Рубінова книга

Розділ дванадцятий

Коли за Ґідеоном і графом зачинилися двері, я автоматично зробила крок назад.

— Ви можете спокійно сісти, — сказав лорд, показуючи на вишукані стільці.

Ракоці розтягнув губи. Це що, посмішка? Якщо так, то йому варто було б спершу потренуватися перед люстром.

— Ні, дякую. Я краще постою, — ще крок назад, і я майже наступила на статую голого амурчика, що стояв на п'єдесталі праворуч від дверей. Що далі від мене чорні очі, то певніше.

— І ви хочете сказати, що справді прибули з XXI століття? Про «хочете», власне, не йшлося, але я кивнула у відповідь. Лорд Бромптон потер руки.

— У такому разі який король править Англією в XXI столітті?

— У нас прем'єр-міністр, який керує країною, — мовила я непевно, — королева виконує в основному представницькі функції.

— Королева?

— Єлизавета II. Вона вельми мила. Навіть була в нас у школі на багатонаціональному святі торік. Ми співали національний гімн сімома мовами, а Ґордон Ґельдерман попросив її розписатися прямо у своєму підручнику англійської, а потім «штовхнув» його на «eBay» за 80 фунтів. Гм, певна річ, вам це ні про що не говорить. У всякому разі, у нас є прем'єр-міністр і Палата громад депутатів, обраних народом.

Лорд Бромптон схвально засміявся.

— Це кумедне уявлення, еге ж, Ракоці? Граф знову придумав щось неабияк цікаве. А що з Францією в XXI столітті?

— Гадаю, у них теж прем'єр-міністр. Ніякого короля, наскільки я знаю, навіть для представницької мети. Під час революції вони позбулися шляхти, а разом з нею і короля. А бідолашній Марії-Антуанетті стяли голову. Хіба це не жахливо?

— О, так, — засміявся лорд. — Французи взагалі люди геть жахливі. Тому ми, англійці, з ними не ладнаємо. Скажіть мені ось що: з ким ми в XXI столітті провадимо війну?

— Ні з ким? — мовила я дещо невпевнено. — Принаймні не насправді. Ми коли-не-коли стромляємо свого носа то туди, то сюди, на Близькому Сході або деінде. Щиро кажучи, я нічого не тямлю в політиці. Запитайте мене краще що-небудь про… холодильники. Звичайно, не про те, як вони працюють, бо я цього не знаю. Знаю лише, що вони працюють. У кожній квартирі в Лондоні є холодильник, і там ви можете днями зберігати сир, молоко і м'ясо.

Зовні здавалося, що лорда Бромптона майже не обходять холодильники. Ракоці розвалився на своєму стільці, як кіт. Я сподівалася, що йому не заманеться підвестися.

— Ви можете запитати мене про телефони, — цокотіла я. — Хоча я не можу пояснити, як вони функціонують. — І я підозрювала, що лорд Бромптон і не зрозумів би нічогісінько. Чесно кажучи, виглядав він так, що йому навіть не було сенсу пояснювати, як функціонує електрична лампочка. Я намагалася знайти тему, яка могла б його зацікавити.

— Ну, теє… до речі, між Дувром і Кале існує тунель, прокладений під Ла-Маншем.

Лордові Бромптону це здалося страшенно смішним. Від сміху він заходився бити себе по товстих стегнах.

— Чудово! Чудово!

Я вже почала трохи розпружуватись, як Ракоці вперше заговорив. Англійською він говорив із нечистою вимовою.

— Що з Трансільванією?

Трансільванія? Батьківщина графа Дракули? Він це серйозно? Я намагалася не дивитися в чорні очі. Можливо, він сам граф Дракула? Принаймні кольором шкіри схожий.

— Це моя батьківщина в прекрасних Карпатах. Князівство Трансільванія. Що діється в Трансільванії в XXI столітті? — Голос звучав дещо хрипко. І в ньому справді бриніла туга. — І що робить народ куруців [46]?

