Рубінова книга

Розділ шостий

Ні. Це не могла бути я.

Я ще жодного разу не цілувалася.

Ну гаразд, практично жодного разу. Принаймні не цілувалася так. Був, щоправда, Мортімер зі старшого класу, з яким я зустрічалася минулого літа цілих — абсолютно точно — два тижні та ще півдня. Не те щоб я була в нього закохана, а просто він був кращим другом Макса, тодішнього приятеля Леслі, і ми пасували одне до одного. А от щодо поцілунків Мортімер був не дуже, йому більше подобалося залишати засоси в мене на шиї, а щоб відвернути мою увагу, встромляв мені руки під майку. Тому в тридцять градусів у тіні мені доводилося носити шарфик і знай відпихати від себе Мортімерові руки (надто в темних кінозалах, де в нього виростало щонайменше ще три руки). За два тижні ми розірвали «стосунки» за взаємною згодою. Я була для Мортімера «занадто незрілою», а він для мене… гм… дуже причіпливим.

Крім нього, я цілувалася ще з Ґордоном, коли ми класом їздили на острів Байт. Але це не враховується, бо: а) це було під час гри «Правда чи поцілунок» (я сказала правду, але Ґордон наполіг, що це була брехня) і б) це був не справжній поцілунок, Ґордон навіть не дістав з рота жуйку.

Тобто, не рахуючи «афери з засосом» (як називала це Леслі) та Ґордонового м'ятного поцілунку, я була геть нецілована.

Можливо, що й «незріла», як стверджував Мортімер. У мої шістнадцять з половиною я, так би мовити, затримувалася в розвитку, проте Леслі, яка, врешті-решт, зустрічалася з Максом аж рік, вважала, що поцілунки загалом переоцінюють. Вона сказала, що їй, можливо, весь час не щастило, але хлопчаки, які її цілували, безумовно, не надто в цьому тямили. Необхідно, сказала Леслі, ввести шкільний предмет «Поцілунки», найкраще замість релігієзнавства, бо те потрібне, як собаці другий хвіст.

Ми досить часто обговорювали, яким має бути ідеальний поцілунок, у нас було кілька фільмів, які ми знову і знову переглядали, бо там були прекрасні сцени з поцілунками.

— Ах, міс Ґвендолін. Ви зволите сьогодні поговорити зі мною чи знову збираєтеся проігнорувати мене? — Джеймс побачив, як я виходжу з кабінету шостого класу, і підійшов до мене.

— Котра година? — озиралась я у пошуках Леслі.

— Хіба я годинникова шафа? — Джеймс обурено подивився на мене. — Ви ж, по-моєму, добре знаєте, що час для мене нічого не важить.

— Це точно.

Я повернула за ріг, щоб поглянути на великий годинник у кінці коридору. Джеймс пішов слідом за мною.

— Я була там тільки двадцять хвилин.

— Де це?

— Ох, Джиммі! Я думаю, що я була у тебе вдома! Справді, там все дуже красиво! Повно золота. Ще й свічки палахкотять — так затишно!

— Так. Не така сірість і несмак, як тут, — Джеймс обвів рукою коридор, витриманий переважно в сірих тонах.

Мені раптом стало страшенно його шкода. Він був не набагато старший за мене — і вже мертвий.

— Джеймсе, а ти коли-небудь цілувався з дівчиною?

— Перепрошую?

— Ти коли-небудь цілувався?

— Про це непристойно говорити, міс Ґвендолін.

— То що, ти жодного разу не цілувався?

— Я чоловік, — зауважив Джеймс.

— Хіба це відповідь? — Я мимоволі розсміялася: так обурення спотворило Джеймсові риси. — Ти знаєш, коли ти народився?

— Ти хочеш образити мене? Звісно, я пам'ятаю дату свого народження! Це 31 березня.

— Якого року?

— 1762. — Джеймс зухвало задер підборіддя. — Три тижні тому мені виповнився двадцять один рік. Я бучно відсвяткував цю подію зі своїми друзяками у Вайт-клубі, батько на честь дня народження сплатив усі мої карткові борги і подарував мені чудову руду кобилу. А потім у мене почалася ця безглузда гарячка, і мені довелося злягти. А коли я прокинувся, то виявив, що все змінилося, а одне зухвале дівчисько сказало мені, що я привид.

