонитва сьогодні вночі, коли мене взяли за злодійку, моторошні очі Ракоці, граф зі своїм крижаним голосом і залізною рукою на моєму горлі, і врешті-решт бідолашний Вільбур і той чоловік у чорному, якому я застромила в спину шпагу. І перш за все те, що я не спроможна була висловити Ґідеонові свою думку, не розрюмсавшись і не напросившись на розраду!

Я вирвалася з його рук.

Боже, де моя самоповага? Я збентежено витерла рукою обличчя.

— Носовичок? — спитав він і, посміхаючись, витягнув з кишені хустинку лимонного кольору з мереживами. — У часи рококо, на жаль, не було паперових. Але я тобі його дарую.

Я саме збиралася взяти хусточку, коли поруч загальмував чорний лімузин.

В авто нас чекав містер Джордж, лисина його була вкрита потом, і щойно я глянула на нього, як безперервна круговерть моїх думок трохи спинилася. Залишилася тільки смертельна втома.

— Ми мало не здуріли, так переживали, — схвильовано сказав містер Джордж. — О Боже, Ґідеоне, що з твоєю рукою? Ти спливаєш кров'ю! А Ґвендолін сама не своя! Вона поранена?

— Хіба що стомлена, — кинув Ґідеон. — Ми відвеземо її додому.

— Але так не піде! Ми повинні вас обох обстежити, і нам треба швидше подбати про твою рану!

— Кров давно вже не тече, це всього лише подряпина, їй-бо. Ґвендолін хоче додому.

— Вона, напевно, недостатньо елапсувала. Завтра вранці хай іде до школи і…

Голос Ґідеона набув знайомого гордовитого тону, але цього разу стосувався він не мене.

— Містере Джордж. Її не було три години, і цього вистачить на найближчі вісімнадцять годин.

— Можливо, вистачить, — відказав містер Джордж. — Але це суперечить правилам, і, крім того, ми повинні знати…

— Містере Джордж!

Той здався, повернувся до водія і постукав у вікно кабіни. Скляна перепона з гудінням поповзла вниз.

— Поверніть праворуч на Берклі-стрит, — сказав він. — Зробимо невеликий гак. Бурдонська площа, 81.

Я полегшено зітхнула, коли машина повернула на Берклі-стрит. Мені треба було додому. До мами.

Містер Джордж серйозно подивився на мене. Його погляд був сповнений співчуття, ніби він зроду ще не бачив чогось жалюгіднішого за мене.

— Що ж, на Бога, сталося?

Все та ж гнітюча втома.

— На нашу карету в Гайд-парку напало троє якихось гицелів, — відповів Ґідеон. — Кучера застрелили.

— О Боже, — сказав містер Джордж. — Я цього не розумію, але щось воно означає.

— І що?

— В «Анналах» записано: 14 вересня 1782 року. Вартового другого ступеня Джеймса Вільбура знайдено мертвим у Гайд-парку. Пострілом з пістолета йому знесло півобличчя. Ніхто так і не дізнався, хто це скоїв.

— Тепер ми це знаємо, — похмуро сказав Ґідеон. — Себто я знаю, який був на вигляд убивця, та не знаю, як його звали.

— А я його вколошкала, — тупо сказала я.

— Що?!

— Вона увігнала Вільбуровому вбивці шпагу в спину, — зауважив Ґідеон. — 3 розгону. Ми, щоправда, не знаємо, чи вона справді випустила з нього дух.

Блакитні очі містера Джорджа округлилися.

— Що вона зробила?!

— Їх було двоє проти одного, — пробурмотіла я. — Не могла ж я просто так на це дивитися.

— Їх було троє проти одного, — поправив Ґідеон. — І з одним я вже впорався. Я ж казав тобі сидіти в кареті, хай там що!

— Щось мені не здавалося, що ти ще довго протримаєшся, — сказала я, не дивлячись на нього.

Ґідеон мовчав.

Містер Джордж перевів погляд з одного на іншу і захитав головою.

— От халепа так халепа! Твоя матуся нас уб'є, Ґвендолін! Це мала бути цілком безпечна операція! Розмова з графом у тому ж таки будинку, ні краплини ризику. Ти не мала наражатися на небезпеку ні на секунду. А натомість ви мчите через півміста, а тоді на вас наскакують якісь зарізяки! Ґідеоне, заради Бога! Що ти собі тільки думав!

