Привид безрукого ката

49

Село мало час подумати — життя тут не спішило, поволі крутило свого годинника. Звичайного, механічного. Крутило вручну, качало мускули — не вірило електроніці, відганяло її за гору Гарай, що захищала Мокротин від метушні. Лев зупинився, погляд застиг на пагорбові, звідки сумними хрестами вниз дивилася вічність. Там, на кладовищі, серед сотень доль, спочиває і частина його долі, переплетеної з маминою і татовою... «Хай вам там буде добре, — сказав уголос Лев. — І простіть мені, рідні, що думав про вас зле... Просто хотів, щоб мене теж відлупцював батько до фіолетових синців за подерті черевики на футболі... І щоб мама мокрим рушником заїхала по шиї за підліткове бурчання... Не знав, що ви невинні... Простіть...»

Автобус трясся на зупинці. Не дадуть старому змерзлу спокійно піти на пенсію і відпочити на якомусь звалищі металобрухту. Водій ходив навколо нього, розмовляв, як з живим, і ніжно копав кирпатим носком черевика полисілі колеса, наче гладив по голові. Лев минув зупинку і почвалав утрамбованою сніговою дорогою до Жовкви. Надумав іти пішака, поручкатись з вітрами, що ганяли хвилястими горбистими закутками, і відвідати Жовківський замок. Дивна сила почала тягти його туди, щойно в руках опинилася фотографія, яку передала йому бабуся Маринка. Схоже, душа його теперішня добре наблукалася тутешніми лабіринтами, готуючись до миті істини, що є небом. І мить ця істинна втікає від душі, наче давно загибла зірка у нічному небі, що водить за ніс наївних мрійників мертвим світлом...

Вечір впав на місто, наче плахта соломи з горища. Замок уже був зачинений для відвідувачів. Сторож сказав:

— Ні. Не може бути й мови. Порядок є порядок.

Лев вийняв гаманець.

— На секунду, — попросив, похрускуючи новенькою купюрою.

— Ну, хіба на хвилину, — згодився сторож. — Але я з вами не піду. Там останнім часом привид блукає. І вітер виє, як пес на небіжчика...

— Я не боюсь, — сказав Лев.

— Чому? — долоню сторожа приємно лоскотала купюра. Він уже націлився на нічний магазин.

— Бо то мій привид, — пояснив Безрукий. — Ну, я, розумієте? Я вам навіть скажу, коли він з'явився. 21 грудня 2012 року. Правильно?..

— Пр... Т-так... — сторож почав жалкувати, що купився на гроші.

Затрусилися шибки, завив вітер, щез сторож, і Лев увійшов до середини. Присвітив собі мобільним, став, прислухався. Нічого не міг уловити містичного — вітер був звичайним дворнягою.

Принюхався. Втягував носом повітря, аж луна йшла замком. І пішов. Запах привів його до стіни, на якій спалахнула рука привида. Лише кисть. Він дотулився до того місця — і стіна подалася. Замерехтів перед очима звивистий значок, що нагадував параграф (§). Та ні, швидше, змію!.. І все — темінь, приємне замакітрення, непам'ять.

Світло побачив уже надворі. Перед ним похитувався сторож і... розмахував руками Ярема Лавник. Перше, що сприйняв мозок Лева, було:

— Безрукий, ти мені збрид, як гірка редька. — Суддя втер піт, що укрив його чоло крапельками, як ото на склянці під час реклами пива.

— Як ви мене знайшли? — запитав Лев.

— Ти наче не ідіот, Безрукий, — сплюнув суддя. На снігу з'явився неприємний прищ. — Хоча на ідіота схожий. Повного. Може, через це я тебе попервах і недооцінив. Тому мав проблеми. Так що пояснюю востаннє, — і щоб ми до цього більше не поверталися — я за тобою слідкую постійно. З часу, коли ти навіть ще не звалився на таксі. Ясно?.. Постійно слідкую за тобою! Второпав?..

— А що зараз не так, що ти звалився на мене, як грім з ясного неба?

