Повість про нещасних марсіян

Розділ ХІV ПРО ТЕ, ЩО ДІЗНАЛИСЬ ЛЮДИ ПРО СУСІДНЮ ПЛАНЕТУ

Минулі події здавалися тепер дивним хвилюючим сном, і можна було з приємністю згадувати останній вечір у «Срібному струмку», нічну мандрівку зверху на халабуді фургона, стрибок на темне полотно шосе. Коли машина уповільнила рух біля дорожнього знака.

Лорі, коли скакав, вивихнув ногу і ледве плентався, силкуючись не хникати. Потім на їхньому шляху несподівано з'явилися люди. Це були робітники, що ремонтували дорогу. Першим бажанням марсіян було якнайглибше втягнути голови межи плечі і пройти, не привертаючи до себе уваги.

Але хіба не в людей вони повинні шукати допомоги й захисту?

Джо сміливо рушив їм назустріч. За ним Тед і Лорі.

Молоді хлопці дуже зраділи, дізнавшись, яке щастя випало на їхню долю. Не щодня, повертаючися з роботи, можна зустріти живих марсіян. Але після першого ж знайомства всім довелося поспішно впасти в канаву — вдалині блиснуло сліпуче світло фар, і повз них промчала машина, за нею друга. Схоже було на погоню.

— Мені дуже не хотілося б знову потрапити їм у лабети, — сказав Джо, вилізаючи на шосе.

— Ми обіцяємо доставити вас цілими, але навряд чи пощастить це зробити, не зіпсувавши упаковки, — відповів один із робітників, зчищаючи з нього грязюку рукавом.

— Ми не часто бачимо такі пригоди, — мовив другий, — навіть у кіно для цього теж потрібні грошики.

— Грошики? — запитав Тед. — Це металеві кружечки, які у вас заведено давати один одному?

— Вони ще не знають, що без цих сувенірів тут не одержиш і цвілого сухаря! Правда, за гратами і нашого брата годують задарма.

Тед не встиг відповісти, бо знову довелося ховатися в канаву. Машини промчали з шаленим виттям.

— Ого! Ви здорово дошкулили поліції, коли вас так шукають.

— Ми втекли від гангстерів, — сказав Тед. — Здається, так називають у вас розбійників? Ми дізналися про це з газет.

— Їх ловлять і садовлять у тюрму, — розсудливо додав Лорі.

Інколи, — сказав хлопець, — коли вони не сплачують податків.

— ?..

— Податки? Це гроші, котрі збирає держава навіть за право грабувати.

— Знову гроші, — зітхнув Джо. — Я, здається, вільно обходився без них із дитинства.

— У цьому мій друг має рацію, — розсміявся Тед. — Але хіба вони дають і таке право?

— Право ганятись за людьми на машинах.

— Гангстер без машини вважався б просто злодійчуком.

— А ви ремонтуєте для них дороги і ходите пішки?

— Поясни їм, Джо, — звернувся один з робітників до свого товариша.

І бідолашному марсіянинові коштувало чималих зусиль, щоб не озватися на своє ім'я.

— Можна подумати, що ви з Місяця впали! Ми обіцяли доставити вас у місто. Там наші хлопці допоможуть розібратися в усіх цих справах, хоч і зараз можна дещо розказати, часу в нас багато.

Розмова часто обривалась, бо, коли по шосе пробігали машини, доводилося шмигати в кущі або в придорожню канаву.

Нарешті звернули на бічну дорогу.

— Я знаю адресу, де ви зможете перебути день чи скільки буде треба, — сказав робітник, котрого теж звали Джо. — У Летючого Білла для них буде підходяще місце, — звернувся він до товариша. — Ніхто не здогадається поткнути туди носа.

— Він був «літаючим фермером», — пояснив інший із хлопців. — Не знаю, чи чули ви про таких.

— Був «літаючим фермером», поки «Юнайтед Фрут» не збило ціни на ринку, а літак, на ваше щастя, у нього лишився: там ви перебудете день-другий, поки ми знайдемо потрібних людей.

Літак стояв на пустищі. Розбиті машини, землянки і якісь злиденні халупи обступили його в густій темряві. На уламках крил, наче на провінціальному балконі, в бляшанках з-під консервів росла цибуля і якісь квіти.

Другий Джо піднявся цегляними східцями й обережно постукав у обшивку. Двері відчинились, і марсіян розквартирували в колишньому багажному відділі — другій «кімнаті» цього незвичайного житла.