— Все б пройшло чудово, якби хтось нас не зрадив, — сердито буркнув Ґідеон. — Хтось, хто знав про наш візит. Хтось, хто зміг переконати бідолаху Вільбура відвезти нас на якусь зустріч у парку.

— Але навіщо вас комусь убивати? І хто міг знати, що ви навідаєтеся саме цього дня? Все це не має жодного сенсу! — Містер Джордж прикусив нижню губу. — Ось ми і приїхали.

Я подивилася у вікно. Це був справді наш будинок, усі вікна яскраво світилися. Десь там мене чекала мама. І моє ліжко.

— Дякую, — мовив Ґідеон.

Я повернулася до нього.

— За що?

— Можливо… можливо, я б і справді довго не протримався, — сказав він. На його обличчі промайнула крива посмішка. — Гадаю, ти таки врятувала моє засране життя.

Ох. Я не знала, що сказати. Я могла тільки дивитися на нього — і раптом помітила, що дурнувата нижня губа знову затремтіла.

Ґідеон знову швидко витягнув свою мереживну хусточку: цього разу я її взяла.

— Краще витри обличчя, бо твоя мама подумає, що ти ревіла, як корова, — сказав він.

Він хотів мене розсмішити, але тієї миті це було просто неможливо. Принаймні я вже нізащо б не розрюмсалася.

Водій відчинив дверцята, і містер Джордж вийшов.

— Я відведу її, Ґідеоне, почекай хвилину.

— На добраніч, — сказав Ґідеон і посміхнувся. — Солодких снів. Побачимося завтра.

— Ґвен! Ґвенні! — Кароліна розштовхала мене. — Ти запізнишся, якщо зараз не встанеш!

Я сердито натягнула ковдру на голову. Я не хотіла прокидатися, бо навіть уві сні точно знала, що, тільки-но вийду з блаженного стану дрімоти, на мене накинуться жахливі спогади.

— Справді, Ґвен! Уже п'ятнадцять хвилин!

Марно я стискала повіки. Все, запізно. Спогади накинулися на мене, як… м-м-м… Аттіла на… м-м-м… вандалів?

На історії я справді зналась, як свиня на перці. Події двох останніх днів строкатим фільмом майнули перед моїми очима.

Але я не пам'ятала, як дісталася до ліжка — пам'ятала лише, як містер Бернард відчинив учора ввечері двері.

— Добрий вечір, міс Ґвендолін. Добрий вечір, містере Джордж, сер.

— Добрий вечір, містере Бернард. Я привів Ґвендолін додому трохи раніше, ніж очікувалося. Будь ласка, передайте леді Арісті мої вітання.

— Зрозуміло, сер. На все добре, сер, — обличчя містера Бернарда, коли він зачиняв двері за містером Джорджем, було своїм звичаєм незворушне.

— Гарна сукня, міс Ґвендолін, — сказав він за хвилю. — Кінець XVIII століття?

— Гадаю, так. — Я так втомилася, що негайно опустилася б на килим, скрутилася калачиком і заснула. Мене ще ніколи так не тягнуло в ліжко. Хіба що я боялася, що дорогою на четвертий поверх я наткнуся на тітку Ґленду, Шарлотту і леді Арісту, а ті закидають мене докорами, насмішками й питаннями.

— На жаль, усі вже повечеряли. Але я залишив для вас у кухні дещо, щоб було вам чим під'їсти.

— О, це справді дуже мило з вашого боку, містере Бернард, але я…

— Ви хочете лягти, — докинув містер Бернард, і ледь помітна посмішка з'явилася на його обличчі. — Я б запропонував вам вирушити просто до вашої спальні. Усі дами зараз у музичному салоні, і вони вас не почують, якщо ви проберетеся до себе тихо, наче мишка. А потім я перекажу вашій матері, що ви, мовляв, повернулись, і передам нею їжу для вас.

Занадто вже я втомилася, щоб дивуватися з його обачності й турботи. Я тільки пробурмотіла: «Щиро дякую, містере Бернард» — і рушила вгору сходами. Їжа і розмова з мамою майже стерлися з моєї пам'яті, бо я при цьому практично спала. Жувати я не могла. Напевно, то був суп.

— Ой! Як гарно! — Кароліна виявила сукню, яка разом з оздобленою рюшами накидкою висіла на стільці. — Ти прихопила її з минулого?

