Розділ десятий

З «Анналів Вартових»,

4 серпня 1953 року

Сьогодні в нас була зворушлива зустріч — гість із майбутнього. Одинадцятий із Кола Дванадцяти Ґідеон де Віллерз, який відтепер щоночі елапсуватиме до нас на три години. Ми влаштували йому спальне місце в кабінеті сера Волтера. Там прохолодно, і там ніхто не надокучатиме хлопцеві цікавими поглядами й дурними питаннями. Під час сьогоднішнього візиту всі чергові офіцери «цілком випадково» завітали до нас. І в кожного цілком випадково знайшлося кілька запитань щодо майбутнього. Хлопець рекомендував купувати акції «Apple», хоч би що там було.

Роберт Піл, Внутрішнє Коло.


— Плащ: венеціанський оксамит, підшитий шовковоютафтою; сукня — вибійчаний льон із Німеччини з облямівкою з девонширських меррежив, корсет з вишиваної шовкової паррчі. — Мадам Россіні акуратно розклала на столі предмети одягу.

По обіді місіс Дженкінс знову відвела мене до неї в ательє. Це невелике приміщення подобалося мені значно більше за манірну їдальню, скрізь лежали красиві тканини, і мадам Россіні з її черепашачою шиєю була, мабуть, єдиною, до кого навіть моя мати поставилася б із довірою.

— Усе в пригаслих синіх тонах із кремовим мерреживом, елегантний денний ансамбль, — правила вона далі. — І до нього відповідні туфельки з шовкової паррчі. Вони набагато зручніші, ніж здається. На щастя, у тебе й у тієї глисти той самий розмір. — Вона двома пальчиками відклала мою шкільну форму подалі. — Тьху, найгаррніша дівчина в цьому скидатиметься на опудало. Хоча б спідницю можна було підрізати за сучасною модою. Ах, і цей жовтий колір сечі! Той, хто придумав таке, повинен ненавидіти школярів від щиррого серця!

— А я можу не знімати свою спідню білизну?

— Тільки тррусики, — відказала мадам Россіні (вона це так мило сказала — «тррюсики»). — Зі стилю вони, теє, випадають, але тобі ж не заглядатимуть під сукню. А якщо хто і спробує, замалюй йому в циферрблат як слід, щоб у нього потемніло в очах і задзвеніло у вухах. За цим туфельок не видно, але їхні носки укріплені залізом. Ти вже ходила в туалет? Це важливо, бо ж тільки одягнеш сукню, зробити це буде важкувато…

— Так, ви вже тричі мене питали, мадам Россіні.

— Я тільки хочу цілком упевнитися.

Мене весь час вражало, як тут про мене піклуються і на які дрібниці при цьому зважають. По обіді місіс Дженкінс навіть принесла мені новісінький несесер із туалетними речами, щоб я могла почистити зуби й умитися.

Я очікувала, що корсет перекриє мені кисень і вичавить із мене назад яловичу печеню, але насправді носити його було на диво зручно.

— А я думала, що в цих штуках дами масово непритомніли.

— Атож, так воно й було. По-перше, бо їх занадто туго шнурували. А по-друге, повітря було хоч сокирру вішай, адже ніхто не мився, всі тільки паррфумувалися та й годі, — відказала мадам Россіні, і при цьому її злегка струснуло. — У перруках жили воші й блохи, а ще я читала, що навіть миші влаштовували собі там нірки. Ах, найррозкішніша мода, а от гігієни — як у лисого чупррини. У тебе не такий корсет, як у тих бідолашних істот, це особлива модель а-ля мадам Россіні, зручна, як друга шкіра.

— Ось як. — Я була сама не своя, натягуючи на себе каркас із пишною спідницею. — Таке відчуття, ніби одягаєш величезну пташину клітку.

— Де ж таки, — обурилася мадам Россіні. — Ця нижня спідниця просто крихітна порівняно з тими, які носили в тогочасному Веррсалі. Метрів чотири з половиною на обмах, без перребільшення. І твоя не з китового вуса, а з найлегшого хай-теківського вуглецевого волокна. Його й не видно.

Навколо мене гойдалася блідо-синя матерія з кремовими стеблинками квітів. Така добре придалася б на диванну оббивку. Але я мусила визнати, що сукня, попри довжину і жахливий об'єм, була дуже зручна і щільно обтисла.