Нескінченно довго тягся час у цій задушливій норі. Лише на другу ніч друзів перевезли до міста. Задвірками, закиданими паперовим мотлохом, телеграфними стрічками і подертими коректурами, їх повели до редакції прогресивної газети.

А на ранок численні читачі дізналися про те, що марсіяни на волі, і побачили їхні фотографії на свіжих газетних шпальтах.

У редакційній статті говорилося, що марсіяни повернуться в світ лише після того, як уряд дасть гарантію недоторканності.

Сьогодні газета святкувала перемогу. Сотні машин під'їжджали до парадних дверей редакції, і з першої, звичайно, вийшов Майк.

Не кидаючи писати щось у блокноті, він засипав марсіян запитаннями, а потім повідомив, що в Мажестик-готелі всі нетерпляче чекають повернення старих друзів, що його машина до їхніх послуг, якщо вони захочуть повернутися до першого міста, що дало їм притулок, — справжньої столиці земної кулі, — в чому легко переконаються марсіяни, коли ближче познайомляться з цією кулею, бо вона не така вже й велика, як здається.

— Не така велика, але досить різноманітна.

— Для туристів з іншої планети, — іронічно зауважив Джо.

— Ха! — зареготав Майк. — Туристи з іншої планети — це годиться. Годиться для доброго заголовка.

— Ми багато дечого навчилися за цей час, — додав Джо.

— І багато бачили, хоч би з літака.

— Тс-с!.. — сказав Майк. — Ви ж прилетіли на ракеті!

— Ми встигли політати і після цього. З нашого літака все було видно, як на долоні.

— Ми бачили, як порпаються в смітті діти й жінки розвішують білизну. Вони балакали між собою, не знаючи, що ми поруч. А вночі, коли нас випускали, щоб трохи розім'яти ноги, збиралися хлопці з сусідніх халуп, і ми могли трохи побалакати з ними. Досі ми не можемо збагнути, чому люди, які зовсім не схожі на дикунів, живуть у ящиках і старих екіпажах.

— Це вам просто поталанило, — сказав Майк. — Поталанило зазирнути до нас з чорного ходу. Ми не пускаємо туди туристів. А в усьому іншому в нас порядок.

У невеличкій приймальні ставало тісно і гамірно, вона нагадувала тепер набитий людьми автобус або дансінг, коли музиканти вийдуть відпочити. Марсіян затуркали зовсім, їм коштувало чимало зусиль, щоб відповідати всім зразу, не забуваючи при цьому калічити слова й не базікати зайвого.

— Вітаю вас, панове, — говорив високий з сивиною чоловік у строгому синьому костюмі, опинившись поруч. — Вітаю дорогих гостей і сусідів, ви можете жити тепер спокійно на нашій старій Землі. Уряд обіцяв охороняти вас і покарати винних. Звичайно, в тому разі, коли їх пощастить знайти.

— Та ось же один із них, — раптом сказав Лорі, вказуючи на постать, що вже деякий час маячила біля входу в зал. — Клянусь, він один з тих, що сцибрили нас із готелю.

— «Сцибрили»… — стримано посміхнувся співбесідник. — Ловко ж ви навчилися висловлюватись!

— Я вивчав мову по вашій літературі, — відповів Лорі.

— Охоче вірю, що вони постачали вам таке читво. Одначе покажіть мені цього молодчика, я з'ясую, що це за тип. — Сказавши це, чоловік у синьому костюмі почав продиратися крізь натовп.

— Що вони з ним зроблять? — занепокоївся Лорі.

— Нічого, — відповів Майк, який увесь час не лишав марсіян. — Просто подбають, щоб він не потрапляв вам більше на очі. Адже вони обидва звідти.

— Не знаю, що й подумати, — сказав Лорі. — Я вважав, що гангстери і поліція тільки й знають, що стріляти один в одного. Я читав про це в усіх ваших книжках, а виходить, вони схожі, як рідні брати.

— Не говоріть цього голосно, — зупинив його Майк. — Нас чують, і дехто може образитись. Все ж таки вони обіцяли нас охороняти. Хлопці, тепер ви можете сміливо повертатися до свого готелю.

— Перш ніж їхати, — сказав Джо, — нам потрібна ще одна гарантія від вас і вашого кон… концерну (нічого не добереш, хто керує цією планетою): звільніть нас від опіки і менше втручайтеся в наші справи. Ми дечого навчилися і постараємось самі боронити себе…

Настали бучні, безладні дні банкетів, прийомів і прес-конференцій. Марсіянам показували все, що, на думку землян, могло їх цікавити: музеї, фільми, визначні пам'ятники міста.