— Ні. Я була в ній ще до того. — Я випросталася на ліжку. — Мама розповіла вам, яка чудасія вийшла?

Кароліна кивнула.

— Їй не довелося багато розповідати. Тітка Ґленда так репетувала, що, либонь, усі сусіди вже в курсі. Вона подала все так, ніби мама — підла брехуха, що вкрала у бідолашної Шарлотти ген переміщення в часі.

— А Шарлотта?

— Пішла до себе і більше не з'являлася, хоч як тітка Ґленда не просила. Тітка Ґленда кричала, що Шарлоттине життя загублене і що все це мамина провина. Бабуся сказала, що тітці Ґленді треба випити пігулку, а як ні, їй доведеться покликати лікаря. А тітонька Медді безперервно торочила про орла, сапфір, горобину й баштовий годинник.

— Звісно, це було жахливо, — сказала я.

— Страшенно цікаво, — відгукнулася Кароліна. — Ми з Ніком вважаємо, що це класно, що ген успадкувала ти, а не Шарлотта. Я думаю, ти все зможеш так само добре, як Шарлотта, хоча тітка Ґленда каже, що в тебе жуки в голові й ворушишся ти, як муха в сметані. Така-от тітка Ґленда зла. — Вона погладила шовкову тканину корсета. — А ти приміряєш цю сукню для мене сьогодні після школи?

— Звичайно. Але можеш і сама її приміряти, якщо хочеш.

Кароліна захихотіла.

— Вона ж на мене завелика, Ґвенні! І тобі справді час вставати, інакше залишишся без сніданку.

Тільки під душем я остаточно прокинулась, і поки мила голову, мої думки безперервно крутилися навколо вчорашнього вечора, а краще сказати, навколо тих тридцяти хвилин (так здавалося), які я, ридма ридаючи, провела в Ґідеонових обіймах.

Я згадала, як він пригортав мене до себе і гладив моє волосся. Я була така зворушена, що не встигла подумати про те, як ми раптом стали близькі. Але зараз я почувалася ще більш ніяково. Перш за все тому, що він всупереч своїй звичайній манері був справді дуже ласкавий (нехай навіть тому, що просто співчував). Але ж я при цьому твердо вирішила зневажати його до кінця життя.

— Ґвенні! — Кароліна постукала в двері ванної. — Ну ж бо, виходь, ти не можеш стирчати там цілу вічність!

Вона мала рацію. Я справді не могла сидіти тут вічно. Мені треба було виходити — в це химерне нове життя, яке впало на мене як сніг улітку. Я закрила кран із гарячою водою і стояла під легким крижаним душем, поки втома не випарувалася до останку. Моя шкільна форма залишилася в ательє мадам Россіні, а дві блузки були в пранні, тому мені довелося вдягнути другий комплект форми, завузький. Блузка майже репалась на грудях, а спідниця була закоротка. Начхати! Темно-сині шкільні туфлі теж залишилися в Темплі, тож я натягнула свої чорні кросівки, хоча ходити до школи у спортивному взутті, власне кажучи, заборонялось. Але, треба сподіватися, директорові Джиллсу не закортить влаштувати контрольний обхід школи саме сьогодні.

Сушити волосся феном вже не було коли, тому я сяк-так витерла його рушником і розчесала. Волосся, вологе й рівне, впало на плечі — від м'яких кучерів, які наворожила мені вчора мадам Россіні, не залишилося і сліду.

Якусь мить я розглядала в люстрі своє обличчя: я не те щоб виспалась, але мала кращий вигляд, аніж можна було очікувати. Я наклала трохи маминого крему від зморщок на лоб і щоки. Мама завжди каже, що з цим починати ніколи не рано.

Я б охоче пропустила сніданок, але, з іншого боку, мені так чи інакше доведеться зіткнутися з тіткою Ґлендою і Шарлоттою, тому найкраще зробити це просто зараз.

Я почула, як вони балакають, ще перш ніж дійшла до їдальні.

— Великий птах — це символ нещастя, — говорила тітка Медді. Отакої! Зазвичай вона вставала після десятої, бо була страшенна соня, вважала сніданок єдиною зайвою трапезою дня. — Я хотіла б, щоб хто-небудь мене послухав.

— Справді, Медді! Ніхто не може розібратися в твоєму видінні. Ми вже й так вислухали його щонайменше разів десять! — Це була леді Аріста.

