Привид безрукого ката

11

Ніч утікала, як ошпарена. Її давно вже так ніхто не вимучував, навіть у Новий рік. Через обох божевільних балакунів вона за всю зміну не здрімнула — шеф казав не зводити з них очей. Тому, підстерігши, як заспаний ранок ступив на поріг офісу, швидко здала завчасу підготовлений письмовий звіт про побачене й почуте — і гайда відпочивати. Чого доброго, наступної зміни знову доведеться слухати про безруких привидів та рудих слідчих, а з тих теревенів може поїхати дах. Чи, може, шеф хоче відправити її на пенсію та сам підстроїв той цирк? — спросоння майнула зрадлива думка. Може, знайшов молоду, повну сил нічку, а її, спрацьовану, хоче сплавити?..

Сон випарувався, наче вранішній туман. Ніч спохмурніла, настрій пропав, сили зникли. Не вгледіла власної голови, допустила до неї думку-кровопивцю, що своїми щупальцями вмить зачепилася за звивини, і про відпочинок тепер можна забута. Тепер ніч в муках чекатиме наступної зміни, щоб переконатися, що шеф нічого злого не надумав... Втратила пильність лише на долю секунди — і має. Ворог не спить, він лишень чекає, щоб прослизнути в голову і витворяти там, що хоче. Такі тепер мудрі технології. Не треба нікого сікти мечами, вішати, стріляти, труїти, душити газами та катувати атомом, треба тільки залізти в голову і там спокійно керувати. Бо все живе найбільше в світі вірить своїй голові, думаючи, що голова — своя. А насправді?..

— Вам не здається, що ніч дуже сердита? — запитала Марі, коли перші проблиски сірого зимового ранку підкрадалися до будинку, де жив Безрукий.

— Ранок теж не втішений, — мовив Лев і напрочуд серйозно запитав хвилясту лікарку: — Я псих?

Марі зразу перетворилася з красивої жінки в холодного фахівця.

— Думаю, так, — відповіла Марі Шмідт після короткої паузи. — Хоча... є ще в мене одне припущення, що повзає по лезу здорового глузду. Й поки що здоровий глузд не спустив з нього дух, бо... — лікарка зам'ялася, її «бо» мало пройти перевірку на власноруч придуманому нею детекторі брехні — Левові доведеться трохи потерпіти. Тим більше, до того йому не звикати.

Безрукий вчепився за «бо», як за рятівну соломину.

— Ви недоказали, — натякнув увічливо з такою нетерплячкою, аж лікарці здалося, що він зараз втратить контроль над собою, зірветься й трощитиме все підряд своєю здоровою катівською рукою та обрубком, закованим у гіпс. І все летітиме шкереберть, як у фільмах про кінець світу... Але її безрукий велетень не чіпатиме, у Марі не було ні мікрограма страху — страшний велетень повністю підвладний її волі.

— Бо мені треба побачити ваші листи, — врятувала ситуацію лікарка. Тим більше, листи дійсно не давали їй спокою.

— Ідемо до мене, покажу, — зітхнув Лев. — Раз ми вже тут, і раз я довірився вам. Навіть якщо ви замаскований ворог, все одно так буде найкраще. Мене швидше знищать, і я не буду мучитися...

— А... — Марі для ввічливості хотіла вставити декілька банальних реплік типу «незручно, негарно, непристойно, як це буде виглядати, що скажуть...»

— Пішли! — наполіг Лев. Зараз ним керувала та частина душі, що відповідала за рішучість.

Лев загіпсованою калічкою запросив Марі заходити. Глянув на сусідчині двері. Йому здалося, що з вічка на нього зирить зміїне око, а із замкової щілини скапує отрута. Як скоро чомусь він змінив думку про пані Стефу... Дивина та й годі!..

Сусідка почекала, поки за Левом зсередини клацне замок. Висунула голову, пооглядалася.

— Дожився! — прошипіла. — Нормальні чоловіки в такий час випроводжають коханок, а він приводить... Але ж хіба він нормальний?.. — додала й густо, з огидою сплюнула на немиту долівку сходової клітки. Забула, як передучора боролася за чистоту під'їзду й учила втомлених жителів будинку елементарної культури. — Як я помилялася! — бубоніла під ніс пані Стефа. — Упиряка! — придумала прізвисько Безрукому й запишалася своєю тямущістю, бо їй сподобалося.

Марі впевнено зайшла, скинула чоботи, вбігла у туалет, щоб привести до тями організм після холодних нічних бродінь. Коли вийшла, біля туалету вже чергував Лев. Поставила чайник, обвела поглядом численні тумби і безпомилково відкрила ту, де були кава та чай. Залила собі кави.

— Що ти будеш? — запитала Лева й прикусила язик. Ненароком вирвалося «ти».

Лев того не помітив.

— Чай. Я і так тижнями не сплю.

Лікарка обняла долонями горня, посьорбуючи паруючу каву й водночас гріючи руки. Краєм ока спостерігала за Левом. Другим краєм вивчала кухню.

Першим мовчанку перервав Безрукий.

— Таке враження, що ви вдома. Усе знаєте і все відчуваєте, — сказав.

— Бо тут розкладено все по-жіночому. Я не бачу руки чоловіка.

— Правильно. Бо я нічого не змінював після смерті господині. Все, як було...

— Чому господиня залишила квартиру вам? — запитала Марі. — Якщо не секрет...

