Привид безрукого ката

44

Їх було п'ятеро. Безрукий і четверо його найкращих учнів. Лев колись учив хлопців бойового гопака. Всі вони були з різних груп і мали якісь фізичні вади. Познайомилися цієї ночі, яка швидко зробила їх єдиною командою.

— Дякую, друзі, — Лев сидів на передньому сидінні УАЗика напівобертом, щоб усіх охопити увагою. — Я гордий за вас... Чесно кажучи, приємно до сліз. І навіть не тому, що ви допомогли мені. Дуже... А тому — що не відмовили. Це велика сила — піти туди, не знати куди...

Хлопці виглядали щасливими. У них був такий піднесений настрій, що будь на то Божа воля, — завоювали б півсвіту.

— Учителю, — мовив водій, низькорослий білявий чоловічок, що шкутильгав. — Ти з потенційних наркоманів, алкоголіків та жебраків, що не мали краплі віри в себе, зробив нас людьми. І ми чинили, як люди. Ми вже встигли перезнайомитись. У кожного є сім'я, діти, дах над головою, робота, достаток... Сила твого духу піднесла дух наш... Так що... ми на зв'язку. Вічному...

Хлопці пообнімалися, поплескали один одного по тренованих плечах і розбіглися по домівках. Лев плентався додому пішки. Не хотів, щоб підвозили. Мав час. Знав, що й так не засне. А йти вулицею все-таки краще, ніж протирати килим у кімнаті, де на тебе тиснуть стіни і спогади...

Сусідки не було. Лев декілька разів кашлянув, притупнув кросівками, що видавали м'який, розлізлий звук, дзеленчав ключами, наче дзвонами на Великдень. Пані Стефа не виходила.

Безрукий натиснув на її дзвінок. Не відпускав, поки не з'явилася перелякана голова сусідки.

— Ти, Левчику? — протирала очі, наче Безрукого не було вічність, і змінився він до невпізнання.

— Чому вас немає? — запитав спересердя Лев. — Ну, я маю на увазі — біля дверей... Тобто чому не виходите?..

— Ніч у світі. Я сплю... — здивувалася сусідка.

— А якщо чесно?..

Старою пересмикнуло, руки затрусилися, обличчя негарно скривилося: від жалю чи від огиди. Може, було те й те, зліплене в дуже непривабливу міміку.

— Я відчуваю перед тобою провину. Отут, — вона приклала долоню до грудей. — Величезну, що не витримую... Я більше не слідкую ні за ким. Мені вистачає мене самої. Не можу розібратися в собі. Допатрала нарешті перед смертю, за ким треба слідкувати.

Лев обняв стару.

— Припиніть. Ви переймаєтесь за той підпис кров'ю? Дурниця. Ви не винні. Я взагалі починаю переконуватися, що в цьому світі зовсім немає винних. Нікого. Бо всі виконують чужу волю. На свою не вистачає сил. І часу...

— Я все про тебе комусь доповідала. Невидимому господарю. Говорила вголос і знала, що мене чують. Отак. І щодня мала гостинці під дверима. Тішилася, як дурепа... А потім... — сусідка втерла сльозу. Дійсно, вона інша, бо заплаканою її бачили, напевно, ще в пелюшках... І то питання... — Коли я прибирала, на мене впав образ святого Йосифа. У ньому я побачила його... — тут пані Стефа розридалася.

— Кого? — не втримався Лев.

— Мого Йосипа... Мого коханого... Ми разом працювали, зустрічалися. Потім його направили на роботу в Казахстан. Він там лишився — не приїхав до мене. Зрадив. І я його прокляла...

— І що?

— Він благав простити його. Він був такий молодий і гарний, що мені здалося, що й мені двадцять. Уявляєш?

— І?..

— Я його простила... Відтоді той, що я тобі казала, вже не міг мною повелівати. Я перестала йому докладати. І слідкувати за тобою. Ти мені простиш?

— Звичайно, — Лев погладив по голові стареньку, як маленьку дівчинку, що хоче чимшвидше вирости, щоб не боятися бабая. — Хочете, я дізнаюся про нього?

— Ні, — відповіла пані Стефа. — Скоро він сам мені про все розповість, — вона рішуче втерла сльозу, сказала «вибач» і зачинила перед Безруким двері.

Лев рвучко розсунув штори — просив від вікон світла. Ніч надивилася стільки за зміну, що була втомлена до нестями, ледь перебирала ватяними ногами. Так-сяк розписалася в журналі й попленталася додому. Ранок ще позіхав, але вже злегка випускав на світ білий світло. Він розкручував карусель дня повільно, з насолодою, як справжній майстер. Живіть, люди! День — то є дар Божий, не згубіть його!..