— Чаррівно, — сказала мадам Россіні й підштовхнула мене до люстра.

— Ох! — промовила я вражено. Хто б міг подумати, що диванна оббивка виглядатиме так дивовижно? І я в ній теж! Який граційний у мене стан, які сині очі! Ех! Тільки декольте було наче в оперної співачки: мало не тріщало.

— Тут ще будуть меррежива, — сказала мадам Россіні, перехопивши мій погляд. — Це все-таки денна сукня. Але вечорами слід було демонструвати все, що в тебе є. Я так сподіваюся, що нам ще пощастить шити для тебе бальну сукню! А зараз давай-но займемося твоїм волоссям.

— У мене буде перука?

— Ні, — кинула мадам Россіні. — Ти юна дівчина, і зустріч відбудеться за білого дня. Буде досить, якщо ти гаррно закучерявишся і вдягнеш капелюшок (вона сказала «капелюжок»). З твоєю шкірою нічого робити не будемо. Найніжніший алебастрр. А ця гаррненька рродимка у формі півмісяця на твоїй скроні чудово правитиме за мушку. Très chic[33].

Мадам Россіні накрутила мені волосся на плойку, потім спритно скріпила кучері спереду шпильками, а ззаду опустила на плечі м'якими локонами. Я подивилася в дзеркало і знетямилася від захвату. Мені мимоволі згадалася костюмована вечірка, яку торік влаштовувала Синтія. Я не придумала нічого кращого, як переодягтися автобусною зупинкою, і до кінця вечора мені хотілося саму себе прибити козирком, бо кожен вважав, що неодмінно має запитати мене про маршрут і розклад.

Ха! Знала б я тоді мадам Россіні! Точно була б зіркою вечора!

Я ще раз захоплено крутнулася перед дзеркалом, але де й подівся захват, коли до мене ззаду знову підступила мадам Россіні й надягла на мене «капелюжок». Це було велетенське страховище з соломки, пір'я і блакитних стрічок, і, як на мене, воно геть знищувало всю красу. Я спробувала вмовити мадам Россіні обійтися без капелюшка, але вона була невблаганна.

— Без капелюшка — ні, це було б непрристойно! Це ж не конкурс крраси, ma cherie[34]! Ідеться про автентичність!

Я витягла з кишені шкільної куртки мобільник.

— Але ви можете зробити хоча б одну фотографію — без капелюшка?

Мадам Россіні засміялася.

— Bien sur[35], моя люба!

Я стала в позу, і мадам Россіні наклацала щонайменше десятки три світлин, усіма сторонами, деякі навіть у капелюшку. Леслі матиме над чим поскалити зуби.

— Так, і зараз я повідомлю нагору, що ти готова рушати. Чекай тут і капелюшок більше не чіпай! Він сидить ідеально.

— Авжеж, мадам Россіні, — слухняно сказала я.

Щойно вона вийшла з кімнати, я швиденько набрала номер Леслі й відправила їй кілька есемесок зі світлинами в капелюшку. За чотирнадцять секунд вона перетелефонувала. Слава Богу, зв'язок в ательє мадам Россіні був бездоганний.

— Я сиджу в автобусі, — закричала Леслі мені у вухо. — Але олівець і блокнот у мене напоготові. Ти тільки голосніше говори, поруч зі мною сидять два глухеньких індуси і про щось балакають, причому не мовою жестів!

Я миттю виклала все, що сталось, і спробувала швидко пояснити Леслі, де я перебуваю і що сказала мені мама. Хоча говорила я без ладу і складу, Леслі начебто все вхопила. Вона говорила по черзі «Відпад!» і «Ти ж там пильнуй!». Коли я описала їй Ґідеона (вона хотіла знати будь-яку дрібницю), вона мовила:

— Ну, я не вважаю довге волосся таким уже страшним.

Воно може виглядати досить сексуально. Згадай «Історію лицаря»[36]. Але придивися до його вух.

— Пусте. Він чванько й зазнайко. До того ж він закоханий у Шарлотту. Ти записала про філософський камінь?

— Так, я все записала. Щойно приїду додому, зараз же полізу в інтернет. Граф Сен-Жермен — чого це ім'я здається мені знайомим? Може, я його знаю з якогось фільму? Ні, то був граф Монте-Крісто…

— А що, коли він справді вміє читати думки?

