Привид безрукого ката

45

Лев сів на килимок, обклався «матеріалами» з конверта Лавника. Довго вивчав. Фото жінки заворожували. Красуня до нестями. Горда, як левиця. Гнучка, як пантера. Розумна і підступна, як змія. Вся в соку, смачна, напевно, як полуничка... Недарма суддя клюнув на таку приманку... Але — очі її були злі, не те що в Марі, і Лев ніколи б не попався на її зваби. Очі його б відштовхнули — він у них бачив гієну... «Хіба гієна винна, що смертю й розпадом живитись мусить?» — виправдовувала диво-жінку Леся Українка... Безрукий не сперечався: він лишень констатував — ті очі його б не взяли... Хоча яка різниця, які очі в приманок: і він, і Лавник потрапили на гачок. На кожну рибину своя приманка, виявляється... Мудро...

Так на килимку і заснув. Проспав до обіду. Обстежив кухню. З їстівного були лишень давні макарони, що господиня варила старому котярі, якого Лев не переносив хронічно, і якого Ганна Петрівна перед смертю завбачливо подарувала колежанці зі сусідньої вулиці. Познайомилися на вигулі улюбленців, у парку, за повним горням пліток.

Одягнувся, витряс з енциклопедії трохи відкладених грошей, погнав у магазин. Досить того, що на душі поселилися полчища чортяк і вискубували з неї по іскринці життя, то ще й шлунок смоктав голодною п'явкою, вимагав поживи. З одного боку — добре, бо як хочеться їсти, значить, тіло рветься до життя. І треба йому допомогти. Бо голод задурманює й так зіжмаканий мозок. У жмут сіро-білої газети «Зомбі», укладеної за порадами дописувачів. З іншого боку ситість — розслаблює... Лев зловив себе на думці, що голова його забита не тим. Хочеш їсти — поїж. І все. Навіщо ці безглузді філософствування?..

Виявляється, треба було. Бо в магазині до Лева вчепилися дві молоденькі циганки, щоб... Не погадати, ні. Продати новітні, розроблені найкращими британськими вченими разом із провідними сибірськими знахарями, харчові добавки, які живлять не тільки тіло, але й душу... Вчепилися до нього, як реп'ях. Безрукий, може, й купив би щось, щоб відстали, та грошей у нього було замало на такі чудо-добавки до життя. Бокаста підстаркувата циганка, що спостерігала за всім цим з кутка супермаркету, де мала для себе зручне м'яке крісло, зметикувала, що молоді гають час, жестами показувала їм на лисуватого пана, пальці якого блищали дорогими прищами каблучок. Дівчата не помічали підказок. Вірили, що безпорадний безрукий чолов'яга, що невлад кліпав очима на їх почергове галайкання — здасться. І не обов'язково, щоб щось купляв. Нехай віддає те, що має, і йде з Богом... Досвідчена циганка встала, що для неї коштувало гори зусиль, підійшла до своїх, белькотнула щось, і ті за мить змійками звивались навколо лисуватого. А від Лева спритно відсахнулась, наче від привида... Вага спритності не позбавила.

— Геть! — верещала на цілий магазин, де половина продавщиць і купа відвідувачів Безрукого знали. — Голод підкаже, де душа. І кіт. Не їсти! — скомандувала на прощання і виштовхала Лева, наче якогось злодюжку, з супермаркету.

Лев брів, куди несли ноги. Очуняв на лавці в парку. Обійняв голову, переварював слова безцеремонної циганки. Апетит зник, шлунок заспокоївся — а чортів на душі побільшало. Вони вели себе нахабно, розвели у душі бардак, засмітили її по саме горло.

Поряд пришвартувалася худенька жіночка і ридала, наче їй хто вмер.

— Що сталося? — не витримав Лев.

— Мурко пропав... Учора... — і завелася знову.

Безрукий упізнав господинину подругу.

— Кіт? — перепитав.

— Та що ви знаєте?!. — накинулась тигрицею на Лева худенька. — Та він як людина! Все знав, все розумів!.. Тільки говорити не вмів, бідненький.

— Знайдеться, — запевнив Безрукий.

— Думаєте?

— Знаю. Я колись працював дресирувальником котів, — збрехав Лев. — Коти можуть зникати навіть на місяць. Нагуляються і приходять. Не люблять, коли за ними підглядають, розумієте?..

— Але ж ще не весна?.. — не здавалася худенька — ніяк не хотіла відпускати від себе горя.

— А вам завжди припікало весною? — запитав глузливо Лев.

Жіночка сховала очі в сумочці.

— То є надія? — стрепенулася.

— Надія завжди є, — Левів оптимізм сподобався навіть йому. — Так що маєте ще двадцять дев'ять днів. А тоді можете плакати... — Безрукий піднявся з лавки. Йому чомусь здалося, що цей набридливий котяра пішов до нього. Згадав молодість — поверхом нижче жила його подружка Пушка.

— Заждіть, — попросила худенька. Безрукий обернувся. — Цей місяць має тридцять один день! — її погляд благав надії.

— Тоді тридцять. Тридцять довгих днів і ночей! Думаю, йому вистачить!..

— Якщо він вернеться, з мене кава, — усміхнулася жіночка.

— Ловлю вас на слові.

— А знаєте, де мене знайти?

— Тут, на лавці, — відколи він почав розмову з худенькою, перед очима постійно маячіла лялька. А вже в ході бесіди народилася божевільна думка. Хотілося вірити, що не з голоду.

