Привид безрукого ката

21

Марі гепала в двері, як навіжена. Нарешті не витримала і вийшла сусідка:

— Чого товчеш? Не бачиш — замкнено? — глянула на Марі так, наче хотіла спопелити.

— Бо він — там!.. — у Марі на очах з'явилися сльози. Підкрадалася паніка. — Пані Стефо, я розумію, що ви мене не любите, але я йому не ворог... З ним щось сталося! Поможіть!.. — благала всезнаючу стару.

Пані Стефа подобрішала. Не така та фурія вже й противна, раз знає, як її звати, — подумала.

— Він дійсно не виходив, — сказала. — Бо я би знала... А може, ти, дитинко, вже так йому збридла, що він від тебе ховається? — заглядала в очі дівчині.

— Ні! Ні, пані Стефо! — волала Марі. — Він мені недавно телефонував. Казав, що... пропадає...

Сусідка за своє життя надивилася «артистів» на всі смаки. Схоже, ця ревла щиро.

— То чого ти мовчиш, дурня! — налетіла на Марі пані Стефа. — Сказала би зразу, а не мимрила! — і сусідка зникла у своїй квартирі, бо...

Бо в кого ж, як не у неї, був запасний ключ від Левових дверей!

Коли скрипів замок, Марі молила Бога, щоб Лев не замкнувся ще й на дверного ланцюжка. Сусідка ввалилася в двері, наче спецназівець з групи захоплення. Змітала все на своєму шляху. Перекинула прасувальну дошку. Праска полетіла у велике настінне дзеркало і лишила на ньому величезне павутиння. Павук висів на абажурі і скоса позирав на своє нове помешкання, від якого несло холодом. Пані Стефа нічого не помічала, вона мала мету — знайти Лева. Марі дивувалася рішучості старої і навіть встигла подумати, що з неї треба брати приклад.

Лев був на підлозі: блідий, як смерть, очі відкриті, нестямний переляканий погляд. Марі кинулася до нього. Безрукий лежав, як колода, не рухався. Він не міг розтулити рота — живими були лише очі. Марі намагалася його розворушити, але марно.

— Його паралізувало, хіба не бачиш? — сказала пані Стефа. — Перестань ним торсати, може, його болить...

Марі якусь хвилину тримала себе в руках, а потім розридалася на піввулиці.

— Чого ти ревеш? — злилася стара. — Бачиш, очима кліпає. Став йому запитання — «так» або «ні» — він відкліпне.

— Тут хтось був? — запитала Марі те, що її найбільше хвилювало. Вона ж тепер знала, що стіни і двері — це захист помешкання від таких безпомічних, як вона. Бо є спеціалісти, для яких фізичних перешкод не існує!..

Очі Лева забігали праворуч-ліворуч. Він явно давав відповідь, що ні. Марі перепитала, щоб переконатись, і полегшено видихнула.

— Я в шоку від тих молодих, — просто лікувала пані Стефа. — Сама цілувала закриті двері, а тепер питає, чи хто був? — Я зараз прийду, — сказала і зникла в коридорі.

Марі не знала, що робити. Гладила Лева по голові і чекала сусідку, як спасіння. Мимоволі притулилася до нього щокою, потім поцілувала в лоб.

Лев заплакав. Вона ніжно втерла йому сльози.

Вскочила хвора пенсіонерка пані Стефа.

— Що в нього на лобі? — запитала сердито.

— Не знаю, — відповіла Марі. Пригледілася і побачила, що на місці поцілунку шкіра помітно порожевіла. Мимоволі дотулилася до своїх губ. Ні, помади на них не було.

Пані Стефа взяла стільця, поставила ліворуч лежачого Лева, з боку серця. Поважно вмостилася, випростала спину, глибоко вдихнула і нахилилася над головою Лева. Розгорнула пожовклого і стертого на згинах папірця і почала монотонно читати:

— «Не я приступаю, Господь приступає, не я помагаю, Господь помагає, Левові недугу замовляє; прошу тебе, недуго, чи ти з праці, чи з досади, чи з буйного вітру, чи з пристріту, чи з лихих людей наслана, чи ти Господом Богом дана, прошу тебе, недуго, ручок, ніжок не крути, не томи, по костях не ходи, по тілу не ходи, по жилах не ходи, жил не щеми; Лев до церкви упадав, клячиння вибивав, аби Матінка Божа недугу прибивала; йди собі, де сонечко не гріє, де вітер не віє, Ангели Божі, заступайте — Лева з біди визволяйте!» — і так тричі.

Потім пані Стефа накрила Лева з головою білим простирадлом. Марі злякалася — так, як правило, накривають покійників.

— Що ви робите? — скрикнула і рвонула до нерухомого тіла.

— Цить! — гаркнула стара і схопила Марі за руку мертвою хваткою. Дівчина застигла від жаху, бо... простирадло заворушилося.

