Повість про нещасних марсіян

Розділ XIII, У ЯКОМУ ВІДЛІТАЮТЬ ОСТАННІ ПТАХИ

Тед перебрав у пам'яті всі випадки втеч, про які йому доводилось коли-небудь читати в книжках. Жодна з них не підходила.

Усі троє задумані бродили по пустельному будинку. Навіть Лорі втратив апетит і не пробував ушитися від друзів. Він ходив слідом за Тедом, викладаючи перед ним різні фантастичні проекти.

— Все це дурниці, — відповідав Тед. — Ти чудово розумієш усе, що писав про наших предків старий Клеменс, зокрема про Тома Сойєра. Але ніхто з нас несхожий на негра Джіма, і нам нікому кидати з тюрми тарілок. Мовчав би краще і не заважав мені думати!

Якось Тед і Лорі зайшли до бібліотеки і застали там Джо. Він стояв коло вікна і знаком підкликав до себе Теда.

Це було єдине вікно в приміщеннях, відведених марсіянам, що виходило не в сад, а в окремий господарський дворик. Воно було прорізане в гладенькій стіні. Внизу були двері комори й кухні. За високим муром росли клени, і їхнє гілля з поріділим листям ворушилось на тлі чистого осіннього неба. Внизу під вікном стояв фургон, яким двічі на тиждень привозили запаси до комори.

Фургон був критий, і між ребрами каркаса в провислому брезенті три довгі калюжі від нічного дощу відбивали перекинуте небо і чорну плетеницю гілок.

Джо мовчки кивнув на подвір'я. Тед побачив грузовика, кленовий листок, що прилип до мокрого брезенту, і чорні мінливі цяточки в хиткому шматочку блакитного неба.

Тед підвів очі. Високо над старими кленами кружляли птахи.

— Що ти думаєш про це? — спитав Джо.

— Вони готуються відлітати.

— Нам теж не зашкодить подумати.

— Чому ж ти хочеш, щоб я це робив за тебе?

— Я тобі показую відчинені двері.

— Тобі не завадило б вимовляти побільше зрозумілих звуків.

— Я ж не винен, що людина не бачить відчинених дверей.

— Лорі! — покликав Тед. — Скажи, хто з нас п'яний?

— Клянусь, я нічого не пив! — відповів Лорі. — Я від учора не спускався вниз.

— Тед, — наполягав Джо, — подивись ще раз і розкажи, що ти бачиш.

— Я бачу стіну і птахів, яким краще, ніж нам, — сказав Тед. — Через таку стіну можна переплигнути лише на Марсі. А ще я бачу калюжі на брезенті фургона…

— Якби ти ліг у таку калюжу, — запитав Джо, — тебе було б видно знизу?

— Я звик до теплої ванни вранці.

— Не кожного дня йде дощ.

Тед нарешті збагнув і захоплено подивився на Джо.

Найближчої середи було хмарно, але сухо. Троє нетерпляче ждали вечора. В цю пору року рано темніло. Світло з кухонних дверей довгою смугою лежало на землі. З-за дверей долинав гамір. Потім стало тихо, і світло в кухні погасло.

Тиша панувала в усьому будинку. Міс Олсоп давно пішла, побажавши марсіянам доброї ночі. В бібліотеці не світилось.

Перший виліз із вікна Тед. Ставши коліньми на підвіконня, він спустив униз ноги, а потім, тримаючись за віконну раму, почав злазити, намацуючи ногами вузенький виступ стіни, схований темрявою.

Тримаючись за віконний карниз, йому треба було ступити кілька кроків праворуч, а потім, нахилившись, схопитися правою рукою за залізний кронштейн. Це було найважче. Далі вже легше.

Якщо повиснути на кронштейні, ноги майже торкнуться брезенту фургона. Тед розчепив руки і впав на брезент. Не минулося без шуму. Друзі прислухались. У будинкові було тихо. Тепер черга Лорі.

Джо, лежачи на підвіконні, підтримував його рукою, а Тед знизу намагався пом'якшити стрибок. Хоч Лорі і був незграбний, але ця небезпечна операція скінчилась щасливо.

Останнім поліз Джо. Коли він схопився за кронштейн, рипнули кухонні двері. Всі завмерли. На подвір'я вийшов шофер Деві. Він зупинився і став закурювати, довго чиркаючи сірниками. Джо завмер над самою його головою. Виступ стіни був дуже вузький.

Шофер поглянув на небо, кинув сірника і не поспішаючи попрямував до будинку.

Джо не втримався і бебехнув просто на брезент. Шум його падіння почувся якраз у ту мить, коли грюкнули двері.

Троє, простягнувшись на брезенті і затамувавши подих, прислухались. Було тихо.

Потяглися нудні хвилини чекання. Тед заплющив очі й намагався не думати про їхнє дивне і небезпечне становище, в якому вони опинилися. Кілька холодних крапель упало йому на обличчя.

«Ще цього бракувало!» — подумав Тед, злизуючи з губ краплю.

На щастя, дощ не дужчав. У будинку зчинився якийсь рух. Кухонні двері відчинились. Тед почув скрип — очевидно, двері притримували рукою — і невиразний шепіт. Він пізнав голоси Поліни і Деві.

Тедові здалося, що Лорі, який лежав поруч за ребром каркаса, неспокійно заворушився. Тед похолов і до болю зціпив зуби. Внизу знову зашепотіли, потім клацнули дверцята. Машина хитнулась і рівно задрижала від мотора. Ще раз грюкнули кухонні двері. Фургон, похитуючись, рушив з місця, але скоро знову зупинився.

Цього разу почувся оклик вартового і жартівлива відповідь шофера.

Над самісіньким обличчям Теда нависло шершаве цегляне склепіння. Тед насилу стримався, щоб не помацати його рукою. Потім склепіння попливло вбік, відслонивши темне небо, по якому пливли рвані хмари.

Це була воля.