— Ти тоді просто починай думати про щось нешкідливе. Або рахуй від тисячі до нуля. Через вісім. Тоді точно ні про що інше більше не думатимеш.

— Вони можуть прийти будь-якої миті. Я тоді відразу покладу слухавку. Ага, глянь ще, будь ласка, чи знайдеш ти що-небудь про маленького хлопчика на ім'я Роберт Вайт, який вісімнадцять років тому потонув у ставочку.

— Записала, — кинула Леслі. — Ой, це все просто відпад. Нам би озброїти тебе кнопковим ножем або газовим балончиком. Знаєш що? Прихопи принаймні мобільник.

Я подріботіла до дверей і обережно визирнула в коридор.

— У минуле? Ти думаєш, я зможу тобі звідти зателефонувати?

— Нісенітниця! Але ти зможеш зробити світлини, які нам допоможуть. О, і мені дуже хочеться мати бодай одненький портрет цього Ґідеона. Якщо можна, з вухами. Вуха можуть багато чого сказати про людину. Особливо пипки.

Почулися кроки. Я тихо зачинила двері.

— Все, вони йдуть. Бувай, Леслі.

— Ти ж там пильнуй, — встигла ще сказати мені Леслі, перш ніж я поклала слухавку й опустила її в декольте своєї сукні. Невеличка порожнина між грудьми наче була зроблена для телефону. Цікаво, що там колись ховали дами? Пляшечки з отрутами, револьвери (малесенькі), любовні цидулки?

Перше, що майнуло мені в голові, коли Ґідеон увійшов до кімнати, було: а чому ж йому можна без капелюха? Друге — звідки береться цей добрий вигляд, якщо хтось вдягнув червоний муаровий жилет, темно-зелені бриджі та смугасті шовкові панчохи?.. Коли я про ще щось і подумала, то ось про що: сподіваюся, по мені не видно, про що я думаю.

Він блиснув на мене зеленими очима.

— Шикарний капелюх.

От холера.

— Чудово, — сказав містер Джордж, який зайшов за ним до гардеробу. — Мадам Россіні, ви виконали грандіозну роботу.

— Звісно, я знаю, — кинула мадам Россіні. Вона застигла у дверному прорізі. Швейна майстерня була недостатньо велика для всіх нас, одна моя сукня займала половину приміщення.

Ґідеон зв'язав ззаду волосся у хвіст, і я знайшла нагоду, аби віддячити йому тим самим.

— Гарненька оксамитова стрічка, — сказала я з усією можливою насмішкою. — Наша географічка носить точно таку ж!

Замість блимнути на мене сердито, Ґідеон посміхнувся.

— Ну, стрічка ще нічого. Бачила б ти мене в перуці!

Власне, я бачила.

— Мсьє Ґідеон, я відклала вам лимонні брриджі, а не темні. — Коли мадам Россіні обурювалась, її акцент ставав сильнішим. Вона сказала «Жідеон» і «фітклала».

Ґідеон обернувся до мадам Россіні.

— Жовті штани до червоного жилета, панчохи типу «Пеппі Довгапанчоха» і коричневий плащ із золотими ґудзиками? Як на мене, це занадто строкато.

— Чоловіки рококо носили строкате! — Мадам Россіні пронизала хлопця очима. — І тут експерт я, а не ви!

— Так, мадам Россіні, — ввічливо відповів Ґідеон. — Наступного разу я вас послухаю.

Я глянула на його вуха. Вони не стирчали і з будь-якого іншого погляду не впадали у вічі. Мені трохи відлягло від серця. Хоча мені, звичайно, це було по цимбалах.

— А жовті замшеві рукавички де?

— Ну, я подумав, що коли я не вдягаю жовті штани, то й рукавички теж краще відкласти.

— Ну, звичайно! — Мадам Россіні поцокала язиком. — Чудове почуття моди, юначе. Але тут ідеться не про смак, а про автентичність. Крім того, я дуже старалася, щоб усі вибрані кольори пасували вам, невдячний ви парубче! — буркочучи, вона пропустила нас повз себе.

— Дякую вам щиро, мадам Россіні! — сказала я.

— Ах, моя Лебедина Шийко! Для мене це була сама втіха! Ти принаймні вмієш цінувати мою роботу! — Я мимоволі посміхнулася. Мені подобалося бути «Лебединою Шийкою».

