Повість про нещасних марсіян

Розділ V ПРО ДИВНІ ДІЛА НА СТАРІЙ ФЕРМІ

Тінь від довгої комори, критої ребристим шифером, лягала до середини порослого травою подвір'я. Уздовж свіжовибіленого вапном паркану ріс густий чагарник, а за ним крізь гілля старого в'яза виднілись ранкова гладінь озера і маленька жовта пляма покинутого тартака на протилежному лісистому березі. Поруччя веранди були нагріті сонцем, на них подекуди золотими іскрами виблискували краплини смоли. Вітер ворушив сторінки блокнота в руках Теда. Джо, заглядаючи через плече, читав підкреслені нігтем місця.

— Ось що треба зробити в першу чергу. — Тед показав на списаний аркуш паперу. — Завтра ми перекриємо яму колодами. І нагорнемо на них землі. Вийде добрячий бліндаж у самому кінці ділянки, за чотириста ярдів від будинку. І за горбом його не буде видно.

— Коли я підірвусь, сто чортів вам між ребра, ви зостанетесь цілком здоровими, — пробурчав Джо.

— Господи! Та що ж це таке? — вигукнула Генерал Грант, що опинилася поблизу, з брязкотом ставлячи на землю відро.

Невідомо, що сказав би на це Тед, якби на веранді не з'явився Лорі в брудному комбінезоні.

Генерал Грант сплюнула і вже рушила було йти, але раптом вражено зупинила свій погляд на чашці в його забруднених землею руках. Тонкий фарфор світився в променях ранкового сонця. Мовчки Генерал вихопила чашку і велично пішла геть.

Ця чашка була від сервізу, привезеного предками Теда, першими переселенцями. Тед не пам'ятав, щоб з неї коли-небудь пили.

— Я добряче попрацював сьогодні, — немов виправдовуючись, пробелькотів Лорі.

— Праця облагороджує таких типів, — сказав Джо.

— Коли б ви мені допомогли, яма була б готова вже сьогодні.

У дверях знову з'явилася Генерал і з грюком поставила на стіл велику емальовану чашку.

— Я добре попрацював сьогодні, — знову почав Лорі і, почекавши, поки стара піде, налив у чашку молока. — Наша проклята яма майже готова.

— Виявляється, ти здатний не тільки на те, щоб пророкувати майбутнє! Але зараз помовч і слухай. На перших порах Джо буде зайнятий лише вибухівкою. В коморі ми поставимо горно та інше устаткування. Через те, що вона служить за гараж, це не викличе підозри. Майстерня точної апаратури буде в хаті. Потім я поїду до міста і заставлю ферму. На ці гроші привезу прилади й матеріали — все необхідне для роботи.

Тед віддавав накази з почуттям задоволення. Він відчував себе капітаном цього невеличкого корабля, в команді якого найнепокірніша була Генерал Грант.

Бідолашна стара ніяк не могла збагнути, що воно коїться. Усе це вона сприймала як чергову витівку Теда і з сумом дивилася, як швидко котиться донизу господарство ферми. Вона все частіше думала про те, що поїде до своєї меншої сестри, яка давно кликала її на батьківщину. Тед не перечив, вбачаючи в цьому єдиний вихід. Одначе Генерала лякало незвичне життя в місті, і вона вирішила до останку утримувати господарство від цілковитої розрухи.

… В наполегливій копіткій праці минули літо й осінь. Настала зима.

Друзі працювали тепер у будинку. В кімнаті Теда виготовляли різні дрібні деталі. Тед допомагав Джо, винахідливість і старанність якого вражали всіх. Тут же була лабораторія.

За таких примітивних умов Джо робив чудеса.

Вечорами, коли всі збиралися разом, Генералові Гранту вдавалося підслухати уривки фраз незнайомої і чудної мови, і це ще більше дратувало стару. Вона зовсім перестала розуміти навколишнє, бо автором цієї нової витівки був завжди тихий і скромний Лорі. Такими вечорами Генерал Грант не переставала бурчати, воюючи з каструлями на кухні.

По понеділках Тед і Джо їздили до крамниці біля газолінової станції і привозили продукти на тиждень. Грошей з кожним днем ставало все менше. Мізерні запаси генеральської комори надходили до кінця. Їх могло не вистачити до весни.

Часом друзі підраховували ресурси і обговорювали грошове питання. Тоді Тед ходив понурий, поки робота знов не заполонювала його всього.

Інколи Тед виймав із шафи пляшку і точно відмірював порцію віскі для Лорі. Порція увесь час зменшувалась. У цьому Тед був невблаганний.