Народ, даруйте, кого? Куруців? Уперше чую.

— Ну, в Трансільванії в наш час, власне кажучи, тихо та любо, — мовила я обережно. Правду сказати, я навіть не уявляла, де вона розташована. Карпати я знала тільки як вислів. Коли Леслі згадувала про свого дядька Лео з Йоркширу, вона зазвичай казала: «Він живе десь у Карпатах», а для леді Арісти все, що лежало далі за Челсі, вже звалося Карпатами. Авжеж, можливо, куруци таки живуть у Карпатах.

— Хто править Трансільванією в XXI столітті? — захотів дізнатися Ракоці. Він увесь напружився, ніби був готовий будь-якої миті підхопитися з місця, якщо моя відповідь його не влаштує.

Гм-гм. Добре питання. Що він має на увазі? Болгарію? А може, Румунію? Чи Угорщину?

— Я не знаю, — відказала я чесно. — Це так далеко. Запитаю в місіс Каунтер. Це наша вчителька географії.

Ракоці мав розчарований вигляд. Можливо, мені варто було збрехати. Трансільванією править князь Дракула, ось уже два століття. Це природний заповідник для кажанів, які деінде повимирали. Куруци — найщасливіші люди у всій Європі. Напевно, це припало б йому більше до смаку.

— А як ідуть справи в колоніях у XXI столітті? — спитав лорд Бромптон.

Я з полегшенням побачила, що Ракоці знову відкинувся на своєму стільці. І він не розсипався на порох, коли сонце пробилося крізь густі хмари і залило кімнату яскравим світлом.

Якусь хвилю ми майже спокійно розмовляли про Америку, Ямайку та про якісь острови, про які я, собі на сором, зроду не чула. Лорда Бромптона, схоже, як холодною водою облило, коли він дізнався, що всі вони зараз на самоврядуванні (я так думала, бо не була певна). Зрозуміло, він не вірив жодному моєму слову і раз по раз заходився зі сміху. Ракоці більше не брав участі в нашій розмові, він розглядав свої довгі, пазуруваті нігті та шпалери. Час від часу він поглядав на мене.

— Як же мені зараз шкода, що ви всього лише актриса, — зітхнув лорд Бромптон. — Як на те, я б так охоче вам повірив.

— Атож, — мовила я співчутливо. — На вашому місці я б теж ні в що це не повірила. На жаль, доказів немає… О, постривайте! — Я застромила руку в декольте і витягла звідти мобільник.

— Що це? Цигарниця?

— Ні! — я розкрила телефон. Він запищав, бо не було мережі. Само собою. — Це… ну… Я можу цим робити картинки.

— Малювати картинки?

Я похитала головою і підняла телефон вище, щоб на дисплеї з'явилися лорд і Ракоці.

— Ну ж бо, посміхніться. Все готово. — Оскільки яскраво світило сонце, спалаху не було. Шкода. Це б явно вразило обох.

— Що це було? — Лорд Бромптон із дивовижною легкістю підхопився всією своєю масою зі стільця й підійшов до мене. я показала йому фото на дисплеї. Вони з Ракоці вийшли напрочуд вдало.

— Але що це? Як це можливо?

— Ми називаємо це фотографувати, — зауважила я. Товсті пальці лорда Бромптона захоплено ковзали по телефону.

— Неперевершено! Ракоці, ви маєте на це подивитися!

— Ні, дякую, — мляво кинув Ракоці.

— Я не знаю, як ви це робите, але це найкращий трюк, який я коли-небудь бачив. О, що це воно таке?

На екрані з'явилася Леслі. Лорд натиснув якусь кнопку.

— Це моя подруга Леслі, — мовила я з тугою в голосі. — Світлину зроблено минулого тижня. Дивіться, а онде за нею — Мерілебон Гайстрит, сандвіч з «Pret a Manger»[47], а це крамниця «Аведа»[48], бачите? Моя мама завжди купує тут лак для волосся. — Мені раптом страшенно захотілося додому. — А це фрагмент таксі. Щось на кшталт карети, яка їде без коней…

— Що ви хочете за цю скриньку чудес? Я плачу будь-яку ціну, будь-яку!