— Вибач, — сказала я. — Напевно, ти помер від цієї гарячки.

— Дурня! Це було легке нездужання, — сказав Джеймс, але в його погляді спалахнула невпевненість. — На думку доктора Берроу, малоймовірно, що я підхопив віспу від лорда Стейн-гоупа.

— Гм-м, — пробурмотіла я. Віспу треба буде поґуґлити.

— Гм-м. Що це означає — гм-м? — Джеймс глянув на мене бісом.

— Ох, це ти! — Леслі вискочила з туалету для дівчаток і кинулася мені на шию. — Ти налякала мене на смерть!

— Зі мною нічого не сталося. Перескочивши назад У часі, я опинилась у кабінеті місіс Каунтер, але там нікого не було.

— Шостий клас сьогодні на екскурсії в обсерваторії Грінвіча, — сказала Леслі. — О Боже, як я рада тебе бачити! Я сказала містеру Вітмену, що ти в дівчачому туалеті і що тебе буквально вивертає. Він відправив мене до тебе, щоб я забирала тобі волосся з обличчя.

— Огидно, — висловився Джеймс, затуляючи носа хустинкою. — Скажи оцій веснянкуватій, що дамі не годиться говорити про такі речі.

Я не звернула на нього уваги.

— Леслі, сталося щось дивне… Те, чого я не можу пояснити.

— Тут я тобі вірю, — Леслі тицьнула мені в руки мобільник. — Ось. Узяла його з твоєї шафки. Ти, не сходячи з місця, подзвониш матері.

— Леслі, вона на роботі. Я не можу…

— Зателефонуй їй! Ти вже тричі перестрибувала в часі, востаннє просто на моїх очах! Раптом узяла й зникла! Це було просто фа-дієз! Тобі треба негайно розповісти про це матері, щоб з тобою нічого не сталося! Будь ласка… — Що це, у Леслі на очах сльози?

— У веснянкуватої сьогодні, мабуть, драматичний день, — мовив Джеймс.

Я взяла мобільник і глибоко вдихнула.

— Будь ласка, — повторила Леслі.

Моя мама працювала в адміністрації госпіталю Барто-лом'ю[15]. Я набрала її номер і подивилася на Леслі.

Вона кивнула і спробувала посміхнутися.

— Ґвендолін? — мама, вочевидь, упізнала мій номер на своєму дисплеї. Її голос звучав стурбовано. Ще не було випадку, щоб я дзвонила їй зі школи. — Щось трапилося?

— Мамо… мені щось недобре.

— Ти захворіла?

— Не знаю.

— Ти, певно, підхопила грип, який зараз ходить. Знаєш що, йди-но додому і лягай у ліжко, а я спробую прийти сьогодні раніше. А потім я зроблю тобі свіжий апельсиновий сік і накладу компрес на горло.

— Мамо, це не грип, це гірше. Я…

— Мабуть, це віспа, — припустив Джеймс.

Леслі підбадьорливо дивилася на мене.

— Давай! — прошепотіла вона. — Скажи їй!

— Що там, люба?

Я вдихнула глибше.

— Мамо, я думаю, що я як Шарлотта. Я щойно була… Хтозна в якому часі. І сьогодні вночі теж… Власне кажучи, це почалося вчора. Я хотіла тобі сказати, але потім побоялася, що ти мені не повіриш.

Мама мовчала.

— Мамо? — Я глянула на Леслі. — Вона мені не вірить.

— Бо ти белькочеш казна-що, — пошепки відповіла Леслі. — Давай, спробуй ще раз.

Але це вже було ні до чого.

— Залишайся там, де ти є, — мовила моя мати не своїм голосом. — Чекай мене біля шкільних воріт. Я візьму таксі, одна нога тут, друга — там.

— А…

Але мама вже поклала слухавку.

— У тебе будуть клопоти з містером Вітменом, — сказала я.