— По-перше, ти зник з-під мого контролю. Через неї!.. Бач, не догледіла. Живіт закрутило. А жерти треба менше, тоді не буде чим... — суддя не договорив. Лев побачив жилаву бабусю з автобуса, що радила йому зайти у сільраду. Лавник теж на неї витріщився. — Скинь оте з себе, не виводь мене, прошу! — гаркнув. Бабуся рвучко потягла за хустку. Разом з нею стягнула з себе порепане зморшками обличчя і перетворилася на треновану симпатичну жіночку. — Я думав — тебе викрали, — признався суддя. — І занепокоївся про себе. Бо — як не крути, а ти, хоч і ворог мій душевний, але з огляду на появу третьої сили — тимчасово мій спільник...

— Це мені відомо. Ти вже про це розпинався, — Лев розмовляв з Лавником то на «ви», то на «ти», як виходило. Вирішив більше не контролювати себе. Тут треба стежити, аби тебе не взяли під повний контроль, як мишку комп'ютера. І крутили тобою, як завгодно і де... — Пильнувати мене можуть твої люди. Кажи — чого припер сам?

— Бачиш, Безрукий, все-таки ти вмієш бути діловим партнером. Ходи в машину.

Нові Лавникові охоронці муром огородили джип. Напевно, Жовківський замок у часи свого розквіту не мав такої потужної оборонної системи. Навіть трохи з клепками.

Ярема вийняв з кишені конверт. Подав Левові.

— Сьогодні вийняв з поштової скриньки. На дачі, — конверт був без адреси.

— Поштарі таких не носять, — ляпнув Лев.

— Ясно, Безрукий. Ти мислиш просто геніально. Як Шерлок Холмс.

Лев намацав у конверті фотопапір. Більше нічого. Обережно вийняв. На одному аркуші було видрукувано фотографії двох жінок. Строгих, наче для паспорта. Першою була незнайомка із до болю рідним поглядом. Другою — Марі. Лев довго вивчав фото. Ярема йому не заважав. Тільки фіксував кожну емоцію.

— Це одна й та сама особа, якщо ти ще не зрозумів, — пояснив Лавник.

— Не може бути... — промимрив Лев.

— Безрукий, ти коли бачиш цю бабу, стаєш пластиліном, з якого можна ліпити, кого хочеш. Відкинь почуття — і побачиш. Ти ж тепер маєш силу більшу, ніж я... Ну, щоб упізнати її на цих фото, мені не треба було сили, бо...

— Бо... — Лев приходив до тями.

— Гаразд. Не будемо бавитися в котика-мишки, бо часу в нас обмаль. Розкажу тобі правду. Хоча реакції твоєї трохи остерігаюсь... Добре, нехай, як буде, — Лавник обвів поглядом охорону. — Нам колись довелося продати Марію Коваль у Африку. Розумієш, навіщо?.. Попробувати зваб древньої професії і набратися розуму. — Безрукий зацідив Лавникові в пику. З носа пирснула кров, обляпавши дорогий салон. Лева вмить скрутили. Яремі втерла носа мускулиста «бабка» з автобуса. Намагалася робити це ніжно, але чоловіча грубість явно переважала в рухах. Однозначно, їй легше було когось стукнути, аніж приголубити. — Я все-таки продовжу, — розвів руками Ярема, шморгаючи носом і пробуючи рукою, чи не тече. — Нам — це організації, у яку я вступив. Щоб бути сильним... Так от: вона випадково підслухала розмову, що аварію, у якій загинули твої батьки, і в якій мав загинути ти, підстроїла організація... Зразу попереджаю, щоб ти не надумав бушувати — я тут ні при чому. Я прийшов уже по факту. Просто я все знав, бо став вибраним. Послідовником вчителя. Так що я не вбивав. Прикривав — так. Але не вбивав. Ти знаєш: в дурдом запроторити — запросто, а відправити на той світ — ні... Я навіть її, Марію, продав у рабство тому, що не хотів убивати. Не міг. А треба було, як бачу... Не знаю, як вона викрутилася без документів з тої халепи, але згодом опинилася в Європі. Вигадала собі біографію, прізвище, зробила пластичну операцію і одружилася зі старим паралізованим дідуганом на прізвище Шмідт. Дивний збіг обставин, прикинь... Шмідт — в перекладі українською означає «коваль». Цікаво, правда? Я взнавав — це справжнє прізвище старого маразматика. Як я раніше не догнав, що Марі Шмідт — Марія Коваль?.. Це Зоряна. Як вона затьмарила мої мізки — ти не уявляєш... Хоча вона справді шикарна жінка, не те що твоя, штучна, перероблена Марі...