— Ні-ні, він не продається. Мені він ще потрібен. — 3 жалем знизавши плечима, я зачинила «скриньку чудес» — кхм, мобільник, і знову опустила його в корсаж.

Я зробила це дуже вчасно, бо відчинилися двері й увійшли граф з Ґідеоном — граф задоволено посміхався, Ґідеон був радше серйозний. Ракоці теж піднявся зі стільця.

Ґідеон кинув на мене допитливий погляд, я відповіла йому тим самим. Невже він гадав, що я за цей час дам драла? Власне, він був цього певен! Спочатку Ґідеон торочив мені, що я кров з носа повинна триматися ближче до нього, а сам за першої ж нагоди взяв та й кинув мене саму.

— Ну що? Сподобалося б вам жити в XXI столітті, лорде Бромптон? — запитав граф.

— Ще б пак! Що у вас за дивовижні ідеї! — відповів лорд і заплескав у долоні. — Це було справді вельми цікаво!

— Я знав, що вам сподобається. Але ви спокійно могли запропонувати бідолашній дитині сісти.

— О, я запропонував. Але вона захотіла постояти. — Лорд довірливо нахилився. — Я б справді охоче придбав цю срібну скриньку, графе.

— Срібну скриньку?

— На жаль, ми повинні зараз попрощатися, — сказав Ґідеон, кількома кроками перетнув кімнату і став поруч зі мною.

— Розумію, розумію! XXI століття чекає! — вигукнув лорд Бромптон. — Щиро дякую за візит. Він справді був напрочуд цікавий.

— Я можу до цього тільки приєднатися, — мовив граф.

— Сподіваюся, ми ще матимемо втіху, — докинув лорд.

Ракоці не випустив пари з вуст. Він тільки дивився на мене. І раптом на моє горло наче лягла крижана рука. Налякана, я почала хапати ротом повітря і подивилася на себе. Нічого не було видно. А проте я геть ясно відчувала, як на моєму горлі зімкнулися пальці.

— Я будь-якої миті можу натиснути.

Це був не Ракоці. Це сказав граф. Але губи його при цьому не ворушилися.

Збита з пантелику, я перевела погляд з його губ на руку. Вона була більш ніж за чотири метри від мене. Як же вона могла одночасно лежати на моєму горлі? І чому я чула його голос у моїй голові, хоча він нічого не говорив?

— Я не знаю точно, яку роль ти граєш, дівчинко, і як багато важить твоя персона. Але я не попущу тому, хто ламатиме мої правила. Це лише попередження. Ти зрозуміла? — пальці стиснулися дужче.

Я була від страху немов паралізована. Я могла тільки дивитися на нього і жадібно втягувати ротом повітря. Невже ніхто не бачить, що зі мною діється?

— Ти зрозуміла?

— Так, — прошепотіла я.

Хватка одразу ж ослабла, рука відсунулася. Повітря почало вільно надходити в мої легені.

Граф скривив губи і трусонув зап'ястям.

— Ми ще побачимося, — мовив він.

Ґідеон вклонився. Троє чоловіків вдарили чолом у відповідь. А я стояла як укопана, не годна поворушити пальцем. Ґідеон узяв мене за руку і вивів з кімнати.

Навіть коли ми вже сиділи в кареті, напруження мене не відпускало. Я почувалася виснаженою, безсилою і якоюсь забрудненою.

Як граф це влаштував: розмовляти зі мною, щоб інші не чули? І як йому вдалося дотягнутися до мене, стоячи за чотири метри? Моя мати мала-таки рацію, і те, що про нього говорили, було правдою: він умів влазити в душу іншої людини і контролювати її почуття. Я дозволила обдурити себе його пихатими нездоланними теревенями і старечою крихкістю. Я безнадійно недооцінила його. Як нерозумно з мого боку!