— Мені до лампочки, — відказала Леслі. — Я дочекаюся твоєї матері. За білченя не переживай. Я його обдурю.

— Що я накоїла?

— Ти зробила все правильно, — запевнила мене Леслі.

Я розповіла їй — якнайдокладніше — про свою коротку мандрівку в минуле. Леслі припустила, що схожа на мене дівчина — одна з моїх попередниць.

Я була іншої думки. Не можуть двоє людей бути настільки схожі. Хіба що вони однояйцеві близнюки. На цю ідею пристала і Леслі.

— Атож! Як у «Подвійній Лоттхен»[16]! Я принагідно знайду нам DVD.

Мені хотілося вити. Коли нам з Леслі тепер вдасться, зручно вмостившись, переглянути DVD?

Таксі прибуло швидше, ніж я думала. Воно зупинилося біля шкільних воріт, мама відчинила дверцята.

— Сідай, — сказала вона.

Леслі стиснула мені руку.

— Хай щастить. І подзвони мені, як тільки зможеш.

Очі в мене закипіли слізьми.

— Леслі… дякую!

— Все гаразд, — відказала вона, теж намагаючись не розрюмсатися. Ми й на фільмах плакали на тих самих епізодах.

Я залізла до мами в таксі. І залюбки кинулась би їй на шию, але в неї було таке дивне обличчя, що я стрималася.

— Темпл, — кинула вона водієві. Потім підняла скло перегородки між водієм і заднім сидінням і таксі рвонуло з місця.

— Ти сердишся на мене? — запитала я.

— Ні. Звичайно, ні, моя люба. Це ж від тебе не залежить.

— Стопудово! В усьому винен цей довбонутий Ньютон… — спробувала пожартувати я. Але мамі було не до жартів.

— Ні, він не винен. Якщо взагалі хтось винен, то це я. Я сподівалася, що ця гірка доля нас мине.

Я дивилася на неї великими очима.

— Що ти маєш на увазі?

— Я… думала… сподівалася… я не хотіла, щоб ти… — мама ніколи так раніше не затиналася. Зовні вона була напруженою і такою серйозною, якою я її бачила лише одного разу — коли помер мій батько. — Я просто не допускала цієї думки. Я весь час сподівалася, що це Шарлотта.

— Усі в це вірили! Нікому й на думку не спадало, що Ньютон прорахувався! Бабуся просто розлютиться.

Таксі влилося в щільний потік транспорту на вулицю Пікаділлі.

— Твоя бабуся — то пусте, — сказала мама. — Коли це сталося вперше?

— Учора! Дорогою в «Селфріджес».

— О котрій?

— На початку четвертої. Я не знала, що мені робити, тому повернулася до нашого дому та подзвонила. Але перш ніж мені встигли відчинити, я вже перескочила назад. Удруге це трапилося сьогодні вночі. Я сховалася в шафу, але там хтось спав. Слуга. Досить-таки навіжений слуга. Він ганявся за мною по всьому будинку, і всі мене шукали, бо вирішили, що я — злодійка. Дякувати Богу, я перескочила назад, перш ніж вони мене знайшли. А втретє до цього дійшло щойно. У школі. Цього разу я, мабуть, заскочила в минуле ще далі, бо на людях були перуки. — Мамуню! Якщо зі мною це відбуватиметься кожні дві години, то я ніколи вже більше не зможу жити нормальним життям! І все тільки тому, що цей клятий Ньютон… — Я вже й сама помітила, що жарт дещо «заїздився».

— Ти мала відразу мені розповісти! — Мама погладила мене по голові. — 3 тобою могло статися що завгодно!

— Я хотіла, але ти сказала, що в нас усіх надто бурхлива фантазія.

— Але ж я не мала на увазі… Тобі слід було ще трішки підготуватися. Мені так шкода!

— Але ж ти не винна, мамо! Хто міг знати…

— Я знала, — відповіла мати. Після короткої, напруженої паузи вона докинула: — Ти народилася того самого дня, що й Шарлотта.

— Ні, не того самого! Я народилася 8 жовтня, а вона 7-го.