— Точно, — підхопила тітка Ґленда. — Ще одне слово про сапфірове яйце, і я закричу!

— Доброго ранку, — мовила я.

На мить запала пауза. Усі витріщалися на мене, наче на клоновану овечку Доллі.

— Доброго ранку, дитино, — сказала нарешті леді Аріста. — Сподіваюся, ти добре спала.

— Так, чудово, спасибі. Я вчора дуже втомилася.

— Все це, звичайно, було для тебе трохи тяжко, — зауважила тітка Ґленда зверхньо.

І справді. Я сіла на своє місце проти Шарлотти, яка, вочевидь, і пальцем не торкнулась тоста. Вона подивилася на мене так, ніби мій вигляд остаточно зіпсував їй апетит.

Але мама з Ніком по-змовницькому посміхнулись мені, а Кароліна поставила переді мною тарілку з мюслі та молоком. Тітонька Медді в рожевому халаті посміхаючись привіталася зі мною з іншого краю стола.

— Янголятко! Мені так приємно тебе бачити! Ти зможеш нарешті з'ясувати всю цю плутанину. З учорашнім галасом ніхто нічого не второпає! Ґленда викопала старезну історію про те, як наша Люсі втекла з цим юним красунчиком де Віллерзом. Я ніколи не розуміла, чому вони наробили такої галабурди через те, що Ґрейс прихистила їх у себе на кілька днів. Здавалося, вже все в минулому. Але ні, якщо де-небудь що-небудь заростає травою, то зараз же приходить якийсь верблюд і негайно цю траву уплітає.

Кароліна захихотіла. Вона, певна річ, уявила собі тітку Ґленду у вигляді верблюда.

— Це ж не телевізійний серіал, тітко Медді! — пирхнула тітка Ґленда.

— І слава Богу, — відказала тітонька Медді. — Інакше я б давно вже втратила нитку розповіді.

— Все вельми просто, — холодно сказала Шарлотта. — Усі думали, що ген у мене, але насправді він у Ґвендолін. — Вона відсунула тарілку і встала. — Подивимося, як вона впорається.

— Шарлотто, постривай! — Але тітка Ґленда не змогла завадити Шарлотті вискочити з кімнати. Тітка Ґленда побігла за нею, блиснувши сердито очицями на маму. — Тобі справді має бути соромно, Ґрейс!

— Їй-бо, вона небезпечна для суспільства, — сказав Нік.

Леді Аріста глибоко зітхнула.

І мама теж зітхнула.

— Мені час на роботу. Ґвендолін, я домовилася з містером Джорджем, що він забере тебе сьогодні після школи. Тебе відправлять елапсувати в 1956 рік, у якийсь безпечний підвал, де ти зможеш спокійнісінько робити домашні завдання.

— Чорт! — бовкнув Нік.

Я подумала те саме.

— А потім ти відразу ж повернешся додому, — докинула леді Аріста.

— Ось і збіг день, — підсумувала я. То оце такими тепер будуть мої будні? Після школи елапсувати до Темпла, сидіти там у якомусь нудному підвалі й робити домашні завдання, а потім вирушати вечеряти додому? Страхіття та й годі!

Тітонька Медді тихенько вилаялася, бо рукав її халата прилип до мармелада на тості.

— У цей час треба лежати в ліжку, я завжди це стверджувала.

— Стопудово, — кинув Нік.

Мама поцілувала його, Кароліну і мене, як завжди вранці, потім поклала мені руку на плече і тихо сказала:

— Якщо випадком побачиш мого батька, поцілуй його від мене.

Леді Аріста злегка здригнулася від цих слів. Вона мовчки сьорбнула чаю, тоді глянула на годинник і мовила:

— Вам треба поквапитись, якщо ви хочете встигнути до школи.

— Коли-небудь я неодмінно відкрию детективне бюро, — зауважила Леслі. Ми прогулювали урок географії місіс Каунтер, зачинившись удвох у туалетній кабінці. Леслі сиділа на кришці унітаза з товстезною папкою на колінах, а я сперлася спиною на двері, списані всілякими дурницями. Там значилося, зокрема, що Дженні кохає Адама, Малькольм — дурило, а життя — лайно.

