Привид безрукого ката

32

За правдиву погоду у Львові синоптикам треба доплачувати. На Львів сто процентів кидали тих, кого хотіли вигнати з роботи. Ніякі вчені уми, тим більше, модерні прилади, щодо Львова гарантувати не могли. Некероване місто!.. Цим усе сказано... Нема чого стогнати, — закидали синоптикам інші професії, — ви думаєте, в нас інакше?.. Тіштеся, що життя не минає в суєті... Хочете успіху — йдіть не туди, куди всі...

Львів ніколи не йшов за всіма. Відлюдько з народження — відлюдьком і залишився. І яким?!. Найкращим у всьому... І в звершеннях, і в падіннях... Але не люблять його хіба що мертві та черстві душі...

Лева викликали в поліклініку, зателефонувавши до сусідки.

— Левчику, бардак страшний зараз у країні, — жалілася сусідка, сьорбаючи чай, бо після останнього врятування Безрукого мала на це беззаперечне право. Ним і користалася. — Уявляєш, мені подзвонили з поліклініки і сказали, щоб я тобі передала телефонограму, щоб ти негайно прийшов зняти гіпс. Бо терміни... Уявляєш? Ніякого обліку, ніякої тобі відповідальності... Ти вже вишиваєш без гіпсу ого-го, а вони, бовдури, хочуть зняти його ще раз... Уявляєш?..

— Уявляю, — сказав Лев. — Але треба йти, бо я ще не на пенсії, і треба лікарняний... Бо витурять мене вмить з аспірантури, і я буду приходити на чай до вас...

— Най Господь боронить! — сплеснула в долоні сусідка і сказала: — Йди. Я сама прослідкую, щоб ти пішов, бо ти непевний.

Безрукий так і не зрозумів, чи сусідка переживає, щоб його не витурили з аспірантури, чи щоб він часом не приходив до неї на чай... Взагалі-то це не мало значення, бо муляло Лева інше...

Минуло стільки часу, а він не міг згадати ні слова з таємного листа привида...

Сусідка допила чай.

— На добраніч, — побажав Лев так увічливо, що заснути сусідка мусила кров з носа. — Мені завтра в поліклініку гіпс знімати. Так що вибачте... Я вас дуже люблю і ціную, але... — не міг підібрати слова, — ідіть. Тільки не цабаніть, що я невдячна свиня, бо насправді я — вдячний...

Пані Стефа встала і пішла. І не нарікала. Вдячна була Левові за чесність, бо сама бачила, що йому зле. І так довго терпів її, думала, не витримає і прожене швидше.

— Все нормально, — сказала, — а ти відпочинь. Гарних маєш друзів, до речі... Марі мені починає подобатися, а той пацан в окулярах — часом не твій син, що ти його так укоськав, як рідного?..

Лев витріщився на сусідку.

— Ми схожі? — запитав.

— Ні. Але всяке буває. Міг вдатися в мамину родину... — сусідка вчасно зникла за дверима. Що вміла, то вміла... Бог дав талант, вона його використовувала на повну. Буде на небі працювати «швейцаркою», напевно...

Проте завдяки пані Стефі Лев згадав, що телефонував вундеркінд... Просив передзвонити, бо приїхали якраз батьки. Не хотів скандалу — мобільним йому користуватися зась. Опромінюється...

Набрав хатній. Підняла мама. «Геллоув», — проспівала. Певно, повернулася з англомовної країни.

— Му name is Leo. I want to talk with Boris, — випалив Лев, аж злякався власного вибрику. Просто її «геллоув» його дістало.

На диво, трубка відповіла:

— OK!

Борис не своїм голосом сказав:

— I you listen carefully...

— Перестань займатися хернею, — випалив Лев. — Що ти там мені шваркнув?..

— Я вас уважно слухаю...

— Це я тебе уважно слухаю, чудо з ботанічного саду. Що ти хотів?..

— У мене є ідея...

— Твої ідеї зводять мене з розуму...

— Ще не звели...

— Ще не багато ти їх подавав...

— Bye...

Безрукий нарікав на свою нестриманість. Чим завинив пацан, крім того, що хотів допомогти?..

Через півгодини Борис був на порозі. В бойовому настрої.

— Hello! — привітався. — Ну, ви, Леве Львовичу, шедевр! Треба ж так говорити, щоб матуся не відчула акценту. Де ви вчили англійську?

— В ратуші. Коли був привидом. Розумієш, іноземні делегації, зустрічі... — кепкував Лев. — Маю досвід живого спілкування...

— Я про це не подумав, — серйозно мовив юнак і поклав на стіл місцеву газетку «Записки львівського віщуна». — Нова, перший номер, — додав.

— Ти мене агітуєш її передплатити, чи як?..

— Ні, послухати... — вундеркінд відкрив газету на другій сторінці і прочитав підкреслене маркером: «Його час настане 21.12.2012. Опівночі годинник на ратуші оповістить містичне повернення ката».

— І що? — запитав Лев.

— Це передбачення зробив відомий маг і гіпнотизер Наум Чортополох. Тут є години прийому.

— Ні! — випалив Безрукий.