Містер Джордж підморгнув мені.

— Зробіть ласку, йдіть за мною, міс Ґвендолін.

— Спочатку зав'яжемо їй очі, — заявив Ґідеон, збираючись зняти з мене капелюх.

— На цьому наполягає доктор Вайт, — сказав містер Джордж із поблажливою посмішкою.

— Але це зіпсує їй зачіску! — мадам Россіні ляснула Ґідеона по пальцях. — Tiens![37] Ви хочете зняти з неї капелюх разом із волоссям? Ніколи не чули про шпильки для капелюхів? Ось! — вона простягла капелюх зі шпильками містеру Джорджу. — І несіть обережно!

Ґідеон зав'язав мені очі чорною хусткою. У мене перехопило подих, коли його рука торкнулася моєї щоки, і я, як на лихо, залилася рум'янцем. Однак він, на щастя, не міг цього бачити, бо стояв у мене за спиною.

Я зойкнула, коли у вузол затягнулося кілька волосинок.

— Вибач. Ти що-небудь бачиш?

— Ні. — Перед моїми очима була суцільна темрява. — Чому мені не можна дивитися, куди ми йдемо?

— Тобі не можна знати точне місцезнаходження хронографа, — зауважив Ґідеон. Він поклав мені руку на спину й повів уперед. Це було дивне відчуття — ось так наосліп бігти в порожнечу, при цьому рука Ґідеона на моїй спині мене дратувала. — Зайва обережність, як на мене. Цей будинок — суцільний лабіринт. Ти зроду не знайдеш це місце. І крім того, містер Джордж упевнений, що ти поза будь-якою підозрою щодо можливої зради.

Це було дуже мило з боку містера Джорджа, хоча я точно не розуміла, що це означає. Кому і навіщо потрібно знати, в якому місці стоїть хронограф?

Я натрапила плечем на щось тверде.

— Ой!

— Візьміть її за руку, Ґідеоне, роззява ви такий! — вимовив дещо роздратовано містер Джордж. — Це ж вам не візок із продуктами!

Я відчула, як тепла, суха рука взяла мою, і здригнулася.

— Все нормально, — сказав Ґідеон. — Це лише я. Зараз пару сходинок донизу. Обережно.

Якусь хвилю ми мовчки йшли поруч одне з одним, то прямо, то сходами вгору, то повертаючи за ріг, і я щосили стежила за тим, щоб моя рука не тремтіла. І не пітніла. Ґідеон не повинен думати, що поряд з ним мені було не по собі. Чи помітив він, як почастішав мій пульс?

Раптом моя права нога ступила в порожнечу, я спіткнулася і точно б гепнулась, якби Ґідеон не спіймав мене двома руками і не поставив на тверду підлогу. Обидві його руки були на моїй талії.

— Обережно, сходинка, — сказав він.

— Ах, спасибі, я вже теж це помітила, — сказала я обурено. — Коли підвернула собі ногу!

— Боже мій, Ґідеоне! Пильнуйте краще! — розсердився містер Джордж. Ось, візьміть капелюх, а я допоможу Ґвендолін.

За руку з містером Джорджем іти було легше. Можливо, тому, що я більше концентрувалася на своїх кроках, а не на тому, чи тремтить у мене рука. Наша прогулянка тривала цілу вічність. У мене знову було таке відчуття, що ми просуваємося глибоко під землю. Коли ми нарешті зупинилися, у мене виникла підозра, що вони спеціально зробили пару кіл, аби збити мене з пантелику.

Відчинились і зачинились двері, і містер Джордж нарешті зняв із мене пов'язку.

— Ми прийшли.

— Як юний травневий ранок! — зауважив доктор Вайт. Але сказав він це Ґідеону.

— Красно дякую! — Ґідеон низько вклонився. — Останній писк паризької моди. Власне кажучи, я мав надягти жовті бриджі та жовті рукавички, але не зміг себе пересилити.

— Мадам Россіні страшенно незадоволена, — пояснив містер Джордж.

— Ґідеоне! — з докором вигукнув містер де Віллерз, який з'явився слідом за доктором Вайтом.

— Жовті штани, дядьку Фальку!

— Ти ж не зустрінеш там старих шкільних друзів, які можуть висміяти тебе!

