Повість про нещасних марсіян

Розділ ХХIV ОСТАННЯ ДОРОГА

Літак повинен був знятися у вісім сорок, а посадки ще не оголошували. Крім марсіян, цим рейсом вилітав на гастролі «Метрополітен-джаз». Очевидно, ждали музикантів. О восьмій п'ятдесят стало відомо, що в джазу виникли якісь ускладнення з візами і музиканти не полетять.

Під перехресним вогнем об'єктивів усі рушили до виходу на злітне поле. Коли невеличка юрба пройшла половину шляху до сріблястого птаха, в скляних дверях з'явилася дівчина з диспетчерської.

— Верніть марсіян! — гукнула вона на двох чоловіків, крайніх із проводжаючих, що, йдучи позад усіх, були найближче від неї. Їх викликають до телефону. Щось дуже термінове.

Високий рудий чоловік обернувся і вмить опинився біля неї.

— Мало що можуть вигадати аматори автографів, міс… Скажіть, що літак у повітрі.

Дівчина вагалася.

— Скажіть, що літак у повітрі, — повторив рудий. — І без того виліт затримали.

Тед припав до віконця, марно шукаючи чогось очима. Обрій нахилився, і картина величезного міста косо сплинула назад.

Ризикуючи видавити лобом скло, Тед намагався простежити за ним очима, але нічого не міг побачити, крім свинцевої чаші затоки, на якій біліли тонкі смужки брижів.

Безглузде непорозуміння позбавило марсіян супутників у польоті. Друзі стільки переговорили останніми днями, що спочатку всі мовчали.

— Ось ми й самі, — заговорив Лорі. — Зовсім… Не видно навіть стюардеси. Ви помітили, що її заміняв якийсь парубчак. Їм, мабуть, теж нудно у своїй кабіні.

— Якби цей проклятий джаз лишив нам інструменти, — сказав Тед, — ми змогли б влаштувати тут концерт.

— Хоча б забули банджо. Я нарешті зміг би трохи пограти, — сказав Джо.

— І ми заспівали б наш шкільний гімн.

— Давайте просто заспіваємо. Тихо-тихо.

— Чого ж тихо? — запитав Тед. — Мені набридло критися. Попросимо радиста передати нашу пісню в ефір: Всім! Всім! Всім!

— Прощальний концерт для тих, хто залишився внизу?

— Хотів би послухати їх оплески.

— Я піду попрошу радиста, — пожвавішав Лорі. — Льотчики гарні хлопці, вони заспівають разом з нами.

— Не дурій, — сказав Джо.

Розмова змовкла. Від монотонного гудіння злипались очі.

Тед розплющив очі, коли за віконцем було зовсім темно. Він ніколи не літав уночі і зараз піддався відчуттю приємного і дивного страху. Він уявив собі навколишню темряву і маленького срібного птаха, що ніс його в безмежній чорній безодні. Потім уявив ракету, що мчала крізь таку ж імлу до заповітної мрії, а потім перед очима пропливли паруси.

Надуті з усіх боків вони оточували фантастичний корабель. Корабель, гнаний енергією променів, велично плив у океані Всесвіту. Навколо яскраво сяяли зорі. Матроси в скляних скафандрах обліпили реї, вибираючи марселі. Матроси співали.

Загримів вибух, і все провалилося в каскаді різнобарвних іскор.

Різкий поштовх зовсім розбудив Теда. Лорі розгублено торсав його за плече:

— Їх немає.

— Кого?

— Нікого, — сказав Лорі, показуючи на двері, що вели до пілотів. — Там Джо, він пішов їх запитати…

Тед кинувся до відчинених дверей, пробіг відсік і завмер серед тиші. Гуркіт моторів вилетів із його свідомості. Це було ніщо, ніч, порожнеча. У порожній кабіні повільно рухалися штурвали. Поруч Джо, зовсім блідий, пильно дивився на освітлені прилади.

— Автопілот, — насилу видавив Джо.

Тед нічого не відповів. Він силкувався збагнути, в чому річ, хоч уже й знав і водночас не хотів знати правди.

— Вони викинулися давно, — сказав Джо. — Інакше їх не змогли б підібрати в океані.

— Довго ми зможемо так летіти? — спитав Тед.

— Не знаю.

— Цілу ніч, поки…

— … не вибухнемо.

За їхньою спиною захлипав Лорі.

— Не бійся, хлопчику, — спробував заспокоїти його Джо. — Можливо, ми розіб'ємося самі, вони могли просто не долити бензину в баки. Не бійся, я спробую зробити все, що зможу. У мене були друзі в повітряних силах, мені не раз доводилося з ними літати. Треба кружляти, якщо ми дістанемось берега, а головне — вирівнювати і вирівнювати машину. Вода пом'якшує удар. — Джо багатозначно глянув на Теда. (Чорт візьми, якщо я зможу це зробити!) — Кораблі не раз рятували потерпілих у морі.

Джо непевно сів у пілотське крісло. Штурвали повільно, наче живі, ходили перед ним. Силкуючись посміхнутися, Джо сказав:

— Друзі, ми бували й не в таких бувальцях.

— Ми хотіли дати їм останній концерт.

— Але ми можемо ще сказати останнє слово, — обернувся Джо і підвівся з крісла. — Вище голову, Лорі, поглянь на Теда і вище голову. Ми мужчини і скажемо це слово. Не думаю, щоб вони догадались, що нам треба заткнути рота.

В ніч на 8 вересня 19… року багато короткохвильових станцій і кораблі, що перебували в океані; прийняли радіограму: