Привид безрукого ката

38

Суддю раптом ухопив шал. Його авто обганяло все на дорозі, і здавалося, ось-ось злетить. Як машина з мультиків, що вміє трансформуватися в літака. Але крила в шикарного автомобіля знаного судді не виросли... Отетерілі міліціонери махали паличками, кричали щось у свої захриплі рації — де там!.. Наздоганяти навіть не пробували. По-перше, розуміли, що не наздоженуть, по-друге, не хотіли шукати клопотів на свої голови. Така робота: не головне — кого затримати, головне — кого не затримати...

Лавник припаркувався в дерево. Тільки-но відремонтованим багажником. Він на повному ходу вискнув гальмами перед брамою дачі і різко повернув ліворуч. Потім так само, як опечений, здав назад. Бо передумав їхати додому.

Підбіг водій. На ньому не було лиця. Через те, що не було його на судді.

— Нічого страшного! — намагався заспокоїти шефа.

— Знаю, — на диво спокійно мовив Ярема Сильвестрович і вийшов з машини. Прикусив нижню губу. Сам злякався того. Така міміка змалку виказувала його невпевненість. Забув уже навіть, як то бути невпевненим. Аж запахло дитинством. Розвернув до себе бокове дзеркало, кисло посміхнувся. Побачив брудно-жовте обличчя юнака з студентського гуртожитку. — Геть! — крикнув у дзеркало, і обличчя зблідло. Проте стало впевненим, сильним і голодним.

Водій позадкував.

— Я не до тебе! — визвірився на нього Лавник. — Сідай за кермо. Тобі за що гроші платять, га? — причепився до бідолахи.

— За водіння автомобіля, — відповів водій. З досвіду вирахував, що це таке запитання, на яке варто відповісти. Хоча переважно були такі, на які краще змовчати.

— Мені треба попити крові. Поїхали...

Водій не перепитував, куди. Боявся. На свій страх і ризик помчав на бойню. Вгадав. Поки шефа не було, акуратно розвертався, щоб часом не зачепити машину. Хоча вона й так була покалічена в тому самому місці.

Шеф вийшов радісний, як ніколи. Водієві знову стукнула думка про вампірів, але він її відігнав футболом. Навчився переключатися.

— Ти вже з тим футболом задовбав! — усміхнувся шеф. — Завтра купимо нову машину. Ця якась нещаслива. Бачив?..

— Так, — відповів водій.

— Відремонтуй її і шукай покупців.

— Добре.

Ярема Сильвестрович розреготався. Бо намагався прикусити нижню губу і не зміг. Значить, повернулася сила.

— Ти мене розчарував, друже, — поплескав водія по плечу. Той очима запитав: «чому?» — Бо я був упевнений, що ти подумаєш, що я вампір?.. А ти про якийсь футбол!.. Ну поясни мені, що ти в тому смішному футболі знайшов? Що?..

— Просто цікаво... — якомога простіше відповів водій. — Треба ж чимось цікавитися...

— То поцікався у мене, куди ми їдемо? — порадив суддя.

— В ресторан «Мрія», — випалив водій.

— Правильно! — здивувався Ярема Сильвестрович. — А ти не такий простий, як із себе клеїш, — додав. — І думку про вампіра так уміло приховав за футболом, що я ледь її не проґавив...

Водій дуже пожалкував за свою відповідь. Знав же, що треба було промовчати. Знав!.. Хоча не факт, що шеф не здогадався би, про що він думає. Бо після підживлення кров'ю він дуже любив улазити в чужі голови. І це його довго не втомлювало...

Судді відчинила двері сама директорка.

— Ти знала, що я приїду? — запитав Ярема, цілуючи її руку.

— Здогадувалась.

— Чому?

— Сподобався цирк із заміною номерів на авто.

Зоряна провела його в улюблений затишний зал. Там нікого не було. Лише столик, накритий на двох. І борщ! Паруючий, з домашньою сметанкою. Саме такий найбільше любив Ярема!

— Я поїм, бо не можу стриматись. А потім ми поговоримо. Серйозно. Добре?..

— Звичайно, — мовила Зоряна. — А я подивлюся, як ти гарно їси. Можна?..

