Повість про нещасних марсіян

Розділ ХV, У ЯКОМУ МАСЛО СПЛИВАЄ НА ПОВЕРХНЮ

Друзям здавалося, що нарешті щастя розв'язало свій мішок. Різноманітні пропозиції, контракти і пухлі пачки кредиток сипались прямо звідти, із задимленого міського неба.

— Це дуже мила контора на головній авеню, — сказав Тед, ступивши на балкон, де, зручно вмостившись у плетених кріслах, на нього чекали Джо і Лорі. — Зовсім скромна. На дверях я помітив вивіску: «Тоді Райт і Тоді», але мене водили стількома коридорами, що я боюсь, аби не опинився зовсім в іншому будинку. З того, як секретар завів мене до кабінету, видно, що той джентльмен неабияка цяця. Спершу він довго запевняв мене, що я марсіянин, хоч я сам це добре знаю, а потім став говорити про те, що коли ми марсіяни, то, очевидно, прилетіли з Марса.

— Логічно, — схвалив Джо.

— Я не став доводити йому, що це не так. Тоді він почав викладати все на чистоту. Якщо ми прилетіли звідти і самі вели корабель, то, очевидно, обізнані з його конструкцією.

— А він пронозливий.

— Тим більше, що про наші технічні здібності йому дещо відомо. Так от, вони чи він — я так і не второпав, від чийого імені говорив цей добряга, — можуть запропонувати суму, яка нам і не снилась, за повну технічну документацію ракети, всіх приладів, що знаходились на ній, а також за секрет джерела енергії. Він розуміє, що цього одразу не зробиш, а тому до наших послуг будуть конструкторське бюро з досвідченими працівниками і найкращі лабораторії.

— Аж до лабораторії X?

— Зважаючи на його тон, йому навіть і це можливо. За все інше, чим ми зможемо зацікавити їх з марсіянської техніки, будуть платити окремо. Потім він мимрив щось про патенти, а коли я удав, буцім нічого не знаю про ці штуковини, прочитав мені лекцію на цю тему, знов повернувся до принципів наших приладів і технології полімерів, мимохідь згадавши про вибухові речовини, але я зрозумів, що це найбільше їх цікавить.

— Ти погодився? — запитав Лорі.

— Ні. Я сказав, що така щедрість не дуже вабить нас, бо ми не втратили надії повернутися на Марс, де гроші не потрібні, і чи не краще було б допомогти нам у цій справі. Адже всім відомо, що одна з країн випередила їх у космосі. Мені відповіли, що фірма залишає за собою право здійснити проект, коли визнає за потрібне, або використати його в інших цілях. За це нам платять такі гроші, з якими ми можемо спокійно чекати повернення на батьківщину, почуваючи себе як у раю, коли про таке місце знають на Марсі. Після цього він натякнув, що відмова сильно похитне нашу славу, і просив відповісти через три дні. Я дав йому зрозуміти, що не дуже дорожу цією славою, і продовжував наполягати на своєму. Тоді він заговорив лагідніше і сказав, що фірма може запропонувати нам співробітництво і роботу на своїх заводах, причому лише від нас залежатиме здійснити проект такого масштабу, щоб утерти носа будь-якій країні. При цьому він став базікати про патріотизм, але, очевидно, зрозумів, що закликати до цього марсіян не так уже й доречно, і замовк. Розійшлися ми дуже люб'язно.

Джо насупився і мовчав, Лорі боявся говорити перший, щоб не бовкнути чого-небудь, а Тед, чекаючи, що скажуть друзі, обіперся ліктями на поручні і мовчки дивився вниз. Із маленького, як лісова блощиця, автомобіля, вийшов чоловік у яскравому піджаці й рожевих штанях. З висоти здавалося, що він без штанів. Тед усміхнувся й подивився на друзів.

— Чого ти смієшся? — запитав Джо

— Так… побачив одного типа…

— Якого дідька ти міг побачити з отакої височини?

— Клянусь, він ходить без штанів.

— Знайшов чим зараз розважатися!

— Це просвітлює мозок, — сказав Тед. — А в такий час це головне.

— Так чи інакше, вони витягнуть з нас усе, що їм буде треба. Але ж не для цієї зграї ми затіяли всю цю гру!

— Витягнуть або зітруть на порошок, — докинув Лорі.

— Це буде кепський порошок. Навряд чи комусь він знадобиться. Надто багато людей харчується коло нас.

— А я інколи думаю, чи не дати їм по носі першими. Добрий би зчинився переполох в осищі, — сказав Джо.