— Ти теж народилася 7 жовтня, Ґвендолін.

Я не могла повірити, що вона таке говорить. І тільки дивилася на неї.

— Я збрехала про дату твого народження, — вела далі мама. — Це було неважко. Народжувала я вдома, тож акушерка, яка виписувала довідку, поставилася з розумінням до нашого бажання.

— Але чому?

— Ішлося тільки про те, щоб захистити тебе, любонько.

Я її не розуміла.

— Захистити? Від чого? Все одно ж воно зараз сталося!

— Ми… я хотіла, щоб у тебе було нормальне дитинство. — Мама свердлила мене очима. — І цілком могло виявитися, що ти не вспадкувала ген.

— Хоч я і народилася у той день, який вирахував Ньютон?

— Надія, як відомо, вмирає останньою, — відказала мама. — І припини вже сварити Ісаака Ньютона. Він був лише одним із багатьох, хто в цьому брав участь. Уся ця справа набагато масштабніша, ніж ти можеш собі уявити. Набагато масштабніша, давніша і значно могутніша. І небезпечніша. Я просто хотіла тримати тебе далеко від усього цього.

— Далеко від чого?

Мама зітхнула.

— Це було нерозумно з мого боку. Я мала б це розуміти. Будь ласка, вибач мені.

— Мамо! — мій голос урвався. — Я не маю ані найменшого уявлення, про що ти говориш! — 3 кожною її фразою моє збентеження і відчай дедалі поглиблювалися. — Знаю тільки, що зі мною відбувається щось, чого відбуватися не повинно. І це мене нервує!. Раз на кілька годин мені туманіє голова, а потім я перескакую в інший час. Я поняття не маю, що мені з цим робити!

— Тому ми зараз їдемо до них, — сказала мама.

Я відчувала, що їй боляче через мій відчай, я ніколи не бачила її такою стурбованою.

— Вони — це…

— Вартові, — відповіла мати. — Старовинне таємне товариство, що зветься також Ложею графа Сен-Жермена. — Вона глянула у вікно. — Ми майже приїхали.

— Таємне товариство! Ти хочеш привести мене в якусь сумнівну секту? Мамо!

— Це не секта. Але все одно вони сумнівні. — Мама зробила глибокий вдих і на хвильку заплющила очі. — Твій дідусь був членом Ложі, — розповідала вона. — Як і його батько, а перед тим дід. Ісаак Ньютон теж був у Ложі, так само як і Веллінгтон, Клапрот[17], фон Арнет[18], Ганеманн[19], Карл фон Гессен-Кассель, звісно, всі де Віллерзи і багато-багато інших. Твоя бабуся стверджує, що навіть Черчилль і Ейнштейн були членами Ложі.

Більшість імен мені нічого не говорили.

— І чим вони займаються?

— Ну… теє… значить… — мовила мама. — Вони займаються старовинними міфами. І часом. І такими людьми, як ти.

— Тобто таких, як я, багато?

Мама похитала головою.

— Усього дванадцять. І більшість із них давно померли.

Таксі зупинилося, і скляна перегородка поповзла донизу. Мама простягнула водієві пару фунтових банкнот.

— Решти не треба, — сказала вона.

— Що ми тут робимо? — запитала я, коли ми вийшли, а таксі поїхало далі. Ми опинилися на вулиці Стренд, недалеко від Фліт-стрит. Навколо ревів міський транспорт, людські маси сунули тротуарами. У кав'ярнях і ресторанах потойбіч було повно народу, на узбіччі стояли два двоповерхових екскурсійних автобуси, з верхніх майданчиків яких туристи фотографували монументальний комплекс Королівського Палацу Правосуддя.

— Он туди між будинками — і ми потрапимо в Темпл, — мама прибрала мені волосся з обличчя.

Я подивилася на вузький пішохідний прохід, на який показувала мама. Я не могла пригадати, чи траплялося мені коли-небудь там бувати.

Мама, мабуть, помітила, що я здивована.

— Ти жодного разу не була в Темплі? — запитала вона. — На храм і сади варто подивитись. І на Фонтейн Керт. Як на мене, це найкрасивіший у місті фонтан.

