Привид безрукого ката

50

Лев приїхав до Львова пізно ввечері. Додому не спішив. Вирішив піти до міської ратуші — з неї все почалося, може, пробудить йому пам'ять. Кров з носа треба було згадувати листа ката, бо інакше гаплик не тільки йому, а й душі. І вервеці доль, що присвятили себе її спасінню... Не можна здаватися, допоки є хоча б маленький шанс на перемогу. А шанси переслідували його зусібіч — треба було тільки вміти їх прочитати та використати. Якомога швидше Безрукий вирішив розвідати дещо, що стосується дивного відпочинкового комплексу...

Ратуша Безрукого не прийняла. Гнала геть здичавілими вітрами та трьома уважними міліціонерами, що ввічливо запитали: «Чого ти тут лазиш?» Лев хотів було їх запитати, чи вони знають, чому міліціонери ходять по троє. Почув колись у тролейбусі. Але передумав. Побоявся, що коли не зрозуміють жарту, можуть запроторити його у слідчий ізолятор, а часу в нього обмаль. Бо відповідь була така, що могла пробудити у стражів порядку образу і показати, хто є хто насправді, і чим треба думати, щоб усілякі бевзі не мололи дурниць у той час, коли вони несуть службу... А ходять міліціонери по троє, бо один вміє писати, другий читати, а третьому дуже подобається така високоосвічена компанія. Жарт, звичайно, давній, як абетка, тому бажано його не соромитися сучасним мундирам, а то ще, не дай Боже, виникне думка, що це правда...

Пройшовся пішки до Підвальної, сів на трамвай-четвірку і в задумі поїхав додому. Сусідка в дверях не чекала. За дверима теж. Дотримувалася слова, хоча коштувало це їй точно більше, ніж за рідну маму. Зайшов. Нашорошив вуха. Рука застигла на вмикачі. В хаті хтось був. Намацав у кутку трубу пилососа. Приготувався до атаки. Перед стрибком різко ввімкнув світло. Кіт в останню мить ледве вивернувся з-під труби і сховався під ліжком.

Безрукий важко видихнув. Забув, що має в хаті котяру. Почав кликати Мурка, той не вилазив — не вірив, що Лев не здичав. Насилу вмовив кота покинути сховок, пообіцявши, що й пальцем його не зачепить. І попросив пробачення за нерозсудливий напад. Погладив кота, нагодував трьома сирими яйцями. Зателефонував Борисові.

— Є діло, — сказав.

— Нарешті! — втішився Борис. — А то мене вже почали терзати сумніви, чи ви, бува, не вийшли з гри.

— Ти диви, теж мені гравець! — обурився Лев. — Я тут постійно ходжу по лезу, щомиті можу копита відкинути, а він бавиться!.. На кону моя душа, а він розвагу знайшов, очкарик перевчений. Мозок провітри спершу, а потім уже городи всяку дурню!.. І не тішся. Думаєш, я не бачу, як ти там свої зуби скалиш?..

— Якби ви перестали сабанити, я б уже століття тому вибіг з хати.

— Біжи, — усміхнувся Лев у трубку. І вирішив підключитися до світлини, яку привіз із села. Але фотографії ніде не було. Загубив? Або...

Яке там «або...»! Її точно в нього поцупив Лавник!

Вундеркінд, як завжди, був веселий. Він дійсно не жив, а бавився. Його начебто не цікавив результат. Усю насолоду Борис ловив у процесі.

— Леве Львовичу, — почав він з порога, передаючи Безрукому прозорого кулька з чаєм, кавою та шоколадом, — якби не ви, моє життя проходило б мимо, я був би черствий, як сухар, — його рівні білі зуби затьмарювали лампочку-економку, яку прикрутила ще покійна господиня. — Я тут прихопив дещо, бо у вас завжди немає...

— Не будь таким розумним, очкарику з ботанічного саду, бо я тебе можу зараз одним легким дотиком відправити у світ божевільних галюцинацій. Тоді знатимеш...

— Мовчу та дишу, — Борис уже наливав воду у чайник. Він постійно щось мусив сьорбати та жувати.

— Де в тобі вміщається вся ця рідина? — здивувався Лев. — Тільки того, що я бачив, ти вже видудлив тонну...

— Просто в мене є один цікавий краник, — Борис перекривляв Безрукого, — яким я можу її таємно випускати, — і заробив легенько по потилиці, трохи розливши чаю собі на коліна.

Лев переповів юнакові події дня. Намагався не пропустити нічого, бо хлопець умів підмічати важливі деталі, які на перший погляд виглядали порожніми і німими...

— Я так розумію, що ми зараз під пильним наглядом судді...

— Швидше за все, — мовив Лев. — Він порозставляв своїх мускулястих велетнів, певно, на кожному кутку.

— Ви звернули увагу — я сказав «під пильним оком», — хлопець узяв стільця, поставив біля шафи і з лабетів павутиння вирвав мініатюрну камеру. Враз закипів телефон. Лев узяв трубку.

— Безрукий, не чуди! — почув розлючений голос судді. — Я за тобою слідкую, щоб допомогти!.. Сам ти не впораєшся!.. Твоя довбешка працює зі збоями, розумієш?.. Ти не є досконалим апаратом! Зрозумій, телепню, ти якийсь не такий... — Лавник не міг підібрати слів, — ти якийсь комбінований... Таке враження, що ти змінений частково... Тому такі перебої, напевно... Постав камеру на місце! — наказав.

