Рубінова книга

Розділ третій

Коли в мене перед очима знову прояснилось, за ріг якраз завертав старовинний автомобіль, а я сама стояла навколішки на тротуарі й трусилася від жаху.

З цією вулицею було щось не так. Зовні вона змінилася. І взагалі за останню секунду все стало іншим.

Дощ ущух, але віяв крижаний вітер і різко потемніло — майже впала ніч. На магнолії не було видно ні квітів, ні листя. Я сумнівалася, чи взагалі сама магнолія на місці.

Вершечки огорожі довкола неї були пофарбовані в золоте. Я могла присягнутися, що вчора вони були чорні.

З-за рогу з'явився ще один старовинний автомобіль. Химерна конструкція з великими колесами і блискучими спицями. Я подивилася вздовж тротуару — калюжі позникали, мов мильні бульки. А разом із ними й дорожні знаки. Зате бруківка була крива й горбиста. Вуличні ліхтарі теж прибрали інакшого вигляду, їхнє жовтувате світло ледь діставало до найближчого під'їзду.

Десь у глибині моєї свідомості зажеврів моторошний здогад, але я все ще не була до нього готова. Тож я спробувала передихнути, відтак знову озирнулася, цього разу уважніше.

Отже, якщо точно сказати, змінилося не надто багато. Більшість будинків мали звичний вигляд. А втім… онде зникла чайня, де матуся завжди купувала смачні тістечка «Принц Валлійський», а цей наріжний будинок із масивними колонами я бачила вперше.

Якийсь незнайомець у чорному пальті й капелюсі несхвально скинув на мене оком, але не зробив жодної спроби заговорити або допомогти. Я підвелася й обтрусила бруд із колін.

Моя жахлива здогадка повільно перетворювалася на жахливу впевненість. Та й перед ким мені було прикидатися?

Я не потрапила на перегони старовинних автомобілів. І магнолія не скинула раптом свій квіт і листя. І хоча я багато чого б віддала за те, щоб із-за рогу раптом з'явилася Ніколь Кідман, тут не проходили зйомки стрічки за Генрі Джеймсом[10].

Я знала точно, що сталося. Я просто це знала. І ще я знала, що тут якась помилка.

Я перенеслася в інший час.

Не Шарлотта. Я. Хтось припустився страшенної помилки.

У мене зацокотіли зуби. Не тільки від хвилювання, але й від холоду. Холод проймав до кісток.

«Я б знала, що робити», — забриніли в моїх вухах слова Шарлотти. Певна річ, Шарлотта знала. Але зі мною ніхто цим знанням не ділився.

Я стояла на розі вулиці, тремтячи і стукаючи зубами, і дозволяла перехожим на мене витріщатися. Перехожих було не надто багато. Повз мене пройшла молода жінка в пальті до п'ят і з кошиком під пахвою, а за нею — чоловік у капелюсі й пальті з піднятим коміром.

— Вибачте, — сказала я. — Не скажете часом, який у нас зараз рік?

Жінка вдала, що не чує, і рушила швидше.

Чоловік похитав головою.

— Яке нахабство, — пробурчав він.

Я зітхнула. Насправді від цієї інформації мала́ користь. Яка, власне, різниця, потрапила я в 1899 рік чи в 1923-й?

Принаймні я знала, де перебуваю. Я-бо жила менш ніж за сотню метрів звідси. Чи є щось природніше, ніж податися просто додому?

Треба ж щось зробити.

У сутінках вулиця видавалася спокійною й мирною. Мов нежива, я йшла назад до будинку, уважно роззираючись навсібіч. Що змінилося, що залишилось, як і пізніше? Коли пильніше придивитися, будинки були точнісінько такі самі, як і в наш час.

Деякі деталі я, здавалося, бачила вперше, але, можливо, досі я їх просто не помічала. Я автоматично кинула погляд на будинок номер 18, однак біля під'їзду — хоч би тобі лялечка. Людини в чорному не було.

Я зупинилася.

Наш будинок на вигляд був точнісінько такий, як і в мій час. Вікна на першому і другому поверхах виливали яскраве світло, у маминій кімнаті під дахом теж світилося, а з даху звисали бурульки. Варто мені було глянути на все це, як захотілося додому.

«Я б знала, що робити».