Під час поїздок у крамницю Тед інколи зустрічав Бетсі — там або коло хвіртки її будинку. Тоді він зупинявся, щоб сказати їй кілька слів, завжди жартівливих, аби приховати тривогу. Вона відчувала, що він уникає часто зустрічатися з нею і не могла знайти цьому причини. Самітне життя Теда і те, що на сусідніх фермах немає гідних суперниць, збивало її з пантелику.

Про це, мабуть, знав би її брат Рікі. Певне, він нічого б їй не сказав, — капосний хлопчисько, не дуже-то він балакучий, — але такі справи були б йому, звичайно, не до душі, і він не став би більше ходити на ферму Теда, куди останнім часом почав учащати… Хай ходить, коли йому подобається. Хоч від нього нічого не доб'єшся, все ж таки це ниточка, котра зв'язує її з Тедом і його дивакуватими друзями.

Наближалась весна, а з нею — нові турботи.

Першу неприємність приніс блакитний папірець.

Папірець нагадував, що термін сплати процентів давно минув. Гроші кінчались, але що б там не сталося, треба було закінчити все до початку осені.

Дуже багато часу забирала морочлива робота з величезним казаном. За вказівками Теда казан розрізували на химерні куски, котрі потім треба було обробляти настільки складно, що навіть Джо, який не поступався вигадливістю перед Тедом, вважав, що це, мабуть, зайве.

Друзі сиділи в невеличкій їдальні, закінчивши свою невеселу вечерю.

— Через два тижні сюди з'явиться агент, який буде стромляти свого носа всюди, — сказав Тед, черкаючи пальцем по цератовій скатерці. — Чи встигнемо ми все закінчити, чи ні, головне завдання зараз — маскування. Я поїду просити, щоб відстрочили, але вони все одно можуть несподівано наскочити. Нам уже нічого робити в пороховому погребі, його треба засипати сміттям і гноєм. Майстерня в коморі навряд чи збудить підозру, але частини апарата треба сховати, і я думаю, як це зробити: прикидати соломою їх навряд чи вдасться, вони надто невкладисті, та крім того, це вже надто примітивний спосіб ховати цінності.

— Треба побудувати простінок у коморі, — сказав Джо. — Ці йолопи не здогадаються, що комора має п'ятдесят футів знадвору і лише сорок всередині.

— Тим більше, коли приміщення забите всяким мотлохом, — додав Тед. — Стіну ставити завтра. Оштукатурити, забруднити, завести на ній павуків. Павуки й кажани — це твоя галузь, Лорі.

— Павуків не буду… — спробував жалібно відмовиться колишній пророк.

— Гаразд, ми доручимо це Рікі, — сказав Тед.

— Можна ще розклеїти об'яви в селищі, — процідив Джо.

— Про що?

— Про комору і про все інше, про те, що ми готуємо невеличкий бізнес з феєрверками і переодяганням.

— Рікі не розпатякає.

— Та, можливо, нічого й не зрозуміє в нашому ділі, — сказав Лорі.

— Авжеж, з дітворою краще жити в дружбі, — неохоче погодився Джо.

Гарячкові дні спливали один за одним. Друзі падали з ніг.

До того ж захворіла Генерал Грант, і Джо, крім усього іншого, довелося куховарити. Не маючи власного кутка, він завжди відчував потяг до таких робіт.

Інколи на подвір'ї чувся дзвінкий голос Бетсі. Тоді для друзів наставав перепочинок. На короткий час господарство приходило до норми.

У справи Теда Бетсі ніколи не втручалась. Мало чим можуть займатись чоловіки.

Але Бетсі відвідувала їх не часто. У неї було своє господарство, свої турботи, та й батьки її скоса дивилися на цю дружбу, бо не вважали свого дивакуватого сусіду завидним женихом.

Якось після сніданку Тед заявив, що їде до міста. З цієї нагоди він довго голився і вийняв із шафи костюма, того самого, в котрому їздив рік тому на знаменну зустріч.

Вночі наступного дня Джо сидів при світлі лампи і шліфував якусь металеву річ дивної форми. Тут же, не роздягнувшись, спав стомлений за день Лорі. Внизу грюкнули двері. Джо підвів очі і прислухався. Ніч була тиха. Заскрипіли сходи під важкими кроками. Джо завмер, а потім швидко згорнув зі столу роботу в ящик з інструментами.

До кімнати зайшов Тед. Глянувши на його обличчя, Джо зрозумів, що сталося лихо.

Земельним агентом виявився той самий Сем, що йому вони колись вкидали до ліжка жаб.