Він знову її поцілував. На цей раз у губи. Зоряна відчула дивний доторк смерті й усміхнулася. Бо бачила, як пильно Ярема слідкував за її реакцією. І вперше відчула запаморочення.

— Диви! — раптово тицьнула пальцем на стіну. — Я почепила нову картину. Вчора купила на «Вернісажі». Ця картина переслідувала мене з місяць, уявляєш?.. Ніби нічого в ній немає такого особливого, а вабить...

Лавник відсунув від себе тарілку з паруючим борщем. На картині двоє чоловіків у масках сиділи на кам'яних лавах на подушках за шестигранним столом. У суворому приміщенні, освітленому смолоскипами!..

— Не дуже вдало для місця, де люди їдять, — сказав Ярема. Він думав, з чого почати розмову. І думав, який знак підкинула йому доля, змусивши Зоряну придбати саме цю картину?.. І взагалі — на що натякала доля, підкидаючи йому Зоряну?..

Ярема переконав себе, що треба підключитися до мозку коханки, бо дуже багато дивних збігів, пов'язаних з нею, впало на його голову, як грім з ясного неба. Відчував дискомфорт, але що поробиш?.. Треба!.. Життя така штука, — виправдовував себе, — що може ліпитися з будь-якого матеріалу. Можуть добродії підсунути такі штучні думки, що не розбереш, де свої, а де придумані?.. Чужі будеш боронити до останнього і вмреш в муках за них довірливим дурником... Може, він допоможе цій диво-жінці виплутатися з павутиння, у яке її затягнули без її ж дозволу?.. Хоча краще вона була б чистою, як сльоза! Такою, від якої він божеволіє — солоною, сильною, холодною, неприборканою королевою, яку підсолодити, ослабити, розтопити й приборкати може тільки він...

Щоб зосередитись і не привернути до себе підозр жінки, Ярема начебто уважно розглядав картину. Піднявся зі стільця, став позаду Зоряни, просвердлюючи її череп. Для годиться прицмокнув.

— А знаєш, — мовив, як експерт, що клеїть дурника перед наївною публікою, — щось у тій картині є такого... рідного... До болю знайомого... Якщо дозволиш, якщо даси мені хвилинку... я пригадаю...

Хвилинка розтягнулася і розширилася у здоровенну перестиглу і грубезну годину. За цей час Лавник декілька разів упрів зі злості та декілька від безсилля. Він не помічав часу. Він як азартний гравець після кожної поразки робив чергову ставку. Зараз пощастить, зараз пощастить!.. — переконував себе. Врешті здався. Голова Зоряни йому не підкорилася, її мізки, на щастя, залишилися таємницею. А це означало, що раз у її голову не міг увійти він, значить, до неї не зміг увійти ніхто... Це було найбільшою Яреминою втіхою, яка якоюсь мірою згладжувала гіркоту від усвідомлення того, що є все-таки люди, яких він не може підкорити своїй волі. На жаль, сьогодні в існуванні таких людей Лавник переконався вдруге. Щастя, що другою була Зоряна, інакше знову довелося б перти на бойню... Або попити крівці свого водія, наприклад... Ні, людської крові Ярема ще не пив, хоча ідея... божевільна, звичайно...

Зоряна за цю вічну годину навіть не поворухнулася. Ото витримка! Ось ким треба захоплюватися! Ось із кого варто брати приклад! Сила-силенна, а не жінка! Що вона робила б у цьому слабкому змарнілому світі з вічно похмільними чоловіками, якби не він?!. Якби не «справедливість», заради якої світ склепав справжнього сильного чоловіка — Ярему Сильвестровича Лавника!!!

Суддя глипнув на стінний годинник.

— У тебе щось із годинником, — усміхнувся до Зоряни.

— Та ні, — мовила спокійно вона. — Начебто все за київським часом.

Ярема рвучко підняв руку і подивився на свого золотого.

— Ти хочеш сказати... — не договорив.

— Що ти розглядав картину цілу годину, — розвіяла дитячі наївні сумніви спантеличеного Яреми Зоряна. — Тому, якщо звернути увагу на застиглий борщ і на твій годинний застиглий погляд на... картині, дозволю собі спрогнозувати, що на серйозність нашої розмови вплине щось, пов'язане з картиною... І може, я, нарешті, зрозумію, чому ця клята картина не давала стільки часу мені спокійно жити...

