Привид безрукого ката

31

Дружина плакала. Світ від того здригався, постогнував, співчував... Незворушним був лише Ярема Лавник.

— Як ти посмів? — дорікала дружина схлипуючи. — Та я ціле життя... терпіла тебе. Ти з мене всю кров випив, молодість знищив... А тепер?..

— Тепер я йду до молодої. Не люблю зморщеної крові. Не смакує, — знущався Ярема.

— А діти? Ти про них подумав? — жодне кіно не матиме успіху без цих фраз.

— Діти дорослі.

— А слава?

— Славу собі забезпечує кожен сам.

— А... — замовкла, опустила голову.

— А гроші і житло я їм дам. І тобі. Вистачить до смерті. Будете мудрі — ще заробите. Коротше, меблевий бізнес — твій, — Ярема простягнув дружині пакет документів, гроші...

Жінка вхопила їх, переглянула. Вистрелила діагональною посмішкою і враз змінилася. Скуленість, згорбленість і плаксивість зникли. Вона владною ходою підійшла до чоловіка. Стала перед ним очі в очі. Розуміла, що сильно ризикує. Але втриматись не могла. Ненависть поселилася в ній і владарювала на повну. Здоровий глузд сидів без права голосу, прив'язаний наручниками до батареї відчаю.

— Знаєш, чого я ціле життя чекала? — запитала.

Ярема заклято мовчав. Ненависть не могла довго терпіти, дружина випалила:

— Коли ти нарешті здохнеш!?.

Чоловік повів себе на диво стримано. Не бив її, не тягав за волосся, не копав ногами... Як бувало колись... Коли завалювався п'яний як чіп і качав свої права.

— Я вічний, — прорік, обернувся і президентською ходою попрямував у світ. У дверях зупинився і остаточно зіпсував дружині життя, поселивши в її голові страх. — А тобі, — сказав, — приємної... смерті... Скорої... Жди...

Дружина вперше за купу років йому повірила...

Ярема Сильвестрович аж тепер уловив смак життя. Фізично почував себе краще, ніж у молодості. У всьому. Його нова пасія вже встигла переконатися: ходила чумною цілий день, очі виблискували спокоєм угамованої жаги! А там є що гамувати! Таку чортицю не кожен у розквіті сил приборкає!.. М-да, сила — це задоволення!.. Досвіду теж, хоч відбавляй, голова свіжа. Одне слово — все чудесно. Капку якусь, правда, лякала Ярему Сильвестровича легкість, з якою всього вдавалося досягати. Не звик він до такого. Завжди все здобував у поті чола. Але чого дивуватися? Десятки років обмежень, тренувань... Вчитель казав: силу треба вигартувати. Він вигартував!.. Так що...

Дзвонила його любка. Від одного дзвінка хотілося її притиснути до себе, приголубити. Лавник згадав запах її тіла, у голові замакітрилось.

— Так, кохана... — вистогнав.

— Яремо, у мене, здається, труп, — сказала, наче зав'язала. Спокійно, без паніки.

— Їду, — мовив він. — Без мене нікому нічого не пояснюй. І не підписуй, — інструктував.

— Добре, — трубка запікала, а Ярема Сильвестрович подумав, що, напевно, довгоочікувана вечеря при свічках нині може зірватися... А може, і не зірветься... Хіба не чудове життя — з його непередбачуваними вибриками?.. Що ж, місце під сонцем треба виборювати. А щоб швидше притулитися до розкішного жіночого тіла, треба терміново позбутися трупа... Як усе просто, — радів Ярема Сильвестрович.

У лівій внутрішній кишені піджака активізувалась лялька. Сигнал був слабкий, невиразний, думки заплутані, слова не в'язалися купи. Лавник закрив очі, заглибився у себе. Треба було позбутися емоцій, очистити голову від нав'язливих думок. Бо у чужу голову можна влізти лишень тоді, коли твоя порожня, як чистий аркуш паперу. Вчитель величезну увагу приділяв медитації, бо з неї починається концентрація уваги, яка є — все... Ярема умів сконцентруватись на тому, що йому потрібно, навіть під час ведення судових засідань. Інколи результат був вражаючий: він наче розтинав час, бачив фрагменти минулого і майбутнього. Не раз від цих видінь залежав і вирок...

Як не було важко, вже через декілька хвилин Лавник знав, хто наступний... Чесно кажучи, не сподівався... Він вийняв мобільний, у який була вмонтована одна дуже мудра програмка. Ввів дані. Коли стрілка замиготіла над місцем, куди треба було прибути, його взяв дикий азарт.

— Швидше! — підігнав водія.

Ярема Сильвестрович учув свіжу кров...

Зоряна всміхнулася йому кутиками вуст. Розвела руками.

— Халепа, — сказала. — Подзвонив шеф, казав прийняти мента по повній програмі. А він лежить у номері на підлозі в калюжі крові.

— Хто бачив?

— Поки що я...

— Як дізналась?

— Він захотів любові. Любов по дорозі зв'язали й залишили в сусідньому номері...

— Як здогадалась?

— Відчула. Руки самі взяли запасного ключа, а ноги завели у цей номер. Його зняв хлопчина в окулярах. Вийшов надвір, дівчата думали перекурити. А він зник разом з ключем...

— Молодчина, — похвалив Зоряну Ярема. Хотів поцілувати, але стримався. Не маніяк же... — Веди, — попросив.

Ярема Сильвестрович одягнув шкіряні рукавиці. Відчинив двері. На підлозі в червоній калюжі лежав слідчий Семен Лизун. Великий палець правої руки був порізаний.

Суддя заплющив очі і хвилину глибоко дихав. Його грудна клітка то піднімалася ледь не до стелі, то опускалася до плінтусів. Зоряна мовчки спостерігала за ним.

— Ти когось викликала? — запитав Ярема. — Швидку, міліцію... — запропонував варіанти.

— Ні, — відповіла впевнено. — Ти ж мене сам учив, що в паузі — велика сила...

— Геніально, — усміхнувся Лавник. — Ти неперевершена жінка. Тебе Господь створив спеціально для мене. Щоб ми доповнювали одне одного...

Зоряна розправила плечі. Груди її піднялися і змусили Ярему на мить забути, що він хотів сказати. Коли повернувся до реальності, побачив у шалених жінчиних очах великий знак питання.

— Бо не треба нікого викликати. Червона калюжа — це барвник. Свіжу кров я чую за кілометри. А він — спить. Снодійне спеціальне, дихання не видно і не чути. Пульс притуплений. Здалеку — ніяких ознак життя. Очуняє десь через дві-три години. Якщо був п'яний — мучитиметься сильно. Пам'ять може дати збій. На душі шкребтимуть чорти. Депресія гарантована. Тим більше, я їм підсоблю... Чортам...

— Дякую, Яремо, — сказала в коридорі Зоряна. У цьому «дякую» було стільки емоцій, що Лавник не стримався, притиснув її до себе і смачно поцілував у пружні вуста.

— Нас чекає вечеря. При свічках, — додав. — На дачі. Як ти хотіла...

Вона не кидалася на шию. Не плескала, як дурочка, у долоні. Не робила штучних компліментів. Вона лишень замріяно приплющила очі — і він усе зрозумів. Хоча читати її думки ніколи не наважувався. Принципово. А може, тому, що знав: не зміг би...

Спектакль «Імітація смерті слідчого» його заворожував. Сценарій — супер. Гра акторів теж була майстерною. Що ж, тим солодшою буде перемога... Поки що рахунок «2:1». На його, звичайно, користь...