Я розізлилась. Вона що, зненацька перетворилася на гіда?

— Ходімо, нам на той бік, — мовила вона і взяла мене за руку. Ми пішли за групою японських туристів, кожен із яких тримав у руках велетенську мапу міста.

За будинками ми раптом опинилися в цілком іншому світі. Залишилися позаду метушня й гамір Стренд- і Фліт-стрит. Тут, серед величних, вишикуваних щільно один до одного будинків, краса яких не підвладна часу, відчувалися спокій і тиша.

Я показала на туристів.

— Що їм тут треба? Побачити один із найкрасивіших у місті фонтанів?

— Вони хочуть подивитися на церкву Темпла, — відповіла мама, не реагуючи на мій роздратований тон. — Прадавній храм, з яким пов'язана сила-силенна легенд і міфів. Японці це обожнюють. А в Міддл-Темпл-холі відбулася перша вистава п'єси Шекспіра «Як вам це сподобається».

Якусь хвилю ми йшли за японцями, потім повернули ліворуч і пішли брукованою доріжкою, що звивалася між будинками.

Атмосфера була майже пасторальна, співали птахи, над розкішними квітниками бриніли бджоли, і навіть повітря здавалося свіжим і чистим.

На дверях будинків висіли латунні таблички, на кожній — купа імен.

— Це все адвокати. Доценти юридичного інституту, — зауважила мама. — Навіть знати не хочу, скільки коштує тут орендувати бюро.

— І я не хочу, — ображено відповіла я. Начебто в нас не було важливіших тем для розмови!

Біля наступного будинку вони зупинилися.

— Ми прийшли, — сказала вона.

Це був простий будинок, старезний на вигляд, попри бездоганний фасад і нещодавно пофарбовані віконні рами. Я спробувала прочитати імена на латунній табличці, але мама штовхнула мене у відчинені двері та повела сходами на другий поверх. Дорогою ми стріли двох дівчат, які приязно привіталися з нами.

— Де це ми?

Мама не відповіла. Вона натиснула на один із дзвінків, поправила блейзер і прибрала волосся з обличчя.

— Нічого не бійся, люба, — сказала вона, і я не зрозуміла, чи мені це вона каже, чи собі.

Тихенько прогудівши, двері відчинились, і ми увійшли до світлої кімнати, схожої на звичайнісіньке бюро. Канцелярські шафи, письмовий стіл, телефон, факс, комп'ютер… Навіть світловолоса жінка середніх літ, яка сиділа за столом, була ні з лиця ні з росту.

Хіба що окуляри на ній були дещо страшнуваті — чорні, з такою великою оправою, що закривали майже півобличчя.

— Що ви хотіли? — запитала вона. — О, це ви, міс… місіс Монтроз?

— Шеферд, — виправила її мама. — Я змінила дівоче прізвище. Вийшла заміж.

— О так, звісно. — Жінка посміхнулася. — Але ви ні крапельки не змінилися. Через ваше волосся вас усіх ні з ким не переплутаєш. — Її погляд легко ковзнув по мені. — Це ваша дочка? О, вона вдалася в батька, чи не так? Як ви…

Мама перебила її.

— Місіс Дженкінс, я маю терміново поговорити з моєю матір'ю та містером де Віллерзом.

— Ох, боюся, що ваша мати і містер де Віллерз на нараді, — місіс Дженкінс співчутливо посміхнулася. — Ви…

Мама знову перебила її.

— Я хочу теж потрапити на цю нараду.

— Але… як… ви ж знаєте, що це неможливо.

— Тоді зробіть, щоб це стало можливим. Скажіть, що я привезла їм Рубін.

— Як? Але… — місіс Дженкінс лупала очима то на маму, то на мене.

— Просто зробіть те, що я вам сказала. — Мама зроду не говорила так твердо.

Місіс Дженкінс встала і вийшла з-за столу. Вона озирнула мене з голови до п'ят, і мені в моїй огидній шкільній формі стало якось незатишно. Немите волосся, зібране у хвіст простою гумкою. Не нафарбована (зрештою, фарбувалась я рідко).