Я взагалі недооцінила всю цю історію, в яку вплуталася.

Карета рушила з місця. Її трусило так само сильно, як і дорогою сюди. Ґідеон просив вартового поквапитися. Наче в цьому була необхідність — той і сюди гнав, як навіжений.

— З тобою все гаразд? Вигляд у тебе такий, ніби ти побачила привид. — Ґідеон зняв плащ і поклав поруч себе на сидіння. — Дуже жарко як для вересня.

— Не привида, — відповіла я, не спроможна подивитися йому в очі. Мій голос злегка тремтів. — Тільки графа Сен-Жермена і один з його трюків.

— Він був не надто ввічливий з тобою, — погодився Ґідеон. — Але цього слід було очікувати. Вочевидь, у нього було інше уявлення про те, якою ти повинна бути.

Коли я не відповіла, він правив далі:

— У передбаченнях дванадцятий мандрівник завжди описувався як щось особливе. Обдарований магією Крука. Що б це не означало. У всякому разі, граф не хотів вірити, що ти лише звичайнісінька школярка.

Це зауваження дивним чином прогнало якесь безсиле, жалюгідне відчуття, викликане примарним дотиком графа. Замість виснаження і безсилля я відчула образу. І гнів. Я закусила губу.

— Ґвендолін?

— Що?

— Не сприймай це як образу. Я мав на увазі звичайна не в сенсі пересічна, а радше в сенсі типова, розумієш?

Що година, то не легше!

— Гаразд, — сказала я, гнівно блиснувши на нього очима. — Мені байдуже, що ти про мене думаєш.

Він незворушно глянув у відповідь.

— Ти тут ні до чого!

— Ти ж взагалі мене не знаєш! — обурилась я.

— Можливо, — відповів Ґідеон. — Але я знаю купу таких дівчат. Усі ви однакові.

— Купу дівчат? Ха!

— Дівчата, як ти, цікавляться тільки зачісками, всілякими ганчірками, фільмами і поп-зірками. Ви весь час гигикаєте і юрбами ходите в туалет. І шпетите Лізу, бо вона, бачите, купила собі маєчку за п'ять фунтів у «Marks and Spencer»[49].

Хоч я була дуже зла, я розсміялася.

— Хочеш сказати, що всі дівчата, яких ти знаєш, плескають про Лізу, яка купила собі маєчку за п'ять фунтів у «Marks and Spencer»?

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Атож, знаю. — Я не хотіла далі розмовляти, та мене понесло. — Ти гадаєш, що всі дівчата, не такі, як Шарлотта, поверхові й дурні. Тільки тому, що в них було нормальне дитинство замість безперервних уроків музики і фехтування. Насправді в тебе просто не було часу, щоб коли-небудь познайомитися з нормальною дівчиною, тому ти придумав собі такі сумні упередження.

— Послухай, я точно так само був у середній школі, як і ти!

— Само собою! — слова просто вилітали з мене. — Якщо тебе готували до мандрів у часі бодай наполовину так серйозно, як Шарлотту, то в тебе не могло бути друзів: ні хлопчиків, ані дівчаток, і твоя думка з приводу так званих пересічних дівчат базується на спостереженнях, які ти зробив, никаючи на самоті шкільним двором. Чи ти хочеш сказати, що твої однокласники вважали твої хобі — латину, гавот і водіння карети — страшенно крутими?

Замість образитися, Ґідеон розсміявся.

— Ти забула ще гру на скрипці.

Він відкинувся на спинку і схрестив руки на грудях.

— Скрипка? Справді? — Мій гнів випарувався так само швидко, як і з'явився. Скрипка отакої!

— У всякому разі, лице твоє знову порожевіло. До цього ти була така ж бліда, як Міро Ракоці.

Еге ж, Ракоці.

— Як це, власне, пишеться?

— Р-а-к-о-ц-і, — відказав Ґідеон. — А тобі навіщо?

— Хочу поґуґлити.

