Повість про нещасних марсіян

Розділ XX, У ЯКОМУ СТАРИЙ ДАЄ НОВУ ПОРАДУ

Відтоді, як бідолаха Харлі поїхав на острови, старий турбує нас уже втретє з приводу цих проклятих марсіян, — сказав один із тих, що сиділи за столом.

— Я завжди казав: не треба було роздувати цю історію, а кінчати зразу. Можна було доручити справу Барнету.

— Ви ж знаєте, Уенлі, що скандал був би надто великий.

— Тепер він буде не менший.

— З самого початку ми забарились і проґавили час. Старий хотів за будь-яку ціну зазирнути в їхні карти.

— Хто ж із нас думав, що їм пощастить втекти?

— Харлі менш за всіх винен у цьому. Вони спритно одурили всіх нас.

— Харлі мене дивує: він поводився, як дівчисько.

— До цього він ніколи не мав діла з марсіянами.

— Він був фантазер. У нашій справі не можна захоплюватись.

— Я завжди казав, що треба кінчати зразу, — уперто повторив Уенлі.

— Тепер ми все знаємо про цих хлопців і не можемо вирішити, що з ними робити.

— Вони вже обійшлися нам не дешево, навіть коли не рахувати того, що ми заплатили тим типам за негодящий грузовик.

— Можна викрити їх, звинуватити в підривній діяльності, але після всього самим визнати їх звичайними людьми просто безглуздо.

— Звичайні вони чи ні, але мають якісь незвичайні голови, і що вони тримають у них, лишається секретом.

— Два ваші йолопи не змогли навіть гладко взяти в них нікчемні папірці, а це ж головне — дізнатися, на що вони розраховують і що думають робити далі. Досі ви не підібрали до них ключа.

— Ви забуваєте про дівчисько.

— Знаю. Вони мріють втекти за кордон.

Це вже давно ясно. Так просто не відмовляються від роботи і грошей.

— Ви гадаєте, їм запропонували більше?

— Ви примітивно мислите, Уенлі, в цьому причина ваших невдач. Коли б вони думали гак, як ви, все давно, було б ясно.

— Те, що вони думають не так, як люди, з самого початку збило всіх з пантелику.

— Проте є люди, котрі мислять так само.

— Ви думаєте, ними керують?

— Не знаю, хто ними керує, але про свої симпатії вони заявляють прямо.

— Це лише підтверджує мою думку, — сказав Уенлі, — про що я товчу весь час.

— Усе для вас дуже просто, але, на жаль, доводиться зважати на громадську думку і пресу. Газетярі звикли на цьому ділі робити бізнес.

— А тут ще цей клятий репортер, що сидить з ними, неначе квочка, всюди тиче свого носа, заважає нашим людям…

— З ним давно час покінчити, — сказав Уенлі.

— «Асоціація» досі має інтерес до їхніх секретів. Пам'ятаєте, як легко вони впоралися з конструкцією стрибаючого всюдихода для Антарктики? Дуже цікаве все, що пощастило з них витягнути, і є підстави думати, що це лише дрібниці, а, працюючи на заводі, вони лише посміхалися і белькотіли щось по-своему; наші перекладачі не завжди могли встежити за їхнім белькотінням. Не можна дозволити, щоб усе дісталося в чужі руки.

— Старий дуже злий, і зверне все на нас.

— Що ви скажете про тепле гніздечко на островах, Уенлі? Або на півночі, якщо не до смаку теплий клімат?

— Коли вони опиняться в безвихідді, то можуть зчинити скандал, хай навіть заради того, аби допекти нам.

— Не думаю, щоб вони це зробили. Задля скандалу не варт було заварювати таку кашу.

— В усякому разі, вони не робитимуть цього, поки сподіваються від нас вирватись.

— Не знаю, на що вони розраховують, але ніхто їх туди не пустить. — Уенлі повернувся до того, що сидів у кріслі коло вікна і весь час мовчав. — Ви знову мовчите. Що ви все-таки скажете?

— Я радий вас вислухати, панове.

— Ви мовчите, а потім знову скажете, що треба звільнити марсіян і що це думка старого.

— Саме так. Ми їх туди пустимо.

Уенлі зім'яв у руці соломинку і рвучко відсунув склянку.

— Уже раз такі штучки скінчились погано.

— Цього разу вони можуть втекти тільки туди. От ми і пустимо їх самі.

— Вони повезуть непоганий багаж, коли в них справді є те, що нам треба. До того ж, я гадаю, що саме там вони постараються висміяти нас на цілий світ.

— Старий дає інколи дивні поради.

— Це не порада, а наказ, Уенлі. Дивний наказ старого. Не забувайте, що старий з півдня — він знає, як робити такі діла.

Щось іще хотів додати цей джентльмен до своїх слів, та телефонний дзвінок перебив його. Коли він узяв трубку, всі напружено стежили за його обличчям.

— Хелло!.. Це я, люба… Так, я вже вільний. Ну, звичайно, ми поїдемо в «Концерт-хол». Кажуть, що в п'ятій симфонії він чудовий.