Ярема полегшено видихнув. Завдяки передбачливості Зоряни відпала потреба пояснювати їй про важливість для нього нинішньої відвертої розмови. А про те, що вона буде відвертою, він вирішив, щойно... Не можна ціле життя всіх підозрювати. Мусить бути хтось, кому треба довіритись... Кому треба висповідатись і пожалітись навіть такому сильному чоловікові, як він...

Доля змусила Зоряну купити саме цю картину, щоб дати зрозуміти завжди недовірливому Яремі, хто його друг... З ким можна вибороти «справедливість»... Ще б доля підказала, де взяти для Зоряни додаткову душу. Щоб вони могли з нею жити вічно... Про це варто помізкувати... Але згодом... Опісля серйозної розмови...

— Можеш не турбуватися про ввічливість. Я зрозумію, — почала Зоряна. — Є речі в житті, які треба просто знати, бо інакше постійні здогади перетворять тебе у злобливого невротика, якого всі сахатимуться...

Ярема уважно слухав, не полишаючи спроби вникати не лишень у слова диво-жінки, але і в емоції. Зоряна зробила паузу. Їй теж був потрібен час, щоб правильно розпочати наступний абзац... А те, що жінка має що уточнити, було ясно як білий день.

— Я щойно говорила про себе. Адже я зліпила себе сама. Затратила дуже багато зусиль. Пожертвувала рідними. Зрадила у собі матір. А час іде... Я не впевнена, що те, що я маю, вартує того, що я втратила... — Зоряна закінчила. Її погляд був мудрий, проникливий і серйозний. Ніякого розчулення, жалю... Зоряна не піддавалася читанню — вся була зашифрована невідомим творцем, що змайстрував таке диво, щоб чоловіки мучилися, а Ярема тішився... Бо диво належало Лавникові...

Суддя вкотре збентежився. Щось із ним не те... Не клеяться в голові думки, які завжди заздалегідь знаходили одна одну, ставали в чергу, щоб потішити свого повелителя правильним рішенням. Дивні збіги все переплутували. Спочатку Ярема потрапляє у шестигранник, який ховається в підземеллі над Зоряниним рестораном, потім натрапляє на картину, на якій намальований, фактично, він, згодом силоміць вплутує диво-жінку у відверту розмову, вона відповідає взаємністю, а в кінцевому результаті виходить, що він має на увазі свою «вічну» місію, а вона, наївна, хоче раз і назавжди розібратися зі своєю місією земною... Вона хоче жіночого щастя, смішненька!.. Він теж не проти чоловічого, але... Душа на роди не поділяється... Тому спочатку треба вирішити всі справи з нею... Нічого не вдієш, так є. На землі тіло без душі — прах. А душа без тіла?.. Це питання, на яке Яремі найближчих років сто принаймні відповіді знати не хотілося б... Бо він тільки-тільки почав жити. По-справжньому. Відчуваючи втіху від усього, що творить. Творить — ключове слово. І у ньому — сила!..

Зоряна хоче серйозно поговорити про їхні стосунки!.. Як тепер їй пояснити, щоб не образити, що стосунки для нього — дуже важливо, але є важливіше?!. Спочатку треба довести до перемоги справу, завдяки їй він є тим, ким є... Ким вона його знає і кохає...

Мить творила вічність. Лавник не був би суддею з іменем і вибраним «місіонером», якби того не заслужив своїм умінням бути переможцем. Навіть у програшній ситуації.

— Дійсно, кохана, — почав він урочисто, — я хочу серйозно поговорити про наші стосунки. Не буду ходити манівцями, тим паче, що обхідні шляхи тебе не приваблюють. Тому... Я хочу з тобою одружитися і мати дітей! — випалив Ярема Сильвестрович і запишався собою.

— Я згодна, — сказала спокійно Зоряна. Інший чоловік би точно образився, бо не було традиційних сплескувань у долоні, здивувань, захоплень, охкань, обнімань, довгих поцілунків із засльозеними очима та уривчастим диханням... Тільки не Ярема! Бо він уловив легкий рум'янець на її обличчі, що вартував океани емоцій, і ніжний спалах її таємничих очей...

