Рубінова книга

Розділ одиннадцятий

— Ходіть за мною.

Я з цікавістю зазирнула в перше ж вікно, яке ми проминали. Ось, значить, яке воно, XVIII століття! Від хвилювання мені засвербіла шкіра на голові, проте я розгледіла тільки гарненький внутрішній дворик із фонтаном посередині, який я вже одного разу бачила.

Знову сходи нагору. Ґідеон пропустив мене вперед.

— Ти вчора вже тут був? — поцікавилась я. Говорила я пошепки, щоб жовтий мене не чув: він ішов за два кроки попереду нас.

— Це для них було вчора, — відказав Ґідеон. — Для мене це вже майже два роки тому.

— А що тобі тут знадобилося?

— Я рекомендувався графу і мав йому повідомити, що перший хронограф поцупили.

— Він, звісно, був не в захваті.

Жовтий вдавав, ніби він нас не чує, але було одразу видно, що його вуха під білими локонами-сосисками нащулилися.

— Він сприйняв це стриманіше, ніж я очікував, — сказав Ґідеон. — А оговтавшись від першого шоку, він неабияк зрадів, що другий хронограф справді функціонує і що в нас є ще один шанс довести все до пуття.

— А де зараз хронограф? — зашепотіла я. — Я маю на увазі, цієї миті, в цей час?

— Либонь, десь у цій будівлі. Граф ніколи не розлучається з ним надовго, бо ж йому теж доводиться елапсувати, щоб уникнути неконтрольованих стрибків у часі.

— Чому ми не можемо просто прихопити цей хронограф із собою в майбутнє?

— Причин чимало, — відказав Ґідеон. Тон його промов змінився. Він уже не був зарозумілим, зате став якимось повчальним. — Найголовніші очевидні. Одне з дванадцяти золотих правил Вартових щодо поводження з хронографом говорить, що невільно порушувати континуум. Якщо ми заберемо хронограф у майбутнє, то графові й мандрівникам, народженим згодом, доведеться обходитися без хронографа.

— Воно-то так, але ж тоді його ніхто не поцупить.

Ґідеон похитав головою.

— Видно, що досі ти не надто вдавалася в природу часу. Існують ланцюжки подій, розривати які дуже небезпечно. У найгіршому разі ти, можливо, взагалі не народишся.

— Розумію, — збрехала я.

Тим часом ми дісталися другого поверху, проминувши двох озброєних шпагами чоловіків, з якими жовтий перекинувся пошепки кількома словами. Як там звучав той пароль? Щось на кшталт «Ква несквік москітос». Мені конче потрібен другий мозок…

Обидва охоронці з неприхованою цікавістю оглянули нас з Ґідеоном і зашушукалися, щойно ми рушили далі. Дорого б я дала, щоб дізнатися, про що вони говорять.

Жовтий постукав в одні з дверей. За дверима за письмовим столом сидів ще якийсь чоловік. Він теж був у перуці (світлій) і в строкатому вбранні. Понад стільницею засліплювали очі бірюзовий каптан і пістрява камізелька, а знизу вабили погляд червоні штанці та смугасті панчохи. Мене вже більше ніщо не дивувало.

— Пане секретар, — сказав жовтий. — Тут знову вчорашній візитер, і він знову знає пароль…

Секретар з недовірою глянув в обличчя Ґідеону.

— Як ви можете знати пароль, який ми роздали години дві тому і відтоді з дому ніхто не виходив? Усі входи стережуть, як очі в лобі. І хто ви? Жінкам сюди доступу немає.

Я хотіла чемно назватись, але Ґідеон схопив мою руку і перебив.

— Нам треба перебалакати з графом. У нагальній справі. Часу в нас обмаль.

— Вони прийшли знизу, — мовив жовтий.

Але графа немає вдома, — відповів секретар. Він підхопився і здійняв руки. — Ми можемо послати гінця…

Ні, нам треба перебалакати з ним віч-на-віч. У нас немає часу на те, щоб ганяти туди-сюди гінців. А де граф зараз?

— Він гостює у лорда Бромптона в його новому будинку на Віґмор-стрит. Украй важлива нарада, граф скликав її відразу ж після вашого вчорашнього візиту.

Ґідеон вилаявся собі під ніс.

— Нам потрібна карета, яка відвезе нас на Віґмор-стрит. Зараз.

