Повість про нещасних марсіян

Розділ XIX ПРО ВІЗИТ ДВОХ ЧОЛОВІКІВ І РОЗМОВУ ДВОХ ЖІНОК

Немов якимись чарами, у марсіян скінчились пишні прийоми, прес-конференції і засідання наукових товариств. Газети замовкли. Лише сенсаційні, а часом скандальні дрібниці ще знаходили місце в бульварній пресі.

Як і раніше, ще збиралися юрми цікавих навколо марсіян, де б ті не появились, але інколи чулися ворожі вигуки й погрози.

Прогресивні організації, які свого часу охоче відгукувалися на мирні заклики марсіян, все-таки ставились до них обережно, а часом з іронічною недовірою.

Лише Джо не втрачав надії, що вони йому допоможуть. Він надовго став десь пропадати і, як зауважила Бетсі, став більше мовчати і менше лаятись.

— Не можна вважати за дурнів тих, на кого хочеш спертися, — часто говорив він Теду. — Вони хочуть знати правду про всю цю витівку, хоча, мабуть, і розуміють, що правду ми можемо сказати тільки там.

Під цим туманним «там» друзі розуміли невідомий світ десь за океаном. Усе настирливішою ставала думка — вирватись і якомога швидше.

У цьому затишші, яке настало, запрошення, що його одержали від одного давно вже неіснуючого комітету, здивувало й порадувало друзів. Комітет транспланетних культурних зв'язків запрошував їх, щоб обговорити «питання, які знову виникли у зв'язку з гуманною декларацією марсіян», — як говорилося в листі.

Чарівність весняного дня не могли зіпсувати навіть огидні пики шпиків, які останнім часом, уже не криючись, усюди настирливо супроводили друзів.

Тільки Лорі, здавалось, не дуже був радий цій подорожі. Чи не краще було б спокійно сидіти вдома з улюбленими книжками?

— Я не маю охоти їхати далі, — жалібно почав він, коли машина зупинилась на забитому машинами перехресті. — Прикро марнувати час на пусту балаканину. Вони й без мене добре обійдуться. — Лорі показав на чорну машину, що захрясла трохи позаду. — Цікаво було б одурити отих хлопців.

— Справді, це не завадило б, — посміхнувся Джо.

— Ніхто не помітить мене в юрбі.

— Якби не твої звички… — сказав Тед.

— Їй-богу, — запевнив Лорі, — подихаю свіжим повітрям і повернусь додому.

— Ну що ж, — Тед запитливо глянув на Джо, — давай!

Обоє з заздрістю дивилися вслід Лорі, поки той не зник між натовпом.

— Хоч би він чого не накоїв, — занепокоєно сказала Бетсі.

— Не турбуйся, — відповів Тед. — Лорі дивак, але саме настільки, щоб внести пожвавлення в наше діло. Без нього всім уже давно б здалося, що марсіяни нудні люди…

Машини рушили з місця і довгою низкою поповзли через міст.

— Ти не можеш собі уявити, який був вираз їхніх фізіономій, коли вони помітили, що тебе нема! — сказав Тед, заходячи до кімнати. — Особливо у рудого.

Лорі перестав розглядати своє підборіддя і відклав люстерко:

— Мені здалось, що появилось кілька волосинок.

— На тебе впливає весна, — буркнув Джо.

— Це просто сажа. В цьому місті нею хоч греблю гати.

— Ти, мабуть, провів час краще за нас, коли не встиг навіть умитися.

— Не дуже нудився. На сусідній вулиці мене пізнали хлопчаки, вони збіглися з цілого кварталу. Я поспішив додому. І, певно, нудився б більше, ніж ви, коли б не ці хлопці…

— Ти привіз їх сюди?

— Ні, — сказав Лорі. — Коли я повернувся, два милі хлопчики поралися тут, наче у себе дома.

— Тут? Які хлопчики? Тобі не двоїться в очах?

— Я не знаю, як вони зайшли. Двері були замкнуті. Моя поява їх дуже здивувала, потім той, котрого називали Рой, тицьнув мені пістолетом сюди, — Лорі показав на середнього ґудзика на піджаку, — попросив сісти і сидіти спокійно. Вони перекидали все догори дном. Я пояснив, що ми вважаємо за краще тримати своє добро в голові, але вони не дуже йняли цьому віри й забрали з собою гору паперів. По-моєму, нічого істотного, крім моєї статті про марсіянську літературу. Її доведеться писати наново.

— Ти молодець! — сказав Джо. — Тобі довелось прибирати кімнату після тих свиней?