Гаразд, що б зробила Шарлотта? Зараз геть споночіє, і до того ж холодно, хоч вовків ганяй. Куди б вирушила Шарлотта, щоб не змерзнути? Додому?

Я дивилася на вікна. Може, вже є на світі мій дідусь? Може, він мене навіть впізнає?

Зрештою, дозволяв же він мені гойдатися на колінах, коли я була маленька… Ет, пусте! Навіть якщо він уже з'явився на світ, то як зможе згадати, що на старості літ гойдав мене на колінах?

Холод заповзав мені під плащ. Гаразд, я зараз просто подзвоню до когось і напрохаюся на ніч. Питання тільки в тому, як це зробити.

«Привіт, мене звуть Гвендолін Шеферд, я — внучка лорда Монтроза, який, можливо, ще не народився».

Я ж не можу розраховувати, що мені повірять. Можливо, швидше потраплю в божевільню, ніж додому. А опинитися в божевільні цими часами, напевно, гірше не бути може — потрапиш раз і вже назавжди.

З іншого боку, вибору в мене особливо не було. Ще трохи, і геть стемніє. А мені треба десь переночувати й не змерзнути. І не натрапити на Джека Різника^[11]. Господи милостивий! Коли він, власне, творив свої мерзенні справи? І де? Чи не тут-таки, у солідному Мейфейрі? Якщо мені вдасться поговорити з ким-небудь із моїх предків, то, можливо, я зможу переконати його, що про дім і родину я знаю більше за якогось чужинця. Хто, крім мене, міг би, наприклад, розказати, що кобилу прапрапрадідуся Г'ю звали Сита Енні? Суто інсайдерська інформація.

Різкий порив вітру змусив мене зібратися. Було дуже холодно. Мене б не здивувало, якби раптом посипав сніг.

«Привіт, я — Ґвендолін і потрапила сюди з майбутнього. На доказ я покажу вам застібку-блискавку. Б'юся об заклад, що її ще не винайшли, еге ж? Як і аеробуси, телевізори або холодильники…»

Принаймні можна спробувати. Глибоко дихаючи, я підійшла до дверей.

Сходинки під ногами здалися мені напрочуд знайомими й чужими водночас. Я машинально потяглася до кнопки дзвінка. Але її не було. Електричні дзвінки, вочевидь, іще теж не винайдено.

Як на те, ніде й натяку не було на якусь дату. А я навіть не знала, коли було винайдено електрику. До пароплавів чи вже після? Чи вчили ми це в школі? Якщо так, то я, на жаль, не могла цього згадати.

Я намацала довгу ручку, що звисала на ланцюжку — точнісінько така була вдома в Леслі на унітазі. Я енергійно смикнула за неї і почула, як за дверима зателенькав дзвіночок.

О леле!

Найпевніше, двері відчинить хтось зі служників. Що мені сказати, щоб мене пропустили до кого-небудь із родини? Може, ще живий прапрапрадідусь Г'ю? Чи вже живий. Або ж узагалі живий. Я просто запитаю про нього. Або про Енні.

Кроки лунали все ближче. Я спробувала зібрати в кулак усю свою мужність. Але я не встигла побачити, хто відчинив двері, бо мене знову збило з ніг, жбурнуло через час і простір та виплюнуло назад.

Я опинилася на килимку біля наших вхідних дверей. Схопившись на ноги, я озирнулась. Усе було на вигляд таке саме, як кілька хвилин тому, коли я вибігла з дому по льодяники для тітоньки Медді. Будинки, припарковані автомобілі, навіть дощ.

Незнайомець у чорному біля будинку 18 світив на мене очима.

— Атож, не ти один дивуєшся, — пробурмотіла я.

Як довго мене не було? Чи бачив незнайомець у чорному, як я зникла на розі вулиці та знову з'явилася на килимку перед нашими дверима? Він, напевно, не міг повірити своїм очам. Так йому й треба. Знатиме, як це — загадувати загадки іншим.

Я щосили задзвонила у дзвінок. Двері відчинив містер Бернард.

— Ми кудись поспішаємо? — поцікавився він.

— Ви, напевно, ні, а от я точно!

Містер Бернард підняв брови.

— Вибачте. Я забула дещо важливе. — Я протиснулася повз нього і помчала вгору східцями, стрибаючи через дві.

