Привид безрукого ката

З

Лікар зайшов не сам. Замість жартівливих тирад буркнув «добрий день», поставив біля ліжка крісло, строго сказав:

— Коли закінчите — повідомите. Прошу — недовго. Ваша законність не втече, а без здоров'я правда одна — цвинтар...

На лікаря спідлоба з єхидною усмішкою глянув рудий худий чоловічок середнього зросту з жирним прилизаним волоссям. Якого і стосувалися повчання лікаря.

— Не хвилюйтеся, будь ласка, — сказав увічливо. — Правда, вона, так би мовити, як дишло, — куди повернув, туди й вийшло, — хихикнув, підсунув крісло ледь не до голови хворого і всівся перед ним.

— Закон... — поправив лікар.

— Не зрозумів?.. — перепитав рудий.

— Закон як дишло... Якщо ви маєте на увазі прислів'я... — глузливо мовив лікар під голосне пирскання обкладеного кросвордами вундеркінда.

Рудий нервово засовався у кріслі, засопів під ніс і промимрив щось на кшталт того, що він сам собі прислів'я. Явно не звик, щоб йому перечили. І ще ввічливіше, аж до нудоти, повідомив лікареві:

— Можете бути вільні.

Якщо відкинути руде волосся, то чоловічок був увесь контрастний: чорний костюм, біла сорочка, чорна краватка, білі шкарпетки, чорні черевики, білі ґудзики піджака!..

Він довго рився у своєму чорному портфелі, вийняв білий аркуш паперу, взяв чорно-білу ручку і сказав:

— Думаєте, мені оце найбільше потрібно? Я що — не людина? Чи Нового року не святкую? Що поробиш — служба!..

Лев Безрукий після повернення з того світу міг би дати голову на відріз, що якраз рудому це найбільше потрібно! Нутром відчував.

— Я так здогадуюсь, — обережно почав Лев, бо збагнув, що має справу з рідкісним екземпляром, — що я мав би знати, хто є ви?..

— Так. Перепрошую. Я — слідчий з особливо важливих справ міського управління міліції.

Свого імені він не назвав. Лев не наполягав. Назвисько само перло з нього своєю вогненною хитрістю.

Рудий розчарувався реакцією потерпілого на його серйозну посаду.

— Якщо скажу, що мені приємно — збрешу, — випалив Безрукий. — Проте маю надію, що дещо зможу від вас дізнатися...

— Щодо «дещо», — парирував слідчий, — то надія вмирає останньою. А я прийшов сюди як представник правоохоронних органів. Для того, щоб дізнатися про вас усе... Так що... Вибачте за банальні запитання, але така процедура. Треба зіставити, звірити і перевірити.

«Ось і маєш екзамен пам'яті, — подумав Лев. — Не зміг себе змусити сам, то доля тобі влаштовує штурм в особі чорно-білого слизького типа з рудим відтінком. Або навпаки...

— Прізвище, ім'я, по батькові? — почав слідчий.

— Безрукий Лев Львович.

— Якась звіряча родина, — гмукнув рудий. — Число, місяць, рік народження? — продовжив.

— 30 січня 1980 року.

— Місце народження?

— Львів.

— Конкретніше?

— Львів, Українська Радянська Соціалістична Республіка.

— Ви що, знущаєтесь?

— Ні.

— Вулиця, квартира?

— Не пам'ятаю. Адреса дитячого будинку підійде?

— Ви з дитячого будинку?

— Так.

— Перепрошую. У мене тут не зазначено. А коли туди потрапили?

— Зразу після народження. Підкинули.

Слідчий наче трохи зм'як:

— Батьки, родичі? Щось відомо?

— Не знаю нікого. В дитинстві довго чекав. Плакав таємно. Згодом постановив собі про них не думати. Раз я їм не потрібен...

— Не будьте такі категоричні. Життя така штука, що...

— Я знаю. Можете питати далі...

— Прізвище, звичайно...

— Так, вигадане. По батькові теж.

— Якщо чесно, вдало, — слідчий глянув на руку-обрубок і зрозумів, що ляпнув зайве. — Я маю на увазі ім я, — додав. — Вибачте, щось мені сьогодні не йде...

— Та чого ж? — мовив Лев Львович. Він помітив, що розмова починає повертати зовсім в інше русло. Бо він мимоволі так її вибудував, що слідчий помаленьку перетворюється, якщо не в потерпілого, то принаймні в підозрюваного. Такого, що влазить не туди, куди йому дозволено. І від того він відчуває дискомфорт. — Все вдало. І прізвище. Бо де та рука? Й ім'я. Бо хіба ж я не схожий на лева? Й по батькові. Бо з народження я сам собі батько. І мати, до речі. Жаль тільки, що не придумали ще називати людей по матері...