— Я можу це влаштувати, — мовив секретар і кивнув жовтому. — Займися цим особисто, Вільбуре.

— Але… чи вистачить у нас часу? — запитала я, згадавши про сам лише довгий шлях назад затхлим льохом. — Поки ми доїдемо каретою до Віґмор-стрит… — На Віґмор-стрит містився кабінет нашого стоматолога. Найближчою станцією метро була Бонд-стрит, центральна лінія. Але звідси треба зробити щонайменше одну пересадку. Але ж то на метро! А як довго доведеться їхати в кареті, мені в голові не вкладалося. — Може, було б краще, якби ми прийшли іншим разом?

— Hi, — відрубав Ґідеон і раптово посміхнувся мені. На його обличчі вичитувалося щось, що я не могла точно визначити. Може, жага пригод? — У нас ще дві з половиною години, — сказав він бадьоро. — Вирушаємо на Віґмор-стрит.

Подорож у кареті Лондоном захоплювала дужче за все, що я коли-небудь переживала. Хтозна-чому я уявляла собі Лондон без автомобілів якимось спокійнісіньким — вулицями, ховаючись від сонця під парасольки, походжають жителі в капелюхах, час від часу прокривуляє перевальцем якась карета, не смердять викидні гази, не гасають таксі, ладні збити будь-якого перехожого, хай би він навіть ішов по зебрі на зелене світло.

Насправді він був який завгодно, тільки не спокійний. По-перше, дощило. По-друге, рух навіть із браком автомобілів і таксі був вкрай хаотичний: усілякі карети й вози штовхалися, вода й болото з калюж хлюпали навсібіч. Викидними газами, щоправда, не тхнуло, але запах на вулицях стояв огидний — відходи, кінські кізяки та інші нечистоти били в ніс.

Я зроду не бачила стількох коней одразу. Тільки нашу карету тягнули чотири, всі вороні й дуже гарні. Чоловік у жовтому сидів на передку й відчайдушно гнав тварин через усю цю штовханину. Карета дико трусилась, і щоразу, коли коні повертали, я боялася, що ми перекинемося. Боячись і намагаючись у цій трусні не звалитися на Ґідеона, я просто не встигала розглядати Лондон, який пропливав за вікном карети. Варто було мені визирнути, і я нічого, просто нічогісінько не впізнавала. Здавалося, наче ми потрапили в якесь інше місто.

— Це Кінґсвей, — зауважив Ґідеон. — Взагалі не впізнати, еге ж?

Наш візник вдався до надто вже ризикованого обгону, намагаючись випередити віз із мулами й карету, схожу на нашу.

Цього разу я нічого не могла вдіяти і щосили завалилася на Ґідеона.

— Цей хлопець, напевно, гадає, що він — Бен Гур[39], — сказала я і шмигнула назад у свій куток.

— Вести карету — це повний чад, — сказав Ґідеон, і це прозвучало так, ніби він страшенно заздрив людині на передку. — Звичайно, ще веселіше у відкритому повозі. Мені до вподоби фаетон.

Карета знову хитнулась, і я відчула, як мене трохи занудило. В усякому разі, таке було не для чутливого шлунка.

— А мені, схоже, до вподоби «яґуар», — мовила я як нежива.

Але треба визнати, що Віґмор-стрит ми дісталися швидше, ніж я думала. Коли ми виходили біля розкішного будинку, я озирнулась, але не впізнала нічого з нашого часу, хоча мені, на жаль, доводилося відвідувати стоматолога частіше, ніж хотілося б. Проте все мало на собі ознаку чогось знайомого. І дощ ущух.

Лакей, який відчинив нам двері, стверджував спочатку, що лорда Бромптона немає вдома, але Ґідеон переконливо запевнив його, що йому відомо прямо протилежне і що лакей, якщо не відведе нас негайно до його світлості та лордового гостя, сьогодні ж втратить місце. Він тицьнув у руку заляканому слузі перстень з печаткою і наказав йому поквапитися.

— У тебе є власна печатка? — спитала я, поки ми чекали в холі.

— Так, звичайно, — відказав Ґідеон. — Ти дуже хвилюєшся?