Тітонька Медді глянула на мене, як чорт на попа, коли я увірвалася в салон.

— Я думала, ти вже пішла, янголятко.

Не встигнувши відсапатись, я подивилася на настінний годинник. Я вийшла із салону рівно двадцять хвилин тому.

— Але добре, що ти повернулася. Забула тобі сказати, що в них у «Селфріджес» є точно такі льодяники, але без цукру, і бляшанка така ж! Утім, ні в якому разі їх не купуй, бо через ці без цукру в людини буває той… бігунка!

— Тітко Медді, чого всі так впевнені, що Шарлотта успадкувала ген?

— Тому що… а ти не можеш спитати що-небудь простіше? — тітонька Медді виглядала дещо спантеличеною.

— У неї досліджували кров? Хіба цей ген не може бути в кого-небудь ще? — мало-помалу я переводила подих.

— Шарлотта, без сумніву, є носієм гена.

— Бо це можна довести за її ДНК?

— Янголятко, ти звертаєшся не за адресою. У біології я завжди розбиралась, як цап у зорях, і не маю жодного поняття, що таке ДНК. Як на мене, все це пов'язано не так з біологією, як із вищою математикою. На жаль, з математикою у мене теж погано. Коли доходиться до цифр і формул, то в мене в одне вухо влітає, а в друге вилітає. Можу лишень сказати тобі, що Шарлотта народилася саме в призначений для неї день, обчислений століття тому.

— Себто дата народження визначає, чи є в людини ген, чи ні? — я прикусила нижню губу. Шарлотта народилася сьомого жовтня, я — восьмого. Себто нас розділяв один-єдиний день.

— Швидше навпаки, — пояснила тітонька Медді. — Ген визначає час народження. Вони підрахували все точно.

— А якщо вони прорахувалися?

На один день! Дуже навіть просто. Поплутали та й годі.

Цей клятий ген був не у Шарлотти, а в мене. Або в нас обох. Або… Я опустилася на лавку.

Тітонька Медді похитала головою.

— Вони не прорахувались, янголятко. Гадаю, ці люди якщо щось і вміють, то це рахувати.

«Ці люди» — це взагалі хто?

— Кожен може прорахуватися, — зауважила я.

— Але не Ісаак Ньютон, — засміялася тітонька Медді.

— Ньютон розрахував день народження Шарлотти?

— Дитятко моє дорогеньке, я розумію твою цікавість. Але, по-перше, іноді краще не знати, і, по-друге, мені справді страшенно кортить отримати свої льодяники!

— Все це позбавлене будь-якої логіки, — сказала я.

— Лише на перший погляд. — Тітонька Медді погладила мене по руці. — Але навіть якщо ти не почула нічого нового, ця розмова хай зостанеться між нами. Бо якщо твоя бабуся дізнається, що я тобі все виклала, то розсердиться. А коли вона злиться, то ще прикріша, ніж зазвичай.

— Я не викажу тебе, тітко Медді. І зараз принесу тобі льодяників.

— Ти хороше дівчатко.

— У мене ще одне питання. Скільки часу минає після першого стрибка перед другим?

Тітонька Медді зітхнула.

— Будь ласка!

— Не думаю, що існують якісь правила. Певно, у кожного носія гена по-своєму. А от керувати своїми мандрами нікому не до снаги. Це відбувається щодня, цілком безконтрольно, навіть по кілька разів на день. Тому так важить хронограф. Як я зрозуміла, з його допомогою Шарлотта не тинятиметься абиде в минулому, а її цілеспрямовано переноситиме в певні, безпечні періоди, де з нею нічого не станеться. Тому не клопочися нею.

Чесно кажучи, я набагато більше клопоталася собою.

— Як надовго людина зникає з цього часу, поки вона перебуває в минулому? — запитала я, затамувавши подих. — І чи може людина вдруге перебратися мало не до динозаврів, коли тут було суцільне болото?

Тітонька Медді рішучим жестом зав'язала мені язика.

— Досить, Ґвендолін! Я й сама цього не знаю!

Я підвелася.

— Все одно дякую за відповіді. Ти мені дуже допомогла.

