Рубінова книга

Розділ дев'ятий

Мама обняла мене так міцно, наче мене три роки носило хтозна-де. Мені довелося кільканадцять разів заприсягтись їй, що в мене все гаразд, лише тоді вона облишила мене розпитувати.

— У тебе теж все окей, мамо?

— Так, усе гаразд, серденько.

— Отже, у всіх усе гаразд, — глузливо сказав містер де Віллерз. — Добре, що ми це з'ясували. — Він підійшов до нас з мамою так близько, що я могла вловити запах його парфумів (щось пряно-фруктове з легкою домішкою кориці. Мені ще більше закортіло їсти).

— І що нам тепер з тобою робити, Ґрейс? — вовчі очі пильно дивилися на маму.

— Я сказала правду.

— Авжеж, принаймні щодо призначення Ґвендолін, — відказав містер де Віллерз. — Однак хотілося б з'ясувати, чому акушерці, яка тоді так запопадливо підробила довідку про народження, знадобилося ні з того ні з сього саме сьогодні виїхати?

Мама знизала плечима.

— Я б не надавала такої ваги кожному випадку, Фальку.

— Точно так само мені дивно, що хтось наважується на домашні пологи, хоча чекає передчасну дитину. Будь-яка жінка, в якої є бодай крапля розуму, з першими ж переймами помчала б у пологовий будинок.

Звісно, тут він мав рацію.

— Події розвивалися дуже швидко, — відповіла мама, не кліпнувши оком. — Я була страшенно рада, що маю акушерку напохваті.

— Ну, припустімо. Але ж, якби з'явилося передчасне немовля, то будь-яка жінка вирушила б після пологів до шпиталю, щоб обстежити дитинку.

— Ми так і зробили.

— Так, але тільки наступного дня, — заперечив містер де Віллерз. — У звіті з лікарні сказано, що дитину обстежили дуже ретельно, а от мати від повторного обстеження відмовилася. Чому, Ґрейс?

Мама розсміялася.

— Гадаю, ти б краще зрозумів мене, якби сам народив дитину і пройшов через кілька десятків гінекологічних оглядів. Почувалась я нівроку, тож мені тільки хотілося знати, чи все гаразд із дитиною. Що мене дивує — як це ви так швидко отримали відповідь із лікарні? Я вважала, що це конфіденційна інформація.

— Будь ласка, можеш подати позов на лікарню з приводу порушення конфіденційності, — відповів містер де Віллерз. — А ми тим часом далі шукатимемо акушерку. Мені дуже цікаво, що нам може розповісти ця жінка.

Двері відчинились, і зайшли містер Джордж із доктором Вайтом, а слідом за ними місіс Дженкінс із цілою купою папок у руках.

Потім припхався Ґідеон. Цього разу я уважно розгледіла всю його фігуру, а не тільки гарне обличчя. Я шукала бодай щось неоковирне, щоб поруч з ним не почуватися такою незграбою. Але, на жаль, нічого не знайшла. У нього не було ні кривих ніг (як-не-як він грає в поло!), ні занадто довгих рук, ані великих пипок вух (а це, як казала Леслі, було ознакою жадібної натури). Він був хороший — кров з молоком, особливоось так, як він зараз стояв — спершись на письмовий стіл і схрестивши руки на грудях.

Залишалося тільки довге, майже до плечей, волосся, яке можна було вважати дурнуватим, але мені не вдалося навіть це. Волосся було таке здорове й блискуче, що я мимоволі загадалась, яке воно на дотик.

Як прикро, що така прекрасна зовнішність дісталась абикому.

— Все підготовлено, — мовив містер Джордж і підморгнув мені. — Машина часу до старту готова.

Хлопчик-привид Роберт боязко помахав мені рукою. Я помахала у відповідь.

— Ну, тепер ми в повному складі, — оголосив містер де Віллерз. — Тобто Ґленда і Шарлотта з нами попрощалися. Вони просили передати щирий привіт.

— Авжеж, готовий битися об заклад, — пробурчав доктор Вайт.

— Бідолашна дівчинка! Два дні фантомних болів — тут, звичайно, приємного мало, — кругле обличчя містера Джорджа співчутливо витягнулося.