— Чому це я мушу хвилюватися? — Після поїздки в кареті в мене ще й досі трусилися жижки, так що спершу я не могла собі уявити, що схвилювало б мене більше. Але тепер, коли він це сказав, моє серце закалатало, як божевільне. Я згадала, що говорила моя мама про графа Сен-Жермена. А що, коли ця людина справді вміє читати думки…

Я пригладила волосся: напевно, через ці перегони в кареті воно геть скуйовдилося.

— Лежить бездоганно, — зауважив Ґідеон з легкою усмішкою.

Що це знову таке? Обов'язково йому треба мене роздражнити?

— Знаєш що? Нашу кухарку теж звати Бромптон, — сказала я, щоб приховати своє збентеження.

— Атож, світ тісний, — відказав Ґідеон.

Лакей збіг сходами, поли його каптана майоріли на ходу.

— Панство очікує вас, сер.

Ми рушили слідом за ним на другий поверх.

— Він справді вміє читати думки? — прошепотіла я.

— Хто, лакей? — шелеснув у відповідь Ґідеон. — Сподіваюсь, що ні. Я саме подумав, що він схожий на якогось тхора.

Що це було, тінь гумору? Оцей «Геть-з-дороги-у-мене-важлива-місія-мандри-в-часі» справді пожартував? Я швидко посміхнулася. Хай там як, а у всьому треба бачити щось позитивне.

— Не лакей. Граф, — мовила я за хвилю.

Він кивнув.

— У всякому разі, так кажуть.

— Він читав твої думки?

— Якщо й так, то я не помітив.

Лакей відчинив перед нами котрісь із дверей і низько вклонився. Я зупинилася. Може, мені взагалі ні про що не думати? Але це було просто неможливо. Щойно я спробувала ні про що не думати, як мене миттю обліг мільйон думок.

— Спочатку пані, — мовив Ґідеон і підштовхнув мене через поріг.

Я зробила пару кроків уперед, потім знову нерішуче зупинилася, не знаючи, що від мене зараз потрібно. Ґідеон увійшов слідом, лакей ще раз уклонився і зачинив за нами двері.

Ми опинились у великому, шляхетно умебльованому салоні з високими вікнами і гаптованими гардинами, які, напевно, теж можна було б пустити на сукню.

Троє чоловіків дивилися на нас. Перший чоловік обдувся, як барило, він насилу підвівся зі стільця, другий був молодший, страх який жилавий і єдиний з усіх без перуки, третій був стрункий і високий, риси його обличчя нагадували якийсь портрет у старому архіві.

Граф Сен-Жермен.

Ґідеон уклонився, хоч і не так низько, як лакей. Трійця і собі вклонилась у відповідь.

Я не зробила нічого. Мене ніхто не вчив, як кланятися, коли ти в криноліні. До того ж кніксени й реверанси здавалися мені безглуздими.

— Не думав, що так швидко побачу вас знову, мій юний друже, — сказав той, кого я вважала графом Сен-Жерменом. Його обличчя сяяло. — Лорде Бромптон, чи можу я вам відрекомендувати прапраправнука мого прапраправнука? Ґідеон де Віллерз.

— Лорд Бромптон! — Знову невеликий уклін. Очевидно, вітатися за руку тут було не модно.

— Я вважаю, що моя лінія принаймні зовні розвинулася прекрасно, — сказав граф. — Очевидно, вибираючи даму серця, я мав досвідчене око. Явно виражений карлючкуватий ніс геть виродився.

— Ах, любий графе! Ви знову намагаєтеся вразити мене вашими неймовірними історіями! — сказав лорд Бромптон, гепаючись назад на стілець, на вигляд такий крихітний, що я побоялася, як би він тут же не розвалився. Лорд був не те що кругленький, як містер Джордж — він був гладкий, аж шкура тріщала!

— Але я нічого не маю проти! — правив він далі, і його поросячі очиці задоволено зблиснули. — 3 вами завжди так цікаво! Кожні дві секунди сюрприз.

Граф засміявся і повернувся до парубка без перуки.

— Граф був і залишається скептиком, дорогий мій Міро! Нам треба придумати щось нове, щоб переконати його в нашій справі!

Чоловік відповів якоюсь чужою, різкою й рубаною мовою, і граф знову засміявся. Він повернувся до Ґідеона.

— Це, любий онуче, — мій добрий друг і духовний брат Міро Ракоці, в «Анналах Вартових» більш відомий як Чорний Леопард.

— Дуже радий, — мовив Ґідеон.