Кави не було, чаю не було. Запарив собі декілька лаврових листків. Чом не спробувати?.. Грів руки об горнятко і думав про Марі. Душа не вірила, що Марі не та, за кого себе видавала. Розум переконував, що суддя все-таки має рацію. Безрукий прокручував у голові кожну подію, кожну розмову з хвилястою лікаркою, кожен її рух згадував — все було дивним, наче спеціально вплетеним у його життя... Неймовірно!..

— Ні! Ні! Ні!!! — зойкнув на весь світ Лев, але світ мовчав. Або не знав, що сказати, або було йому не велено відкривати таємниці у час, поки ще ключ гартується у вирі людських життів...

Стукіт у двері змусив Лева змовкнути. На порозі стояв Ярема Лавник.

— Можна увійти? — запитав. — Я ж не вриватимусь до твого дому із шайкою головорізів на твій манер, — зіронізував.

Суддя впевнено попрямував на кухню. Вийняв свіжо-змелену «Галку», кинув на стіл. Аромат кави змусив ранок розплющити повністю очі, аж до приємного здивування.

— Бачиш, який я уважний, — кисло усміхнувся Лавник. — Знав, що в тебе немає кави. Запарюй. І мені теж...

Вода в чайнику булькала, як ошпарена. Лишень вона надавала життя тиші, що настала, своїм завзятим бульканням.

— Щось задумав? — запитав Лев. — З якого боку мені чекати удару?

— Ти ж знаєш, що я б не сказав. То чого питаєш?.. Ні, не задумав, — кава була не смачною, а надзвичайною. — А ти, бачу, побиваєшся. Не можеш повірити?

— Не можу, — признався Безрукий.

— І я не можу. Але треба. Відомо тобі, Безрукий, що таке «треба»?.. Чи ти ціле життя жалів себе, що такий нещасний, бо не маєш руки? Так?.. То життя тебе гартувало... Щоб зробити чоловіком, а не шматтям... І лікарка — твій гарт. Так що заспокойся...

Лев спідлоба глянув на Ярему. Його слова зачепили Безрукого за сам біль.

Лавник вийняв з нагрудної кишені великого товстого конверта. Кинув на стіл. Конверт був незапечатаний. З нього повилітали фотографії і ксерокопії якихось заміток.

— Що це?

— Все про мою кохану, — відповів Лавник.

— Навіщо?

— Щоб ти знав про неї, Безрукий... Не задавай дурних запитань...

Лев прицілився до мозку Яреми. Влазив до нього повільно, але впевнено. Ярема знав, але не відбивався.

— Чому ти це робиш? — запитав, залишаючи у голові судді шпигуна.

— Тому що мені легше програти тобі, а не їй. Розумієш? — Лавник, судячи з усього, не брехав.

— Ні, — відповів Безрукий. — Бо я не тримаю зла на Марі. Я їй простив. Вона подарувала мені багато гарного життя.

— А я би Зоряну роздер. На шматки. Розривав би так красиво, як вона вміла подати себе. Дивовижно катував би. Смакував би кожним надкушеним м'язом, кожною кровинкою... Добре, бувай... — кинув на ходу й попрямував до коридору.

— Може... — Безрукий сам до пуття не відав, що мало означати його «може». Швидше за все, надію, що суддя помиляється щодо жінок...

— Може не поможе. Треба діяти. Йду, бо через тебе маю купу клопотів. Вигнав весь персонал до бісової матері. Набираю нових. Проводжу ретельний відбір тобто. Й охорону мушу ще провчити. Щоб пам'ятали, кому недослужили... Пощастило тільки одному — відпросився в село до батьків. А був із коханкою. Я перевірив. Буде вчителем нових телепнів... Чи, може, даси мені своїх? Деякі камери зафіксували, як вони моїх мочили... Поки ви не вирубали живлення. Та й ти, Безрукий, красень... Кращий був... Знаю, ти їх вивчив... Тільки не думав, що ти не тільки вчитель, а ще й боєць... То як?..

— Ти ж сам казав, що «може не поможе»...

— Іншої відповіді не чекав. Скупендра. А прикидаєшся щирим. Добряком. Давай, працюй. Зустрінемось на вагах. Бо якщо переможе вона, я тобі того не прощу. Ніколи. Задушу ось цими руками, чого б то мені не коштувало... Так мене обкрутити!.. Сучка рідкісна!..