— І до того ж ця мати, — пробурмотів доктор Вайт, гортаючи принесені місіс Дженкінс акти. — І за що така кара бідолашній дитині?!

— Місіс Дженкінс, що там у мадам Россіні з гардеробом Ґвендолін?

— Вона саме щойно… Я зараз дізнаюся. — Місіс Дженкінс знову шмигнула у двері.

Містер Джордж енергійно потер руки.

— Ну що ж, можна починати!

— Але ви ж не наражатимете її на небезпеку? — розхвилювалася мама, звертаючись до містера Джорджа. — Ви ж не будете її вплутувати в цю справу?

— Звісно, ми її не вплутуватимемо, — кинув Ґідеон.

— Ми зробимо все, щоб захистити Ґвендолін, — запевнив містер Джордж.

— Ми не можемо тримати її осторонь, Ґрейс, — сказав містер де Віллерз. — Вона — частина цієї справи. Треба було спочатку тобі думати, перш ніж починати цю безглузду гру в хованки.

— Крім того, завдяки вам дівчина абсолютно не підготовлена і гадки ні про що не має, — докинув доктор Вайт. — Що, звісно, незмірно ускладнює нашу місію. Але, можливо, це і входило у ваші наміри.

— У мої наміри входило захистити Ґвендолін від небезпеки, — відказала мама.

— Я сам, один, вже досить багато зробив, — сказав Ґідеон. — І можу сам довести цю справу до кінця.

— На це я і сподівалася, — кинула мама.

«Я можу сам довести цю справу до кінця». Ой леле! Я насилу втрималася від сміху. Це прозвучало як фраза з якогось дурнуватого бойовика, де головний герой, меланхолійно граючи м'язами, самотужки рятує світ, розправляючись із бойовим загоном із двохсот ніндзя, з флотилією ворожих космічних кораблів або ж із цілим селом озброєних сокирами харцизяк.

— Ми подивимося, на які завдання вона придасться, — сказав містер де Віллерз.

— У нас є її кров, — заперечив Ґідеон. — Більше нічого нам від неї не потрібно. Як на мене, вона може приходити сюди щодня й елапсувати — і всі будуть задоволені.

Як? Елапсувати? Це прозвучало як одне з тих слів, якими містер Вітмен мав звичай збивати нас з пантелику на уроках англійської. «В принципі непоганий інтерпретаційний підхід, Ґордоне, але наступного разу трохи більш елаборовано, будь ласка». Чи, може, він говорив: «елапсовано»? Дарма — і Ґордон, і я, і решта класу чули це слово вперше. Крім Шарлотти, зрозуміло.

Містер Джордж зауважив, який спантеличений у мене вираз обличчя.

— Під елапсуванням мається на увазі цільова вибірка твого ліміту переміщень, для чого ми за допомогою хронографа на кілька годин відправляємо тебе в минуле. Таким чином ми уникаємо неконтрольованих стрибків. — Він повернувся до решти. — Я впевнений, що з часом Ґвендолін ще вразить нас усіх своїм потенціалом. Вона…

— Вона дитина! — перебив його Ґідеон. — Вона ні про що й уявлення не має…

Кров ринула мені в обличчя. Ну що за нахабство! І як презирливо він на мене подивився! Цей тупий, пихатий… гравець у поло!

— Брехня, — мовила я. Ніяка я не дитина! Мені шістнадцять з половиною років. Стільки ж, скільки й Шарлотті. У моєму віці Марія-Антуанетта давно була заміжня (я це знаю не з уроків історії, а зі стрічки з Кірстен Данст, яку ми з Леслі дивилися на DVD)[24]. А Жанні д'Арк було взагалі п'ятнадцять років, коли вона…

— Ах ні? — Голос Ґідеона буквально випромінював насмішку. — І що ж ти знаєш, наприклад, з історії?

— Чимало. — Хіба я не заробила щойно п'ятірку по контрольній?

— Справді? Хто правив Англією після Ґеорґа І?

Я не мала ані найменшого поняття.

— Ґеорґ II? — мовила я навмання.

Ха! Вигляд у нього був розчарований. Начебто вгадала.

— А який королівський рід змінив Стюартів 1702 року і чому? От лайно!