Знову поклони з усіх боків.

Ракоці — чому це прізвище здалося мені знайомим? І чого, щойно я глянула на нього, мені стало так незатишно?

Губи графа склалися в посмішку, коли він поволі ковзнув поглядом по моїй фігурі. Я автоматично спробувала відшукати схожість з Ґідеоном або Фальком де Віллерзом, але ні на гріш не знайшла. Очі у графа були дуже темні, а в погляді було щось пронизливе, що змусило мене відразу згадати мамині слова. Згадати! Тільки не це. Але ж мій мозок має щось робити, тож я затягла подумки «Боже, бережи королеву»[40].

Граф перейшов на французьку, що я зрозуміла не відразу, бо ж саме натхненно співала національний гімн. З деякими паузами, що пояснювалися недостатнім словниковим запасом, я переклала це так:

— А ти гарна дівчина, отже, добряча… гм… Жанна д'Юрфе. Мені казали, що в тебе руде волосся.

Чорт, запам'ятовування слів, мабуть, це й справді альфа й омега для розуміння іноземної мови, як завжди торочив наш вчитель французької. На жаль, я не знала ніякої Жанни д'Юрфе, тож повністю зрозуміти зміст речення мені не вдалося.

— Вона не розуміє французької, — сказав Ґідеон, теж по-французьки. — І це не та дівчина, на яку ви очікували.

— Як це може бути? — Граф похитав головою. — Це все вкрай… м-м-м…

— На жаль, на теє… ну, на це була підготовлена не та дівчина.

Атож, на жаль.

— Помилка? Все це мені й так здається суцільною помилкою.

— Це Ґвендолін Шеферд, вона кузина згаданої Шарлотти Монтроз, про яку я вам учора розповідав.

— Тобто теж внучка лорда Монтроза, останнього… цього…. І таким чином кузина… м-м-м?.. — Граф Сен-Жермен розглядав мене своїми темними очима, і я знову завела пісню.

— Гм… Гм… — цього я просто не можу зрозуміти.

— Наші вчені говорять, що це, цілком можливо, генетичні… ці… як їх…

Граф підніс руку, перериваючи Ґідеона.

— Знаю, знаю! За законами науки, може, це і правда. Та проте в мене погане почуття.

Так, тут ми з ним збігалися думками.

— Тобто по-французькому ні словечка? — спитав він мене, цього разу німецькою. З німецькою в мене було трохи краще (як-не-як стабільна четвірка вже чотири роки), але тут теж виявилися дурнуваті прогалини. — Чому ж вона так погано підготовлена?

— Вона взагалі не підготовлена, маркізе. Іноземних мов не знає, — Гідеон теж заговорив німецькою. — І всіма іншими сторонами вона теж повна… гм… Шарлотта і Ґвендолін народилися в один день. Але ми помилково виходили з того, що Ґвендолін народилася на день пізніше.

— Але як можна було це проґавити? — Ох, нарешті я розуміла кожне слово. Вони знову перейшли на англійську, якою граф говорив без найменшого акценту. — Чому в мене таке відчуття, що Вартові у твій час більше не пильнують своїх обов'язків як слід?

— Я думаю, відповідь у цьому листі. — Ґідеон витягнув запечатаний конверт із внутрішньої кишені і простягнув його графу.

Гострий погляд уп'явся в мене.

Вигадавши момент, я відвела погляд і прикипіла очима до двох інших чоловіків. Лорд Бромптон, здавалося, затинався було ще більше, ніж я (його рот над численними підборіддями був відкритий, і виглядав він дещо дурнувато), а другий чоловік, Ракоці, уважно розглядав свої нігті.

Він був ще молодий, років десь тридцяти, у нього було темне волосся і довге вузьке обличчя. Ракоці міг би виглядати дуже добре, але його губи були викривлені, наче він спробував на смак кислицю, і його шкіра мала хворобливо-блідий відтінок.

Я саме міркувала, чи не наклав він, бува, на обличчя шар світло-сірої пудри, як він раптом підняв голову і подивився мені прямо в очі. Його очі були чорні, як терен, і я не могла розрізнити, де закінчується райдужна оболонка і починається зіниця. Ці очі здавалися напрочуд мертвими, хоча я не могла сказати чому.