— Дзуськи, — відповів спокійно Лев. Його злякало те, що мовлене щойно суддею не раз у жахах перемелював він, як запилючену полову, яку — мели не мели, а зерна не дістанеш, хоч умри... Безрукий помічав за собою, що моментами він ладен був гори перевернути, море переплисти, небо перелетіти, — така сила вирувала в ньому, а часом стискала обценьками душу зневіра ще й своїми закарлюченими щупальцями намагалася її вирвати з корінням, пустити неприкаяну з торбою по світу, щоб знала, де поселятися... Щоб, маючи досвід віків, визнала нарешті, що Безрукий — велетенська покалічена помилка, і втікати від нього потрібно, поки не пізно, допоки ще є шанс...

Схоже, шансу втекти від Лева у душі вже не було...

Юний вундеркінд виглядав зарядженим, як бик перед коридою. Чекав тореадора.

— Діяти! — вигукнув. — Не думати, а діяти... Бо ваш дружок візьме в заручники цілий будинок, — додав. Лев розумів Борисову репліку. Лавник ніколи не зробить того, що може припекти йому зад. Публічні маневри не для нього. Він діятиме тишком-нишком, має ж бо таку мережу шпигунів, про яку місцева влада може лишень мріяти...

— Я забув його запитати про фото, — схаменувся Лев. — Зрештою, толку з того було б, сам знаєш... — всезнаючий вундеркінд якраз такої простої речі не врубував. — Як із козла молока, — пояснив Безрукий.

Раптом занявкав котяра. Він вискочив на стіл і почав дряпати лапами світлу прямокутну пляму на стіні.

— Що там висіло? — запитав вундеркінд. У кожній події йому ввижався знак.

— Календар. Ще, певно, вирваний, з «Радянської жінки». Журнал колись був такий модний, — пояснив дитяті капіталізму.

— Ви казали, на фотографії, що вам віддала бабуся, ззаду стояла дата?..

— Схоже на дату. Недбалим почерком можна було розібрати: тридцять, нуль один, тринадцять.

— А сьогодні яке число?

— Двадцять дев'яте січня... А це значить...

— Що ми повинні гнати до замку, як опечені! Тим паче... — Борис сяяв. — Все сходиться! У вас же завтра день народження! Справжній!..

Дійсно, згідно із знайденим свідоцтвом, Богдан Козак народився тридцятого січня тисяча дев'ятсот вісімдесятого року...

Вундеркіндом крутило, наче дзиґою. Він вигукнув:

— Здається, і це ще не все! — і погнав на кухню. Зірвав разом із цвяшком відривного календаря садовода, де ще на нього дивилося «21 грудня 2012 року».

— Що ще тобі відкрилося? — запитав Лев. Він просив Бога дати йому пам'яті, щоб згадати листа ката.

— Сьогодні все закінчиться! — випалив Борис. — Як? — це вже питання. Дивіться... — він тикнув перед Левові очі календаря. — Ви звалилися на дах таксі опівночі двадцять першого. Саме тоді відбулася заміна душі. Ви маєте здійснити свою місію. З новою душею. Як ви думаєте, скільки вам може бути відведено на це часу?..

— Не знаю, — стенув плечима Лев. — Ніде не сказано.

— Сказано!.. По-перше, нормальна душа не може більше сорока днів перебувати на землі, так?.. Порахуйте, коли минає сорок днів з часу, коли відбулася заміна душ?..

Лев вихопив з рук Бориса календар. Рахував аркушик за аркушем, обслинюючи з нетерплячки пальці.

— Нині, — сказав. — І в договорі термін...

— Отож бо... Далі. Фото. Думаєте, це випадковість? Що ваш батько написав саме нинішню дату три десятки років тому?.. Дзуськи! Взагалі нічого випадкового не буває. Прослідкуйте всі події, що відбувалися з вами. Оцініть! Нічого випадкового не було. Одне якимсь чином пов'язане з другим. І цей ланцюжок привів нас до старого монастиря, де зараз цінителі старовини зробили собі відпочинковий комплекс. І ще — пам'ятайте про Жовківський замок. Думаю, в ньому ключ...

Борисове піднесення передалося Левові. А чого боятися? Що буде, те буде!.. Діяти треба, як каже юне геніальне створіння. Зараз молодь мудра, не те що колись. Лев витягнув з-під подушки ляльку-мотанку й запхав собі в кишеню. Довго вовтузився з черевиками. Взяв легенькі, спортивні, в яких зручно бігати...

— Погнали! — скомандував.

— Зачекайте хвильку, — Борис скривився у хитрій посмішці. — Світ такий, що ним треба бавитися... Навіть у смертельній небезпеці. Ні, у смертельній небезпеці — обов'язково...

Д

Він знав, на що йде. Знесилений, знезкровлений, безрукий, з одними очима, які пожирав біль...

Марічка вже була кругленькою...

Сокира блищала. Він великим пальцем попробував лезо. Порізався...

Війт злякався. Лавник утішився. Народ хотів справедливості. Гудів, як вигнані з вулика на дощ бджоли.

— Це твій син, коханий, — мовила Марічка. — Ми тебе там будемо чекати... — вона була гарна і свята, як Діва Марія.

Марічка стала навколішки. Поклала голову на плаху. Їй трохи заважав живіт.

Кат замахнувся і... стяв собі голову. Сокира просвистіла, вигинаючись, наче змія. Війт полегшено видихнув. Лавник отетерів. Такі рішучі очі львівською бруківкою ніколи не котилися. Марічка припала над головою, цілуючи ці очі. Бона не плакала. Натовп плакав.