— З мене... обручка... — натякнув суддя.

— Сподіваюсь, — усміхнулася диво-жінка. І вистрелила Яремі в лоб: — А тепер, Яремо, питай, що тебе хвилює. Без маскувань. Як своїй нареченій. Я тебе не тільки бачу. І не тільки чую. Я тебе відчуваю... Так що — вперед...

Виходу у Лавника не було. Правильніше, вихід у нього був. Один. Правильний. Запитати. І він, як мудрий чоловік, ним скористався.

— Хто власник комплексу?

— Товариство з обмеженою відповідальністю «Мрія».

— Таких «мрій» в Україні тисяча.

— Згодна.

— Знаєш справжнього власника чи співвласників?

— Ні.

— Твоя посада?

— Директор комплексу.

— Кому ти підзвітна?

— Генеральному директору. Він мене взяв на роботу. Переманив з санаторію, де я була заступником.

— Що він собою являє?

— Нормальний чоловік. Без викрутасів. Мова спілкування з ним — виключно ділова...

«Хіба з тобою можна інакше? Та боїться він твоєї непідкореної краси», — подумав Ярема і прикусив язика. Ледь не вирвалося вголос.

— Приміщення комплексу нове?

— Навпаки, думаю, дуже старе, — без роздумів мовила Зоряна.

— Чому?

— Стіни товстезні. Так зараз не будують.

— Що тут було до того?

— Конюшня.

— А до конюшні?

— Замок якийсь, напевно. Чи монастир?.. Щось старовинне точно... Тут витає дух легкості... Тепер менше. Люди, що залишають тут свої емоції, відігнали його...

— Куди?

Зоряна здивовано звела брови. Таку міміку Ярема спостеріг у ній вперше.

— Хіба я можу знати, Яремо?..

— Підвальні приміщення у комплексі є?

— Немає.

— Тебе це не дивує?

— Дивує. Навіть дуже...

— Збоку є броньовані двері і цікава табличка «входу немає».

— Є.

— Що там?

— Не знаю. Я не маю ключів до цих дверей. Генеральний казав, що приміщення за дверима не наше. Власник залишив його собі.

— І тебе не цікавило, що там?

— Яремо... — погляд Зоряни говорив: ти такий мудрий суддя, стільки вже мене знаєш і таке дурне питаєш. — Звичайно, цікавило. І я знайшла план будівлі.

— І що?

— Там маленька кімнатка.

— Без підвалу.

— Так.

— Що ти про це думаєш?

— Думаю, внизу є те, що тебе цікавить! — переконливо мовила Зоряна. І зразу ж запитала: — Маєш важливу судову справу, пов'язану з цією будівлею?

— Ні, — відповів Ярема. — Бо я знаю, що внизу. Мене цікавить, хто буває внизу.

— Поясни... Якщо можеш, звичайно... — попросила жінка.

— Внизу є те, що намальовано на картині.

Зоряна прикусила нижню губу. Теж уперше таке побачив суддя. Ну точно, як він, коли ще не вмів приборкувати емоції.

— Стає цікаво, — сказала.

— Мені теж. Бо я сьогодні сидів там на подушках у масці, яку на мене натягнули, і розмовляв з людиною теж у масці. Розумієш, на картині намальований я! Подивись!

Зоряна придивилася до полотна. Справді. Риси Яреми пробивалися крізь тьмяне освітлення.

— Я нічого не розумію, — розвела руками диво-жінка.

— Я теж. Я думав, ти мені підкажеш, хто ці люди.

— Я їх ніколи не бачила. Але... — Зоряна на мить запнулася...

— Але?.. — підігнав її Ярема.

— Я думаю, вони добре знають, хто я... І про наші стосунки... Бо інакше я б ніколи не купила цієї картини...

Лавник заходив по залі. Підійшов до картини.

— Містика якась! — випалив. — Я не можу її відчути. Не можу!.. Ні їх, ні картини, ні... тебе, — вкусився за язик.

Зоряна, як завжди, дипломатично вдала, що все нормально.