— Я в цьому не впевнена. Мені страшенно дорікає сумління. Власне кажучи, я не мала заохочувати твій інтерес, тим паче що мені самій не дано цього знати. Коли я розпитувала про ці таємниці свого брата, твого милого дідуся, він раз по раз кидав мені у відповідь одне: «Менше знаєш — здоровіший будеш». Ну підеш ти колись по льодяники чи ні? І не забудь — із цукром!

Тітонька Медді махнула мені на прощання рукою.

Чому це таємниці можуть позбавляти здоров'я? І скільки знав про все це мій дід?

— Ісаак Ньютон? — здивовано перепитала Леслі. — Чи не той це, бува, із законом всесвітнього тяжіння?

— А хто ж іще?! Але він, вочевидь, розрахував і Шарлоттин день народження. — Я стояла біля полиці з йогуртами в харчовому відділі «Селфріджес», притискаючи мобільник до правого вуха та прикриваючи іншою рукою ліве. — Тільки ніхто не вірить, що він прорахувався. Воно й зрозуміло — хто ж у таке повірить, це ж сам Ньютон! Але він точно помилився, Леслі. Я народилася на день пізніше за Шарлотту, але це я перестрибнула з часу в час, а не вона.

— Це все страх яке таємниче. А щоб йому! Цьому довбаному агрегату знову потрібні години, щоб завантажитися! Ну давай, скотина! — Леслі підганяла свій комп'ютер.

— Ах, Леслі, це було так… дивно! Я майже поговорила зі своїм предком! Уявляєш, це навіть міг бути той товстун із картини перед потайними дверима, прапрапрадідусь Г'ю. Звичайно, якщо я потрапила в його час, а не в якийсь інший. Правда, вони могли б запроторити мене в божевільню.

— З тобою могло трапитися бозна-що, — зауважила Леслі. — Я ніяк не можу втямити! Усі ці роки вони влаштовували театр навколо Шарлотти, а тут таке! Ти повинна зараз же розповісти про це матері. Тобі взагалі треба негайно потрапити додому! Бо це може статися будь-якої хвилини!

— Лячно, еге ж?

— Ще й як! Гаразд, я зайшла в інтернет. Загуглю спершу Ісаака Ньютона. А ти дуй додому, зараз же! Ти хоч знаєш, скільки років існує «Селфріджес»? Може, тут раніше була якась яма, і ти пролетиш метрів 12, а тоді як гепнешся!

— Бабуся нестямиться, коли дізнається, — сказала я.

— Так, а бідолашна Шарлотта ще більше… Подумай-но, всі ці роки їй доводилося в усьому собі відмовляти, а тепер вона нічого з цього не отримає… Ось, знайшла. Ньютон. Народився 1643 року в Вулсторпі — цікаво, де це? — помер 1727 року в Лондоні. Бла-бла-бла. Про мандри в часі тут ані слова, зате написано про обчислення нескінченно малих… уперше чую, а ти? Трансцендентність спіралей, квадратриса, оптика, небесна механіка, бла-бла-бла… А ось і закон всесвітнього тяжіння… Авжеж, трансцендентність спіралей звучить якось найближче до мандрів у часі, тобі не здається?

— Відверто кажучи, ні-і, — відказала я.

Двоє поряд зі мною голосно радились, які йогурти їм купити.

— Ти досі в «Селфріджес»? — вигукнула Леслі. — Ану, негайно вирушай додому!

— Уже йду, — запевнила я і попрямувала до виходу, розмахуючи жовтим пакетом із льодяниками для тітоньки Медді. — Але ж, Леслі, я не можу розповісти про це вдома. Вони подумають, що я здуріла.

Леслі порснула в слухавку.

— Ґвен! У будь-якій іншій родині тебе, можливо, і відвезли б у божевільню. Але не у твоїй! Твої не говорять ні про що інше, крім як про ген мандрів у часі, хронометр або уроки містерій!

— Хронограф, — поправила я. — Це штука, що функціонує на крові! Жахливо, правда?

— Хро-но-граф. Окей, я загуглила.

Я протискувалася крізь юрбу, йдучи по Оксфорд-стрит, і спинилася біля світлофора.

— Тітка Ґленда казатиме, що я все вигадую, щоб випендритись і вкрасти у Шарлотти її призначення.

— Ну то й що? Коли ти наступного разу зникнеш, вона зрозуміє, що помилялася.