— М-м-м… Цього ми ще не проходили, — відповіла я.

— О, все ясно, — Ґідеон обернувся до решти. — Вона нічого не знає з історії. Вона навіть два слова не зв'яже. Байдуже, куди ми перемістимося — вона впадатиме у вічі, як шолудивий пес. Окрім того, вона геть не розуміє, про що йдеться. Добра з неї, як з козла — ні вовни, ні молока, навіть більше — вона б створила загрозу всій нашій місії!

Що? Це я два слова не зв'яжу? Мені саме спало на думку кілька дошкульних лайок, які я могла б кинути йому просто в обличчя!

— Я думаю, ти досить ясно висловив свою думку, Ґідеоне, — зауважив містер де Віллерз. — Зараз було б цікаво дізнатися, що про все це скаже сам граф.

— Ви не можете цього зробити. — Це була мама. Її голос пролунав раптом якось глухувато.

— Граф буде, звичайно, щиро радий познайомитися з тобою, Ґвендолін, — сказав містер Джордж, не звертаючи уваги на мамині слова. — Рубін, дванадцятий, останній із кола. Це буде урочистий момент, коли ви вийдете одне до одного!

— Ні! — сказала мама.

Усі подивилися на неї.

— Ґрейс! — мовила бабуся. — Тільки не починай знову!

— Ні! — повторила мама. — Будь ласка! Нащо йому з нею знайомитися?! Йому буде досить, що її кров завершить коло.

— Завершила б коло, — виправив доктор Вайт, як і раніше, гортаючи акти. — Якби нам після крадіжки не довелося почати все заново.

— Хай там як, але я не хочу, щоб Ґвендолін із ним знайомилася, — відповіла мама. — Це моя умова. Ґідеон може взяти все на себе.

— Ви не маєте права приймати рішення щодо цього, — сказав містер де Віллерз, а доктор Вайт вигукнув:

— Умови! Вона ставить умови!

— Але вона має рацію! Нікому не піде на користь, якщо ми втягнемо в справу цю дівчину, — зауважив Ґідеон. — Я розповім графу про те, що трапилось, і впевнений, що він буде тієї ж таки думки, що і я.

— Він у будь-якому випадку захоче на неї подивитися, щоб скласти власну думку, — заперечив Фальк де Віллерз. — Їй це нічим не загрожує, навіть домівку не доведеться залишати.

— Місіс Шеферд, я вас запевняю, що з Ґвендолін нічого не трапиться, — сказав містер Джордж. — Ваша думка про графа базується, ймовірно, на упередженнях, розвіяти які для нас було б великою радістю.

— Боюся, що ви зламаєте на цьому зуби.

— Звісно, ти хочеш нам пояснити, з яких таких причин ти відкидаєш графа — людину, яку ти жодного разу в житті не бачила, люба Ґрейс, — зауважив містер де Віллерз.

Мама стиснула губи.

— Ми слухаємо! — гаркнув містер де Віллерз.

Мама мовчала.

— У мене просто… таке відчуття… — прошепотіла вона нарешті.

Містер де Віллерз цинічно посміхнувся.

— Нічого не можу з собою вдіяти, Ґрейс, але мені вже давно здається, що ти від нас щось приховуєш. Чого ти боїшся?

— Хто такий взагалі цей граф і чому мені не слід з ним знайомитися? — запитала я.

— Бо у твоєї матері таке передчуття, — огризнувся доктор Вайт, обсмикуючи на собі піджак. — Ця людина, до речі, вже років двісті з гаком як зійшла в могилу, місіс Шеферд.

— Ну й хай там лишається, — пробурмотіла мама.

— Граф Сен-Жермен — п'ятий із дванадцяти мандрівників у часі, Ґвендолін, — пояснив містер Джордж. — Ти вже бачила в архіві його портрет. Це він перший зрозумів призначення хронографа і розшифрував старовинні тексти. Він не тільки з'ясував, як можна за допомогою хронографа перескочити в будь-який день будь-якого року на свій розсуд, але він також відкрив і таємницю, заховану за іншою таємницею. Таємницю Дванадцяти. За допомогою хронографа йому вдалося відшукати чотирьох мандрівників у часі, що народилися до нього, і розкрити їм цю таємницю. Граф шукав і мав підмогу в кращих людей свого часу: математиків, алхіміків, магів, філософів, усіх їх зачарувала й захопила його справа. Вони спільно розшифрували старовинні писання і розрахували дати народження сімох мандрівників у часі, які ще мають народитися, щоб завершити коло. 1745 року граф заснував тут, у Лондоні, Товариство Вартових, Таємну Ложу графа Сен-Жермена.