Я знову заходилась подумки автоматично декламувати «Боже, бережи королеву». За цей час граф зламав печатку й розгорнув лист. Зітхнувши, він почав читати. Час від часу граф підводив голову і зиркав на мене. Я стояла як укопана.

Що було в листі? Хто його написав? Лорда Бромптона і Ракоці це, здавалося, теж цікавило. Лорд витягав свою товсту шию, силкуючись розгледіти написане. Тим часом Ракоці більше зиркав на графове обличчя. Вочевидь, неприємний смак у роті був у нього з народження.

Коли він знову повернув до мене обличчя, у мене на руках виступили сироти. Очі скидалися на якісь чорні дірки, і зараз я побачила, чому вони здаються мертвими: в них не відбивалося світло, не було тих іскорок, які роблять очі живими. Це було не те що дивно — це було страшно, аж у животі холонуло. Я тішилася, що між мною і цими очима цілих п'ять метрів.

— Твоя мати, дитя моє, видно, така вперта, хоч кілок на голові теши, еге ж? — Граф дочитав листа і склав його. — Про її мотиви можна тільки гадати. — Він ступив до мене кілька кроків, і під його уїдливим поглядом слова національного гімну вилетіли мені з голови.

Але потім я побачила те, що через відстань і страх досі не помічала: граф був старий. Хоча його очі світились енергією, постава була пряма, а голос юнацький і звучний, сліди віку годі було не зауважити. Шкіра на обличчі й руках нагадувала зібганий пергамен, блакитно прозирали вени, на напудреному обличчі чітко проступали зморшки. Вік надавав йому якоїсь крихкості, чогось такого, що викликало в мені майже співчуття.

У всякому разі, в мене раптом пропав увесь страх. Це був звичайнісінький стариган, старший за мою бабусю.

— Ґвендолін не в курсі ні мотивів її матері, ні подій, що призвели до цієї ситуації, — зауважив Ґідеон. — Вона не має ані найменшого уявлення.

— Дивно, дуже дивно, — мовив граф, повільно обходячи навколо мене. — Ми справді ще жодного разу не зустрічалися.

Звісно, ми ще жодного разу не зустрічались, а як могло бути інакше?

— Але тебе не було б тут, якби ти не була Рубіном. Наділено рубін магією Крука, останній — соль мажор: дванадцятьох уже зібрала злука. — Він закінчив свій обхід, став просто переді мною і глянув мені в очі. — У чому твоя магія, дівчинко?

Ox, навіщо я це роблю? Це лише стариган та й годі. Я повинна ставитися до нього чемно й шанобливо, а не витріщатись, як паралізований кролик на змію.

— Не знаю, сер.

— Що в тобі особливого? Скажи мені.

Що в мені було особливого? Крім того, що я вже днів два подорожувала в минулому?

У моїх вухах раптом знову зазвучав голос тітки Ґленди: «Ще змалку було видно, що Шарлотта народжена для вищої мети. Її не можна порівнювати з вами, звичайними дітлахами».

— Гадаю, що в мені немає нічого особливого, сер.

Граф поцмокав язиком.

— Можливо, твоя правда. Врешті-решт, це лише вірші. Вірші сумнівного походження, — раптом він, немов втративши до мене будь-який інтерес, повернувся до Ґідеона. — Мій дорогий сину, я із захопленням прочитав про те, що тобі вже вдалося зробити. Знайти в Бельгії Ланселота де Віллерза!

Вільяма де Віллерза, Сесілію Вудвіл — чарівничий Аквамарин — і близнюків, з якими я ніколи не познайомлюся, теж згадано. І уявіть собі, лорде Бромптон, цей юнак навіть навідав у Парижі мадам Жанну д'Юрфе, уроджену Понкарре, і вмовив її пожертвувати маленьку порцію крові.

— Ви говорите про мадам д'Юрфе, якій мій батько завдячує за свою дружбу з Помпадур і, врешті-решт, з вами?

— Іншої я не знаю, — відказав граф.

— Але ця мадам д'Юрфе віддала Богу душу десять років тому.

— Точніше сказати, сім, — зауважив граф. — Я саме був тоді при дворі маркграфа Карла Александра фон Ансбаха. Ох, я відчуваю такий сильний зв'язок з Німеччиною! Там на диво великий інтерес до масонства й алхімії. У Німеччині я і помру, як мені повідомили вже кілька років тому.