— Слава Тобі, Господи! — сказала спокійно пані Стефа. Вона була впевнена і горда. Значуще глянула на Марі, додала: — Вчися, поки я жива...

Простирадло сповзло з Лева. Кисть судомно його стискала, наче вичавлювала сік. Безрукий боязко підняв голову, уперся на лікоть, сів, підібгавши під себе ноги. Рухи були невпевнені, як у столітнього дідугана.

— Пекло... бути безпомічним, — сказав найперше.

Марі кинулася йому на шию, ледь не збивши з ніг.

— Полегше! — попередила щаслива пані Стефа. — Бо вдруге замовляння не подіє... А тепер з вас чай — і на цей раз ви від мене не втечете...

Довелося з вдячності три години поїти чаєм пані Стефу і слухати про її життя, яке чітко ділилося на періоди: дитинство, юність, молодість і зрілість. Старість у перелік не входила, видно, час її ще не настав. А слухати було що: так чи інакше, після її бубоніння до Лева повернувся рух!

Пані Стефа розуміла ціну скромності, тому попросила для настрою трохи червоного вина. Якщо є. А якщо немає, то піде, що є... Вино було...

Лев почував себе напрочуд добре. Зі страху знову не стати манекеном постійно робив смішну зарядку: махав головою, руками, присідав...

Марі з того потішалася. Винне чаювання з сусідкою зняло нервове напруження.

Уже на порозі на чергове «дякую» пані Стефа загадково мовила:

— Я рада, що помогла тобі. І приємно, що ти такий вдячний, Левчику... Але буде чесно подякувати ще твоїй господині Ганні Петрівні, царство їй небесне... Це вона перед смертю дала мені того папірця і сказала почитати тричі над тобою, якби щось...

— Якби що? — перепитав Лев.

— Якби часом тебе паралізувало! — випалила сусідка.

Лев укотре ледь не втратив памороки. Ще трохи, і організм пішов би на чергове примусове перезавантаження.

— Звідки вона могла знати? — хвилювався шокований Безрукий.

— Те саме запитання, Левчику, крутиться і в моїй голові, — сусідка сховалася за своїми всевидячими дверима. — Дивна вона була, Левчику, дивна... Але швидше за все... нормальна...

А у Левовій голові, окупованій безліччю «чому», харчали невтомні звивини, як перші комп'ютери, в яких потрапило те, чого вони ще не вміли переварити. Лев завмер у коридорі. І чекав. Він був переконаний, що сусідка не все сказала.

Двері ледь відчинилися. З'явилася лише сусідчина голова.

— Я думаю, лялька зникла неспроста, — прорекла стара і зникла.

Лева перестав дивувати світ. Навіщо? Адже у світі стільки таємниць, що аж цікаво стає жити. Він вирішив таємниці відкривати, бо сам був причетний до однієї точно.

Тепер можна було йти до Марі. Вона насторожено вивчала картину на стіні. Ту, що прикривала тайник, з якого зникла лялька. Побачивши Лева, вона запитала:

— Як ти? — в її голосі не було лікарських ноток, які заздалегідь налаштовані на встановлення діагнозу; в її голосі була... ніжність.

Після дивного паралічу Лев уже не був таким категоричним.

— Те, що я «пропав», я трохи поспішив. І перебільшив, — філософствував Лев. — Бо поки людина рухається, вона вічна. В іншому ти мене не переконаєш, — сказав усміхаючись. Вперше за останні довгі дні — не силувано, а щиро! Безрукий смішно струснув головою і зробив відвертий висновок: — Бо досвід, пережитий на власній шкурі, — найбільша в житті правда...

Марі не хотіла його переконувати в іншому. Вона про себе відзначила, що після загадкового паралічу Лев ожив іншим. Справжнім левом: сильним, хижим, поважним, сміливим, розумним... Вона ще би підібрала трохи епітетів, якби Безрукий її не перервав.

— Ти маєш рацію, Марі, — звернувся до неї Лев. — Я теж це відчув. І я переконаний, що зможу...

Що зможе — він не пояснив. А Марі й не просила... Вона аж тепер звернула увагу на бардак, що був у кімнаті — все розкидане, запилюжене, чуже і зле.

— Я беруся за генеральне прибирання, — повідомила. — Ти знаєш, що безлад — це найкращі умови для розмноження злих сил?..

— Що ти кажеш? — засміявся Лев. — А я, по-твоєму, яка сила?

— Добра, — сказала без роздумів. — Бо ти покликаний просити прощення. За чужі злочини. А моє завдання — тебе оберегти. Ти не проти, коли я стану твоїм оберегом?

Лев уперше в житті відчув себе щасливим. Він хотів, щоб такий стан у нього був вічно. Він згоден усе життя носити на руках такий оберіг!.. Якби ж... Але Марі раптом перервала його мрії і запитала:

— А де лист?

— Пішов із вітром, — Лев дмухнув у бік вікна.

