Повість про нещасних марсіян

Розділ XXII ЖОВТИЙ „КРАЙСЛЕР»

Сходило сонце. Машина мчала йому назустріч. Яскрава стрічка шосе сліпила навіть крізь темні скельця окулярів.

Що чекало їх попереду — дома, як називали вони гамірне й примхливе місто?

Але друзі, що звикли кидатися наосліп у невідоме, втішались зараз чудесним почуттям свободи, яке вони пережили лише один раз — тієї пам'ятної ночі, коли втекли із «Срібного струмка».

Тед сидів ззаду поруч із Бетсі. Ніхто не говорив про діло в такий день.

— Хлопці з «Бізона» виявились сильніші, — почав Тед.

— Дивно, коли марсіянинові подобається ця безглузда гра, — мовив Джо, не зводячи очей від шосе.

— В коледжі ти думав про неї інакше.

— Це було дуже давно.

— Мені й зараз подобається ця гра, — сказав Тед. — Зараз вона мені особливо подобається. На бейсболі вони менше витріщають на нас очі.

— Під час матчу ці дурні не стануть дивитися навіть на президента, — відповів Джо і повів машину швидше.

— Прирівняв себе до президента! — уколов Лорі.

— Коли вони дивляться на Довгого Клеменса, то готові забути всіх марсіян.

— Я сам забув, що я марсіянин, — докинув Лорі.

— Ти часто це забуваєш, — буркнув Джо.

— Ти ж сам горлав, наче хлопчисько з тютюнової крамниці.

— Мені завжди подобалась ця гра.

— Ти допіру заявив, що марсіянинові вона не може подобатися.

— Заткни пельку! — Джо нащось уповільнив хід.

— А ще з більшим задоволенням я поставив би капкана на видру в Борсучому байраці, — трохи помовчавши, промовив Тед. — Або ловив би рибу.

— Їдьмо додому, — сказала Бетсі. — Ми не можемо завертати, куди захочемо.

— А я, мабуть, зіграв би на банджо, — замріяно мовив Джо.

— Він грав у нашому шкільному оркестрі, — звертаючись до Бетсі, пояснив Тед.

— Джо? Я не чула його ніколи.

— Я умів тільки погано говорити, погано розуміти, погано їсти, погано давати дорогу дамам…

— Спочатку я дуже погано пив віскі, — пожартував Лорі.

— Але я ніколи не зміг би погано грати на банджо.

— Але тепер, коли ми самі?

— Самі? — запитав Джо.

— З того часу, як ми втекли із «Струмка», ми вперше самі. Це більш за все мене дивує. Чому вони вирішили відпустити нас самих?

— Тому що в дорозі ви скоріше зможете себе виказати. Ми будемо самі до першого містечка, — розсудливо сказала Бетсі.

Джо повернувся до співбесідника і показав на дзеркальце.

— Ну? — спитав Тед.

Джо повторив жест. Тед і Бетсі озирнулись назад. Тільки Лорі блаженно дрімав, підставивши обличчя сонцю.

Вздовж стрічки шосе бігли назад вдалину стовпи. На лінії обрію, де шосе сходилося з небом, самітною цяточкою виблискувало вітрове скло.

— Ну? — Іще раз запитав Тед. Джо значуще свиснув.

— Ти бачив цю чортову машину? Вона жодного разу не відстала. — Джо додав газу, і машина рвучко подалася вперед.

Теда і Бетсі підкинуло, білі стовпці на узбіччі витягнулися в єдину лінію, вітер зірвав капелюха з голови Теда, і він ледве схопив його. Коли вони подивились назад, маленька цяточка виднілася на шосе на такій самій відстані.

Джо став потроху гальмувати. Машина росла. Тепер можна було розгледіти світло-жовтий колір її кузова. А потім вона почала відставати.

— Може бути, — сказав Тед. Проскочивши маленьке містечко, вирішили

перепочити в гайку, що трапився по дорозі. Їм так надокучили цікаві, і на це пристали всі.