Слідчий важко зітхнув. Його плечі опустилися, він зблід, накрохмалена самовпевненість зіжмакалась... Він не розумів, що з ним діється.

— Леве Львовичу, — попросив. — Якщо я вже тут, то закінчимо, гаразд? Я швидко — і зникаю. Раз я викликався сьогодні попрацювати, то мушу принести на роботу якийсь результат...

Безрукий мовчав. Він теж не розумів, що діється. «Ботанік» так витріщив очі, що вони вилазили аж з-під окулярів.

— Тепер ще прикріше. Те, що стосується тієї ночі, коли ви... чи вас, чи як там...

Лев здивовано глянув на слідчого:

— А ось тепер, пане слідчий, я запитання не зрозумів. Зовсім.

— Ви вистрибнули самі, чи вас викинули? — випалив рудий.

Лева пересмикнуло, він сів на ліжку, загіпсована рука злетіла з пов'язки.

— Що? — заволав Лев Безрукий, що аж крісло зі слідчим відскочило від ліжка. Так принаймні здалося хлопченяті з розумними очима, і він прикрився зі страху кросвордами.

— А що... ви нічого... не знаєте? — слідчий ладен був провалитися крізь землю. Такого професійного краху в його кар'єрі ще не було. Завал! Це все, напевно, через Маринку, що втекла від нього з футболістом за кордон. Клята сучка! Після того, як він її витягнув зі смердючого корівника, де вона мила коровам цицьки... Коли він уже замовив столик у ресторані на Новий рік...

— Перепрошую, пане слідчий, — Лев спустив з ліжка ноги, сів обличчя в обличчя з рудим і впевнено мовив: — Я розумію, що у вас якісь особисті проблеми. Бо ви зараз не тут. Ви переживаєте щось дуже важливе для вас. Тож прийміть співчуття. Ви сюди перед Новим роком, вибачте на слові, припленталися, щоб забутися... Але й мене зрозумійте. Я теж сам-один, покалічений і з головою, у якій б'ються на смерть думки, і я не знаю, чиї вони... — слідчий зняв окуляри і жвавими очима свердлив Лева. — Давайте поговоримо, як люди, і допоможемо один одному. Відкинемо посади, закони, гордощі... Познімаємо маски. Гаразд? Мені це дуже важливо. Допоможіть... будь ласка...

Щось напевно перекрутилося всередині у слідчого, він почав по-іншому думати і думками своїми змінив світ, бо його чорно-білість стала непомітною, він став навіть привабливим, і ввічливість не смерділа лицемірством.

— Вибачте, — сказав слідчий і сховав свої папери в сумку. — В мене дійсно проблеми. Але зараз про вас. Що ви взагалі знаєте? Мені треба зорієнтуватись... Чим зможу — допоможу.

— Знаю те, що написано в газетах. Більше нічого. Бо зі мною наживо ніхто з медичного персоналу не хоче спілкуватися. Минають як заклятого...

— Конкретніше? — підігнав рудий. Все-таки професійне з нього вилазило. Навіть при розмові по-людськи.

— Опівночі 21 грудня 2012 року жителя міста Львова Лева Безрукого доставлено в обласну лікарню швидкої медичної допомоги з травмами, несумісними з життям. Завдяки професіоналізмові лікарів та диву, про яке навіть не заперечує професор, головний лікар закладу, потерпілого вдалося врятувати. Після десятиденного перебування у комі він прийшов до тями. За яких обставин чоловік отримав травми — а це перелом руки, внутрішні забиття, розриви життєво важливих судин і неймовірна втрата крові, — лікарі мовчать, хитро посилаючись на те, що їх завдання — лікувати... А про інше нехай з'ясовують ті, хто є в цьому фахівцями... — випалив Безрукий на одному диханні. — Я майже процитував слово в слово, бо нічого більше не роблю, а перечитую ці журналістські загадки і думаю про них. Ось так... — підсумував.

— Зрозуміло, що нічого не зрозуміло... — рудий зам'явся. — Я боюсь, що своєю відвертістю можу зашкодити слідству, — і скоса глипнув на «ботаніка», який вирячився на них з відкритим ротом, у якому вже зібралася від смачних новин слина і ось-ось мала скапнути.

— Борисе, йди погуляй! — сказав суворо Лев.

Хлопець знехотя сповз з ліжка і поплентався до дверей.

Де йому сперечатися з тим дивним чоловіком, який обкрутив залізного на перший погляд слідчого, як пацана.