— Щодо тлумачення старовинних текстів граф завдячує таким відомим людям, як Раймунд Луллій[25], Аґріппа з Неттесгайма[26], Джон Колет[27], Генрі Дрейпер[28], Саймон Форман[29], Семюель Гартліб[30], Кенелм Діґбі[31], Джон Волліс[32], — сказав містер де Віллерз.

Жодне з імен я не чула навіть краєчком вуха.

— Жодне з імен вона не чула навіть краєчком вуха, — вшпигнув Гідеон.

О Боже! Він що, може читати думки? На той випадок, якщо справді, я глянула на нього, мов кислицю з'їла, і подумала щосили: «Ти бевзь! Задавака!»

Він відвів погляд.

— Але Ісаак Ньютон помер 1727 року. Як він міг стати одним із Вартових? — Я сама здивувалась, як мені це спало на думку. Леслі розповіла мені про це вчора по телефону, і якимось дивом ця інформація закріпилася в моєму мозку. Я аж ніяк не була такою вже тупою, як стверджував цей Ґідеон.

— Справді, — мовив містер Джордж і посміхнувся. — Це одна з переваг мандрівника в часі. Можна вибирати собі друзів навіть у минулому.

— А що це за таємниця, захована за іншою таємницею? — запитала я.

— Таємниця Дванадцяти відкриється тоді, коли кров усіх дванадцяти мандрівників буде заведено в хронограф, — урочисто мовив містер Джордж. — Тому потрібно замкнути коло. Це непересічне завдання, яке треба виконати.

— Але я ж остання з дванадцяти! На мені коло мало б замкнутися!

— Так воно й було б, — відповів доктор Вайт. — Якби сімнадцять років тому твоїй кузині Люсі не спало на думку поцупити хронограф.

— Хронограф украв Пол, — зауважила леді Аріста. — Люсі тільки…

Містер де Віллерз підніс руку.

— Так-так, скажімо просто, вони вдвох його поцупили. Двоє заблуканих дітей… Були знищені плоди п'ятивікової роботи. Місія практично провалена, і заповідане графом Сен-Жерменом втрачено майже навік.

— Заповідане — це і є таємниця?

— На щастя, в цих стінах був іще один хронограф, — вів далі містер Джордж. — Запускати його ніхто не планував. До Вартових він потрапив 1757 року. Апарат був поламаний, не одне століття перебував у занедбаному стані, самоцвіти покрали. За два століття важкої, кропіткої реконструкції Вартовим вдалося…

Доктор Вайт нетерпляче перебив його:

— Коротше кажучи: його полагодили і він-таки запрацював, в чому, правда, ми змогли переконатися тільки тоді, коли одинадцятий мандрівник у часі, а саме Ґідеон, увійшов у вік ініціації. Ми втратили перший хронограф, а з ним кров десятьох мандрівників. Тепер нам довелося починати все спочатку з іншим хронографом.

— Щоб… гм… відкрити Таємницю Дванадцяти, — доповнила я. І мало не сказала «проявити». Поволі я почала почуватися так, ніби мені промили мізки.

Відповіддю був урочистий кивок містера Джорджа і доктора Байта.

— Гаразд, і що це за таємниця?

Мама раптом недоречно почала сміятися — самозабутньо і заливисто, як Кароліна, коли та переглядає фільми про містера Біна.

— Ґрейс! — прошипіла леді Аріста. — Візьми себе в руки!

Але мама знай собі реготала.

— Таємниця! Це таємниця!.. Це таємниця! — вирвалося у неї між двома нападами реготу. — Все як завжди!

— Я ж казав — усі як одна істерички! — пробурчав доктор Вайт.

— Чудово, що ти у всьому можеш бачити смішний бік, — докинув містер де Віллерз.

Мама втерла сльози в куточках очей.

