Привид безрукого ката

29

Начальник викликав Лизуна, щоб «подякувати». Бо завдяки йому він, нарешті, на двадцятий рік служби збагнув, як то бути пошитим у дурні. Не сподівався він такого від Семена... А від його патрона Яреми Сильвестровича тим паче...

— Вибачте, я не винен... — бурмотів Лизун. — Так сталося. Змінилися обставини...

— Іди геть, Семене! — прогнав його шеф. — Із особистими просьбами більше не підходь. Такого телепня я ще не мав...

Слідчий поплентався у свій кабінет. Сидів за столом, як на голках. Робота не бралася. Купи нерозглянутих справ дивилися на нього недобрими очима начальника, пророкуючи догану. Не зважав. Розкладав пасьянс, постійно програвав. І тут не йшло... Хотів стукнути по монітору, щоб аж павутинням накрився. Стримався. Державне майно. Не можна...

Поставив перед собою годинник, дивився, як стрілка повзає по циферблату. Чекав шостої. Раніше йти не хотів — боявся. Після нинішніх халеп з Безруким можна було сподіватися чого завгодно. Знав, де працює. Тут кому переставити у відомому вислові: «стратити не можна помилувати» легше, ніж раз плюнути...

Зібрався. На душі шкребли чорти. Коханка втекла за кордон, негідниця... По-англійськи. Правда, в Німеччину. З хирляком, якого вітер хитає, як львівську телевежу на чубчику Високого Замку, і мордякою, на яку краще вночі не потрапляти. Хоча вдень теж страшно...

Додому не хотілося також. Дружина останнім часом дивилася на нього, як на вовка, сторонилася. Наче він не той самий Семен, за яким упадала, коли ще стояв у дверях і козиряв... Але ж насправді не той!.. Тепер він має гроші, і козиряють йому. Ніби мав би бути кращий. Якби не тягар на душі, через який і шкребуть чорти... Боже, як то було добре спокійно стояти собі на дверях, подумки посилати кожну пихату мордяку подалі, аж ген-ген, а в кінці робочого дня мчати до коханої і смакувати з нею чесно зароблену дешеву молочну ковбасу з духмяним соціальним хлібом!..

Чорти намовляли напитися. Він не противився. Знав гарний ресторанчик за містом, схований у лісі. Затишно, і власник перед ним в одному делікатному боргу. Запрошував — тепер хай приймає.

— Семене Васильовичу, — відповів господар на дзвінка. — Я у столиці, але вас чекатимуть. Ні в чому собі не відмовляйте. Вас обслужать по повній програмі...

Хоч щось добре за цілий день!..

Семена дійсно чекали. Зустріли, провели. Столик був накритий на двох, парував вишуканими стравами й манив напоями...

— Я сам, — буркнув Лизун, зиркнувши на стіл. Стало соромно і боляче. Люди не вірять, що можна бути самому... Що ніхто тебе не хоче... Чомусь...

— Ми можемо організувати вам... спілкування, — неоднозначно натякнула директорка ресторану, шикарна жіночка років сорока, від якої струменіла така зваба, що аж ставало лячно...

— Не треба, — відрубав рудий.

Директорка поклала на стіл ключ з великим номером «7».

— Другий поверх, праворуч, кінець коридора... Якщо надумаєте... — і попливла. Манила за собою, наче була магнітом плоті. Семен подумав, що він би з нею не міг... Вона була з тих, хто перемагає ще до бою. Лизун її жалів. Був переконаний, що самотня. Бо чоловіки не люблять сильних красивих жінок... Красивих ляльок — так, а жінок — ні... Зрештою, стоп. Він не має права судити про всіх чоловіків по собі. Бо сам, крім дружини і зрадливої коханки, нікого не знав. Попервах — як одна, так і друга — були фантастичними. З часом охололи, як холодець. Застигли. Стали драглистими, в'язкими. Далекими. Наче є, а не таке... Тепер він сам... Дружина вже давно інша. Уникає близькості. Видумує все, аби Семен до неї не ліз. І здригається від його доторку...