— Він мене не пізнав, а коли я назвав себе, не виказав ніякого захоплення. Цей тип дивився на мене пустими очима і щось базікав про те, що дружба кінчається там, де починаються гроші й бізнес. Закінчив він тим, що коли я не хочу платити, то можу забиратися під три чорти, взявши тільки те, що вміститься на ручному візку. І що пришле чоловіка перевірити, чи добре я його зрозумів. Я стримався, щоб не нашкодити, й пішов, не сказавши йому навіть, що він тварюка. А тепер, коли вони приїдуть, тут не повинно бути ні вас, ні апарата — нічого. Нам треба навантажити необхідне на машину, забрати все, що знадобиться в дорозі, спалити папери, замести сліди нашої роботи. Увечері ми виїдемо в Борсуків Яр і замаскуємо машину. Я повернуся, щоб їх зустріти і зібрати в дорогу Генерала Гранта. Ви, поки я приїду, житимете в яру. У Тоні Челса, що в нього олійня в долині, я попрошу «форда» і довезу Генерала до станції. Я дам телеграму, і її там зустрінуть. А тепер до роботи, збіговисько ледарів!

Коли «збіговисько ледарів» скотилося вниз скрипучими сходами, сонце вже високо підбилося над лісом, озером і долиною.

Старий грузовик, що дістався Тедові разом з фермою, величезна недоладна машина, марки якої ніхто ніколи не міг встановити, з добре ув'язаною і вкритою брезентом високою, як гора, поклажею, стояв посеред двору. Джо порпався в моторі, Тед і Лорі милися по черзі біля помпи.

Коли останні промені сонця погасли за лісом, стара машина, чмихаючи й поскрипуючи ресорами, викотилася за огорожу, звернула з дороги і поповзла під гору.

Пізно вночі Тед підійшов до віддаленого закутка ферми, що виходив до лісу, розгорнув чагарник і переліз через огорожу.

Праворуч чорнів розвалений, непотрібний тепер бліндаж. Крізь гілля дерев білів будинок.

Раптом з кущів випірнула маленька постать Рікі.

— Що ти тут робиш?

— Містер Тед… — почав був Рікі.

— По-моєму, негарно стежити за друзями і тинятись уночі коло їхнього дому.

— Я вас чекав і хотів з вами… хотів дещо сказати, — збентежено заговорив Рікі.

— І не знайшов для цього кращого часу?

— Але ж це секрет! Я хотів… Я хотів вас попросити взяти мене з собою…

— Куди?

— На Марс, — випалив Рікі.

— Ти гадаєш, що старий грузовик якраз підходяща річ для такого діла?

— Я бачив, що ви робили з казана. Ракета і все інше не можуть служити для іншої мети.

— Рікі! — серйозно сказав Тед, сідаючи на огорожу. — Якщо ти не маленький, то повинен знати, яких зусиль коштував запуск супутників і ракет у нас та в інших країнах. Держави витрачали на це роки, і часто зазнавали невдач. Невже ти гадаєш, що можна летіти туди в старому казані?

— Можна, — упевнено сказав Рікі. — Все можна, коли дуже хочеш.

— Я теж так думав у твої роки, — сказав Тед. — Але зробити що-небудь дуже важко, особливо без хороших друзів. Коли ти виростеш і будеш дуже цього хотіти, може, й полетиш туди з нами або з кимось іншим, а зараз викинь це з голови. Ти наш друг, Рікі? Тоді ти нікому не повинен розказувати про те, що бачив. Все це надзвичайно велика таємниця.

— Я розумію, що таке таємниця, — сказав Рікі, — і клянусь. Я клянуся Великою Клятвою, — він звівся навшпиньки і випростав руку до неба, — що буду німий, як ці зорі, бо риби інколи кричать.

— Ого! — сказав Тед.

— Я чув, як соми скликають інших на світанку.

— Тоді ще от що, Рікі. Може, ти коли-небудь упізнаєш нас на фото в журналі або газеті, не говори про це нікому, навіть батькам.

— Вони ніколи не читають газет, — сказав Рікі. — Вони лають мене, якщо я допізна палю лампу… І Бетсі теж, за книжки і за те, що вона не може «вискочити» заміж… А за кого вона може вийти, коли нема жодного пристойного хлопця в усій околиці? — Рікі допитливо подивився на Теда. — Через вас вони теж її лають.

— Я думаю, ти все добре зрозумів, Рікі, а тепер спати.

— Містер Тед, — серйозно сказав Рікі, — мені здається, не слід говорити навіть Бетсі… все ж таки вона дівчисько.

— Ти все чудово зрозумів, маленький вождю, — усміхнувся Тед. — На добраніч.

— На добраніч, сер. — І Рікі зник у чагарнику.