— Ні, — сказав Ґідеон, кидаючи мого капелюха на стіл. — Швидше я зустріну там типів, які носять вишивані рожеві сурдути і вважають це найвищим шиком! — Його пересмикнуло.

Спершу мені треба було звикнути до світла, потім я з цікавістю озирнулась. Вікон у приміщенні бракувало, як і можна було очікувати, не було й каміна. Марно шукала я і машину часу. Розгледіла я лише столик із кількома стільцями, якусь скриню, шафу, а на стіні — накарбований на камені латинський вислів.

Містер де Віллерз дружньо усміхнувся мені.

— Тобі чудово пасує блакитне, Ґвендолін. І мадам Россіні дуже витончено уклала твоє волосся.

— Е-е-е… дякую.

— Давайте поквапимося, а то я зараз задихнусь у цьому шматті. — Ґідеон відкрив плаща, так що вималювалася шпага, причеплена до пояса.

— Ставай сюди. — Доктор Вайт підійшов до столу, на якому лежав пакунок із червоного оксамиту. Він розгорнув оксамит і витягнув звідти якусь штуку, на перший погляд схожу на великий камінний годинник. — Я все налаштував. У вашому розпорядженні три години.

На другий погляд з'ясувалося, що це не годинник, а якийсь дивний апарат із полірованого дерева й металу, з силою-силенною кнопок, клапанів і коліщаток. Усі його поверхні були помальовані сонцями, місяцями та зірками і розписані візерунками й таємничими знаками. У нього була зігнута, як у футляра для скрипки, форма, і він був оздоблений блискотливими самоцвітами, причому такими великими, що вони навряд чи були справжні.

«Це хронограф? Такий маленький?»

— Він важить чотири з половиною кілограми, — відказав доктор Вайт, і в голосі його звучала гордість батька, який називає вагу свого немовлятка. — І випереджаю твоє запитання: так, усі самоцвіти справжні. Один лише рубін важить шість каратів.

— Ґідеон іде першим, — сказав містер де Віллерз. — Пароль?

— Qua redit nescitis[38], — відповів Ґідеон.

— Ґвендолін?

— Так?

— Пароль?

— Що за пароль?

— Qua redit nescitis, — сказав містер де Віллерз. — Пароль Вартових для 24 вересня.

— У нас же 6 квітня.

Ґідеон завів очі догори.

— Ми перескочимо в 24 вересня, причому в цей самий будинок. Щоб Вартові не постинали нам голови, ми повинні знати пароль. Qua redit nescitis. Повтори.

— Qua redit nescitis, повторила я. Ніколи в житті я не пам'ятатиму це довше ніж секунду. Ну ось, уже забула. Може, можна записати на папірці? — А що це значить?

— Скажи-но, ти що, не вивчаєш у школі латину?

— Ні, — відповіла я. Я вчила французьку та німецьку, і це було вже досить сумно.

— «Ви не знаєте години свого повернення», — переклав доктор Вайт.

— Кучерявий переклад, — зауважив містер Джордж. — Можна також сказати: «Ви не знаєте, коли…»

— Панове! — Містер де Віллерз постукав пальцем по циферблату свого годинника. — Наш час не є нескінченним. Ти готовий, Ґідеоне?

Ґідеон простягнув руку доктору Байту. Той відкрив у хронографі один із клапанів і застромив Ґідеонів палець в отвір. Усередині апарата заворушилися численні коліщата і пролунало тихе дзижчання, що звучало, майже як мелодія. Наче в курантах. Один із самоцвітів, велетенський діамант, раптово засвітився зсередини і осяяв Ґідеона яскравим білим світлом. Тієї ж миті Ґідеона як корова язиком злизала…

— Відпад! — вражено прошепотіла я.

— У буквальному розумінні, — мовив містер Джордж. — Тепер твоя черга. Стань точно туди ж.

Доктор Вайт продовжив:

— І думай про те, що ми тобі говорили: ти повинна слухати Ґідеона. Будь увесь час поруч з ним, хоч би що сталося. — Він узяв мою руку і вклав вказівний палець в отвір одного з клапанів. Щось гостре вп'ялося в подушечку пальця, і я сіпнулася.

— Ой!

Доктор Вайт міцно притиснув мою руку до клапана.

— Не рухатись!