— Ви відхиляєтесь від теми, — мовив лорд Бромптон. — Як міг цей юнак завітати до мадам д'Юрфе в Парижі? Адже сім років тому він сам ще ходив під стіл пішки.

— Та ви досі думаєте хибно, дорогий лорде. Запитайте Ґідеона, коли він собі на втіху пустив кров мадам д'Юрфе.

Лорд запитально подивився на Ґідеона.

— У травні 1759 року, — кинув Ґідеон.

Лорд верескливо засміявся.

— Але це неможливо. Вам самому заледве двадцять років. Граф теж засміявся, це був задоволений сміх.

— 1759. Вона ніколи мені про це не розповідала, стара любителька таємниць.

— Ви того часу теж були в Парижі, але я мав суворий наказ не зустрічатися з вами.

— Через континуум, я знаю, — граф зітхнув. — Інколи я не ладнаю зі своїми законами… Але повернімося до милої Жанни. Тобі довелося застосувати силу? Мені вона була не більше рада чимось прислужитися.

— Вона мені про це розповіла, — відповів Ґідеон. — І про те, як ви видурили в неї хронограф.

— Видурив! Вона навіть не знала, що за скарб успадкувала від бабусі! Нещасний обдертий апарат лежав невпізнаний без потреби у запорошеній скрині на горищі. Рано чи пізно він канув би в забуття. Я його врятував і повернув йому справжнє значення. І завдяки геніям, які в майбутньому вступлять у мою Ложу, він знову запрацював. Це межує з дивом.

— Мадам, окрім того, вважала, що ви її майже задушили, бо вона не знала дати народження і дівочого прізвища своєї бабусі.

Задушив? Оце так-так!

— Атож, правильно. Ці прогалини в знаннях коштували мені нескінченно багато часу, який я змарнував, перевертаючи гори церковних книг, замість присвятити його речам серйознішим. Жанна — особа напрочуд злопомна. Тож дуже дивно, що вам вдалося схилити її до співпраці.

Ґідеон посміхнувся.

— Це було непросто. Але, вочевидь, я привернув її довіру. Крім того, я танцював із нею гавот [45]. І терпляче слухав, як вона на вас жаліється.

— Як несправедливо. Зрештою, я влаштував їй бентежні любощі з Казановою, і хоча того цікавили тільки її гроші, проте їй заздрило багато жінок. І я по-братерському поділився з нею своїм хронографом. Якби в неї не було мене… — Граф, явно розвеселившись, знову повернувся до мене. — Твоя прародителька — невдячна дуринда. На жаль, не обдарована великим інтелектом. Я думаю, вона ніколи не розуміла, що справді з нею відбувається, бідолашна старенька. Крім того, вона була ображена, що в Колі Дванадцяти їй дістався лише цитрин. «Чому вам можна бути смарагдом, а я — тільки жалюгідний цитрин, — казала вона. — Сьогодні жоден, хто себе поважає, цитрин не носить.» — Він захихотів. — Вона була справді така дуринда, яких мало. Хотів би я знати, як часто на старість їй доводилося перескакувати в часі. Можливо, що більше й не довелося. Вона й так не надто перескакувала. Інколи спливав цілий місяць, перш ніж вона знову зникала. Я б сказав, жіноча кров куди млявіша за нашу. Так само, як і дух жінки поступається швидкістю чоловічому. Ти зі мною згодна, дівчинко?

«Старий шовініст, — подумала я, опускаючи очі, — просторікуватий, пихатий зануда». Господи! Що це я — з глузду з їхала? Я ж не повинна ні про що думати!

Але, очевидно, з мистецтвом читання думок у графа було не так уже й добре, бо він знову захихикав.

— Вона не надто балакуча, еге ж?

— Вона просто боязка, — сказав Ґідеон.

Краще було б сказати: залякана.

— Боязких бабів не буває, — заперечив йому граф. — Боязко опустивши очі, вони лише виказують свою дурість.

Я чимраз більше доходила висновку, що його можна не боятися. Він був звичайнісінький самозакоханий дідусь-жінконенависник, який любить слухати самого себе.

— Невисокої ж ви думки про жіноцтво, — зауважив лорд Бромптон.