— Звичайно. Виходячи, вони попередили, що я зможу зчинити галас не раніш як за десять хвилин. Коли вони відійдуть на пістолетний постріл. Я сказав, що кричати не збираюсь, і запропонував їм віскі. Але вони чомусь не пили.

Ця пригода не дуже схвилювала марсіян. Більше завдавав клопоту їхній бюджет. Після швидкоплинної, запаморочливої слави їм не хотілося зголошуватись на запрошення всяких видовищних установ, котрі тепер, як і пророкував Майк, одні ще цікавились марсіянами. Усе ж довелось згадати про вигідну угоду, укладену колись з однією кінофірмою. Вона могла б виручити їх ще на деякий час. Найближчими днями студія розпочинала виробництво багатосерійного бойовика за давно забутим романом Бероуза, і марсіяни мали їхати, щоб узяти участь у зйомках.

Ця робота, якщо вона вийде вдала, могла знову збудити цікавість громадськості до марсіян.

Клопоти, пов'язані з від'їздом, трохи відвертали від похмурих думок. Напередодні від'їзду, коли Тед і Джо переглядали якісь папери, до кімнати зайшов Лорі, який, як завжди, вештався в холі, теревенячи з дівчатами та заводячи підозрілі, на думку Джо, знайомства.

— У вестибюлі зранку стовбичить Амалія, — повідомив він, дихаючи на друзів п'яним перегаром.

— Лихий би її вхопив! Надто вже часто вона тут крутиться! — сказав Джо, відмічаючи щось олівцем. — Скучила за тобою?

— Я б не казав про неї, коли б…

— Ну, що там за «коли б»?

— Коли б вона не обкручувала там Бетсі.

— Бетсі? — спитав Тед, відкладаючи аркуш.

— Вони воркують, мов дві голубки. Тед на хвилину задумався.

— Лоріан, а чи не сходити тобі вниз, щоб трохи розважити її?

— Кого? Бетсі?

— Ти скільки випив?

Лорі винувато дивився на друзів.

— Лоріан, — переконливо мовив Тед, — іди вниз і не входь сюди, поки не з'ясуєш, чого їй треба.

— Я ж і хотів про це сказати, — ображено відповів Лорі і поспішив до дверей.

Увечері Тед запитав Бетсі:

— Ти, здається, познайомилась із міс Олсоп?

— Вона дуже мила. Згадувала ваші перші уроки. Смішно розповідала про Лорі. — Бетсі усміхнулась.

— А ще що?

— Вона казала, що рада за мене, як мені пощастило, що я влаштувалася до вас. Нікому цього не вдавалось, навіть їй. Вона сказала, що її чомусь не любить Майк, що йому потрібні лише гроші та бізнес, що треба таких людей остерігатись.

— І ще що?

— Нічого. Потім вона, мабуть, помітила, що мені це неприємно, і замовкла. Вона дуже щира, Тед. Вона навіть призналася, що спочатку думала, ніби ви не марсіяни, а просто спритні хлопці.

— Навіть?

— Я відказала, що хлопців таких не буває, а вона засміялась і відповіла, що я тоді мало бачила хлопців, але однаково, ви троє — найкращі. Тут я мало не проговорилась, що давно це знаю, але вчасно замовкла.

— Добре, коли секретарки стримані.

— Ти поганої думки про неї, Тед?

— Вона дуже мила дівчина, Бетсі, і ти можеш з нею дружити, тільки старайся завжди міркувати.

— Ти ж знаєш, що я не базіка.

— Вона питала про наш від'їзд?

— Питала, чи надовго і чи не думаєте ви їхати в Європу. Я відповіла, що не знаю, — ти нічого мені про це не говорив.

— Краще б вона поговорила про себе.

— Вона ще розпитувала за моє минуле. Я розповіла про старих, про Рікі, про ферму, про все, крім вас. Я сказала, що мені дуже жаль маму, якої, можливо, ніколи не побачу.

— Чому?

— Якщо ми поїдемо назавжди…

— Ти сказала це Амалії?

— Ні, Тед. Ти ж знаєш, я не буду патякати зайвого.

— Гаразд, Бетсі. А зараз на добраніч, і хай боронить нас господь, як сказала б Генерал Грант.

Тед попрямував до своєї кімнати, але дорогою постукав у двері Джо:

— Джо, ти можеш вилаятись за мене?

— Будь ласка. — Джо вибухнув довжелезною руладою.

— Ще.

— Навіщо це тобі треба? — нарешті запитав Джо.

— Просто так, — відповів Тед. — На добраніч, Джо.