— Я аспірант кафедри історії та етнографії України інституту соціальних дисциплін. Багато мандрую, записую. Останні два тижні був у Львові, бо працював у бібліотеках та архівах. Працюю над одним цікавим історично-етнографічним дослідженням. Ідею мені підкинув професор із Харкова. Під час екскурсії Львівською ратушею, коли гід розповідав про судочинство у Львові, зокрема, легенди про привидів ратуші, професор раптом запитав мене: «А що ви знаєте про долі львівських катів, колего?» Я знітився: «Майже нічого», — відповів. «Дарую ідею», — сказав професор. Ми про це більше не згадували, але долі катів переслідували мене все частіше, не давали спокою, врешті-решт я все-таки взявся за дослідження.

— І що? — запитав рудий якось невпевнено.

— Нічого, — відповів Лев, уловивши краплю іронії в запитанні. — Кажу ж — у вільний від аспірантури час два тижні до пізнього вечора працював у бібліотеках та архівах.

— А як же бойовий гопак? — запитав слідчий.

— Ніяк. Вже місяць секція не працює. У нас забрали приміщення. Колись бойовий гопак врятував мене в дитячому будинку від невпевненості та самотності. Тепер я хотів йому віддячити, навчаючи дітей з фізичними вадами. Не вийшло...

— Я бачив вас у тренувальному бою. Випадково. Але впізнав аж тепер... через руку. Вражає. Зважаючи...

— На моє каліцтво.

— Так.

— Ви про будь-які неприємні речі можете говорити сміло. Я звик все називати своїми іменами.

— А я — ні, — мовив рудий. — Тепер конкретно про двадцять перше...

— Я був у бібліотеці Стефаника. Аж до закриття. — Безрукий на мить задумався.

Слідчий, скориставшись паузою, заглянув у свого записника.

— Правильно? — запитав Лев.

— Правильно, — відповів рудий. — Записано у книзі відвідувачів.

— Так от, я зробив собі там же декілька ксерокопій і вийшов. По дорозі зайшов у магазин, купив батон, майонез, молочну ковбасу і...

— Голландський сир, — нагадав слідчий.

— Дійсно, голландський сир, «Російський». І пішов додому. Повечеряв, сів за стіл, увімкнув комп'ютера... — Лев спантеличено дивився на слідчого.

— І все? — запитав рудий.

— І все, — відповів Лев. — Аж до пробудження тут. Чортівня якась!

— Не згадуйте лихого, — порадив слідчий. — Все вами розказане — повністю збігається. До деталей. Далі коротко, й так заговорилися. Ваша квартира була замкнена зсередини. Слідів перебування когось іншого не виявлено. Вікно відчинене. Ви вистрибнули з вікна. Постає питання: чому?

— Н-не знаю. Я ніколи не думав про самогубство. Ніколи. Тим паче, останнім часом я почувався дуже добре, майже щасливим. Мене цілком полонило дослідження. З головою.

Слідчий змовчав на репліку Безрукого. Хоча деякі сумніви, пов'язані якраз із головою, у нього все-таки з'явилися.

— Ви впали на дах автомобіля. Таксі якраз розкрутило на засніженій дорозі, і воно врізалося в стіну. Тут ще зверху на додачу ви. Водій не може прийти до тями, каже, аварію спровокувала пасажирка, що вдарила його у голову. Але це вже інша історія. Наша добігла на сьогодні кінця. Якого не видно... Тут залишається один варіант...

— На мене найшло, і я викинувся з вікна, — не вперше за нинішню тривалу розмову вгадав думку слідчого Лев.

— Отже, якщо ви, Леве Львовичу, не заперечуватимете, я все це гарно оформлю, і ви підпишете...

— Не заперечуватиму. А ви все ж таки завершили роботу.

— Отож. Хоча й не сподівався. Завдяки вам.

Слідчий знову почав перетворюватися у чорно-білого, сухо побажав Безрукому щасливого Нового року і вже у дверях палати, наче собі щойно згадав, мовив:

— І ще: вам обов'язково доведеться пройти психіатричну перевірку. Такий закон.

Знесилений Лев Львович знав напевне, що рудий слідчий довго думав, як би це делікатно повідомити йому, що він — псих...

До палати забіг лікар і побажав у новому році зустріти поменше таких екземплярів, як слідчий.

Борис теж не забарився поділитись своїми вундеркіндськими спостереженнями:

— Я ще такого чудернацького слідака не бачив. Бо він не тупий, сто процентів. Я підозрюю, що якимось чином ви його зробили таким. Може, ви гіпнотизер?..

— Скажи ще, що я — відьмак, і наша свята інквізиція спалить мене ще в цьому році, — усміхнувся Лев Львович і обернувся до стіни — розмова зі слідчим додала більше запитань, аніж відповідей.