Привид безрукого ката

24

Падав дощ і зразу замерзав. На дорозі була ковзанка. Машини відбивалися від бордюру до бордюру, як шайба від бортів стадіону. Ще не проїхали й кілометра, а вже побачили п'ять зіткнень — автівки дивно викручувались, приймали карколомні пози і смачно цмокались в боки; розумніші, правда, нічого не видумували і ніжно цілували в зад — так було набагато дешевше.

Водій старого пожмаканого таксі, у якому їхали Лев та Марі, впрів від напруження. Він постійно бурмотів під ніс: «Господи, прости мені всі гріхи мої, видимі і невидимі, каюсь, більше не буду, дай мені щасливо добратися додому, Господи, бо другого ремонту я вже не переживу... Я вже спокутував, Господи, досить одного ненормального, що звалився на мене з небес, Господи...»

Марі з Левом перезирнулися. Невже?..

Безрукий вийшов біля будинку Марі, хоча мав їхати далі. Коли розплачувався, уважно розглядав водія, потім машину...

— Думаєш, той самий? — запитала Марі.

— Хто його зна... Можливо...

— Ти в курсі, я в гості не запрошую, — сказала твердо.

— В курсі. Я не напрошуюсь. Пройдуся. Треба просто подихати і подумати... про ніщо... А тобі треба відпочити, Марі... Вранці на роботу. І дякую... Навіть не уявляю, що робив би без тебе... Ти мій ангел-охоронець...

— Не перебільшуй, — Марі підійшла до Лева. Поряд з ним виглядала маленькою безпомічною дівчинкою. Він стояв, як мохната скеля, незворушний, сильний. — Може, ти пригнувся би трохи, га? — сказала. — Як я можу поцілувати тебе... в щічку?..

Лев відчув на щоці вогонь, що дарує крила...

На них і полетів додому, щасливий, як юнак, що вперше втрапив у полон поцілунку, відчув його чарівливу енергію жаги і родючості, енергію, що керує світами, живлячись якою, світи мандрують галактиками, і добре їм від того, і не сумно, і є за що боротися і помирати...

Заснути не міг. Місяць цілу ніч зазирав у вікно, дратував. Не любив Лев місяця, не мав до нього довіри, хоч умри... Думав про Марі. Як добре думати не про себе! Це справжній рай — піклуватися про когось, хоча би подумки обдаровувати когось блаженством...

Коли треті півні у найближчих від Львова селах почали кукурікати, а нишпорка-місяць невтомно зирив у вікно, коли думки про чарівну хвилясту жінку заполонили весь простір навколо Львова, аж до найближчих сіл, коли сон краєчком ока почав підкрадатися до Лева і затуманив його пухнастою розслабленістю, коли душа Безрукого витала поміж світами, гадаючи, щаслива вона чи нещасна, вічна а чи тлінна, Лев побачив бридкого чоловічка, що дико регоче, скручуючи голову саморобній ляльці-мотанці, яка була... без руки...

Сон утік остаточно. Лялька не виходила з голови, і вчорашня поразка з Борисом витіснила навіть гарячий поцілунок Марі. Лев пішов у ванну, довго чистив зуби, механічно водячи щіткою, аж з ясен пішла кров. Схаменувся, пополоскав рот, став під душ. То обпікав себе гарячою водою, то холодив крижаною. Тіло збуряковіло, ванну заполонила пара, крапельки води стікали по плитці, наче плакали. Лев нічого не відчував і не бачив, бо до нього раптово, без попереджень, увірвалася думка — і не відпускала: його стосунки з Марі напряму пов'язані з його місією... Чому?.. Лев згадував все з першої зустрічі, розум утовкмачував — випадковість, а душа переконувала доля... І такими виснажливими були ці внутрішні спілкування, що на планування подальших дій сил не вистачало. А треба було...

Безрукий прийшов до тями, коли в черговий раз обпікся паруючою водою. Тіло пашіло. Легенько втерся рушником, поголився, поки щетина не втратила м'якість. Використав момент, бо голитися не любив — страх. Одягнув халат, що висів у ванній і давно без діла, бо не мав часу в ньому ходити — завжди кудись біг. Куди? — запитав себе дивуючись, адже насправді не було куди бігти. Навіть іти не було куди, міг собі розслаблено плестися — і встиг би всюди вчасно. Заварив кави, міцної, наче смола. Взяв її в кімнату, всівся за стіл, ноги вкрив коцом, як футболісти на лаві запасних під час матчу в холодну погоду, і почав згадувати останнього листа від привида. Він наче готувався до цього моменту, а чищення зубів, контрастний душ, гоління, кава були ніби обов'язковим ритуалом до цієї миті. Левові враз стало затишно, він умудрився навіть дивно скрутитися, як дитя в утробі матері, і... заснув...