— Ти боїшся? — раптом запитав її Ярема.

— Ні, — вона підійшла до нього і поцілувала в губи. Сама. Вперше. — Мені цікаво. Страшенно!..

Лавник витріщився на неї, наче на примару. Не через поцілунок, який силою своєї енергії блискавкою пробігся по його тілу, поперевертав і порозбуджував усе в ньому. А через відчуття небезпеки, що разом з поцілунком уселилося в нього... В цьому треба дуже, дуже ретельно розібратися. Ярема Сильвестрович — спец у справах, що стосуються прихованого впливу, тому поки що з його голови виповзали два варіанти відповідей: або він послабшав, або Зоряна небезпечна. Так казав розум. Інакше думали емоції, які мали ще більший вплив на те, що твориться з людиною, але... Емоції завжди були зрадливими. Дев'яносто відсотків знань, що десятиліттями здобував Лавник, стосувалися вміння розпізнати й приборкати емоції... Так що будь тепер мудрим... І тут на Ярему громом звалилася думка: треба покинути Зоряну до часу, допоки не розбереться зі «справедливістю». А це буде скоро, він переконаний!..

— Ти що, передумав? — запитала раптом Зоряна. Він відчув себе хлопчиськом, зловленим мамою на брехні.

— Ні! — поспішив зректися своєї думки Ярема, застуканий зненацька.

— Знаєш, кого нагадав мені щойно твій вираз обличчя?

Лавник намагався вродити здорову усмішку:

— Кого? — прищулив очі, зображаючи захоплення і закоханість. Майстерно, але непереконливо.

— Петра, — відповіла диво-жінка. І не чекаючи, поки Ярема, що звик повелівати, розізлиться, що з ним смертні дозволяють собі розмовляти натяками, вона додала: — У мить, коли він зрікся Христа...

Бог, який у той нас сидів за своїм вселенським комп'ютером і випадково натрапив на цю розмову, натиснув на «паузу». Йому треба було дещо обміркувати. Виявляється, багато цікавого останнім часом твориться у цьому українському Львові... І аж занадто!.. Втручатися Він, звичайно, не збирається, бо кожен має право вільного вибору, але ж...

Зоряна повагом піднялася зі стільця.

— Дякую, — мовила і вийшла.

Лавник не міг позбутися шоку. Сам шок не хотів йти геть, а силоміць проганяти його судді не хотілося. Хай поживе трохи в ньому, загартує. «Справжня бестія, відьма, чортиця!.. — подумав. — А згадує про Христа... Нонсенс...»

Кинув на столик гроші за непочатий обід. Суддя завжди розплачувався за все. На відміну від своїх колег, він знав, що халява — це не досягнення, халява — кабала. Тому його завжди й усюди радо зустрічали. «А чого не заплатити, як є чим? — казав учитель, викорінюючи попервах з нього скупість. — Ти навіть не уявляєш, — повчав учитель, — скільки отрути всмоктується в тебе від масних припрошувань приходити ще, що тебе завжди раді бачити, що заклад з величезною щирістю радо пригощає такого прекрасного чоловіка, як ти... Не ловися на даровизну. Її немає! Це закон».

Лавник підійшов до стіни, зняв картину. Здув з неї свіжу пилюку. Взяв під руку.

— Ох уже ті жінки! — мовив уголос по дорозі. Відклав вивчення того, що сьогодні відбулося, на потім. Сяде в кабінеті, сам, при свічках, і все йому відкриється. Як завжди. І Ярема Сильвестрович переключився на радість — знав одну потаємну кнопку в голові.

— В ювелірний магазин! — скомандував водієві, який відзначив дивний настрій шефа.

— Чи не одружуватись збираєтесь? — ляпнув водій, прикусив язика і вкотре за день зіпсував настрій шефові. Ну не любив Лавник, щоб його розгадували...

— Так, — сказав шеф. — Знайшов вампірку... А ти більше не кусай язика до крові, добре?.. Розумієш, свіжа кров мене дратує. Я можу не стриматись. Хоча з тебе крові, як з козла молока...

Водій одразу зблід. Його червоні кров'яні тільця сховалися не знати куди. Ярема Сильвестрович цим був дуже задоволений.