— А якщо я взагалі більше не зникну? Якщо це було та загуло? Як той нежить…

— Ти ж сама в це не віриш. Так, хронограф — це, схоже, звичайний наручний годинник. Їх можна цілу купу придбати на «eBay», стартова ціна десять фунтів. От лайно! Постривай, я загуглю разом Ньютона, хронограф, мандрівку в часі та кров.

— Ну що?

— Нічого не знайдено. — Леслі зітхнула. — Шкодую, що ми не розібралися з цим раніше. Спершу подбаю про літературу для нас. Усе, що можна знайти про мандри в часі. Інакше навіщо мені цей дурний читацький квиток? Ти зараз де?

— Я перетинаю Оксфорд-стрит і повертаю на Дюк-стрит. — Раптом мені захотілося засміятися. — Ти питаєш, бо збираєшся долучитися до мене і намалювати крейдою хрестик, якщо я раптом зникну? Я оце собі думаю: навіщо міг знадобитися Шарлотті цей дурнуватий крейдяний хрест?

— Може, вони послали б навздогін за нею того другого типа, який теж подорожує часом. Як там його звуть?

— Ґідеон де Віллерз.

— Нехило звучить. Зараз заґуґлю. Ґідеон де Віллерз. Як воно там пишеться?

— Звідки мені знати? Ще раз про хрест крейдою: а куди вони відправили б цього Ґідеона? Я маю на увазі, в який час? Шарлотта може опинитися де завгодно. У будь-якій хвилині, у будь-якій годині, у будь-якому році, у будь-якому столітті. Hi-і, з цього хрестика крейдою пуття не буде.

Леслі так голосно заверещала мені у вухо, що я мало не впустила телефон.

— Ґідеон де Віллерз. Знайшла!

— Справді?

— Атож. Тут написано: команда з поло Ґрінвіцького інтернату Вінсента знову виграла чемпіонат Англії серед шкільних команд. Кубку радіють: (зліва направо) директор Вільям Гендерсон, тренер Джон Карпентер, капітан команди Ґідеон де Віллерз… тощо. Еге, то він ще й капітан. Шкода, картинка крихітна, не розгледиш, де тут кінь, а де — гравець. Ти зараз де, Ґвен?

— Досі на Дюк-стрит. Слухай, усе збігається: інтернат У Грінвічі, поло — це він. А там раптом не написано, що він час від часу зникає? Скажімо, просто з коня?

— Ой, я саме дивлюся, що цій замітці вже три роки. Може, він уже встиг закінчити школу. У тебе голова не паморочиться?

— Поки що ні.

— Ти зараз де?

— Леслі! Досі на Дюк-стрит. Я страшенно поспішаю.

— Окей, розмовлятимемо по телефону, поки ти не опинишся перед вашими дверима, а потім ти негайно поговориш із матір'ю!

Я глянула на годинник.

— Вона ще не повернулася з роботи.

— Тоді ти почекаєш, поки вона не повернеться, і неодмінно з нею поговориш, зрозуміла? Вона знає, що робити, щоб з тобою нічого не сталося. Ґвен? Ти мене зрозуміла?

— Так. Зрозуміла. Леслі?

— Га?

— Я рада, що ти в мене є. Ти найкраща в світі подруга.

— Ти як подруга теж нічого, — відгукнулася Леслі. — Май на увазі, ти зможеш приносити мені з минулого всілякі круті штуки. Яка подруга може таке? А якщо наступного разу нам доведеться готуватися до чергової тупої контрольної з історії, ти вивчиш усе просто на місці!

— Якби не ти, я просто не знала б, що робити. — Я розуміла, що це звучить якось жалюгідно, проте я так і почувалася.

— А хіба можна виносити з минулого предмети? — запитала Леслі.

— Без поняття. Справді, нічого не тямлю. Наступного разу я просто спробую. Між іншим, я на Ґросвенор-сквер.

Леслі кахикнула.

— Я знаю, що тобі страшно, але це все дуже круто. Я маю на увазі, це справжня пригода, Ґвен! І ти там у самому вирі!

Ще б пак. Я у самому вирі. От дупа.