— Де ж пак! — відповів граф. — Я люблю жінок! Справді. Хіба що не вірю, що вони мають у своєму розпорядженні той різновид розуму, який веде людство вперед. Тому в моїй Ложі жінкам робити нічого. — Він обдарував лорда сяючою посмішкою. — Для багатьох чоловіків це нерідко вирішальний аргумент за вступ до моєї Ложі, лорде Бромптон.

— Та проте жінки люблять вас! Мій батько невпинно захоплювався вашим успіхом у жінок. І тут, у Лондоні, і в Парижі вони в усі часи упадали вам в ноги.

Граф відразу поринув у спомини про часи, коли він був кумиром жінок.

— Морочити голову жінкам і підбивати їх під свою волю неважко, дорогий мій лорде. Усі вони з одного тіста. Якби я не переймався високим, то давно б створив для чоловіків книгу порад, як правильно поводитися з жінками.

Само собою. У мене навіть назва підхожа була. «Від задушення до успіху». Або: «Як забалакати жінку на смерть». Я мало не захихотіла. Але потім помітила, що Ракоці пильно спостерігає за мною, і мій дурний настрій як вітром звіяло.

Я, напевно, зсунулася з глузду! Чорні очі на секунду втупилися в мої, потім я опустила погляд на мозаїчну підлогу під ногами і спробувала подолати паніку, яка ось-ось мала мене захопити. Тут треба було стерегтися не графа, це абсолютно точно. Але через це мені не випадало почуватися безпечно.

— Усе це вельми цікаво, — мовив лорд Бромптон. Його підборіддя тряслися від задоволення. — Поза сумнівом, у вас і ваших супутниках пропали хороші актори. Як казав мій батько, вмієте ви пригощати карколомними історіями, дорогий мій графе Сен-Жермен. Але, на жаль, не можете нічого довести. Досі ви не показали мені жодної штуки.

— Штуки! — скрикнув граф. — О, мій дорогий лорде, ви просто Хома невірний. Я б давно втратив з вами терпець, якби не почувався зобов'язаним вашому батькові, спаси Господи його душу. І якби мене не цікавили так ваші гроші та ваш вплив.

Лорд засміявся дещо силувано.

— У всякому разі, ви відверті.

— Алхімія не може обходитися без протекції. — Граф з маху розвернувся до Ракоці. —Доведеться нам продемонструвати доброму лордові кілька наших штук, Міро. Він належить до людей, які вірять лише в те, що бачать. Але спочатку мені треба сказати кілька слів наодинці моєму правнукові й накидати лист Великому Магістрові моєї Ложі в майбутньому.

— Ви можете скористатися для цього сусіднім кабінетом, — мовив лорд Бромптон, показуючи на двері за своєю спиною. — І я з нетерпінням чекатиму на виставу.

— Ходімо, сину мій, — граф узяв Ґідеона за руку. — Є дещо, про що мені треба тебе запитати. І дещо, про що ти маєш знати.

— У нас усього півгодини, — сказав Ґідеон, кинувши погляд на кишеньковий годинник, прикріплений золотим ланцюжком до кишені його камізельки. — Найпізніше за півгодини мусимо вернути до Темпла.

— Цього вистачить, — відказав граф. — Пишу я швидко можу одночасно писати й говорити.

Ґідеон розсміявся. Здавалося, він вважає графа справді дотепним і, вочевидь, геть забув, що я теж тут.

Я кахикнула. Уже майже у дверях він обернувся й запитливо підвів брову.

У відповідь я теж промовчала, бо ж навряд чи могла сказати вголос таке: «Не залишай мене саму з цими вар'ятами».

Ґідеон барився.

— Вона тільки завадить, — заявив граф.

— Почекай мене тут, — сказав Ґідеон напрочуд м'яко.

— Лорд і Міро потоваришують їй на цей час, — правив граф. — Ви цілком можете трохи розпитати її про майбутнє. Це унікальна можливість. Вона з XXI століття, запитайте її про автоматичні потяги, які ганяють туди-сюди під Лондоном. Або про срібні літальні апарати, які, ревучи, мов тисяча левів, підіймаються в небо і перетинають моря на висоті багатьох кілометрів.

Лорд так сміявся, що я почала серйозно переживати за стілець під ним. Трусилася кожна його жирова зморшка.

— Щось іще?

Я нізащо не хотіла залишатися з ним і Ракоці наодинці. Але Ґідеон тільки посміхнувся, хоча я і кинула на нього благальний погляд.

— Я зараз, — мовив він.