— Даруйте. На мене просто найшло. Власне кажучи, я б краще заплакала, чесно.

Я зрозуміла, що моє запитання про сутність цієї таємниці так і залишиться без відповіді.

— Що такого небезпечного в цьому графові, що мені не слід з ним знайомитися? — натомість запитала я.

Мама тільки похитала головою, знову прибравши серйозного вигляду. Я потихеньку почала за неї перейматися. Такі перепади настрою були їй зовсім не властиві.

— Та нічогісінько, — відповів за неї доктор Вайт. — Твоя мати просто боїться, що ти можеш зіткнутися з концептуальними ідеями, які суперечать її власному сприйняттю. Щоправда, вона в цих стінах нічого не вирішує.

— Концептуальними ідеями, — повторила моя мати, і цього разу голос її був сповнений єхидства. — Це не буде трохи солома солом'яна?

— Хай там як: давайте дозволимо Ґвендолін самій вирішувати, чи хоче вона зустрітися з графом.

— На одну розмову? В минулому? — Я запитально перевела погляд з містера Віллерза на містера Джорджа. — Він зможе мені відповісти на питання про таємницю?

— Якщо захоче, — зауважив містер Джордж. — Ти стрінешся з ним 1782 року. З графа вже порохно сипалося. Він приїхав до Лондона у справі. Зі строго секретною місією, про яку його біографи й історики нічого не знали. Він переночував тут, у цьому будинку. Тому влаштувати вашу зустріч буде завиграшки. Супроводжуватиме тебе, певна річ, Ґідеон.

Ґідеон пробурмотів щось нерозбірливе, але явно зі словами «няня» й «ідіоти». «Няня для ідіотів»? Як я ненавиділа цей тип.

— Мамо?

— Скажи «ні», люба!

— Але чому?

— Ти ще не готова.

— До чого я не готова? Чому мені не слід знайомитися з цим графом? Що в ньому небезпечного? Скажи мені, мамо.

— Атож, скажи їй, Ґрейс, — озвався містер де Віллерз. — Вона ненавидить усю цю таємничість. І власна мати, як на мене, мала б цим надто тебе ображати.

Мама мовчала.

— Бачиш, справді корисну інформацію з нас витягнути дуже важко, — сказав мені містер Віллерз. Його бурштинові очі серйозно дивилися на мене.

Моя мати, як і раніше, мовчала.

Мені хотілося струснути її як слід. Фальк де Віллерз мав рацію: ці дурні натяки мені ніяк не допомогли.

— Значить, я з'ясую це сама, — мовила я. — Я хочу з ним познайомитись. — Я не знаю, що сталось, але я більше не почувалася п'ятирічною дитиною, яка рветься додому, щоб залізти під ліжко.

Ґідеон застогнав.

— Ґрейс, ти сама чула, — сказав містер де Віллерз. — Я б порадив тобі зараз вирушити в Мейфейр і випити заспокійливу пігулку. Ми завеземо Ґвендолін додому, тільки-но… з нею впораємося.

— Я не залишу її саму, — прошепотіла мама.

— Невдовзі мають повернутися зі школи Кароліна й Нік, мамо. Ти спокійно можеш іти. Я сама дам собі раду.

— Ні, — промовила мама.

— Я поїду з тобою, Ґрейс, — мовила леді Аріста незвично м'яким голосом. — Я тут уже два дні без перерви, і в мене болить голова. Справи повернули в несподіваний бік. Але тепер… нам уже не до снаги щось змінити.

— Дуже мудро, — зауважив доктор Вайт.

Вигляд у мами був такий, ніби вона ось-ось розплачеться.

— Ну гаразд, — сказала вона. — Я піду. Сподіваюся, буде зроблено все, щоб із Ґвендолін нічого не сталося.

— І що завтра вранці вона вчасно потрапить до школи, — докинула леді Аріста. — Вона не повинна багато пропускати. Вона ж не Шарлотта.

Я ошелешено подивилася на неї. Школа геть вилетіла мені з голови.

— Де мої пальто й капелюх? — запитала леді Аріста.

Чоловіки в кімнаті полегшено зітхнули. Нечутно, але дуже помітно.