Випив. Не закусював. Знову випив. Віскі полоскало мізки, перетворювало їх у жорстоку машину часу, що згадувала тільки прикре і пророкувала катастрофи... Офіціантка пройшлася поруч, не турбуючи, не дивуючись, видно, була звикла до кадрів, що приходять сюди заливатися...

Згадував дитинство. Попихали ним усі, хто хотів... А хотіли всі. Він озлоблювався і в мокру обшаркану подушку обіцяв усім показати!.. Доказав!.. І що?.. Що це йому дало? Щастя де?.. Гроші на людських бідах... Кожен день всотує в себе чужі прокльони, а ночі — суцільні фільми жахів...

З голови не виходила дружина.

— Сучка... — сказав уголос. Встав, узяв ключа від номера, похитуючись поплентався до сходів. Як з-під землі, з'явилася шикарна директорка зі запахом зваби. — Я хочу спілкування!.. — випалив упевнено, язик не заплітався, отверезіння прийшло миттєво, бо хотілося чимшвидше допекти сучці...

— Будуть якісь побажання до... сутності спілкування? — запитала директорка. В її фаховості сумнівів не виникало.

— Ні, — відрубав Семен. — На ваш смак...

Заліз під душ. Увімкнув собі холодну грозу, цокотів під нею зубами. Втерся, знову одягнув костюм, зав'язав краватку. Сів за мініатюрного столика, налив з графина склянку води.

Згадав маму. Вперту і пробивну, як танк. Якби не вона — крутив би він кобилам хвости, а не пив віскі за ціною маминої пенсії. А він, скотиняра, від неї відрікся. Сотні разів приповзала зміюкою та мить, коли на репліку у студентській кухні, що кишіла дівочим запахом: «Що то за немита стара, що смердить коровами, приперлася до тебе?», не змигнувши оком відповів: «Родичка. Я ж не винен...».

Мама випадково почула, зібрала речі і пішла в ніч — ночувала на вокзалі...

Рвонув на себе ручку холодильника. Йому підморгнула запечатана горілка. «Слава тобі, Госп...» — почав уголос, але недоговорив: славив не те... Націдив повну склянку і випив великими ковтками, як перед тим воду.

— Прости, мамочко!.. — плакав. — Прости, прошу тебе, бо настане мені кінець... Прости, я відчую, якщо ти простиш. І, може, виживу...

У двері ніжно постукали. Семен витер очі, розпрямив плечі. Чоловік же...

Зайшла жінка. Вся у чорному. І з чорною пов'язкою на чолі. Її обличчя видавалося знайомим. Але Семен не міг пригадати. Спогади то з'являлися, то зникали. Не пам'ять, а світломузика з юнацьких дискотек.

— Хто ви? — запитав розгублено.

— Твоя совість! — прорекла жінка.

Лизун спочатку злякався. А потім по-дурному розреготався. До нього дійшло, що розігрувалася прелюдія до... спілкування!.. Цікавий задум, нічого сказати!..

Рипнули двері. І заскрипіли. Протяжно, зі скреготом. Так у нових готелях не скриплять. Перед Семеном у всій своїй красі, в червоних чоботях, чорній уніформі, у сірому фартуху, у кривавій масці, із сокирою в руці стояв... кат...

— У тебе є шанс покаятися, — мовив він голосом з могили. — І простити всіх, хто завдав тобі болю: віднині і до початку світу. Тоді житимеш. Легко, а не так...

Лизун отверезів. Похилив голову. Наче чекав тої миті все життя.

— Я каюсь. І прощаю. Всіх! — сказав. Не зі страху, щиро.

Кат підійшов до Семена. Шарпнув його пальця і провів по сокирі, як платіжною карткою на касі в супермаркеті. Кинув на стіл папір.

— Підпишись кров'ю, щоб твоє прощення прийняв Хаос! — сказав.

Семен притулив закривавленого пальця, куди йому тикнув кат, і всміхнувся... Бо почув мамин голос. Вона сказала: «Добре...»

Він притулився до матері і хмелів від найкращого у світі запаху. І затишку, дарованого її обіймами. Муркотів від задоволення, як котяра, коли мама гладила його по голові своєю зашкарублою, спрацьованою долонею...

Навколо нього маячіли тіні... Бо у його новому світі дивовижна жінка в чорному і кат — людьми бути не могли...