— О, він так тобі сподобався?

— Сподобався? Він — вампір, — мовила я. — Він із Трансільванії.

— Атож, із Трансільванії. Але ніякий не вампір.

— Звідки ти це знаєш?

— Вампірів не буває, Ґвендолін.

— Та чого ж… Якщо бувають машини часу (і люди, які вміють душити інших, не торкаючись до них), чому б не бути і вампірам? Ти бачив його очі? Вони як чорні діри.

— Це від беладоннових настоїв, з якими він експериментує, — зауважив Гідеон. — Рослинна отрута, яка нібито допомагає розширити свідомість.

— Звідки ти це знаєш?

— Це сказано в «Анналах Вартових». Ракоці зветься там Чорним Леопардом. Він двічі захистив графа від замаху на його життя. Він дуже сильний і вправно орудує зброєю.

— Графа хтось хотів убити?

Ґідеон знизав плечима.

— У такої людини, як граф, чимало ворогів.

— Радо вірю. Але в мене таке враження, що він і сам може себе захистити.

— Без сумніву, — погодився Ґідеон.

Я подумала, чи не розповісти, бува, йому про те, що витворив граф, але потім вирішила цього не робити. Ґідеон був не тільки чемний із ним — складалося враження, що вони з графом книші з одного тіста.

Не довіряй нікому.

— Ти справді перескакував у минуле до всіх цих людей і пускав їм кров? — натомість запитала я.

Ґідеон кивнув.

— З тобою і зі мною в хронограф зчитано вісім з дванадцяти людей. Інших чотирьох я ще знайду.

Я згадала слова графа і запитала:

— А як ти міг їздити з Лондона в Париж і Брюссель? Ядумала, що в минулому можна пробути щонайбільше кілька годин.

— Точно кажучи, чотири, — зауважив Ґідеон.

— За чотири години в ті часи аж ніяк не можна було встигнути з Лондона в Париж, не кажучи вже про те, щоб лишався час танцювати гавот і пускати кров.

— Таки так. І тому ми разом із хронографом виїхали в Париж заздалегідь, дурненька, — відповів Ґідеон. — Те саме ми зробили в Брюсселі, Мілані й Баті. До решти я міг навідатися в Лондон.

— Розумію.

— Справді? — знов насміхався Ґідеон. Цього разу я злегковажила ту посмішку.

— Так, я поволі починаю дещо розуміти, — я подивилася у вікно. — А ці луки ми, їдучи туди, начебто не минали, еге ж?

— Це Гайд-парк, — сказав Ґідеон, раптово зосередившись і наструнчившись. Він висунувся з вікна карети. — Гей, Вільбуре, чи як вас там! Чому ми їдемо цією дорогою? Нам треба навпростець до Темпла.

Що відказав чоловік на передку, я не розчула.

— Негайно зупиніться, — зажадав Ґідеон. Коли він знову повернувся до мене, я побачила, що він пополотнів.

— Що сталося?

— Я не знаю, — відповів юнак. — Він стверджує, буцімто йому наказано доправити нас на південний край парку на якусь зустріч.

Коні зупинились, і Ґідеон відчинив дверцята карети.

— Тут щось не так. Часу до зворотного стрибка в нас обмаль. Я сяду на передок і відвезу нас у Темпл. — Він вийшов і зачинив дверцята. — А ти залишишся в кареті, хоч би там що.

Цієї миті тріснув постріл. Я інстинктивно пригнулась. Хоча цей звук я чула тільки в фільмах, але відразу втямила, що це саме постріл. Хтось глухо закричав, коні заіржали, карета смикнулась уперед і, розгойдуючись, зупинилася.

— Опусти голову! — крикнув Ґідеон, і я кинулася на підлогу карети.

Пролунав ще один постріл. Тишу, що запала слідом за ним, годі було витримати.

— Ґідеоне? — Я знялася на ноги і визирнула назовні.

Стоячи біля вікна карети, Ґідеон дістав шпагу.