Тепер, коли в тісних стосунках з людьми марсіяни швидко й досконало освоїли мову, перед здивованим людством почала розкриватися хвилююча таємниця сусідньої планети.

Багато дечого було передбачено земними вченими: суворий клімат з різкими змінами температури, безкраї червонуваті піщані пустелі, місцями вкриті миршавою рослинністю, широкі смуги оброблених полів уздовж каналів. Тут починалося царство фантастики. Серед пустелі потужні насосні станції безперервно качають з обох полюсів воду талих снігів, кисневі станції живлять величезні міста і селища на перехрестях каналів. Ці міста чудові й незвичайні. Якби люди могли побачити їх у потужні телескопи, вони нагадали б їм клапті піни, утворені тисячами блискучих бульок. Купою коштовного каміння вони громадяться над поверхнею планети. Банеподібні будівлі з прозорої пластмаси герметично закриті — в них створено штучну атмосферу і клімат. Люди виходять із будинків у сферичних ковпаках-скафандрах з достатнім запасом кисню. А якщо цей запас скінчиться, вздовж усієї зрошувальної системи, на однаковій віддалі розташовані заправні станції — кисневі колонки.

Як уже помітили й астрономи, сітка каналів розташована так раціонально, що жодна точка поверхні не віддалена від них більш як на триста кілометрів. Однієї заправки цілком вистачає, щоб подолати таку відстань.

Колись, дуже давно, атмосфера Марса була придатна для життя. Флора і фауна були багатші, життя нагадувало земне, і так само, як на Землі, планету тіпали міжусобиці і війни. Але природні умови змінились, і перед загрозою загибелі марсіяни об'єднались. Тільки дружною сім'єю, спрямувавши всю техніку на боротьбу з природою, можна було перемогти її.

— І розум переміг. Можливо, наближення якоїсь космічної катастрофи примусить жителів Землі наслідувати наш приклад.

Так закінчив одну з своїх промов Марсі Уан.

Як з'ясувалось, марсіяни не мають імен у нашому земному розумінні, а визначаються складною нумерацією, до якої входить, крім особистого номера, ще й номер каналу і міста або селища. Ім'я марсіянина е одночасно його точною адресою. Через те, що імена міжпланетних гостей здалися дуже складними, а на Землі їх було лише троє, то, зберігаючи марсіянські звичаї, їх назвали просто: перший, другий, третій.

В кінці виступу їм поставили ряд запитань.

Запитання. Яку їжу вживають марсіяни, і чи всі вони вегетаріанці?

Марсі Уан. Вегетаріанство наше обумовлене бідністю марсіянської фауни. З переходом до штучних умов життя, надто великим марнотратством було б витрачати кисень на свійських тварин. На Марсі, крім найпростіших кишечко-порожнинних і черв'яків, збереглись деякі види риб, членистоногих і плазунів, яйця яких ми споживаємо. Ці види зуміли пристосуватися до нових умов. Адже кисень на нашій планеті все-таки є!

Запитання. Отже, на Марсі немає птахів?

Марсі Уан. Літаючим тваринам трудно існувати через розріджену атмосферу, але зустрічаються напівлітаючі тварини, подібні до ваших коників. На Марсі усе живе рухається стрибками. Ці ж умови вплинули на розвиток нашої техніки. Я вже якось згадував про відсутність у нас колісних механізмів. Земна техніка породжена великим тяжінням. Щоб пересувати важкі предмети, первісна людина підкладала котки, від них і пішло колесо. У нас це вирішувалось інакше. Перші транспортні механізми були крокуючими або стрибаючими, на суглобових ногах; із стрибка зародилася авіація, звідси — прямий шлях до ракети.

Запитання. Чи спостерігають із Марса Землю, і що там про нас знають?

Марсі Уан. Наші оптичні прилади, наскільки я встиг ознайомитись, потужніші від ваших. Правильніше називати їх не оптичними, а електронними. Ми легко розпізнаємо на поверхні Землі міста і селища, а в рік останнього протистояння ми навіть спостерігали на вулицях міст якісь рухливі цяточки. На Марсі й досі вважають їх за мешканців Землі, але ми тепер зрозуміли, що це автомобілі.

Запитання. Чому ви не прилетіли раніше?

Марсі Ту. Ми чекали, коли закінчаться ваші нескінченні війни.

Запитання. Який у вас державний устрій?

Марсі Ту. Нами керує Рада інженерів. Оплата праці натуральна. Грошової системи у нас немає. Цим ми уникаємо нагромадження грошей і захоплення влади окремими людьми, що було б згубно для світу, в якому ми живемо. Цю тему ми докладно висвітлимо окремо.