— Місіс Дженкінс про все подбає, леді Арісто, — сказав містер де Віллерз.

— Ходімо, дитино, — мовила мамі леді Аріста.

Мама вагалася.

— Ґрейс, — Фальк де Віллерз узяв мамину руку й підніс до губ. — Було страшенно приємно побачитися з тобою знову після стількох років.

— Ну, років спливло не так уже й багато, — зауважила мама.

— Сімнадцять.

— Шість, — заперечила мама, і це прозвучало трохи ображено. — Ми бачилися на похороні мого батька. Але ти, ймовірно, призабув.

Вона подивилася на містера Джорджа.

— Ви наглянете за нею?

— Місіс Шеферд, я вам обіцяю, що Ґвендолін буде в нас, як У Бога за пазухою, — кинув містер Джордж. — Довіртеся мені.

— Це мені тільки й лишається, — мама забрала свою руку в містера де Віллерза й перекинула сумку через плече. — Можу я ще раз коротко переговорити з дочкою сам на сам?

— Звісно, — відповів Фальк де Віллерз. — У сусідній кімнаті тобі ніхто не завадить.

— Краще надворі, — сказала мама.

Містер де Віллерз підвів брови.

— Ти боїшся, що ми підслуховуватимемо і підглядатимемо через дірки в портретах? — засміявся він.

— Мені просто потрібне свіже повітря, — відповіла мама.

Під цей час доби сад був закритий для публічного огляду. Кілька туристів, озброєних величезними фотоапаратами, із заздрістю дивилися, як мама відмикає ключем двометрові ковані ґрати і знову замикає їх за собою.

Я була просто в захваті від розкоші квітучих клумб, соковитої зеленої трави і квіткового аромату, що ширився в повітрі.

— Це була чудова ідея, — сказала я. — Мені здалося, що я вже перетворилася на якогось хробака. — Я жадібно підставила обличчя сонцю, котре як на початок квітня надто припікало.

Мама сіла на тикову лавку і потерла рукою чоло — дуже схоже на леді Арісту, хіба що мама не здавалася при цьому такою старезною.

— Це справжній кошмар, — мовила вона.

Я сіла на лавку поряд.

— Атож. І хто б міг думати! Ще вчора вранці все було як завжди, а потім раптом… У мене таке відчуття, що моя голова зараз лусне: стільки інформації їй за одним махом доводиться перетравити. Тисячі дрібниць, які не хочуть узгоджуватися між собою.

— Мені страшенно шкода, — сказала мама. — Я б так хотіла позбавити тебе від усього цього.

— Що ти такого тоді накоїла, що вони всі на тебе вогнем дихають?

— Я допомогла Люсі й Полу втекти, — відповіла мама. Вона швидко озирнулася, наче прагнучи переконатися, що нас ніхто не чує. — Деякий час вони ховалися в нас у Даремі. Але ті, звичайно, це пронюхали. І Люсі з Полом довелося тікати.

Я подумала про те, що дізналася за сьогоднішній день, — і раптово зрозуміла, де моя кузина.

Паршива овечка нашої сім'ї жила не десь у джунглях Амазонки серед тубільців або в якому-небудь монастирі Ірландії, як ми з Леслі малювали собі в дитинстві.

Ні, Люсі й Пол були в абсолютно іншому місці.

— Вони зникли в минулому разом із хронографом, еге ж?

Мама кивнула.

— Врешті-решт вони не мали вибору. Але для них це було важке рішення.

— Чому?

— Не можна забирати хронограф зі свого часу. Зробиш так — і вже не повернешся назад. Хто забирає хронограф У минуле, той там і залишається.

Я глитнула.

— Яка ж повинна бути причина, щоб зважитися на таке? — тихо запитала я.

— Вони зрозуміли, що в сьогоденні для них і хронографа надійного притулку немає. Вартові вистежили б їх як не тепер, так у четвер, у будь-якому куточку світу.

— А чому вони його поцупили, мамо?

— Вони хотіли завадити… замкнутися колу крові.

— Що станеться, якщо коло крові замкнеться? — Боже мій, якщо мене послухати, я висловлююся точно, як хтось із них! Коло крові. Далі, напевно, розмовлятиму віршами!

