Ляльководи

РОЗДІЛ 7

Кажуть, що мова розвивається, аби описувати досвід людства, яке нею користається. Спершу досвід, а вже потім мова. Тож як же вам описати мої відчуття?

Я бачив усе довкола якимось химерним подвійним зором, неначе дивився на довколишні предмети крізь дрібні хвильки на воді. Однак ані цікавості, ані здивування при цьому не відчував. Я рухався наче сновида, не знаючи, що робитиму наступної хвилини, але насправді я анітрохи не спав і повністю усвідомлював, хто я, де я і в чім полягала моя робота у Відділі. Амнезії не було: в будь-який момент моя пам’ять працювала в повному обсязі. І хоча я чітко знав, що буду робити далі, я завжди був свідомий того, що я робив у поточний момент, і впевнений у тім, що кожна моя наступна дія була необхідним і цілеспрямованим актом.

Кажуть, що приблизно так працюють постгіпнотичні команди. Не знаю. Знаю лише, що гіпноз на мене майже не діє.

Більшість часу я не відчував якихось конкретних емоцій, окрім легкого задоволення від роботи, яку треба виконувати. Це було свідомо, і, повторюю, я анітрохи не спав. Десь на глибинному рівні, поза межами мого розуміння, я був болісно нещасний, наляканий і сповнений відчуття провини, але все це було десь глибоко, дуже глибоко, замкнене й придушене. Я його майже не усвідомлював, і воно на мене жодним чином не впливало в якомусь суто практичному сенсі.

Я знав, що хтось побачив, як я пішов. Отой вигук «Семмі!» був адресований мені. Це ім’я знали тільки двоє людей, і Старий назвав би моє справжнє ім’я. Отже, Мері побачила, як я пішов. Добре, що вона показала, де розташована її квартира, подумалося мені. Зараз необхідно встановити там міну-пастку, щоб вона не скористалася тим помешканням знову. Тим часом я мусив зайнятися роботою і стерегтися, щоб мене не спіймали.

Я дійшов до складського району, і почав обережно просуватися вглиб, застосовуючи всю свою спеціальну підготовку, щоб залишатися максимально непримітним. Невдовзі я знайшов будівлю, яка здалася мені підходящою. На ній висіла табличка:

ОРЕНДА МАНСАРДИ.

АГЕНТА З ОРЕНДИ НЕРУХОМОСТІ ШУКАЙТЕ НА ПЕРШОМУ ПОВЕРСІ

Я уважно оглянув споруду, занотував адресу, а потім повернувся на два квартали назад до найближчого кіоску «Вестерн Юніон». Там я сів за вільний пристрій і надіслав таке повідомлення:

Терміново! Надсилайте два контейнери малюків.

Підготовку завершено. Знижка та ж сама.

Отримувач товару Джоел Фрімен

Потім додав адресу порожньої мансарди і відправив текст до агенції виробників та роботодавців «Роско і Діллард» у Де-Мойні, штат Айова.

Коли я вийшов із кабінки, вивіска одного з ресторанів мережі цілодобового обслуговування нагадала мені, що я був дуже голодний, але цей рефлекс миттєво зник. І більше я про нього не думав. Повернувшись до складського приміщення, я знайшов темний закуток у його тильній частині і тихенько вмостився чекати світанку, коли склад відкриється до роботи.

Мабуть, я поспав, бо мені смутно пригадувався нескінченний калейдоскоп клаустрофобічних кошмарів.

Від світанку й до дев’ятої ранку я вештався в залі для найму, вивчаючи об’яви, — то було єдине місце в мікрорайоні, де людина без особливих занять не привертала до себе уваги. О дев’ятій я зустрів агента з оренди, коли той відмикав свій офіс, і зняв мансарду, щедро доплативши йому за можливість негайно вселитися в приміщення, поки виконуватиметься необхідна паперова робота з орендної угоди. Я підійшов до мансарди, відімкнув її і став чекати.

Близько десятої тридцять мої контейнери прибули. Я відпустив експедиторів, бо зразу трьох я не подужав би, в усякому разі я був просто не готовий. Коли вони пішли, я розкрив один ящик, витягнув одну камеру, зігрів її та підготував. Потім спустився на перший поверх, знову знайшов агента з оренди і звернувся до нього:

— Містере Грінберг, чи не могли б ви на хвилину піднятися до мене? Я хотів би дізнатися, чи не можна було б зробити деякі поліпшення в освітленні.