Цього разу на хронографі засвітився великий червоний камінь. Він залив усе навколо червоним сяйвом і засліпив мене. Останнє, що я бачила, був мій велетенський капелюх, забутий на столі. Потім навколо мене потемніло.

На моє плече лягла рука.

Чорт, як там звучав той дурнуватий пароль? Ква ла-ла ла-цітіс?

— Це ти, Ґідеоне? — прошепотіла я.

— Хто ж іще, — прошепотів він у відповідь і відпустив моє плече. — Браво, ти не впала! — Креснув сірник, і палаючий смолоскип освітив приміщення.

— Круто. Ти його теж сюди притягнув?

— Ні, він тут уже був. Потримай!

Коли я взяла смолоскип, то зраділа, що на мені немає ідіотського капелюха. Гігантські розгойдувані пір'їни одразу б спалахнули, і я б сама миттю перетворилася на гарненький палаючий факел.

— Тихо, — мовив Ґідеон, хоча я і рота не розкрила. Він відімкнув двері (ключ приніс із собою чи він уже стирчав у дверях? — я не помітила) й обережно визирнув у коридор. Там стояла суцільна темрява.

— Здається, тут тхне гнилизною, — сказала я.

— Нісенітниця. Ходімо! — Ґідеон зачинив за нами двері, забрав у мене смолоскип і рушив темним коридором. Я пішла за ним.

— Ти не збираєшся знову зав'язувати мені очі? — спитала я напівжартома.

— Тут непроглядний морок, ти ніколи в житті не зможеш нічого запам'ятати, — відказав Ґідеон. — Ще одна причина триматися до мене ближче. Найпізніше через три години ми знову повинні бути тут.

Ще одна причина, щоб знати дорогу. Як я, цікаво, впораюсь, якщо з Ґідеоном що-небудь трапиться або ми загубимось? Не надто хороший план — залишити мене в незнанні. Але я прикусила язика. Мені аж ніяк не хотілося саме зараз зчепитися з містером Свинтусом.

Смерділо гнилим, причому значно дужче, ніж у наш час. У який це ми час потрапили?

Запах був справді дивний, ніби тут щось гнило. Я чомусь подумала про щурів. У фільмах, де були довгі коридори та смолоскипи, завжди траплялися щури! Бридкі чорні щури, очі яких світилися в темряві. Або ж щури дохлі. Мало не забула — і павуки. Павуки зустрічалися теж. Я намагалася не торкатися стін і не уявляти собі, як товсті павуки чіпляються за низ моєї сукні й помалу заповзають під неї, щоб видертися нагору моїми голими ногами…

Натомість я заходилася рахувати кроки до кожного повороту. За 44 кроки був поворот праворуч, за 55 — ліворуч, потім знову ліворуч — і ми підійшли до кручених сходів, які вели вгору. Я підібрала свою спідницю, щоб не відстати від Ґідеона. Десь нагорі було світло, і що вище ми підіймалися, то світліше ставало, аж нарешті ми опинилися в широкому коридорі, освітленому численними смолоскипами на стінах.

У кінці коридору були широкі двері, обабіч яких стояли лицарські обладунки, такі ж іржаві, як і в наш час.

Щурів, на щастя, начебто не було, проте в мене виникло відчуття, що за нами спостерігають, і що ближче ми підходили до дверей, то сильніше ставало це почуття. Я озирнулася, але в коридорі не було ані душі.

Коли в одного з лицарських обладунків раптово засмикалася рука і спрямувала в нас небезпечний на вигляд спис (чи що це було таке), я заклякла і жадібно втягнула ротом повітря. Тепер я знала, хто за нами спостерігав.

Надтріснутим голосом обладунки каркнули, хоч це було й ні до чого:

— Стій!

Я б закричала від жаху, але мені наче заціпило. Та проте я зрозуміла, що це не обладунки рухаються і розмовляють, а людина, що ховається в їхніх надрах. У других обладунках теж наче хтось був.

— Нам треба поговорити з Магістром, — мовив Ґідеон. — У негайній справі.

— Пароль, — кинули другі обладунки.

— Qua redit nescitis, — відповів Ґідеон.

О, точно! На якусь хвилю я була справді вражена. Він-таки це запам'ятав.

— Ви можете пройти, — сказали перші обладунки і навіть притримали нам двері.