— Послухай, люба, часу в нас обмаль. Навіть якщо вони зараз стверджують зворотне — вони намагатимуться залучити тебе до виконання своєї місії. Ти їм потрібна, щоб замкнути коло та розкрити таємницю.

— У чому ж полягає таємниця, мамо? — У мене було таке відчуття, що це питання я ставила вже тисячу разів. У моїй душі все нуртувало.

— Я знаю так само мало, як і інші. Можу лише припускати. Таємниця могутня, вона дасть тому, хто зможе нею скористатися, величезну владу. Але влада в руках не тих людей дуже небезпечна. Люсі й Пол вважали, що саме тому таємницю не слід розкривати. Через це вони принесли величезну жертву.

— Це я зрозуміла. Я тільки не зрозуміла чому.

— Можливо, деякі люди там, у будинку, керуються лише власними науковими міркуваннями, але наміри інших не такі безкорисливі. Я знаю, що вони ні перед чим не зупиняться, аби досягти своєї мети. Нікому з них не довіряй. Нікому, Ґвендолін.

Я зітхнула. Нічого корисного вона мені так і не сказала.

Перед огорожею саду загув двигун, потім до головної брами під'їхав автомобіль. Хоча машинам тут їздити не дозволялося.

— Уже час, Ґрейс! — крикнула від хвіртки леді Аріста.

Мама підвелася.

— Ох і чудовий вечір буде сьогодні. Крижані погляди Ґленди, напевно, заморозять їжу на столі.

— Чому акушерка виїхала саме сьогодні? І чому ти не народила мене в пологовому будинку?

— Хай облишать бідолашну жінку в спокої.

— Ґрейс! Та ходи вже! — Леді Аріста постукала шпичаком парасольки по кованих ґратах.

— Боюся, перепаде тобі зараз на горіхи, — сказала я.

— У мене серце крається, коли я думаю, що мушу залишити тебе саму.

— Я можу просто поїхати з тобою додому, — запропонувала я, але, поки я це заявляла, зрозуміла, що додому мені хочеться як голому на вулицю. Як сказав Фальк де Віллерз, я була тепер частиною цієї справи, і мені це дивним чином подобалося.

— Ні, ти не можеш, — відказала мама. — При неконтрольованих стрибках у часі тебе можуть поранити або навіть убити. Тут ти бодай із цього погляду в безпеці. — Вона обняла мене. — Не забувай про те, що я тобі сказала. Нікому не довіряй. Навіть своїм почуттям. Стережись графа Сен-Жермена.

Кажуть, він був схильний прозирати свідомість співрозмовника. Він зможе читати твої думки і, що ще гірше, контролювати твою волю, якщо ти це допустиш.

Я притулилася до неї якнайміцніше.

— Я люблю тебе, мамо! — За її плечем я побачила, що вже й містер де Віллерз стоїть перед хвірткою.

Коли мама повернулася, вона теж його побачила.

— Ось цього особливо бережися! — тихо сказала вона. — Він став небезпечною людиною! — У її голосі виразно чулося щось схоже на захоплення, і я, підкоряючись раптовому імпульсу, спитала її:

— У тебе щось з ним було, так, мамо?

Їй не треба було відповідати — по її обличчю я зрозуміла, що як в око вліпила.

— У сімнадцять років мені легко було задурити голову, — зауважила вона.

— Розумію, — посміхнулась я. — Очі просто неймовірні, як на мене!

Мама посміхнулася у відповідь, і ми повільно пішли до хвіртки.

— Атож. У Пола очі були точнісінько такі. Але, на відміну від свого старшого брата, він не так гнув кирпу. Не дивно, що Люсі в нього закохалася…

— Мені дуже цікаво, що з ними обома сталося.

— Боюся, що рано чи пізно ти це дізнаєшся.

— Поверни мені ключ, — нетерпляче сказав Фальк де Віллерз. Мама простягнула йому в'язку ключів крізь залізні ґрати. — Я викликав вам машину.

— Побачимося вранці за сніданком, Ґвендолін, — мовила леді Аріста й підняла пальцем моє підборіддя. — Вище голову! Ти одна з Монтрозів, а ми завжди і всюди зберігаємо самоповагу!

— Я постараюся, бабусю.