Коли машина зупинилася обіч дороги і друзі розташувалися на траві, жовтий «крайслер» промчав повз них, м'яко шурхаючи шинами.

— Ну? — знов запитав Джо.

Тед нічого не відповів і почав відкривати консерви.

Джо мовчав і з насолодою затягувався сигаретою, чого ніколи не дозволяв собі на людях.

Попоївши, всі розляглись на м'якій траві і ліниво стежили за мурахами, що копошились у своєму мурашнику.

Потім друзі дивилися на машини, що мчали по дорозі, і думали, яка б то пробка утворилась на шосе, коли б проїжджі знали, що компанія на луці — марсіяни.

Нарешті знов рушили далі. Біля першої заправної станції Тед побачив жовтого «крайслера», що стояв навпроти відчинених дверей бару. Ні тут, ні біля інших станцій друзі не зупинялися. Треба було поспішати. Досі вони суворо дотримувались маршруту. Ночувати вони повинні були в маленькому готелі, де рідко бували відвідувачі, його комфорт жваво змалював Едді, який, здавалось, знав, усі готелі й бари країни.

Настав вечір. Швидко вечоріло. Попереду Тед помітив заграву, на якій виразно виднілись силуети стовпів. Дорога вела на схід. Це не міг бути відблиск вечірньої зорі. Поминувши темну гущавину кущів, друзі побачили невисокий бугор, на якому горів хрест. Це дивне і моторошне видовисько збудило цікавість і тривогу.

— Я чув про такі речі, але ніколи їх не бачив, — пробурчав Джо. — У цьому краю мало негрів.

— Коли б не було навколо так тихо, я подумав би, що це запалили задля нас.

— Ми ж не негри, — сказав Лорі.

— Одного разу ти напився і заявив, що ми гриби.

— Невидима імперія не воює з грибами.

— Замовкни! — майже вигукнув Джо. — Тепер через тебе ми ніхто.

— Не лай його, — сказав Тед. — Лорі не винен. Річ у тому, що ми самі, як Антей, відірвалися від землі. Хто ми тепер? Ні білі, ні кольорові — марсіяни.

— Бідолашні мої хлопчики, нещасні мої марсіяни! — зітхаючи, мовила Бетсі.

Палаючий хрест і чорні силуети кущів на бугрі лишились далеко позаду. Їхали мовчки…

За кілька миль, сигналячи сиреною, їх обігнала машина. Тед знову пізнав жовтого «крайслера».

Червона цяточка ліхтарика щезла в темряві. Потім з'явилася знову і стала швидко наближатися. Це була не машина, а ліхтар на перекладині, що перегороджувала дорогу.

У світлі фар було видно стрілку, що вказувала на об'їзд, і напис про те, що шосе на ремонті.

Виїхавши на бокову дорогу, вузьку, але асфальтовану, Джо міг знову набрати швидкість. Дорога була безлюдна. Якщо на шосе раз у раз мелькали вогні ферм і якихось будівель, то тут машина ніби провалилась у чорну ніч. Лише фари вихоплювали з темряви світлий трикутник асфальту, що линув попереду.

Різкий поштовх кинув усіх вперед. Тед боляче вдарився об передню спинку. Завищавши гальмами, машина зупинилася.

Джо, нахилившись уперед, нерухомо сидів за рулем. Потім він підвівся і повільно вийшов із машини.

Перед машиною, передні колеса якої чудом утримались на краю, виднілось провалля. Це була покинута штольня, біля якої обривалась під'їзна дорога. Було темно й тихо.

Поки Джо повертав автомобіль, Тед пильно вдивлявся в темряву.

Коли всі посідали, Джо, натиснув на газ. Струмені вітру шалено били в лице.

— Повільніше! — злякано прошепотіла Бетсі.

Джо нічого не відповів ні їй, ні Лорі, який повторив прохання дівчини.

Опам'ятались аж на повороті.

Перекладина загороджувала дорогу, по якій вони мчали. Довелося вилізти, щоб повернути її набік. Напис на ній зник.

— Я думав, вони будуть стріляти, — сказав Джо, знов сідаючи за руль.