— Не висовуйся, я сказав!

Хвалити Бога, він був живий. Щоправда, можливо, ненадовго. Цієї миті де не взялися двоє чоловіків, обидва в чорному, третій виїхав верхи з тіні дерев і наближався до нас. У його руці виблискував срібний пістолет.

Ґідеон фехтував із двома чоловіками одночасно, вони билися мовчки, хіба що сопіли суперники і дзвеніла сталь, щойно леза натрапляли одне на одне. Кілька секунд я зачаровано спостерігала за тим, як вправно фехтує Ґідеон. Це нагадувало сцену з фільму — кожен крок, кожен удар і стрибок були сповнені довершеності, немов якісь каскадери днями вправлялись у своїй хореографії. Але коли один із чоловіків закричав і впав на коліна, а з горла його фонтаном ринула кров, я знову схаменулася.

Це був не фільм, тут усе було насправжки, І хоч шпаги могли правити за смертельну зброю (а поранений чоловік уже корчився на землі, видаючи жахливі звуки), але проти пістолета вони — як бабі кадило. Чому в Ґідеона немає пістолета? Адже так легко було прихопити з дому таку практичну зброю. А де кучер, чому він не б'ється пліч-о-пліч з Ґідеоном?

Тим часом вершник під'їхав до карети й зістрибнув з коня. На мій подив, він теж вихопив шпагу і кинувся на Ґідеона. Чому він не скористався пістолетом? Він відкинув його в траву, як щось непотрібне.

— Хто ви? Чого вам треба? — запитав Ґідеон.

— Нічого, крім вашого життя, — відповів чоловік, який наспів останнім.

— Ага, дістанете, як рак свисне!

— Дістанемо, можете бути певні!

З вікна карети бій знову ж таки сприймався, як відрепетируваний балет, причому третій, поранений, лежав на землі непорушно, а решта крутилася навколо нього.

Ґідеон відбивав будь-яку атаку так, ніби передбачав, що збираються зробити його вороги, але й вони, поза сумнівом, теж змалку навчалися фехтування. На моїх очах шпага одного з них просвистіла біля його плеча, тоді як він відбивав удар іншого.

Тільки гнучкий маневр дозволив йому уникнути удару, інакше він лишився б без руки. Я почула, як розщеплюється дерево, коли замість Ґідеона шпага сягнула карети.

Що за чортовиння?! Хто ці типи і чого вони від нас хочуть?

Я прудко сповзла назад на сидіння і виглянула з іншого вікна. Невже ніхто не бачить, що тут коїться? Невже можна напасти на когось у Гайд-парку серед білого дня? Мені здавалося, що бій точиться вже цілу вічність.

Хоча проти значно сильнішого ворога Ґідеон тримався нівроку, але не здавалося, що він досяг якоїсь переваги. Обидва його суперники дедалі дужче заганяли його в кут, і зрештою вони візьмуть гору над юнаком.

Я не мала ані найменшого уявлення, скільки часу минуло після останнього пострілу або скільки часу залишилося до нашого повернення. Занадто багато, напевно — можна й не сподіватися, що ми розвіємось, як дим, на очах у наших супротивників. Я не могла більше сидіти в кареті та споглядати, як ці двоє силкуються вкоротити віку Ґідеонові. Можливо, я зможу вибратися через вікно і покликати когось на підмогу?

Якусь коротку мить я побоювалася, що моя велетенська спідниця не пролізе через вікно, але за секунду вже стояла на піщаній дорозі й намагалася зорієнтуватися.

З іншого боку карети чулося сопіння, якісь лайки та безжальний брязкіт металу.

— Ану, здавайтеся! — прохрипів один із чоловіків.

— Як у курки зуби виростуть! — відрубав Ґідеон.

Я обережно рушила вперед, до коней. Аж зачепилася об щось жовте. Насилу я стрималася, щоб не закричати. Це був чоловік у жовтому каптані.