Агент закомизився, але врешті погодився. Коли ми увійшли до мансарди, я зачинив за нами двері й підвів його до відкритого ящика.

— Ось, — сказав я, — якщо ви нахилитеся сюди, то побачите, що мені потрібно. Я хотів би просто...

Вхопивши його за шию так, що йому перехопило подих, я різко задрав угору його піджак та сорочку, вільною рукою взяв із камери «вершника», причепив йому на спину й дочекався, поки агент перестав смикатися. Потім я відпустив його, заткнув сорочку назад у брюки й струсив із нього пил. Коли він відновив дихання, я спитав:

— Які новини з Де-Мойна?

— А що ти хотів би знати? — перепитав Грінберг. — Де ти так довго був?

Я почав пояснювати, але він перервав мене:

— Краще зв’язатися напряму, й ми не марнуватимемо часу.

Я задрав свою сорочку, він зробив те ж саме, і ми всілися спинами один до одного на край закритого ящика, щоб наші господарі ввійшли в контакт. Мій власний розум був геть порожнім, і я не мав ані найменшого уявлення, скільки тривала їхня розмова. Мій погляд спіймав муху, яка дзижчала, потрапивши в павутину, — я її бачив, але про неї не думав.

***

Нашим наступним рекрутом став директор будівлі. То був кремезний швед, і ми заледве впоралися з ним удвох. Після цього містер Грінберг зателефонував власнику будівлі й наполіг, аби той негайно приїхав і поглянув на жахливі дефекти, які виникли в споруді, — я не став прислухатися, які конкретно, бо в той момент ми з директором відкривали й розігрівали нові камери.

Власник будівлі став нашим справжнім призом, і ми всі відчули тихе задоволення, включаючи, звісно, і його самого. Він був членом Конституційного клубу, список учасників якого являв собою перелік тих, хто є хто у фінансах, уряді й промисловості. Ба більше, цей клуб міг похвалитися тим, що його членом був найвідоміший місцевий шеф-кухар, і це давало чималенький шанс, що будь-який інший представник того клубу неодмінно зайде до нього підхарчитися, якщо часом опиниться у місті.

Наближався полудень, і ми не могли гаяти часу. Директор складу пішов прикупити мені підходящу одежу та рюкзак і прислав нам шофера власника будівлі для вербовки. О дванадцятій тридцять ми з власником вирушили в дорогу в його автомобілі. Мій рюкзак містив дванадцятеро «вершників» — всі вони були у своїх камерах, але напоготові.

У книзі відвідувачів власник будівлі записав: «Дж. Гардвік Поттер із гостем». Один із лакеїв спробував був забрати мій рюкзак, але я наполіг, що він потрібен мені, аби змінити сорочку перед обідом. Ми потинялися в туалеті, допоки не залишилися там самі — окрім слуги, якого ми не проминули завербувати і послати з повідомленням до менеджера клубу, що одному з гостей стало зле в туалеті.

Після того як ми «обробили» менеджера, той дістав для мене білий піджак, і я став іще одним туалетним слугою. У мене залишалося тільки десятеро «вершників», але я знав, що невдовзі зі складської мансарди сюди доставлять контейнери з додатковими «малюками». Перш ніж скінчився наплив обідніх відвідувачів, ми зі штатним слугою встигли прилаштувати решту тих «вершників», які я приніс із собою. Один із гостей застукав нас зненацька, і мені довелося вбити його, оскільки часу для його вербовки ми не мали. Його труп ми заштовхали в комірку, де зберігалися швабри та віники.

Після цього настало певне затишшя, оскільки коробки ще не прибули. Відчуття голоду мало не скорчило мене навпіл, але швидко ослабло, хоча й не зникло остаточно. Я покликав менеджера клубу, і мені подали до його офісу найкращий з обідів, які я коли-небудь куштував у своєму житті. Контейнери прибули саме тоді, коли я доїдав делікатеси.

Протягом дрімотного періоду, який зазвичай буває у чоловічому клубі в післяобідній час, ми повністю взяли приміщення під свій контроль. До четвертої години всі присутні в клубі — члени, персонал і гості — стали нашими; відтоді ми просто обробляли кожного, кого швейцар запускав всередину. Під вечір менеджер зателефонував у Де-Мойн, щоб нам прислали іще чотири ящики.

Того ж вечора ми здобули неабиякий приз: то був заступник міністра фінансів. Ми розцінили це як важливу перемогу, бо Міністерство фінансів відповідало за безпеку Президента.