— Не знаю. Вона не хотіла розповідати, а я не питав. Вона колись була бібліотекарем в дитячому будинку, де я, так би мовити, виховувався. Я з книжками жив, бо вони були в мене єдиними друзями. Ганна Петрівна дуже добре до мене ставилась, але ніколи не жаліла. Тільки підбадьорювала, казала, що я стану її гордістю. Після закінчення школи я підтримував з нею зв'язки. Заходив сюди нечасто, але регулярно. Два-три рази на рік. В основному, на Великдень, літом та обов'язково 22 грудня, на Ганни. Позаминулого року, весною, вона зателефонувала і попросила прийти з паспортом. Я примчав зразу ж, думав, їй потрібна допомога. В хаті був нотаріус. З готовим документами. Він звірив оригінал мого паспорта з копіями, які в нього були, і зі мною, поставив печатку і пішов. Я не відпирався, тільки дякував. Хотів зробити старенькій приємне, бо було зрозуміло, що рішення вона прийняла давно... Наступного дня я перебрався сюди...

— А де ви жили до того? — запитала Марі.

— У студентському гуртожитку. Так дешевше й веселіше.

— А що — в Ганни Петрівни не було родичів? — поцікавилася лікарка і в той момент стала схожа на рудого слідчого.

— Ми ніколи тему її родичів не зачіпали. Але сусідка розповідала, що Ганна Петрівна приїжджа. Молодою прибула звідкись вчитися до Львова, тут і зосталась. Цю квартиру теж успадкувала від чужої професорки. Якась безродинна хата. Ганна Петрівна постійно повторювала, що я мушу їй подарувати внуків, бо інакше гріш ціна їй, мені і всім нашим поколінням, — колишнім і прийдешнім. Я не встиг. Вона померла 21 грудня 2011 року, перед своїми іменинами. Рівно через рік з вікна вивалився я... Ви все знаєте, чого буду повторюватись? Цілу ніч розказував. А мучить мене найбільше те, що вона дійсно перед смертю благала мене відкрити тайник 21 грудня опівночі. Я забув. А випав з вікна декілька хвилин після дванадцятої. І нічого не пам'ятаю. І ще ця лялька. Не думаю, що пані Стефа вигадала про ляльку. Хоча... можна перевірити в слідчого — він напевне все зафіксував.

— Де тайник? — запитала Марі, наче щось пригадала.

— У кімнаті. Пішли, — вони ввійшли в кімнату. Лев увімкнув світло. — Ось, — махнув рукою на стіну, де самотньо висіла сіра, сумна, в дешевій рамці картина.

Марі підійшла до полотна, розглядала. Дощова, втомлена львівська осінь. Площа Ринок. Облізлі будинки. Поодинокі згорблені і злякані перехожі. Виділяється чоловік у чорному, страшний і сумний. І таке відчуття, що йому чогось бракує. Однозначно, кудись спішить. Внизу маленькими літерами написано «Мало добра». Все.

— Дійсно, мало добра. Як такий страх можна тримати в хаті? — аж затрусилася лікарка. — Вас ця картина не гнітить? — запитала Лева, який стояв поруч, готовий зняти полотно, щоб показати господинин сховок.

— Якщо чесно, я ніколи на неї не звертав уваги. Зараз уперше. І погоджуюсь — вона неприємна.

— А знаєте, кого у середньовічному Львові називали «паном Малодобрим»? — раптом запитала жінка.

Левові очі застигли на чоловікові з картини.

— Ката, — відповів. Руки тремтіли. Безрукий обережно зняв картину. Відчинив дверці сховку. — Ось, — сказав. — Так і було. Порожньо.

Кава вже не бадьорила. Помаленьку підкрадалася втома. Ранок давно повиганяв з хати людей, щоб мчали на роботу за куснем хліба. Марі глянула на годинник.

— Зароблю сьогодні від головного за запізнення, — усміхнулася, ніби виправдовуючись. — Показуйте свої листи — і я біжу на роботу...

Лева наче підмінили. Він став якимось загальмованим, малорухливим. Повисував усі шухляди, поперекидав у них всі папери. Шукав, аж спітнів. А листи лежали в серванті, один біля одного. Побачив їх Лев випадково. Зовсім не пам'ятав, як їх туди поклав.

Марі сиділа за столом. Більше не підганяла Лева. Бачила, що він хвилюється.

Безрукий взяв листи, всівся на ліжку і почав перечитувати. Марі не помічав. Час від часу його брали дрижаки, від того й у Марі мурашки бігали по шкірі. Нарешті він підніс голову і палаючими очима глянув на лікарку. В цю мить він нагадував чоловіка з картини.

— Я без поняття, — розгублено мовив Лев і почав читати вголос. Коли прочитав, підійшов до смітника, вийняв клубок зіжмаканого паперу, розгладив його рукою і прочитав договір.

— Можна глянути? — запитала Марі. Вона теж була сама не своя. Здоровий глузд боровся з божевіллям, і вона не мала впевненості, що в здорового глузду не було сумнівів.

— Прошу, — Безрукий встав і передав лікарці листи з договором.

Вона дивилася то на листи, то на Лева, і на неї напав такий страх, якого ніколи в житті не переживала. У неї було відчуття, що хтось невидимий регоче з неї. Реготом безвиході. Марі тримала в руках чисті аркуші паперу.

— Ну що? — запитав Лев. — Вражає?

— Вражає, — відповіла лікарка.

Як потрапила Марі Шмідт на роботу, вона не пам'ятала. На роботі втратила свідомість. Коли прийшла до тями, згадала, що в дверях під'їзду Безрукого зіштовхнулась з рудим слідчим. І знала, що, всупереч здоровому глузду, вона повинна звернутися за допомогою до Чаруни Синезорої. Але спочатку треба добряче відіспатися, а для цього вона взяла собі дуже ефективне снодійне.