— Значить, ти вже скоро будеш удома, — з полегшенням сказала Леслі. — Крім цього поло, у «Ґуґлі» про Ґідеона де Віллерза ані слова. Зате купа всього про приватний банк Віллерз і адвокатську контору Віллерз у Темплі.

— Так, це, мабуть, вони.

— Голова не паморочиться?

— Ні, але дякую за питання.

Леслі мала слушність: немає жодних причин припускати, що мама мені не повірить. Мої «історії про привидів» вона незмінно вислуховувала з належною серйозністю.

Я завжди могла прийти до неї, якщо раптом чогось лякалася.

Коли ми ще жили в Даремі, мене місяцями переслідував дух одного демона, який, власне кажучи, мав відбувати службу кам'яної горгульї на даху собору. Звали його Азраель, і схожий він був на якогось покруча від людини, кішки й орла. Коли Азраель помітив, що я його бачу, то був такий зворушений можливістю з кимось поспілкуватися, що почав ходити (і літати) за мною назирці, без угаву базікаючи, і навіть збирався спати зі мною в одному ліжку.

Коли я подолала свій первісний страх (пика в Азраеля, як у всіх горгулій, була моторошна), ми поступово стали друзями. На жаль, переїхати зі мною з Дарема до Лондона Азраель не зміг, і мені до цього дня його не вистачало. Нечисленні демони-горгулії, яких я бачила тут, у Лондоні, були радше несимпатичними істотами, вони не варті були й нігтя Азраелевого.

Якщо мама мені повірила щодо Азраеля, то вона повірить і про мандри в часі. Я чекала слушної нагоди, щоб поговорити з нею. Але слушна нагода ніяк не з'являлася. Щойно мама повернулася додому, як їй довелося вчити мою добру й розумну сестричку Кароліну, бо та, бачте, погодилася прихистити на літні канікули класний тераріум разом із класним талісманом, хамелеоном на ім'я Містер Бін. І хоча до шкільних канікул було ще кілька місяців, відкладати цю дискусію, мабуть, не випадало.

— Ти не можеш узяти на себе Містера Біна, Каролінко! Ти ж знаєш, що бабуся заборонила тримати тварин удома. А в тітки Ґленди алергія.

— Але в Містера Біна немає шерсті, — зауважила Кароліна. — І він постійно сидить у своєму тераріумі. Він нікому не заважає!

— Він заважає бабусі!

— Значить, бабуся дурна!

— Кароліно, так не годиться! У нашому домі ніхто нічого не тямить у хамелеонах! Уяви собі тільки, ми що-небудь зробимо не так, і Містер Бін захворіє і помре!

— Ні, не помре! Я знаю, як за ним доглядати! Будь ласка, мамо! Дозволь мені його взяти! Якщо я не візьму цього хамелеона, його знову забере Тесс, а вона завжди хвалиться, що є улюбленицею Містера Біна!

— Каролінко, ні!

Чверть години по тому вони й далі сперечалися — навіть коли мама зайшла у ванну й зачинила за собою двері, Кароліна стала перед дверима і правила своєї:

— Леді Аріста навіть не помітить! Ми могли б занести в будинок увесь тераріум, хай-но лишень кудись піде! Все одно вона не буває в моїй кімнаті!

— Можна людині принаймні в туалеті посидіти спокійно? — крикнула мама.

— Ні, — заявила Кароліна. Вона уміла чіплятися, як реп'ях до кожуха! І вгамувалася тільки тоді, коли мама пообіцяла їй особисто поклопотатися за Містера Біна перед леді Арістою.

Поки мама й Кароліна сперечалися, я витягала жуйку з волосся мого брата Ніка.

Ми сиділи в кімнаті для шиття. До братової голови прилипло з півфунта жуйки, але він не міг пригадати, як вона туди потрапила.

— Але ж ти мав би це помітити! — сказала я. — На жаль, кілька пасом мені доведеться відрізати.

— Байдуже, — відказав Нік. — Можеш відрізати одразу всі. Леді Аріста каже, що я схожий на дівчинку.

— Для леді Арісти всі, у кого волосся довше за сірникову голівку, скидатимуться на дівчинку. Шкода стригти так коротко твої прекрасні кучері.

— Вони відростуть знову. Та стрижи вже, ну ж бо!..

— Манікюрними ножицями не можу. Тобі треба в перукарню.