— Що ти з мене хочеш? — засичав Лев.

— Я не можу зрозуміти, як вони злигалися. І навіщо підкинули мені це фото. Щоб вивести з рівноваги, як думаєш?

— Ну тебе фото з рівноваги не вивело... Скоріш мене, — приречено мовив Лев.

— Якщо я зовні спокійний — це не означає, що у мене тут... — суддя тицьнув собі в груди, — порядок...

Лев ще раз взяв у руку фото. Перемацав кожен міліметр. Обнюхав з обох боків.

— Так, це одна й та сама особа, — сказав. — Але...

— Я з тобою відвертий, Безрукий. Так, ми зараз розійдемось, і я й далі за тобою шпигуватиму. І буду воювати з тобою до кінця...

— Але фото підкинули не вони. Я не відчуваю на ньому їхньої енергії і не чую їхніх запахів. Ні однієї, ні другої... Якщо чесно, фото пахне тобою... Вперемішку з іншим запахом, що теж пахне тобою. Тобто смердить, — зробив висновок Лев.

— Ти хочеш сказати, що я сам собі підкинув цю дурню? Що я хитрую?..

— Усе, що я хотів сказати, — я сказав, — Лев набрав повні легені повітря, а випускав його через очі. Повільними видихами, паралізуючи термінаторів, що тримали його скрученим, наче в гамівній сорочці. Ті застигли на задньому сидінні, як пам'ятники. Спокійно, без перешкод вийшов з машини.

— А ти думав, що ти у безпеці, — кинув Лавникові на ходу. І пішов шукати п'яного сторожа, щоб замкнув замок. Бачив, що вдома у нього хвора дружина, і роботи втрачати йому не можна...

Добрів до автостанції. Сів у автобус. Заплющив очі. Думав про Марі. Згадав, що, за інформацією, яку знайшов Борис, заміж у Німеччині вона виходила, як Ганна Шевченко. Повна плутанина. Не міг Марі розгадати. Ніяк. Її два тіла робили її розпливчастою і недосяжною. І тіла вплинули на її душу. Вона наче складалася з двох різних частин, що світилися по-іншому і мали іншу долю...

Автобуса перегнав джип судді. Підрізав. Водій автобуса ледь зреагував.

У салон зайшов сам Лавник.

— Ходи, підвезу з комфортом. Чого будеш тут трястися... — мовив примирливо.

— Не хочу, — відрубав Лев.

— Тоді хоч оживи їх, — тицьнув на паралізованих охоронців.

Безрукий глянув на годинник:

— Через дев'ять хвилин почнуть рухатися, — сказав. — Але думати — аж через годину...

— Дякую, — мовив суддя і вийшов.

«За що він дякував?» — подумки запитав Лев.

«Я знаю, за що...» — подумки всміхнувся Ярема.

Коли автобус виїжджав з міста, Лев на великому щиті побачив герб Жовкви. На ньому був зображений Святий Іван, що в правій руці тримає золоту чашу, а в лівій — чорну змію. Змія була наче скопійована зі стіни замку...

Ґ

Лавник був злий, як чорт.

— Нема проблем. Ката можна позичити. Так буває. Закон цього не забороняє, — запропонував війт.

— Ні! — ревів лавник. — Тільки він знесе їй голову! Це мій принцип!..

— Добре, — погодився війт. — Я зроблю все можливе...

— І неможливе...

Війт скреготнув зубами, але змовчав...