— Ми завжди встигнемо це зробити. Пам'ятаєте, хлопці, про що ми говорили тоді в комірчині Лорі? Наш невеличкий бізнес з переодяганням переріс самого себе і, як не дивно, може, наблизити нас до туманної мрії, яка тоді зародилась. Адже, якщо вони готують серйозний політ, тут не обійдеться тепер без нас.

— Якщо ми витримаємо цей маскарад.

— Треба старатися, Джо. Якщо ми почали, треба йти до кінця.

— Боюсь, потім буде пізно — башта починає хитатись.

— Поки ми обміркуємо все це, не говоріть нічого Майку: якщо ми відмовимось, він вважатиме нас за божевільних.

— Він готовий зробити бізнес і на нашому провалі.

— Даремно ти так недобре про нього думаєш.

— Я просто знаю, що ми лишилися самі, але, мабуть, Майк кращий за всіх цих типів,» котрі пнуться до нас у друзі…

— …і від яких, треба сказати, він добре нас охороняє.

— Просто не хочеться з ними ділитися. Під три чорти твого Майка, краще вирішимо, що робити далі.

Лорі подумав, що, поки ці двоє вирішують, непогано було б трохи освіжитися, і непомітно шаснув з балкона. Він перейшов кімнату і відчинив двері. На дверях стояв чоловік у рожевих штанях. Обличчя його мало пасувало до їх ніжного кольору.

— Тед, — покликав Лорі. — Іди, тут прийшов твій знайомий.

Чоловік зайшов і невимушено вмостився в кріслі.

— Хелло, хлопці! А що ви думаєте про сто тисяч?

Тед подякував йому за щедрість.

— Нам тільки що запропонували трохи більше, — вставив Лорі.

— То чого ж торгуватися! Я знаю, що ви хлопці з головою.

— І за що ви пропонуєте нам таку суму? — все більш дратуючись запитав Джо.

— Ви погано мене зрозуміли.

— Говоріть ясніше.

— Ви дасте мені цю суму.

— Я вже просив вас висловлюватись ясніше, чорт візьми!

— Деякі люди, від імені яких я прийшов, зацікавились масляними плямами на поверхні одного озера.

— Нафтові акції нас не цікавлять.

— Киньте дурнів корчити, хлопці. У це озеро були спущені водолази і знайшли там грузовика та деякі інші речі. Ми пропонуємо вам купити цю машину всього за сто тисяч.

Ми знаємо, що ви маєте значно більше на цьому ділі і просимо так дешево тільки через те, що машина не на ходу і добре-таки промокла. Сто тисяч, і продовжуйте свою гру далі.

— Містер? — чемно запитав Тед.

— Містер Толбі, до ваших послуг.

— Містер Толбі, чи не вважаєте ви, що Марс заселений кретинами?

— Марсі… Пробачте, я не знаю вашого номера.

— Марсі Уан.

— Містер Марсі Уан, я завжди радий зустріти розумного суперника.

— Я не поділяю вашого захоплення. А кому ви збудете ваш мотлох, коли ми відмовимось його купити?

— Я не думаю, що ви завдасте нам такої прикрості.

— Ви знаєте, що преса має на цьому, як ви кажете, ділі, значно більше, ніж ми?

— Припустимо.

— І хто стоїть за спиною преси?

— Угу… — непевно промимрив гість.

— Лишається уряд… Ви бачили коли-небудь уряд, який хотів би стати посміховиськом через старий грузовик?

— Я думаю, вам усе-таки слід було б його купити, — замислено сказав власник рожевих штанів. — Їй-богу, ми не можемо віддати дешевше.

— Вижени його геть! — кинув Джо.

Гість поквапно підвівся, поки Лорі широко розчиняв двері.

— Оце та-а-к! — мовив Лорі, коли двері зачинились.

— В башті з'явилась щілина, — підбив підсумок Джо.

Тишу порушив телефонний дзвінок. В трубці тріщав голос Майка. Якомусь із численних комітетів міжпланетного співробітництва на вечір потрібні були марсіяни. Джо спершу вилаявся в трубку, а потім погодився, бо ж краще, чорт візьми, трохи розважитись і потертися між людей, ніж киснути в цьому проклятому номері після отакої колотнечі.

Коли марсіяни вийшли з машини, вони, як завжди, опинилися в гущі збудженого натовпу, що вирував коло під'їзду. Сотні людей штовхались, пручись розгледіти їх ближче.

Сотні охочих до автографів простягали фото і блокноти. Маленька записна книжечка особливо настирливо маячила перед Тедом. Виймаючи авторучку, Тед байдуже звів очі й побачив Бетсі.