Мало радостей приніс ясний літній ранок. Генерал була дуже слаба. Прокинувшись, вона спробувала підвестись, але не змогла і лежала, не перестаючи бурчати і повчати Теда.

А після полудня молодик у світлому капелюсі гучно хряпнув дверцятами покритої пилом машини і зійшов на ґанок. Не чекаючи нічого приємного, Тед вийшов йому назустріч. Буркнувши якесь вітання, приїжджий уже оцінював професіональним оком будинок і господарські будівлі. Ділянку оглянув нашвидку. Нахабно, як хазяїн, ставив запитання, і поблажливо вислуховував відповіді Теда.

Зайшовши до господи, гість почепив піджака на спинку стільця, трохи загорнувши скатертину, скептично оглянув стола і сів за нього, розклавши перед собою папери. Переглянувши їх, він устав і підійшов до буфета.

— З цього ми почнемо, — сказав він, колупнувши пальцем фанеру, що відстала в кутку. — Буфет ще новий, і це навіть дивно бачити серед іншого мотлоху. Можна записати приймача і холодильника, якого я бачив у кухні.

Тед стояв приголомшений.

— Вам мало ферми й ділянки? Ви хочете забрати й речі?

— Якщо ви називаєте цей мотлох речами… Я запишу тільки те, що можна реалізувати. Можливо, дещо із вашої майстерні в повітці. Чи не збирались ви тут відкривати миловарню? Дивна ідея в цій глушині. А щодо ферми й ділянки, то вони разом з вашим дрантям не покриють вартості бензину, витраченого на поїздку. Буфет теж барахло, я просто хочу звільнити вас від цього непотребу. — І, очевидно, щоб показати, яка це без-цінь, буфет, він підійшов до нього і відчинив дверцята.

Щирим золотом блиснули обідки шістьох чашок старого англійського фарфору. Очі агента заблищали.

— У вашому домі багато таких штучок?

У старої ще були помітні ознаки життя. Тед, як міг, намагався привести її до пам'яті. Та зусилля його були марні.

Бетсі привела лікаря пізно увечері, коли Генерал Грант уже не дихала. Лікареві лишилося тільки засвідчити смерть і поїхати, сказавши кілька звичайних слів співчуття.

Тед і Бетсі, не запалюючи світла, сиділи в їдальні.

— Завтра мене тут не буде. Ви передасте свідчення лікаря в Нижнє селище, Бетсі. Я поховаю тітку сам.

— Тед…

— … під старим в'язом в кутку саду… Бетсі, ви ніколи нічого не питали, — рука Теда знайшла в темноті руку дівчини, — не питайте й тепер.

— Ви будете мені писати, Тед? — все-таки запитала вона, не забираючи руки.

— Я не хочу вас обманювати… Писати я не буду. — І після короткої мовчанки додав — Писати я не буду, якщо не станеться лиха… А втім, коли воно станеться, я вам теж цього не напишу. Але, може, колись я вас знайду, і тоді буде дуже добре… Все буде о'кей, — намагаючись здатися бадьорим, сказав Тед. Він потис їй руку і встав. — Тепер ідіть, Бетсі. Батьки будуть невдоволені, що вас так довго нема. — Тед підійшов до столу і засвітив лампу.

Дівчина плакала, схилившись на підвіконня. Якийсь нічний метелик бився, заплутавшись у її волоссі. Тед ніжно звів Бетсі, щоб посадити в крісло, і побачив через вікно три чорні постаті, що прямували до будинку. За хвилину до кімнати увійшли Джо і Лорі. Рікі зупинився в дверях.

— Не гнівайтесь, — зніяковіло почав хлопець. — Я думав, що вам потрібна буде допомога.

— Що сталося? — запитав Джо. — Клятий хлопчисько відшукав нас у лісі і наговорив…

Тед мовчки повів їх у сусідню кімнату, де лежала Генерал Грант.

Вітер шумів у листі старого в'яза, біля підніжжя якого було опущено в могилу збиту абияк домовину.

Лорі, не приховуючи сліз, прочитав молитву із старого молитовника, знайденого в домі. Могилу засипали, і на стовбурі дерева глибоко вирізали хреста і справжнє ймення тієї, котру все життя жартома називали чужим ім'ям.

Мовчки стояли вони коло свіжої могили. Мовчки провели Бетсі, яка відмовилась піти раніш, незважаючи на умовляння Теда.

Коло стежки, що вела на їхню ферму, брат і сестра попрощалися з друзями і, коли біла сукня Бетсі сховалася в темному чагарнику, троє пішли назад до будинку, а потім звернули з шляху і зникли в глибині лісу.