— Ти зможеш, — довірливо сказав Нік. Він, вочевидь, забув, як я одного разу вже постригла його манікюрними ножицями, після чого він перетворився на якесь щойно вилуплене шуліченя. Мені тоді було сім років, а йому чотири. Його кучері були потрібні на перуку. Перука в мене, щоправда, не вийшла, зате я заробила один день домашнього арешту.

— Тільки спробуй! — сказала мама. Вона увійшла до кімнати і про всяк випадок забрала ножиці з моїх рук. — Якщо вже стригтися, то в перукаря. Завтра. Зараз час спускатися на вечерю.

Нік застогнав.

— Без паніки! Сьогодні леді Арісти немає. — Я посміхнулася йому. — Ніхто до тебе не чіплятиметься через жуйки. Або через плями на светрі.

— Які ще плями? — Нік оглянув себе. — От гидота, це, напевно, гранатовий сік. Я й не помітив.

Бідолашний братик, увесь вдався в мене.

— Я ж кажу, ніхто не лаятиметься.

— Але сьогодні ж не середа! — здивувався Нік.

— А проте вони поїхали.

— Круто!

Коли вдома бували леді Аріста, Шарлотта й тітка Ґленда, вечері зазвичай проходили досить напружено. Леді Аріста критикувала неналежні манери Ніка й Кароліни (а часом і тітоньки Медді), тітка Ґленда весь час цікавилася моїми оцінками, щоб потім порівняти їх з оцінками Шарлотта, а Шарлотта всміхалася, наче Мона Ліза, відповідаючи на всі питання незмінною фразою: «Вас це не обходить».

Ми б залюбки ухилялися від цих щоденних вечірніх зібрань, але бабуся наполягала на тому, щоб збиралися всі. Дозволялося не приходити тільки тому, у кого була якась інфекція.

Їжу готувала місіс Бромптон, яка приходила до нас увесь тиждень з понеділка до п'ятниці і на додачу ще й прала. (У вихідні готували по черзі тітка Ґленда і мама. Нас із Ніком жахливо засмучувало, що ми не могли замовити піцу чи їжу в китайців.)

У середу, коли леді Аріста, тітка Ґленда і Шарлотта вирушали на уроки містерій, вечері проходили більш невимушено. І ми були в захваті, що сьогодні, хоч був лише понеділок, атмосфера за вечерею буде як у середу.

Не те щоб ми за столом голосно сьорбали, плямкали або гикали, але ми могли перебивати одне одного в розмові, ставити лікті на стіл або порушувати теми, які леді Аріста вважала непідхожими.

Наприклад, тему хамелеонів.

— Тітко Медді, тобі подобаються хамелеони? Тобі б не хотілося завести одного? Якогось такого ручного?

— Е-е-е… теє… атож, коли ти запитала, я раптом подумала, що мені завжди хотілося мати хамелеона, — відказала тітонька Медді, щедро накладаючи собі на тарілку картоплі з розмарином. — Неодмінно.

Кароліна розцвіла.

— Можливо, твоє бажання невдовзі здійсниться.

— Від леді Арісти і Ґленди щось чути? — спитала мама.

— Твоя мати дзвонила після обіду й попередила, щоб ми її не чекали на вечерю, — відповіла тітонька Медді. — Я від усіх нас висловила величезне співчуття — сподіваюся, ніхто не проти.

— Звичайно! — захихикав Нік.

— А Шарлотта? Вона вже… — запитала мама.

— Поки ні. — Тітонька Медді здвигнула плечима. — Але вони очікують цього з хвилини на хвилину. У бідолашної дівчинки весь час крутиться голова, а зараз ще й мігрень почалася.

— Її й справді шкода, — зауважила мама. Вона відклала виделку й відсутнім поглядом втупилася на стіну з дерев'яною обшивкою: здавалося, хтось переплутав її з підлогою і виклав паркетом.

— А що, коли Шарлотта взагалі не перескочить у часі? — спитала я.

— «Рано чи пізно це станеться!» — сказав Нік урочистим бабусиним голосом.

Усі засміялися — крім мами й мене.

— Ну, а якщо ні? Якщо вони помилились і в Шарлотта цього гена взагалі немає? — запитала я.

Цього разу Нік передражнив тітку Ґленду.