Переповів Марі все, що з ним сталося того дня. Аж до раптового паралічу. Не сказав лишень, де сховав договір. Заради її ж безпеки, — подумав.

Марі зайшла в кімнату з мискою води, ганчіркою і віником.

— Я не люблю ледарів, — сказала. — Тому ти збереш зі стін павутиння і винесеш геть звідси покалічене дзеркало. Моя бабуся казала, що розбите дзеркало — до біди...

— А моя господиня казала, що на ніч з хати сміття виносити не можна, — легенько заперечив Лев. Бо він би зараз залюбки звідси повикидав усе, якби того захотіла недоступна хвиляста красуня, загадкова Марі Шмідт.

— Леве, зваж, — пояснила Марі, — я тобі не кажу виносити з хати сміття — я тобі кажу винести з хати біду...

— Гаразд. Це кардинально міняє ситуацію... Але в мене до тебе теж прохання, — Безрукий постукав загіпсованою рукою по столу. — Ти мені допоможеш зняти гіпс.

— Для цього є лікарі... — заперечила Марі.

— Ти — лікар...

— І для цього є відповідний час, — додала вона.

— Час настав, Марі. Я не можу тобі пояснити, але я переконаний, що гіпс треба зняти саме нині. І саме тут, — твердо додав.

— Ти думаєш, там діаманти? — намагалася пожартувати Марі, але Лев ніяк не зреагував на її репліку. Він серйозно сказав:

— Я в Інтернеті вичитав, що терміни по переломах встановлюють, коли рука не болить. Так що...

— Що ти можеш знати, дорогенький? Він в Інтернеті вичитав, спеціаліст!.. Затям собі: скільки випадків, стільки й термінів. І ще ціла купа нюансів, які не кожен досвідчений лікар збагне... І не всяка сучасна апаратура втямить!.. Все залежить від перебігу одужання... Алє справа навіть не у тому, — Марі подивилася у Левові очі, які нарешті стали справжніми, полум'яними, живими. — Ти й так його знімеш сам, правда?

— Істинна, — погодився Безрукий.

— Тоді неси ножиці, упертюху! Алє попереджаю: якщо будуть проблеми із одужанням — ти в мене заробиш по повній програмі!

— Добре, — усміхнувся Лев і вийняв з кишені величезні кухонні ножиці, якими, як правило, ламають кістки курці гриль. Схоже, він до знімання гіпсу приготувався заздалегідь.

Безрукий зняв сорочку. Його атлетична статура вражала. Кожен рух вигравав м'язами, як на піаніно. Покалічена рука мало псувала такий витвір природи, навпаки, вада придавала йому шарму загартованого у битвах звіра. «Бідненький», — задоволено подумала Марі, бо добре розуміла, що, якби не його покалічена рука, вони б ніколи у світі не зустрілися. Хоча...

Вона взялася до роботи. Гіпс не піддавався. Безрукий забрав ножиці і вправно розрізав гіпс. Марі двома руками розтулила пов'язку й акуратно звільнила руку. На підлогу впав складений удвоє папірець. Не життя, а суцільні писульки!.. Марі з Левом неоднозначно переглянулись. Безрукий почухав вивільнену руку — свербіж був нестерпний.

— Піднести? — запитала Марі.

— Я сам, — відповів Лев і зігнувся. Якусь мить свердлив папірця поглядом, потім прислухався до нього із заплющеними очима, наче намагався підслухати його зміст. Нарешті підняв і розгорнув.

Знайомим почерком акуратними літерами було виведено:

31.12.2012»

— Що там? — запитала Марі.

Лев прочитав уголос.

— Класний віршик, — зробила висновок дівчина. — Оптимістичний. А де він там узявся? Певно, лікарі підсунули, щоб підбадьорити... — висловила здогадку.

— Здається, до мене починає доходити! По-перше, дата. 31 грудня 2012 року біля мене було лише одне чудо природи, яке може щось подібне витворити. По-друге, це чудо само натякнуло на себе. Бачиш останнє слово? — Лев показав Марі папірця. — Як ти думаєш, чому остання літера маленька?

Марі не встигла відповісти, бо заклякла з переляку. Лев умить став червоний, як буряк. Від нього можна було запалювати сірника. Жили напружились, випнулись. Здавалося, ось-ось розірвуться, і він заллє весь світ багряною кров'ю.

У його голові стався дивний спалах. Наче на камеру було знято текст. Він наблизив текст до себе, щоб можна було розрізнити написане, і прочитав: «Коли в повному мороці світу закінчилася битва за місце під сонцем, перший промінь нового ранку гартував тебе перехресними стежками і благав: борись! Борись...»

— Невже? — здивувався Лев.

— Ти можеш мені пояснити, що сталося? — марно трясла ним Марі, бо він був, як скеля.

— Я, здається, знаю ім'я першого клієнта...

Лев узявся вкотре потрошити ковдру.