Його розбудив хатній телефон. Дзеленчав, як одурілий. Лев навіть забув його голос — так давно ніхто не дзвонив на домашній. Найкращі часи старого телефону минулися разом зі смертю господині.

Сонно озвався. Почув голос Марі і стрепенувся.

— Постав на зарядку мобільний, — сказала. І зразу додала: — Леве, я боюся... У божевільню втрапила відьма!

— Яка? — запитав, протираючи очі.

— Наша. Яка сказала, що ти нормальний.

— І що?

— Меле страшні дурниці. Каже, що її душу засуджено до смерті через те, що вона допомогла катові... І рветься втекти. Бо не встигла катові сказати, що його смерть у ляльці. Розумієш?..

— Мало що...

— Добре, я зараз відпрошуся, приїду, і ми вдома спокійно поговоримо... Давай, бо мені здається, що за мною шпигують. Ще мене закриють... Ага, вона каже, що очі...

У двері затарабанили, як на пожежу. Не життя, а якесь білядвер'я. Зайшов — вийшов, зайшов — вийшов, і гасаєш отак від дверей до дверей зранку до ночі, а тоді питаєшся сам себе, де поділося життя? Біля дверей, де...

— Секунду, Марі... — сказав. — Бо якісь йолопи виламають мені двері...

З'явився — не забарився. На порозі стояв рудий слідчий. Поруч нього дві шафи в масках розумних виразів на обличчях.

Слідчий випалив одним подихом:

— Вас заарештовано за нанесення умисних, середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

— Що? — визвірився Лев. — Зараз я вам покажу ушкодження!

— Раджу не робити дурниць, Леве Львовичу, — попередив слідчий. — Бо тоді вас точно закриють. Надовго. Моє завдання — доставити вас у відділ. Може, непорозуміння, чи як... Надійшли заяви, і треба все з'ясувати...

«Навіть так — заяви!.. Я вам зараз наштампую мордяки, а не заяви...» — пригрозив подумки Безрукий і краєм ока вловив погляд рудого на відкладену трубку. Підійшов, щоб покласти. Механічно притулив до вуха і почув благальний голос Марі: «Не бий їх...» Спокійно поклав трубку.

— З роботи, — пояснив слідчому.

— Не хвилюйтесь, — відповів той. — Самі з'ясуємо. Не проблема...

Лев походив по кімнаті під прицілом шаф, готових у будь-яку мить розім'яти свої накачані клешні. Рудий бавився наручниками.

— Добре, — процідив крізь зуби Лев, — треба — так треба... Щоб з'ясувати...

— Атож, — поважно кивнув головою слідчий. — Одягайтесь. Холодно.

Лев відсторонено зняв халат. Одягнув спідню білизну. Дві пари шкарпеток. Джинси. Футболку. Один светр. Другий. Порився у шафі, вийняв на декілька розмірів більший светрище на замок під шию і того нап'яв на себе. Зверху ледве натягнув куртку.

Рудий посміхався кутиками губ:

— Може, так ретельно готуватися... не треба? — карбував кожне слово, приховуючи між паузами насмішку.

— Може не поможе, — відрубав Лев. — Пішли.

Рудий відверто забряжчав наручниками.

— Добре, що гіпс зняли, — ляпнув.

— Не помогло б. І так кисті нема. Обрубок вислизне.

— М-да, — тільки й промимрив рудий, бо зрозумів, що дав маху. — Доведеться вас припнути до себе.

— Можна без прикрас? — налетів на слідчого Лев. — Не треба робити шоу. Я сам. Тим більше... — Безрукий махнув головою у бік шаф, мовляв, диви, яка сила...

— Не кажіть, не кажіть, Леве Львовичу, шістьох спортсменів поклали...

— П'ятьох, — поправив Лев. Аж тепер до нього дійшло, звідки росте в кобили хвіст. — То як?

— Можна, — погодився слідчий. — Нині вам чомусь вірю. Хоча ви буваєте непередбачуваним, якщо чесно.

Левову непередбачуваність слідчий відчув уже на сходовій клітці. Безрукий раптово зупинився і сіпнувся до сусідчиних дверей. Пані Стефа зразу відчинила, бо підглядала. Лев миттєво стягнув з себе куртку і віддав сусідці.

— Заберіть, жарко щось, — сказав. — І рухи сковує...

Клацнули наручники. Слідчий все-таки вирішив не ризикувати.

— Тримайте в себе. Потім заберу! — кричав знизу зі сходів до сусідки Лев, удаючи з себе дурника.