— Ви в цьому впевнені?

— Звісно, впевнена. Гадаєте, я дозволю собі так нерозумно жартувати? Покваптеся, будь ласка, часу в нас може бути обмаль.

— Прошу, зачекайте тут. — Місіс Дженкінс повернулася і зникла за задніми дверима між двома шафами.

— Рубін? — повторила я.

— Так, — відказала мама. — За кожним із дванадцяти мандрівників визнано свій самоцвіт. Ти — Рубін.

— Звідки ти знаєш?

— Пара перша — бурштин і опал.

Мама глянула на мене з сумною посмішкою.

— Я й досі знаю це досконало.

Вона промовляла, а в мене мурашня бігла по тілу. Це нагадувало вірш, але було швидше заклинанням, що його бурмочуть у фільмах злі чаклунки, калатаючи у казані з димлячим зеленуватим варивом.

— Що це означає?

— Це не що інше, як акровірш, який склали схиблені на таємницях старі, прагнучи ще більше ускладнити складне, — зауважила мама. — 12 цифр, 12 мандрівників у часі, 12 самоцвітів, 12 тональностей, 12 поколінь, 12 кроків до створення філософського каменя…

— Філософський камінь? Що це?.. — Я замовкла і глибоко зітхнула.

Мені набридло ставити питання, які я не могла до кінця сформулювати, і з кожною відповіддю почуватися так, ніби тебе ще більше збили з пантелику.

Мама, здавалося, все одно не палала бажанням відповідати на питання. Вона дивилася у вікно.

— Тут взагалі нічого не змінилося. Здається, час завмер.

— Ти часто тут бувала?

— Іноді мій батько брав мене з собою, — відповіла мама. — Він був трішки щедрішим за матір. Навіть у тому, що стосувалося таємниць. Дитиною я залюбки приходила сюди. І згодом, коли Люсі… — вона зітхнула.

Якусь хвилю я боролася з собою, питати далі чи ні. Цікавість перемогла.

— Тітонька Медді сказала мені, що Люсі — теж мандрівниця в часі. Вона тому злиняла?

— Так, — відповіла мати.

— І куди вона подалася?

— Бозна-куди. — Мама знову провела рукою по волоссю.

Вона була явно схвильована, я не пам'ятала, щоб вона так нервувалася.

Якби я не так сердилася, мені було б її шкода.

Ми помовчали. Мама знову подивилася у вікно.

— Значить, я — Рубін, — сказала я за хвилю. — Це такий червоний, еге ж?

Мама кивнула.

— А який тоді камінь Шарлотта?

— Ніякий.

— Мамо, а чи немає в мене сестри-близнючки, про яку ти забула мені розповісти?

Мама повернулася до мене і посміхнулася.

— Нема, серденько.

— Ти впевнена?

— Абсолютно впевнена. Я була при твоєму народженні, ти забула?

Враз почулося, як звідкись чимраз швидше наближаються кроки. Мама випросталася і глибоко вдихнула. Разом із дамою в окулярах у бюро зайшла тітка Ґленда, а за нею — лисий підстаркуватий коротун.

Тітку Ґленду наче ґедзь укусив.

— Ґрейс! Місіс Дженкінс стверджує, нібито ти сказала…

— Справді, — сказала мама. — І в мене немає ані найменшого бажання марнувати час Ґвендолін на те, щоб змусити тебе визнати це. Я хочу негайно до містера де Віллерза. Ґвендолін слід зчитати на хронографі.

— Але це цілковита нісенітниця! — тітка Ґленда майже верещала. — Шарлотта…

— …Ще не перескочила, чи не так? — мама повернулася до маленького товстуна з лисиною. — Даруйте мені, знаю, що ми знайомі, але я не можу пригадати, як вас звати.

— Джордж, — мовив він. — Томас Джордж. А ви — молодша дочка леді Арісти, Ґрейс. Я добре вас пам'ятаю.

