Повість про нещасних марсіян

Розділ ХХIII, У ЯКОМУ ЗНОВУ ГОТУЮТЬСЯ В ДОРОГУ

— Якби ті йолопи не запалили хреста, ми влетіли б у цю яму, — розказував Джо. — Після того, як ми побачили цю штуку, я, будь вони прокляті, був страшенно обережний.

— У найближчому містечку ми покинули машину біля першої ж колонки і пересіли на поїзд. — Тед вперше попросив у Майка сигарету і закурив. — Якщо вони готували такі штуки по всій дорозі, то можуть кусати собі лікті.

Усі говорили один перед одним. Вони були знов тут, «дома», і Майк, сидячи на поручні крісла, поділяв радість своїх трьох марсі і міс Марсі, як називав він Бетсі.

Зустрів Майк друзів сюрпризом. Перше, що підніс він їм при зустрічі, був офіціальний пакет на їхнє ім'я. Навіть не розпечатуючи конверта, неважко було здогадатися, що в ньому. Вчорашні газети повідомляли, що марсіянам дозволено виїхати за межі країни, щоб узяти участь у міжнародному з'їзді астрофізиків у Парижі. З'їзд мав розпочатися в кінці тижня. З оформленням виїзду треба було поспішати.

Якщо події останніх днів не затьмарювали радості Бетсі й Лорі, то Тед був дуже стурбований, і Джо поділяв його побоювання.

Чому їх нарешті вирішили відпустити? Свого часу всякі організації і навіть уряди деяких країн просили, щоб вони приїхали. Може, зволікати далі і приховувати від людства горезвісних міжпланетних гостей стало неможливо і смішно?

А їхня заява? Як могли дозволити, щоб вони вивезли свій секрет? Ці питання не давали спокою.

Що вони їдуть, було вирішено, але скільки небезпек і каверз чекало на них до цього дня! Майк заспокоював друзів.

— Не журіться і ніколи не забувайте, що ви марсіяни. Не забувайте, що ви на долоні земної кулі, на очах у всіх. А пригода в дорозі — ви чимось не сподобались, місцевим кланам або легіону. Повірте, я знаю звичаї нашої провінції. Для них не мають ваги навіть рішення парламенту, а тут, у столиці, таке неможливе.

— Тут, у столиці, навряд чи стануть нас попереджати, запаливши якийсь дурний феєрверк, — відповів Джо.

— Я думаю, що війну оголошено, — сказав Тед. — В Уеллса це мало дещо інший вигляд.

— Чудово, — встряв Лорі. — За Уеллсом, ми можемо загинути тільки від бацил.

— Через те ти так часто дезинфікуєш утробу! — пробурчав Джо.

— Мене більше непокоїть інше, — вів далі Майк. — Там буде вам дуже важко. За кордоном ніхто не зобов'язаний з вами рахуватися, і, звичайно, зустрінуть з упередженням. Учені вже давно гострять на вас зуби.

— З ученими ми знайдемо спільну мову. Особливо з тими, хто теж має свою зірку.

— До речі, про зірки, — пожвавішав Лорі. — Хочете, Бетсі, я складу ваш гороскоп? Ви народилися в березні під знаком Близнят.

— Не треба про це, Лорі.

— Справді, мені хочеться скласти для вас гороскоп. Мені здається, що, прибувши туди, ви обов'язково повінчаєтеся з Тедом. Тут це неможливо. Дівчині безперечно перед такою подорожжю приємно знати, що вона народилася під знаком Близнят.

— Я думав, що ти вже облишив свої дурниці, — невдоволено пробурчав Тед.

— А ви знаєте, що мене заїла нудьга? — несподівано скипів Лорі. — Ви обоє зайняті улюбленим ділом. У вас його по саму зав'язку. А я? Після того, як придумав мову, помираю з нудьги. Не збирати ж мені поштові марки! Дуже мило — марсіянин збирає поштові марки.

Але Лорі цього разу не довелося нудитися, його і Бетсі посадили розбирати кореспонденцію та за всякі інші справи, що набралися перед від'їздом. Джо і Тед увесь час були в місті. Джо було доручено справи з марсо-земними комітетами, які захиріли останнього часу, та з іншими громадськими організаціями.

Більш практичний Тед займався стягненням боргів по всяких контрактах.

У день від'їзду Бетсі несподівано викликали до телефону. Говорила її мати. З плутаних слів старої Бетсі зрозуміла лиш те, що з Рікі сталося нещастя, і тільки після розпитування вона поступово збагнула, в чому річ. Ще взимку в околицях з'явились якісь люди. Спочатку вони загравали з Рікі, стараючись привабити до себе хлопчака дрібними подарунками, розпитували його про зниклих друзів. Одного разу вони навіть запропонували прокатати його на машині до сусіднього містечка. Незнайомці, певно, не подобалися Рікі, бо він відмовлявся від дарунків і мовчав. Тоді йому стали погрожувати. Хлопець поскаржився дорослим, і ці люди зникли.

А позавчора його жорстоко побили. Хто це зробив, лишається таємницею. Від Рікі нічого не взнаєш — він непритомний. Лікар каже, що врятувати його зможе лише переливання крові, але здоров'я не дозволяє матері дати свою, а у Тодді Брена, Сеймона, тітки Флі, котрі погодилися б на операцію, не та група. Тут стара зовсім стала плутати. Вона погано розбиралась на групах крові, і це допомогло доброзичливим сусідам переконати її, що консервовану кров переливати ніяк не можна — вона може бути від кольорового. Взагалі це не боже діло, але влити хлопцеві кров від кольорового — значить занапастити його на все життя. А Рікі так само погано, і, розгубившись, мати просить у Бетсі допомоги й поради.