— Розслідування таємниць у мене в крові, — оголосила Леслі. — Можливо, я здобуду історичну освіту і спеціалізуватимусь на міфах і писаннях. А потім займуся тим самим, що й Том Генкс у «Коді да Вінчі». Звісно, я вродливіша, і я найму справді кльового асистента.

— Давай, — підохотила я. — Це буде справді цікаво. А я все життя день у день стирчатиму в якомусь темному підвалі 1956 року.

— Лише три години на день, — озвалася Леслі.

Вона була повністю в курсі справи. Складалося враження, що вона схоплювала всі складні і численні взаємозв'язки краще і швидше за мене. Вона уважно вислухала всю історію аж до нападу в парку, разом із моїми нескінченними голосіннями з приводу гризот сумління включно. «Краще вже ти захистиш себе, ніж тебе розріжуть на кавалки, наче торт», — сказала вона на це. І, як не дивно, її слова заспокоїли мене більше, ніж усі запевнення містера Джорджа або Ґідеона разом узяті.

— Подивися на це так, — мовила вона. — Якщо тобі доведеться робити домашні завдання в підвалі, то ти принаймні не зустрінеш там страшних графів, здібних до телекінезу.

Леслі знайшла слово телекінез, аби позначити вміння графа душити мене, стоячи при цьому за декілька метрів. За допомогою телекінезу, вважала вона, можна також спілкуватись одне з одним, не розкриваючи рота. Вона пообіцяла сьогодні ж по обіді заглибитись у це питання краще.

Вчорашній день і половину ночі вона просиділа, вишукуючи в інтернеті інформацію про графа Сен-Жермена[51] і про все, що я їй розповіла. Вона відмахнулася від моєї багатослівної подяки, пояснивши, що все це дає їй страшенну втіху.

— Отже, цей граф Сен-Жермен — досить-таки темна історична особа, навіть дату його народження ніхто не спромігся достеменно встановити. У його походженні чимало загадок, — сказала вона, причому лице її аж палало від натхнення. — Він нібито не старів, і одні це приписували магії, а інші — збалансованому харчуванню.

— Граф був старий, — зауважила я. — Можливо, він добре зберігся, але точно був старий.

— Ну, значить, ми це можемо заперечити, — правила далі Леслі. — Він був, мабуть, цікавою особистістю, бо про нього написано багато романів, і для певних езотеричних кіл він є кимось на кшталт гуру, піднесений — хай що це означає. Він належав до всіляких таємних товариств — масонів, розенкрейцерів і ще декількох, вважався видатним музикантом, грав на скрипці і писав музику, вільно розмовляв дюжиною мов і буцімто вмів (тепер тримайся) мандрувати в часі. Принаймні він стверджував, що бачив навіч різні події, у яких його і близько бути не могло.

— Але ж бачиш — все-таки могло.

— Так, у голові не вкладається. Крім того, він займався алхімією. У Німеччині в нього була власна алхімічна вежа для різноманітних експериментів.

— Алхімія — це те, що пов'язано з філософським каменем, еге ж?

— Так. І з магією. Проте філософський камінь означав для різних людей різне. Одні хотіли штучно створити золото, через що пускалися берега. Усі королі і князі були неабияк цікаві до людей, які називали себе алхіміками, бо страшенно цікавилися золотом. Завдяки спробам виготовити золото з'явилася, зокрема, порцеляна, але здебільшого виходив пшик, тож алхіміків кидали до в'язниці як єретиків і крутіїв або стинали голову.

— Самі винні, — зауважила я. — Треба було краще займатися на уроках хімії.

— Але насправді алхіміків цікавило зовсім не золото. Воно було, так би мовити, маскуванням для їхніх експериментів. Філософський камінь — це перш за все синонім безсмертя. Алхіміки гадали, що коли змішати правильні складники — жаб'ячі очі, дівочу кров, волосся з хвоста чорного кота, — ха-ха, жартую! — себто, якщо змішати, як заведено в хімії, відповідні складники, то утвориться речовина. І вона, якщо її випити, зробить людину безсмертною. Послідовники графа Сен-Жермена стверджували, що в нього був рецепт і тому він став безсмертним. Якщо вірити деяким джерелам, помер він У Німеччині 1784 року, але є й інші джерела, які стверджують, що були люди, які по багатьох роках зустрічали його здоровісіньким.