— Містер Джордж, — повторила мама. — Зрозуміло. Ви навідувалися до нас у Даремі, коли народилася Ґвендолін. Це Ґвендолін. Вона — Рубін, якого вам бракує.

— Це неможливо! — тітка Ґленда крикнула так, неначе на неї хто линув кип'ятком. — Це геть неможливо! У Ґвендолін неправильна дата народження. І взагалі, вона народилася на два місяці раніше, ніж треба було! Недорозвинене, недоношене дитятко! Ви тільки гляньте на неї!

Містера Джорджа не треба було припрошувати. Він не спускав з мене добрих світло-блакитних очей. Я намагалася відповісти на його погляд спокійно, намагаючись при цьому приховати своє зніяковіння. Недорозвинене, недоношене дитятко! У тітки Ґленди, схоже, клепки розсохлися. Я мала майже метр сімдесят зросту і груди другого розміру, що ось-ось розбухнуть до третього.

— Вчора вона перескочила вперше, — сказала мама. — Я тільки хочу, щоб з нею нічого не сталося. З кожним неконтрольованим переміщенням ризик зростає.

Тітка Ґленда знущально зареготала.

— Ніхто не сприйме цього серйозно! Знову жалюгідна спроба привернути до себе загальну увагу!

— Ох, стули пельку, Ґлендо! Я б нічого не хотіла так, як відійти від усього цього, лишивши твоїй Шарлотті невдячну роль об'єкта досліджень для схиблених на ізотериці псевдовчених і фанатичних любителів таємниць! Але не Шарлотта успадкувала цей клятий ген, а Ґвендолін! — Мамин погляд був сповнений люті та презирства. І це теж було для мене повним відкриттям у ній.

Містер Джордж засміявся собі під ніс.

— Ви явно не найкращої думки про нас, місіс Шеферд!

Мама знизала плечима.

— Ні, ні, ні! — тітка Ґленда сіла на найближчий стілець. — Я не готова і далі слухати цю нісенітницю. Вона навіть народилася не в той день! Окрім того, вона недоношена! — Аргумент щодо недоношеності здавався їй, очевидно, надто переконливим.

Місіс Дженкінс прошепотіла:

— Може, чашечку чаю, місіс Монтроз?

— Ох, відчепіться від мене зі своїм чаєм! — пирхнула тітка Ґленда.

— Хто-небудь хоче чаю?

— Ні, дякую, — відказала я.

Містер Джордж знову припав до мене своїми світло-блакитними очима.

— Ґвендолін, значить, ти вже перескакувала в часі?

Я кивнула.

— І куди, дозволь спитати?

— Туди ж, де я цієї миті і стояла.

Містер Джордж посміхнувся.

— Я мав на увазі, в який час ти перескочила?

— Не маю ані найменшого уявлення, — зухвало заявила я. — Рік ніде не було зазначено. А сказати мені ніхто не забажав. Послухайте! Я не хочу цього! Я хочу, щоб це скінчилося! Ви можете зробити так, щоб це скінчилося?

Містер Джордж не відповів.

— Ґвендолін з'явилася на світ на два місяці раніше від терміну, — мовив він ніби сам до себе. — Восьмого жовтня. Я особисто перевірив свідоцтво про народження і запис у книзі актів цивільного стану. І дитину перевірив.

Я замислилася над тим, що в дитини можна перевірити. Чи вона справжня?

— Вона народилася ввечері сьомого жовтня, — сказала мама, і її голос трохи тремтів. — Ми підмовили акушерку, щоб вона в довідці на кілька годин змінила час народження.

— Але чому? — схоже, що містер Джордж нічого не розумів, точнісінько як і я.

— Бо… по всьому, що сталося з Люсі, я хотіла уберегти моє дитя від цього напруження. Я хотіла захистити свою дівчинку, — відповіла мама. — І я сподівалася, що вона, можливо, не успадкувала ген, а просто випадково з'явилася на світ в один день із носієм гена. Зрештою, у Ґленди народилася Шарлотта, на яку покладалися всі надії…

— Еге, стільки правди, як у решеті води! — вигукнула тітка Ґленда. — Ти все це навмисне підстроїла! Твоя дитина мала народитися тільки в грудні, але ти помудрувала з вагітністю і наважилася на передчасні пологи, тільки щоб розродитися того самого дня, що і я! Та ба! Твоя дочка народилася на день пізніше. Я так сміялася, коли про це дізналась!