Він зісковзнув із передка і лежав тепер навзнак на піску. Я з жахом побачила, що у нього немає половини лиця, а вбрання мокре від крові. Єдине ціле око було широко відкрите і дивилося в порожнечу.

Це в нього влучила куля. Це видовище було таким страшним, що я відчула, як у животі в мене все перевертається. Я зроду ще не бачила мерця. Скільки б я віддала за те, щоб сидіти зараз у кіно, а щойно у вічі впаде така сцена, просто відвернутися!

Але це було насправді. Чоловік віддав Богові душу, а Ґідеонові загрожувала смертельна небезпека.

Дзвін шпаг вивів мене із заціпеніння. Ґідеон застогнав, і це остаточно привело мене до тями.

Не встигнувши зміркувати, що ж я роблю, я витягла шпагу з-за пояса вбитого.

У руці вона виявилася важчою, ніж я думала, але мені відразу ж відлягло на серці. Я й гадки не мала, як орудувати цією зброєю, але вона була гострою й колючою, це вже точно.

Звуки боротьби не стихали. Я наважилася заглянути за ріг і побачила, що одному з чоловіків вдалося притиснути Ґідеона спиною до карети. З його косички вибилося пасмо і падало на лоба. В одному з його рукавів зяяла дірка, але крові, мені на втіху, не було. Ніхто його ще не поранив.

Я ще раз оглянулась, але на допомогу нам ніхто не квапився. Я зважила в руці шпагу і рішуче рушила вперед. Принаймні моя поява відверне увагу обох чоловіків, і таким робом я зможу забезпечити таку-сяку перевагу Ґідеонові.

Але насправді діло пішло на переверт. Обидва супротивники билися до мене спиною, тож вони мене не побачили, зате варто було мені з'явитись, як Ґідеонові очі мало не полізли на лоба від жаху.

На якусь мить він забарився, й одному з чорних чужинців вистачило цього, щоб знову шпорнути його — майже в те ж таки місце, де був порваний рукав. Цього разу заюшила кров. Проте Ґідеон фехтував і далі.

— Довго ви вже не протримаєтеся! — тріумфально вигукнув його суперник і подвоїв атаку. — Моліться, якщо вмієте. Бо зараз ви постанете перед Творцем!

Я вхопила обома руками ручку шпаги і рвонула вперед, ігноруючи відчайдушний погляд Ґідеона. Чужинці не почули, що я наближалася, мою присутність вони помітили тільки тоді, коли моя шпага увійшла в чорне вбрання на спині одного з незнайомців, не зустрівши ні найменшого спротиву, майже беззвучно. На якусь хвилю я зі страхом подумала, що схибила і поцілила, ймовірно, в проміжок між ліктем і тілом, але потім чоловік захрипів, впустив зброю і повалився на землю як підтятий. Тільки коли він упав, я і собі випустила шпагу з рук.

О Господи…

Ґідеон скористався секундною розгубленістю другого чоловіка, щоб завдати йому удару, від якого той теж упав на коліна.

— Ти з глузду з'їхала? — закричав він мені, відкидаючи ногою зброю свого суперника і спрямовуючи вістря своєї шпаги на його горло.

Той умить зм'якнув.

Будь ласка… помилуйте мене, — сказав він.

Мої зуби зацокотіли.

Не може бути!.. Ні, я не прохромила тільки-но шпагою людину. Ця людина хрипіла. А другий, здавалось, ось-ось заплаче.

— Хто ви і чого ви від нас хочете? — холодно запитав Ґідеон.

— Я зробив тільки те, що від мене вимагали. Прошу!

— Хто від вас чого вимагав? — під вістрям шпаги на шиї чоловіка виступила крапелька крові. Ґідеон стиснув губи, ніби йому насилу вдавалось утримувати шпагу.

— Я не знаю ніяких імен, присягаюся! — спотворене страхом обличчя поволі розпливалося перед моїми очима, зелені луки закрутилися довкола мене, і з якимось полегшенням я впала в цей вир і заплющила очі.