— «Ще змалку, глянувши на Шарлотту, розумів: вона народжена для високих цілей. Її не можна порівнювати з вами, звичайними дітьми».

Знову всі розсміялися. Крім мами.

— Чому ти питаєш, Ґвендолін?

— Просто так… — Я вагалася.

— Я ж тобі пояснила, що про помилку не може бути й мови, — сказала тітонька Медді.

— Так, бо Ісаак Ньютон геній і не може помилитися, знаю, — відказала я. — А навіщо Ньютон узагалі вираховував Шарлоттин день народження?

— Тітко Медді! — блимнула на неї очима мама.

Та прицмокнула.

— Вона замучила мене питаннями, що мені було робити? Вона точнісінько як ти в дитинстві, Ґрейс. Крім того, вона обіцяла нікому не розповідати про нашу розмову.

— Тільки бабусі — ані слова, — уточнила я. — Можливо, Ісаак Ньютон і хронограф винайшов?

— Дзуськи, — сказала тітонька Медді. — Я більше нічого тобі не скажу.

— Що ще за хронограф? — запитав Нік.

— Це машина часу, за допомогою якої Шарлотту відправлятимуть у минуле, — пояснила я. — І Шарлоттина кров буде, так би мовити, пальним для цієї машини.

— Відпад! — захопився Нік, а Кароліна заверещала:

— Ой-йой-йой, кров!

— А в майбутнє на цьому хронографі потрапити можна? — поцікавився Нік.

Мама застогнала.

— Подивися, що ти наробила, тітко Медді!

— Це ж твої діти, Ґрейс, — посміхаючись, відповіла тітонька Медді. — Отож цілком нормально, що вони хочуть бути в курсі.

— Так, напевно. — Мама обвела нас очима. — Але ніколи, чуєте, не ставте такі питання бабусі!

— Хоча вона єдина знає на них відповіді, — зауважила я.

— Але вам вона нічого не скаже.

— А ти, мамо, скільки про це знаєш?

— Більше, ніж мені хотілося б. — Мама хоч і посміхалась, але, як на мене, посмішка була досить сумна. — Між іншим, Ніку, в майбутнє потрапити не можна з тієї простої причини, що майбутнє ще не відбулося.

— Тю! Що це ще за логіка? — здивувався Нік.

У двері постукали, і зайшов містер Бернард із телефоном. Леслі зовсім би отетеріла, якби побачила телефон на срібній таці, подумала я. Іноді містер Бернард трохи переборщував.

— Дзвінок для міс Ґрейс, — кинув він.

Мама взяла телефон із таці, а містер Бернард розвернувся і вийшов з їдальні.

Він вечеряв з нами, тільки коли леді Аріста його особливо про це просила, а траплялося це раз чи два на рік. Нік і я підозрювали, що він потайки замовляв їжу в італійців або китайців і насолоджувався нею на самоті.

— Алло! А, мамо, це ти.

Тітонька Медді підморгнула нам.

— Ваша бабуся вміє читати думки! — прошепотіла вона. — Напевно, здогадується, що ми балакаємо про щось заборонене. Хто з вас поприбирає посуд? Нам треба кудись поставити яблучний пиріг місіс Бромптон.

— І ванільний крем! — хоча я строщила купу картоплі з розмарином і карамелізованою морквою, а також медальйони зі свинини, я досі не наїлася. А через усе це хвилювання зголодніла ще більше. Я підвелась і заходилася прибирати посуд у кухонний підйомник.

— Якщо Шарлотта потрапить до динозаврів, чи може вона привезти мені маленького динозаврика? — поцікавилася Кароліна.

Тітонька Медді похитала головою.

— Тварин і людей без гена переміщення не можна транспортувати в часі. До того ж так далеко в минуле теж не потрапиш.

— Шкода, — сказала Кароліна.

— Ну, а я вважаю, що це на краще, — зронила я. — Ти тільки уяви собі, що б тут творилось, якби мандрівники в часі раз у раз притягували сюди динозаврів і шаблезубих тигрів — або Аттілу Завойовника на пару з Адольфом Гітлером.

Мама поклала слухавку.

— Вони залишаться там на ніч, — сказала вона. — Для безпеки.

— Де? — спитав Нік.

Мама не відповіла.

— Тітко Медді! З тобою все гаразд?