— Загалом довести це буде неважко, — сказав містер Джордж.

— Я забула прізвище акушерки, — швидко відповіла мама. — Пам'ятаю тільки, що звали її Дон. Та дарма.

— Ха, — вставила тітка Гленда. — На твоєму місці я б теж так говорила.

— Ім'я та адреса акушерки напевно є в наших актах. — Містер Джордж повернувся до місіс Дженкінс. — Треба її знайти.

— Це ні до чого, — сказала мама. — Дайте бідній жінці спокій. Вона лише отримала від нас трохи грошей.

— Ми лише поставимо їй кілька питань, — зауважив містер Джордж. — Місіс Дженкінс, дізнайтеся, будь ласка, де вона нині живе.

— Уже роблю, — озвалася місіс Дженкінс і знову зникла за задніми дверима.

— Хто ще про це знає? — запитав містер Джордж.

— Хіба що мій чоловік знав, — відказала мама, і в її голосі поєдналися нотки норову і тріумфу. — А його ви вже не зможете допитати. Він, бачте, помер.

— Знаю, — сказав містер Джордж. — Білокрів'я, чи не так? Дуже трагічно, — він почав міряти кімнату кроками. — Коли це почалося, кажете?

— Вчора, — відповіла я.

— Тричі за останні двадцять годин, — докинула мама. — Я за неї боюся.

— Уже тричі! — Містер Джордж зупинився. — А коли востаннє?

— Десь годину тому, — відказала я і додала: — Мені так здається. — Коли події почали скупчуватися, я втратила будь-яке відчуття часу.

— Тоді маємо ще трохи часу, щоб усе підготувати.

— Ви не можете цьому вірити! — втрутилася тітка Ґленда. — Містере Джордж! Ви знаєте Шарлотту. А зараз подивіться на цю дівчинку і порівняйте її з моєю Шарлоттою. Невже ви серйозно вірите, що перед вами — номер дванадцятий? Наділено рубін магією Крука, останній — соль мажор: дванадцятьох уже зібрала злука. Ви можете в це повірити?

— Ну, такий шанс усе ж таки існує, — відповів містер Джордж. — Навіть при тому, що ваші мотиви здаються мені щонайменше сумнівними, місіс Шеферд.

— Це ваша проблема, — холодно відповіла мама.

— Якби ви справді хотіли захистити вашу дитину, ви б не допустили, щоб вона стільки років ні сном ні духом про це не знала. Перескакувати з часу в час без будь-якої підготовки дуже небезпечно.

Мама прикусила губу.

— Я сподівалася, що це Шарлотта…

— Але це і є Шарлотта! — вигукнула тітка Ґленда. — У неї вже два дні однозначні симптоми. Це може статися будь-якої миті! Можливо, це відбувається просто зараз, а ми тут змушені вислуховувати, як моя завидюща молодша сестричка меле хтозна-що!

— Може, ти увімкнеш для різноманіття свій мозок, Ґлендо? — мовила мама. У її голосі звучала втома. — Нащо нам таке вигадувати? Хто, крім тебе, побажав би такої долі для своєї дочки?

— Я наполягаю на тому… — тітка Ґленда раптом урвала мову, не уточнивши, на чому ж, власне, вона наполягає. — Незабаром з'ясується, що все це зловмисне, безсоромне ошуканство. У цій справі вже доходило до саботажу, і ви знаєте, до чого це призвело, містере Джордж. І зараз, так близько до мети, ми не можемо собі дозволити, щоб хтось знову халтурив.

— Гадаю, не нам це вирішувати, — сказав містер Джордж. — Ідіть за мною, місіс Шеферд. І ти теж, Ґвендолін. — А тоді, коротко хихикнувши, докинув: — Не бійся, схиблені на ізотериці псевдовчені й фанатичні любителі таємниць не кусаються!