— Гм… — протягнула я. — Не вірю, що він безсмертний. Але, можливо, він хоче стати безсмертним? Може, це і є таємниця, прихована за таємницею? Те, що станеться, коли замкнеться коло…

— Можливо. Але це лише одна сторона медалі, якої тримаються захоплені послідовники езотеричних теорій, що охоче маніпулювали джерелами собі на користь. Критичні ж спостерігачі виходили з того, що міфи навколо Сен-Жермена виникли здебільшого завдяки бурхливій уяві його шанувальників і його власним інсценівкам. — Леслі викладала все це з кулеметною швидкістю і з таким натхненням, що я мимоволі засміялася.

— Може, сходиш до містера Вітмена і попросиш його задати тобі реферат на цю тему? — запропонувала я. — Ти стільки всього довідалася, що, напевно, можеш книжку написати про це.

— Не думаю, що Білченя оцінить мої старання, — сказала Леслі. — Бо ж він теж лише один із фанатів графа Сен-Жермена. Він же Вартовий, йому треба. Для мене він у цій історії цілком чітко фігурує як персонаж негативний. Я маю на увазі графа Сен-Жермена, а не Білченя. Він погрожував тобі й душив. А твоя мама застерігала, щоб ти обминала його десятою дорогою. Вона знає більше, ніж вдає. І ця інформація могла потрапити до неї тільки від Люсі.

— Я думаю, що всі знають більше, ніж кажуть, — зітхнула я. — У всякому разі, всі знають більше, ніж я. Навіть ти!

Леслі засміялася.

— Вважай мене просто окремою частиною твого мозку. Зі свого походження граф зробив величезну таємницю. Принаймні його ім'я та титул вигадані. Можливо, він — позашлюбний син Марії Анни фон Габсбурґ, вдови короля Іспанії Карла Другого. А от із ким вона вже дитину нагуляла, тут кандидатур чимало. Інша теорія каже, що він — син одного трансільванського князя, який виріс при дворі останнього герцога Медічі. Так чи інакше — нічого не доведеш, а отже, всі блукають у темряві. Але у нас з тобою є нова теорія.

— Хіба є?

Леслі підвела очі вгору.

— Звісно! Ми зараз знаємо, що один із його батьків походить із роду де Віллерз.

— А звідки ми це знаємо?

— Ох, Ґвен, ти ж сама казала, що першого мандрівника в часі звали де Віллерзом і що граф має бути законним чи незаконним сином цієї родини, ти ж це розумієш? Інакше і його нащадки не мали б цього прізвища.

— Гм, справді, — сказала я невпевнено. Цю спадкову мішанину я ще не розторопала як слід. — Але, як на мене, в цій трансільванській теорії теж щось є. Не випадково цей Ракоці теж звідти.

— Я ще покопаюся, — пообіцяла Леслі. — Тихо!

Грюкнули вхідні двері, і до туалету хтось зайшов. Вона — принаймні ми вважали, що це була вона, — зайшла в сусідню кабінку, щоб зробити по-маленькому. Ми принишкли, поки вона не пішла.

— Навіть руки не помила, — кинула Леслі. — Тьху. Добре, що не знаю, хто це був.

— Скінчилися паперові рушники, — зауважила я. Мало-помалу терпнули ноги. — Як ти гадаєш, перепаде нам? Місіс Каунтер точно помітить, що нас немає. А якщо й не помітить, то хто-небудь накапає.

— Ну, для місіс Каунтер усі школярі на один копил, вона нічого не помітить. Вона з п'ятого класу зве мене Лілі, а тебе плутає з Синтією. Саме з Синтією! Ні-і, у нас тут дещо важливіше за географію. Тобі слід якнайретельніше підготуватися. Що більше інформації про ворогів, то краще.

— Якби ж я знала, хто мої вороги.

— Ти не повинна довіряти нікому, — сказала Леслі, точнісінько як моя мама. — Був би це фільм, негідником урешті-решт виявився б той, на кого подумав би в останню чергу. Та оскільки ми не в фільмі, то я б поставила на того типа, який тебе душив.

— Але хто нацькував на нас у Гайд-парку цих чоловіків у чорному? Граф — ніколи в житті! Йому потрібен Ґідеон, щоб навідуватися до інших мандрівників і брати в них кров, замикаючи в такий спосіб коло.

— Авжеж, справді, — Леслі задумливо жувала губу. — Можливо, в цій історії кілька негідників. У всякому разі, Люсі й Пол можуть виявитися якимись поганцями. А що з людиною в чорному біля будинку номер 18?