За ними ховався ще один коридор, теж освітлений смолоскипами. Ґідеон встромив свій смолоскип в один з тримачів на стіні й поквапився вперед, я йшла за ним так швидко, як тільки могла у своєму криноліні. Мало-помалу я почала засапуватися.

— Це було як у фільмі жахів. У мене майже зупинилося серце! Я думала, це просто декорації! Я маю на увазі, лицарські обладунки у XVIII столітті вже не носять, еге ж? Та й потрібні вони, я гадаю, як лисому гребінь.

— Вартові одягаються в них за традицією, — відказав Ґідеон. — Як і в наш час.

— Але в наш час я не бачила лицарів в обладунках. — Тут мені спало на думку, що, можливо, таки бачила. Я просто думала, що обладунки порожні.

— Поквапся, будь ласка, — сказав Ґідеон.

Легко казати, коли не доводиться тягти на собі спідницю завбільшки з одномісний намет.

— Хто такий Магістр?

— В Ордені є Великий Магістр, який його очолює. Наразі це, зрозуміло, сам граф. Орден ще молодий, граф заснував його 37 років тому. А перегодом на чолі Ордену ставали члени родини де Віллерзів.

Інакше кажучи, граф Сен-Жермен був членом сім'ї де Віллерз? Чому ж він тоді звався Сен-Жермен?

— А зараз? Я маю на увазі, в наш час? Хто є Великим Магістром?

— Нині це мій дядько Фальк, — відповів Ґідеон. — Він змінив твого діда, лорда Монтроза.

— Справді. — Мій милий, незмінно добротливий дідусь — і Великий Магістр Таємної Ложі графа Сен-Жермена! А я весь час вважала, що він — немов підніжок у бабусі!

— А яку посаду в Ордені обіймає леді Аріста?

— Ніякої. Жінки не можуть стати членами Ложі. Найближчі родичі членів Вищого кола автоматично зараховуються до Зовнішнього Кола посвячених, але в них немає права слова.

Ну, це само собою.

Можливо, його манера так ставитися до мене була в де Віллерзів від природи? Щось на кшталт генетичного дефекту, через який у них для жінок була тільки презирлива посмішка? З іншого боку, з Шарлоттою Ґідеон був вельми шляхетний. І, мушу визнати, нині він теж поводився більш-менш нормально.

— Чому ви, власне, завжди називаєте свою бабусю «леді Аріста»? Чому ви не говорите «бабуня» чи «бабуся», як усі нормальні діти?

— Як є, так і є, — відповіла я. — Чому жінкам не можна ставати членами Ложі?

Ґідеон простягнув до мене руку і сховав мене собі за спину. — Замкни бузю на хвильку.

— Що?

У кінці коридору були ще одні сходи. Згори лилося денне світло, але, перш ніж ми дісталися сходів, з тіні виступили двоє чоловіків з голими шпагами — ніби вони нас тут чекали.

— Добридень! — сказав Ґідеон. На відміну від мене, він навіть не здригнувся, проте поклав руку на шпагу.

— Пароль! — зажадав один із чоловіків.

— Але ви ж уже були тут учора, — сказав інший чоловік, роблячи крок уперед, щоб розгледіти Ґідеона. — Або ваш молодший брат. Схожість разюча.

— Це той хлопець, який уміє з'являтися нізвідки? — запитав інший чоловік.

Обидва витріщалися на Ґідеона, пороззявлявши роти. Вдягнені вони були десь як Ґідеон, і мадам Россіні, очевидно, мала слушність: чоловіки доби рококо любили строкате. Ці були одягнені в бірюзове з бузковими квіточками, що мінилося коричневим і червоним, і в одного з них був справді лимонний сурдут. Вигляд вони, мабуть, мали жахливий, але все ж щось у цьому було. Просто трохи рябувато.

На головах в обох були перуки, над вухами, мов сосиски, лежали кучері, а на потилиці стирчала маленька кіска з оксамитовою стрічкою.

— Скажімо так: я знаю шляхи в цей будинок, про які ви не підозрюєте, — відказав Ґідеон із гордовитою посмішкою. — Я і моя супутниця повинні поговорити з Магістром. У терміновій справі.

— Ти ба як розхвалився! — пробурмотіла я.

— Пароль?

Кварк едіт бісквітіс. Чи щось подібне.

— Qua redit nescitis, — відказав Ґідеон. Ну майже.

Загрузка...