Так спішив, що не міг вцілити у дверну щілину. Нервував, аж поки не второпав, що шпортається ключами робочого кабінету. Робота спалахнула в голові, як іскра, й потухла. Він на лікарняному. Робота — не вовк, почекає до весни — у лісі зараз холодно...

Убіг до хати, наче на пожежу. Не міг знайти ляльку. Вже, було, подумав, що підступний суддя підсунув чергову свиню, і його щупальця вдруге добралися до іграшкового безрукого чоловічка. Недарма Лавник так легко віддав ляльку, недарма приходив сюди, роздивлявся навколо голодними очима, як на голих жінок?.. Щось задумав, паскудник!.. Якщо так, доведеться знову збирати хлопців і провчити його по-дорослому. Щоб знав... І шукати Марі! Шукати, ким би вона не була і якою б вона не була... Щоб подивитися їй у вічі...

Ураз у голові стало порожньо й легко, а потім плавно закрутилися думки. Розганялися, наче дорогий автомобіль, ніжно, без ривків, передача за передачею... Почали з'являтися розмиті образи і зникали, як дорожні знаки при їзді. Потім — щось стрельнуло. Наче втрапило в ціль. Образ висів замерзлою бурулькою. Це був холодильник... Безрукий машинально рвонув ручку старого буркота, купленого ще, певно, за господининої молодості... На полиці лежала лялька. Самотнім холодним айсбергом дивилася з осудом на Безрукого. Очі чоловічка жахали життям. Саме ті очі потрібні Левові — старі ґудзики, що ожили...

Коли побачив ляльку, згадав, як носився з нею по кухні у пошуках щось з'їсти. Видно, машинально запхав, бідненьку, в холодильник. Щоб не зіпсувалась... Знайшов ножиці. Приготував лезо. Сів за стіл. Як то кат міг вибирати очі людям, коли він не може це зробити ляльці? — подумав. І задзвонив хатній телефон. Безрукий полегшено зітхнув. Екзекуція на деякий час відкладалася. Взяв трубку.

— Лев Львович? — почув.

— А тобі кого потрібно, вундеркінде з ботанічного саду?

— Дякую, що впізнали, — мовила слухавка.

— Відколи ти став таким ввічливим, генію? — жартував Лев. Поява Бориса, навіть у слухавці, підняла йому настрій. — Коротше, з поверненням на рідну землю і як справи?..

— У мене добре. Я що?.. Ну, самі розумієте... А ось за вас переживав... Думав постійно. Як ви... Так вас підвів... Двічі... Просто хотів почути ваш голос... Боюся знову нашкодити. Зараз нібито ніхто не влазить у мою голову так відверто... Але хто знає, чи це не моя ілюзія?.. Я настільки вивчив дане питання, що не впевнений, що я — я...

— Борисе, не гризи себе, все нормально... Єдине, що я не лишень хотів би тебе чути, але й бачити.

— Ви серйозно?

— Як ніколи.

— А зв'язок?

— Перерваний. Сподіваюся. Лялька у мене. Що ще?..

— А ви вдома?.. — випалив Борис.

— Слухай, вундеркінде, ти що — простудив окуляри? Ти куди дзвониш, га?..

— А... — засміявся Борис. По його «а» Лев зрозумів, що «ботанік» дозволяє собі ще з нього покепкувати. — Мчу!

— Мчи, бо відчуваю, що мені конче потрібна твоя допомога... Сам не зможу...

Через хвилину дверний дзвінок уже захлинався. «Кого це ще дідько несе?» — подумав звично.

Дідько приніс Бориса. Обнялися.

— Підпільник очкастий! — вигукнув Лев. — Що, телефонував з-під будинку?

Левові закиди Бориса не цікавили.

— А де старушенція? — дивувався вундеркінд. — Чом не у дверях?.. А чим це у вас так смачно пахне? — засипав запитаннями.

Останнє запитання так розсмішило Лева, що його регіт ледь не побудив мертвих в околицях Львова. Ну вундеркінд, ну хитрі окуляри!..

— Що я такого сказав? — збентежився хлопець.

— Тут їжею не пахло вже століттями... Так що розслабся і не виділяй травного соку... Борисе, ти не уявляєш, яку радість ти мені приніс?..

Геній нині мислив по-людськи, загальмовано.

— Яку? — нахмурив чоло.

— Себе!

Згодом почалася серйозна бесіда. Лев переповів Борисові останні події. Той, як студент, щось записував у свій електронний записник, який нині носить дуже модне іноземне ім'я.

— Я не вірю! — вигукнув, коли Лев закінчив. — Я не вірю, що Марі не та, за кого себе видавала!.. Її очі були справжніми! Розумієте?..

— Розумію, — відповів спокійно Лев. Свої емоції він уже пережив. — Не в образу сказано, але твої очі теж були справжніми! І це не завадило йому тобою керувати, так?..

Хлопець спантеличено мовчав.

— Значить, у нас є два завдання, — будував план цілі Борис. — Перше: знайти і підписати останнього клієнта. Друге: знайти Марі і переконатися, що вона — справжня.

— Правильно. Лишень маленьке уточнення. Прерогативу я надаю другому.

— З чого почнемо?

— Ти виколупаєш очі ляльці! — випалив Лев, і аж тепер Борис зрозумів, чому на столі біля переляканого безрукого чоловічка лежать ножиці, лезо і голка з ниткою...