— Тобі треба негайно їхати, — сказав Тед. — Не сумуй, Бетсі, все буде гаразд, повинно так бути. Рікі не може загинути, він один з небагатьох справді порядних у цьому поколінні.

— Не знаю, що буде з нами, але його треба врятувати. Вилітай… ні, літаки не летять у цю глушину. Виїжджай першим поїздом, — порадив Джо. — Ти повинна встигнути.

— Коли все буде гаразд, ти наздоженеш нас із Майком. Океан не такий уже широкий у наш час.

Ця розмова відбувалась, коли в просторому холі вже гомоніли запрошені на прощальну прес-конференцію.

Від'їзд марсіян пробудив до них примерклу цікавість громадськості. Прес-конференція нагадувала минулі дні слави. Було гамірно, накурено і дуже весело, як казав Майк, для якого це була рідна стихія.

Нарешті, стомлені запитаннями, балачками, спалахами репортерських «бліців», клацанням апаратів, марсіяни попрямували до виходу.

Як і колись, вулиці були забиті юрбою, дружелюбною й допитливою. Махали капелюхами і штовхалися, прагнучи краще роздивитися. Якісь типи намагалися пробитись до машин, вигукуючи: «Забирайтеся швидше до червоних!» Але поліція відносно швидко навела порядок.

Машини рушили, і Бетсі залишилась сама. Вона, не могла навіть провести Теда на аеродром, бо проґавила б поїзд.

Бетсі увійшла в свою кімнату. До від'їзду на вокзал лишалось понад годину. Речі було складено ще напередодні. Не знаючи, як згаяти час, вона взяла книжку, але слова зливалися в незрозумілі сірі рядки. Задзвонив телефон.

Із холу дзвонила Амалія. Розуміючи, який «настрій у Бетсі, вона запрошувала її випити чашку кави в барі. Бетсі зраділа, що можна якось провести нудні хвилини, і відклала книжку.

Жінки сіли біля відчиненого вікна. Розпечене за день місто ще дихало жаром. Вентилятор ворушив легенькі фіранки. Десь близько на даху грала радіола і, може, танцювали, але з вікна цього не було видно. Сонце сідало. В задушливому тумані виблискували вікна далеких будинків.

— Літак вилітає о восьмій сорок, — нащось сказала Амалія, хоч Бетсі це прекрасно знала.

Амалія подивилася на годинника, і Бетсі мимоволі простежила за її поглядом. На годиннику, що висів у залі, стрілка тільки наближалась до восьмої.

— Ви щаслива, Бетсі, — заговорила Амалія. — Рікі одужає, і ви побачите Париж. Ви ж ніколи не були в Парижі? Я була перекладачкою у цьому місті одного часу. Тоді там усе було інакше. Зараз ви побачите справжній Париж. Нині він кращий.

— Я ніколи не була в Парижі, — відповіла Бетсі.

— Ми й тоді почували себе там непогано… Я не знаю, як воно буде вашим марсі.

— Вони почуватимуть себе добре скрізь, де зустрінуть друзів, — сказала Бетсі.

— Добре знаходити друзів… не треба їх цуратися. — Амалія знову подивилася на годинника. — Трохи пізніше я розкажу вам одну казку, а поки що я розповім про Париж.

Амалія довго говорила, і Бетсі чекала, коли вона нарешті скаже про моди, а потім подумала, що міс Олсоп надто серйозна, щоб говорити про ганчір'я, і що їй, Бетсі, однаково, про що говорити, аби скоріше минув час.

— Ви щаслива, Бетсі, — з якоюсь дивною упертістю повторила Амалія. — Вам поталанило — ви знайшли справжнього мужчину. Марсі Уан справжній мужчина… Тим болючіше буде його втратити. Не дивіться на мене так.

Амалія долила в склянку води і обернулася до вікна. У тьмяному світлі згасаючого дня обличчя її було бліде. В зіницях відбивалися вертикалі міста. Рука Амалії лежала на скатерці, пальці вистукували по столу, і Бетсі почулося, як губи її в такт пальцям повторюють одне слово: «Тед… Тед… Тед…»

Бетсі відчула, як холодна хвиля прокотилась по її спині.

— Що ви кажете?

— Так, я згадала одну мелодію. Ви любите оперу, Бетсі? У вас біляве волосся і блакитні очі. У ваших краях зустрічаються німці-переселенці. Коли б ви були німкенею, ви, мабуть, знали б казку про Зігфріда. Зігфрід був теж справжній мужчина. Замолоду він любив убивати драконів. Якось він убив одного і викупався в його крові. Так було заведено тоді. Від цього став невразливий. Але дубовий листок прилип до його спини, і сюди його могла вразити смерть. Зігфріда кохала одна жінка, а він кохав свою дружину. Дружина любила побалакати, як усі жінки, і та жінка дізналася від неї про дубовий листок. Якось Зігфрід пішов на полювання, і, коли він нахилився над струмком, чорний лицар прошив йому списом спину. Дружина довго ждала чоловіка з полювання і гаптувала кисет, а може, плела шкарпетки. А та, друга, знала, що він лежить у лісі, і всередині… всередині у неї було пусто.

Здалося, чиясь рука стиснула горло Бетсі.

— Брунгільда була цариця, а ви… ви просто шпигунка.

Бетсі підхопилась і, мало не перекинувши стільця, побігла до телефонної будки.

Стрілка годинника наближалася до дев'ятої.