— Так тримати. Фіть! — Вона змахнула рукою, немов відганяючи настирливих мух. — Що собі думають ці люди? Я що їм королева?! — Але в своєму елегантному капелюшку, в пальті та з парасолькою вона, вочевидь, виглядала в очах туристів так по-британському, що ті почали звідусіль її фотографувати.

Мама ще раз обняла мене.

— Ця таємниця вже забрала не одне людське життя, — шепнула вона мені. — Не забувай про це.

Зі змішаними почуттями дивилась я вслід мамі й бабусі, поки ті не зникли за рогом.

Містер Джордж узяв мою руку та стиснув її.

— Не бійся, Ґвендолін. Ти не сама.

Справді, я була не сама. Я була з людьми, яким не можна довіряти. Нікому з них, сказала мама. Я подивилася в доброзичливі блакитні очі містера Джорджа, намагаючись знайти там що-небудь небезпечне, нещире, утім, це мені не вдалося.

Не довіряй нікому.

Навіть своїм відчуттям.

— Ну ж бо, ходімо в будинок. Тобі треба чимось підживитися.

— Я сподіваюся, маленька бесіда з матір'ю щось для тебе прояснила? — запитав містер де Віллерз дорогою нагору. — Дозволь вгадати: вона застерігала тебе проти нас. Усі ми, мовляв, безсовісні й брехливі, еге ж?

— Ви це знаєте краще за мене, — відказала я. — Але ми, власне, говорили про те, що у вас з моєю мамою щось було.

Містер де Віллерз здивовано підвів брови.

— Вона це сказала? — На його обличчі відбилося певне збентеження. — Ну, це було давно… Я був молодий і…

— Вам легко було задурити голову, — закінчила я. — Те саме сказала й мама.

Містер Джордж мало не луснув зо сміху.

— Ага, таки так! Я зовсім забув про це. Ти і Ґрейс Монтроз, ви були гарною парою, Фальку. Нехай і всього три тижні. А потім на добродійному балу в Голланд Гаузі вона розмазала тобі по сорочці шматок сирного пирога і сказала, що більше не перемовиться з тобою жодним словом.

— То був малиновий торт зі збитими вершками, — зауважив містер де Віллерз і підморгнув мені. — Власне, вона хотіла жбурнути його мені в обличчя. Але, на щастя, втрапила в сорочку. Пляма так і не відіпралася. І все тому, що вона приревнувала мене до дівчини, ім'я якої я вже й не згадаю.

— Ларісса Крофтс, дочка міністра фінансів, — підказав містер Джордж.

— Справді? — містер де Віллерз страшенно здивувався. — Міністра теперішнього чи тодішнього?

— Тодішнього.

— Гарна була дівчина?

— Нічогенька.

— У всякому разі, Ґрейс розбила мені серце, коли почала зустрічатися з хлопцем зі школи. Але його ім'я я пам'ятаю добре.

— Атож. Бо ти розквасив йому носа, і його батьки мало не подали на тебе до суду, — докинув містер Джордж.

— Це правда? — Я була неабияк зачарована.

— Це був нещасливий випадок. Ми грали за одну команду з регбі.

— Ось воно й вилізло шило з мішка, еге ж, Ґвендолін? — Містер Джордж, сміючись, відчинив двері у Драконячу залу.

— Можна сказати й так. — Побачивши, що за столом сидить Ґідеон, я зупинилася. Він дивився на нас, насупившись.

Містер де Віллерз підштовхнув мене вперед.

— Нічого серйозного не було, — сказав він. — Любовні стосунки між де Віллерзами і Монтрозами вилазять боком. Можна сказати, вони від початку приречені на невдачу.

— Я думаю, це попередження геть ні до чого, дядьку, — сказав Ґідеон, схрестивши руки на грудях. — Вона точно не мого смаку.

«Вона» — це значить я. Мені знадобилася одна або дві секунди, щоб відчути образу. Моїм першим бажанням було відрубати щось типу: «А мені не подобаються зарозумілі дерихвости» або «Ой, як я рада! У мене вже є бойфренд, і в нього добірні манери». Втім, я просто промовчала.

Окей. Я не його смаку. Ну то й що? Ні то й ні.

Мені це до лампочки.