— Добре, не зліться, Леве Львовичу... Я ж тільки хочу допомогти. Без висунення ідей ніколи не буде результату... Так що не виховуйте у мені комплексів з юності... Я маю право навіть на найбезглуздіші припущення, а що з того вийде — судити... часові...

— Добре, не мели стільки, я не злюся...

— І правильно. Почекаємо Марі. Послухаємо її думку.

— Марі на роботі. А я йду в поліклініку.

— Згода. Тоді зустрічаємося в кав'ярні перед ратушею. О восьмій вечора. О'кей?

— Гаразд, — відповів Лев. — А що, мій англійський справді непоганий? — запитав усміхаючись.

— Можете довіритись моїй матусі. Інакше вона не мене покликала б до слухавки, а вас послала під три чорти... До зустрічі. Бо в мене є ідея, — Лев насторожився. — Не бійтеся, не щодо вас, — додав юнак і заробив жартівливого стусана у хирлявий бік. Від того зіщулився і скривився, наче його з усієї сили вгріли ломакою... — Але... без втручання неземних сил бездоганного акценту вам не осилити...

— Коли ми повирішуємо всі «душевні» справи, — сказав Лев, — я тебе запишу до себе на бойовий гопак. У молодшу групу. До першокласників. Буду підтягувати твої м'язи до рівня розвитку мізків...

— Може, не треба?.. — просився вундеркінд з ботанічного саду.

— Треба, Борю, треба... — пожартував Лев. — Я хочу, щоб Україну в Європарламенті представляв нормальний здоровий чоловік, а не хирляк, одягнений в костюм. Нехай навіть поліглот...

— Заради Європарламенту я готовий на гопак.

— Не бреши. На гопак ти готовий тому, що не хочеш, щоб тебе постійно товкло життя... Бо добре знаєш: у сучасному світі, щоб щось досягти, — однієї голови мало...

Борис пішов і дорогою пообіцяв собі уточнити, що мав на увазі Лев Львович... Бо коли він не договорює, дуже багато доводиться додумувати самому...

Вечір увімкнув зірки, наставив температуру повітря за Цельсієм мінус три, замкнув у темниці вітер і вийшов поглянути, як на те все реагуватимуть люди.

Люди були задоволені. Дихалось на повні груди. Місто зачаровувало.

— Від вечірнього Львова моя душа проситься літати! — випалив Борис, розмахуючи руками, наче тіло теж прагло польоту.

— Ти диви!.. У черствого генія прокинулася романтика! — зіронізував Лев. У нього вже ввійшло у звичку чимось кольнути Бориса. Але робив він це з любов'ю. Юнак відчував, тому не лише не ображався, а навіть тішився добрим Левовим «шпилькам». — Моя тобі дружня порада. З власного досвіду. Не дозволяй своїй душі розкіш польоту, бо як матуся взнає, тобі буде гаплик...

— А як вона дізнається? — підіграла Марі.

— Дізнається! — всміхнувся Борис. — Лев Львович має рацію. Як — не знаю. Алє те, що дізнається — точно...

Сіли за столик у куточку, що вабив затишком.

— Я тут часом не третій зайвий? — запитав вундеркінд, підсовуючи стільця й на ходу замовляючи що-небудь рідке гаряче. Офіціант не перепитував, певно, зрозумів.

— Напів, — відповів Лев, не підводячи очей з меню.

— Не зрозумів, — хлопець зняв окуляри і закліпав своїми великими чорними очима.

— Голово твоя капустяна з фермерського поля, рясно усипаного пестицидами... — почав Лев. — Марі, поясни вундеркіндові, що означає «напів», — попросив.

— Це означає, — почала вигадувати Марі, — що третій — так, а що зайвий — ні! А разом — напів, — випалила.

— Геніально! — зрадів Лев, згріб мініатюрну дівчину до себе, як якогось друзяку-бугая після трьох по сто, і поцілував у голову. — Вчися, дитино! — випалив і закліпав очима ще дивніше, ніж недавно вундеркінд. Запах жінчиного волосся зробив з нього мрійника з пластиліну, з якого можна було ліпити все, що хочеш...

— Ми завтра підемо до мага і гіпнотизера Наума Чортополоха, — скориставшись моментом, сказала Марі, наче нагадала про давно спланований візит. — Треба використовувати будь-який шанс...

Лев спідлоба глянув на Бориса, нагородив його декількома стрілами, які успішно розбились об скельця «ботанічних» окулярів, і не заперечив. А це означало «так».

«Неперевершено!» — подумав вундеркінд і легенько торкнув ногою під столом Марі. Дівчина очима відповіла, що розуміє його захоплення. Боялася сполохати голодного волохатого звіра...

Вечеря смакувала всім. Особливо зовні набурмосеному Левові. «Як я майстерно організував поцілунок! — тішився він. — Вищий пілотаж! Я й так знав, що доведеться йти до того Чортополоха, трясця його матері!.. А вони наївні переглядаються і під столом перемовляються ногами!.. Думають, переконали мене... Наївні мої, найдорожчі в світі друзі... Що б я без них робив?..

— Ви мені своїм магом зіпсували апетит, — випалив Лев, коли уплів свою вечерю та ще й половину Марі, усміхаючись кутиками губ. Бо як можна бути серйозним, коли тобі добре... Коли ти знаєш, що її волосся пахне... блаженством...