Голос у залі. Стрибаючі соціалісти!

Запитання. Чи слід розуміти, що вам не подобається наш спосіб життя?

Марсі Уан. Мені дуже подобається гостинність, з якою нас приймають, але я утримаюсь від конкретної відповіді, бо я і мої товариші не мали ще часу всебічно ознайомитися з вашим побутом. Крім того, нам для порівняння необхідно познайомитися з способом життя інших областей планети.

Запитання. Чи відома вам ядерна зброя?

Марсі Уан. Навіщо ядерна чи яка б там не була зброя на планеті, де вже кілька тисячоліть немає воєн? Ми володіємо атомною енергією — без цього була б неможлива наша культура.

Запитання. Чи вживають на Марсі спиртні напої?

Марсі Уан. Ні.

Марсі Три. Я вперше познайомився з ними у вас на банкетах.

Голос із залу. І якої ви думки про цю штуку?

Марсі Три. Я постараюсь прихопити кілька пляшок, відлітаючи з Землі.

Запитання. А як у вас із злочинністю?

Марсі Уан. Основним злочином вважається дурість. Викритих у цьому не допускають до керівних посад і направляють до спеціального закладу, де їм намагаються прищепити хоча б почуття гумору.

Запитання. Мета ваших відвідин Землі?

Марсі Уан. Ми сподіваємось, та сама, якою ви керуєтесь, коли готуєтесь до аналогічних польотів.

Запитання. Які жінки на Марсі?

Марсі Три. Вони всі біляві.

Пожвавлення в залі.

— Після того, як ти придумав нам мову, треба було б укоротити твого язика! — роздратовано сказав Тед, коли вони вернулися з прес-конференції. — Хто тебе смикав за язик говорити про білявих, коли всі знають, що марсіяни лисі! Тепер доведеться обернути це на жарт, і ще невідомо, чим воно скінчиться.

Лорі мовчав, винувато кліпаючи.

— Ти знаєш, Джо, що він сказав учора на банкеті, коли ти їздив з доповіддю в інститут? Цей тип напився і заявив, що він гриб. Він заявив, що ми гриби, анероїдні гриби чи щось подібне, що населення Марса вийшло з грибів, так само як на Землі — з мавпи. Мені довелося верзти бозна-що, аби виправити становище. На щастя, всі були п'яні. А ти теж гарний! Чого ти вискочив зі своїм соціалізмом? Ми повинні добре обміркувати, що ти говоритимеш про соціальну систему. Не можна зразу дратувати цих людей.

— Коли б я переніс на Марс їх горезвісний спосіб життя і розповів про нього, так би мовити, дивлячись збоку, це здалося б настільки диким, що вони перестали б вірити, що ми марсіяни.

— Так… І ми теж стали це розуміти лише після того, як «приземлились», — сказав Тед.

До кімнати швидко зайшов збуджений Майк і примостився на поручні крісла.

— Ви здорово придумали про блондинок. Лисі жінки ніяк не пройшли б у нашому місті. Не знаю, як у вас там, але я напишу, що колись усі марсіяни були волосатими, як старий Ейнштейн, і марсіянки, шануючи пам'ять про це, носять золотисті парики. Це буде скарб для спілки перукарів, і ми на цьому добряче заробимо.

— Киньте жартувати, Майк. Скажіть краще, що про нас пишуть?

— Ви ж знаєте. — Майк ляснув долонею по купі газет, що лежали на столі.

— А там, за океаном?

— Те ж саме та інші дурниці. В усякому разі, поки пресу робимо ми, а преса — вас, вам нема чого турбуватися. Я думаю, ви вже зрозуміли, що таке на нашій планеті гроші. Звичайно, добре говорити правду, але перед кожним виступом радьтеся зі мною. Ми знайдемо безліч усяких дрібниць для реклами. Не забувайте, що преса живе з реклами.

Джо скоса зиркнув на Теда, але той не поділяв його підозри. Цей парубок, який ніяк не хотів від них відстати і приваблював своєю буйною енергією та оптимізмом, безперечно йому подобався.

Майк підвівся з крісла.

— Там, унизу, на вас чекає один добряга продюсер.[6] Ви знаєте, що це означає? Будьте з ним чемні і старайтесь не продешевити. Після нас, газетярів, кінематографісти — найдостойніші люди. — По цих словах, не спитавши дозволу, Майк вибіг із кімнати кликати добрягу нагору.