Я знизала плечима.

— Сьогодні вранці він стояв там, як зазвичай. Як гадаєш, він теж ладен дістати шпагу?

— Ні. Я думаю, що він радше належить до Вартових і стовбичить там просто з принципу. — Леслі знову заглибилася у свої записи. — Власне, про Вартових я, до речі, нічого не знайшла, це, мабуть, дуже таємна Таємна Ложа. Але деякі з названих тобою імен — Черчилль, Веллінгтон, Ньютон — можна надибати у списках масонів. Тобто ми можемо виходити з того, що обидві Ложі якось пов'язані. Про потопельни-ка-хлопчика на ім'я Роберт Вайт в інтернеті нічого немає, але в бібліотеці є всі примірники «Times» і «Observer» за останні сорок років. Я впевнена, що там що-небудь знайдеться. Що ще? Ага, горобина, сапфір і крук… Ну, це можна, зрозуміло, тлумачити як завгодно, але коли йдеться про весь цей езотеричний мотлох, то все може означати будь-що, тому надійних джерел тут годі й шукати. Нам треба спиратися радше на факти, ніж на все це базікання. Ти повинна просто з'ясувати ще більше. Перш за все про Люсі й Пола і щодо того, чому вони поцупили хронограф. Очевидно, вони знають щось таке, чого не знають інші. Або воліють не знати. Або ж мають принципово іншу думку.

Знову відчинилися двері. Цього разу кроки були важкі й енергійні. Хтось цілеспрямовано прямував до нашої кабінки.

— Леслі Гей і Ґвендолін Шеферд! Негайно виходьте звідти і вертайтесь на урок!

Ми зніяковіло мовчали. Тоді Леслі сказала:

— Ви знаєте, що це дівчачий туалет, еге ж, містере Вітмен?

— Рахую до трьох, відповів містер Вітмен. — Раз…

На «три» ми самі відчинили дверцята.

— Запишу в класний журнал, — сказав містер Вітмен, дивлячись на нас, як суворе білченя. — Ви мене вельми розчарували. Найбільше ти, Ґвендолін. Ти не можеш робити все, що тобі заманеться, тільки тому, що зайняла місце своєї кузини. Шарлотта ніколи не легковажила свої шкільні обов'язки.

— Так, містере Вітмен, — сказала я. Ця авторитарна манера личила йому, як корові сідло. Зазвичай він був цілком ласкавий — ну, в найгіршому разі саркастичний.

— А тепер бігом у клас!

— Як ви дізналися, що ми тут? — запитала Леслі.

Містер Вітмен не відповів. Він сягнув рукою до папки Леслі.

— А це я поки що візьму собі на сховок!

— О ні, не треба. — Леслі притиснула папку до грудей.

— Давай сюди, Леслі!

— Але мені вона потрібна… для уроку!

— Рахую до трьох…

На рахунок «два» Леслі, скрегочучи зубами, віддала папку. Було дуже неприємно, коли містер Вітмен заштовхнув нас у клас. Місіс Каунтер, очевидно, озлилася на нашу спробу прогуляти заняття, бо до кінця уроку сприймала нас як порожнє місце.

— Ви що — смалили? — запитав нас Ґордон.

— От дятел, звісно ні, — відмахнулася Леслі. — Нам треба було спокійно поговорити.

— Ви прогуляли, бо хотіли поговорити? — Ґордон постукав себе по голові. — Справді? Дівки!

— Зараз містер Вітмен може перечитати всі папери, — сказала я Леслі. — І тоді він дізнається, і Вартові теж дізнаються, що я тобі все розповіла. А це точно заборонено.

— Так, точно заборонено, — погодилася Леслі. — Можливо, вони пришлють чоловіка в чорному, щоб прибрати мене, бо я знаю те, про що ніхто не повинен знати… — Здавалося, ця перспектива її підбадьорила.

— А якщо ця думка не така вже й хибна?

— Тоді… я піду куплю тобі сьогодні по обіді газовий балончик, і собі теж куплю. — Леслі поплескала мене по плечі. — Ходімо! Ми не дозволимо покласти себе на обидві лопатки!

— Ні, ми не дозволимо. — Я заздрила незламному оптимізму Леслі. Вона в усьому завжди бачила тільки кращий бік. Якщо він, звичайно, був.